П О С Т А Н О В А

Іменем України

5 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № 522/2201/15-ц

Провадження № 14-179 цс 18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - ГудимиД.А.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула справу за позовом Одеської міської ради, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Приморського району м. Одеси, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) «Івент Менджмент Груп», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, Державне земельне агентство в місті Одесі (далі разом - треті особи), про визнання незаконним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання договору купівлі-продажу, акта прийому-передачі нерухомого майна недійсними, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію прав

за заявою заступника Генерального прокурора України (далі також - заявник) про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2016 року та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 7 жовтня 2015 року (далі - заява про перегляд судових рішень).

Учасники справи:

- позивач: Одеська міська рада, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Приморського району міста Одеси;

- відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ТзОВ «Івент Менеджмент Груп»;

- треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, Державне земельне агентство в місті Одесі.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У лютому 2015 року заступник прокурора Приморського району м. Одеси подав в інтересах держави в особі Одеської міської ради позов і, уточнивши позовні вимоги, просив суд:

1.1. Визнати незаконним і скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 9 жовтня 2008 року, виданий ОСОБА_3 і зареєстрований за № 010850501379 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі (далі - державний акт);

1.2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 23 березня 2011 року, укладений ОСОБА_3 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ІллічовоюН.А. (далі - договір купівлі-продажу);

1.3. Визнати недійсним акт прийому-передачі нерухомого майна, підписаний 28 березня 2011 року ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» і ОСОБА_4;

1.4. Витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» на користь територіальної громади в особі Одеської міської ради;

1.5. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за № 14313727 від 9 липня 2014 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку за ТзОВ «Івент Менеджмент Груп».

2. Мотивував позов тим, що ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 4 грудня 2007 року у справі № 2-1491-1/07 (далі - судове рішення у справі № 2-1491-1/07), яке скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року. Оскільки право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 набув неправомірно, тому відсутня підстава для видання відповідного державного акта на право власності на земельну ділянку, а відтак, заступник прокурора Приморського району м. Одеси вважав, що наступне відчуження земельної ділянки на користь ОСОБА_4 і її внесення у статутний капітал ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» також є неправомірними.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. 7 жовтня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову, яке мотивував так:

3.1. Про судове рішення у справі № 2-1491-1/07 Одеська міська рада дізналась, принаймні, 3 квітня 2008 року (у день, коли зазначене судове рішення скасоване в апеляційному порядку).

3.2. Ані прокурор, ані Одеська міська рада не спростували той факт, що про порушене право власності останньої на земельну ділянку прокурор дізнався не пізніше 9 грудня 2010 року, що підтверджує лист за вих. № 77 від 9 грудня 2010 року, адресований Приморським районним судом м. Одеси першому заступнику прокурора м. Одеси з ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 3 квітня 2008 року у справі № 2-1491-1/07.

3.3. Позовна давність спливла щодо вимоги про визнання незаконним і скасування державного акта, оскільки перебіг позовної давності щодо неї почався від дати, не пізнішої ніж 9 грудня 2010 року.

3.4. Питання про витребування майна нерозривно пов'язане з вирішенням питання щодо суб'єкта права власності на земельну ділянку. За умови відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним первинного правовстановлюючого документа (державного акта) можливість задоволення віндикаційного позову відсутня.

3.5. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Управління земельних ресурсів м. Одеси, яке є спеціально створеним виконавчим органом Одеської міської ради у галузі земельних відносин, оформило та видало державний акт на земельну ділянку до оскарження судового рішення у справі № 2-1491-1/07.

3.6. А тому Одеська міська рада не тільки знала, але й не заперечувала, щоби земельна ділянка вибула з її власності та була передана у власність ОСОБА_3

3.7. До спірних правовідносин не можуть бути застосовані приписи статті 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України для віндикаційного позову до ТзОВ «Івент МенеджментГруп» як останнього набувача земельної ділянки.

3.8. ОСОБА_3 мав право відчужувати земельну ділянку, оскільки єдиним належним документом на підтвердження права власності є саме державний акт, а не судове рішення у справі № 2-1491-1/07. Державний акт був виготовлений відповідно до закону та посвідчував право власності на земельну ділянку попереднього власника. А тому ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» не знало та не могло знати про те, що набуло майно в особи, яка не мала права його відчужувати.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

4. 1 березня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції, мотивувавши так:

4.1. 4 грудня 2007 року Печерський районний суд м. Києва ухвалив судове рішення у справі № 2-1491-1/07, яким визнав за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, що розташована у АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; зобов'язав Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» при Державному комітеті України по земельних ресурсах видати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі.

4.2. Судове рішення у справі № 2-1491-1/07 було виконане шляхом видання ОСОБА_3 державного акта.

4.3. 3 квітня 2008 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою скасував судове рішення у справі № 2-1491-1/07, а справу направив на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси. Про факт скасування судового рішення у справі № 2-1491-1/07 Одеська міська рада дізналася не пізніше цього дня.

4.4. 8 червня 2010 року за результатами нового розгляду справи № 2-1491-1/07 Приморський районний суд м. Одеси ухвалою у справі № 2-1696/2010 залишив позов без розгляду. Одеська міська рада як сторона справи знала про ухвалені у ній судові рішення.

4.5. У відповідь на клопотання першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси від 26 листопада 2010 року № 16-16051вих10 Приморський районний суд м. Одеси 9 грудня 2010 року листом № 77 повідомив про направлення до нього на новий розгляд справи № 2-1491-1/07 через скасування Апеляційним судом міста Києва 3 квітня 2008 року судового рішення у вказаній справі, а також про те, що за результатами нового розгляду Приморський районний суд м. Одеси 8 червня 2010 року постановив ухвалу у справі № 2-1696/2010, якою залишив позов без розгляду. Прокурор був обізнаний про порушене право територіальної громади в особі Одеської міської ради саме в грудні 2010 року.

4.6. Одеська міська рада була стороною у справі № 2-1491-1/07, за наслідком розгляду якої було постановлено судове рішення про визнання права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_3, а державний акт на цю ділянку видавався на підставі вказаного судового рішення її виконавчим органом. Таким чином, про те, що земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади, Одеська міська рада знала у 2007 році.

4.7. Не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції довід прокурора про те, що прокуратура дізналась про реєстрацію права власності за ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» у 2014 року, оскільки про порушене право Одеської міської ради, в інтересах якої пред'явлений позов, прокуратура дізналася у 2010 році.

Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції

5. 27 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Приморського районного суду м. Одеси від 7 жовтня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2016 року.

6. Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої й апеляційної інстанцій у цій справі. Вказав, що суди дійшли правильного висновку про те, що Одеській міській раді ще у 2007 році було відомо про те, що земельна ділянка вибула з володіння її територіальної громади, оскільки рада була стороною у справі № 2-1491-1/07, за наслідком розгляду якої було постановлене судове рішення; а крім того, державний акт на цю ділянку виданий на підставі вказаного судового рішення виконавчим органом Одеської міської ради.

Короткий змістзаяви про перегляд судових рішень

7. У лютому 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень. Просить їх скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Короткий зміст ухвал Верховного Суду України та Верховного Суду

8. 13 березня 2017 року Верховний Суд України ухвалою відкрив провадження у справі.

9. У січні 2018 року заява про перегляд судових рішень разом із доданими до неї матеріалами передана до Верховного Суду.

10. 16 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду.

11. Враховуючи, що заявник просить переглянути судові рішення з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції з посиланням на відповідні рішення цих судів, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України.

12. Тому 11 квітня 2018 року на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України в редакції Закону України № 2147-VІІІ Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи заявника

13. Заява про перегляд судових рішень подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 116 і 118 Земельного кодексу України, статей 261 та 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, що спричинило ухвалення судами касаційної інстанції різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також через невідповідність рішень у справі викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

14. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав копії:

14.1. Постанов Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі № 911/263/15 та від 8 листопада 2016 року у справі № 916/1624/15-г;

14.2. Ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі № 6-34931ск15, від 12 грудня 2016 року у справі № 335/829/14-ц та від 21 грудня 2016 року у справі № 761/10146/15-ц;

14.3. Постанов Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13, від 23 жовтня 2013 року у справі № 6-83цс13, від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13, від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, від 28 січня 2015 року у справі № 6-218цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15, від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 та від 2 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц.

15. У наведених судових рішеннях, на думку заявника, інакше, ніж у справі № 522/2201/15-ц, застосовані зазначені приписи ЗК та ЦК України.

16. Заявник вказує, що ОСОБА_3 з порушенням законодавчо визначеного порядку надання земельних ділянок набув право власності на земельну ділянку поза волею її дійсного власника - територіальної громади м. Одеси.

17. Заявник звертає увагу, що ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» зареєструвало право власності на земельну ділянку лише 9 липня 2014 року, аскасування 3 квітня 2008 року Апеляційним судом міста Києва рішення Печерського районного суду м. Києва від 4 грудня 2007 року у справі № 2-1491-1/07, за яким із власності територіальної громади м. Одеси вибула земельна ділянка, не призвело до виникнення права на визнання недійсним державного акта, договору купівлі-продажу та витребування майна на користь законного власника у судовому порядку, оскільки спір не був вирішений по суті, а справу направлено на новий розгляд.

18. 8 травня 2013 року під час нового розгляду справи № 1522/10614/12 (первинний - № 2-1491-1/07) Приморський районний суд м. Одеси ухвалою залишив без розгляду позов ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_3, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31 до Дочірнього підприємства «Санаторій ім. Чувиріна» Лікувально-оздоровчих закладів профспілок Закритого акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця», ДП «Центр державного земельного кадастру» при Державному комітеті України по земельним ресурсам в особі Одеської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Прокуратури Приморського району м. Одеси в інтересах Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні нежитловими будівлями, визнання права на земельні ділянки та зобов'язання вчинити певні дії. Тому позовна давність у справі № 522/2201/15-ц почала спливати з 8 травня 2013 року, коли у прокурора виникла можливість звернутись до суду з позовом на захист порушених прав та інтересів держави.

(2) Доводи інших учасників справи

19. Одеська міська рада, відповідачі та треті особи заперечення на заяву про перегляд судових рішень не подали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів

(1.1) Щодо заявлених підстав для перегляду судових рішень

20. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

21. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

(1.1.1) Стосовно неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах

22. Обґрунтовуючи неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 116 і 118 ЗК України, статей 261 та 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник навів постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі № 911/263/15; від 8 листопада 2016 року у справі № 916/1624/15-г; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі № 6-34931ск15; від 12 грудня 2016 року у справі № 335/829/14-ц, від 21 грудня 2016 року у справі № 761/10146/15-ц.

23. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у різному тлумаченні судами змісту норм права, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.

24. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

25. У наданій для порівняння постанові від 10 травня 2016 року у справі № 911/263/15 Вищий господарський суд України, вирішуючи питання щодо застосування статті 388 ЦК України, вказав, що відповідач відчужив нежитлові приміщення, не маючи на це законного права, оскільки перед цим набув право власності на вказане нерухоме майно на підставі судового рішення, скасованого надалі через його незаконність. Майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

26. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у вказаному судовому рішенні і в ухвалі суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, є подібними предмет спору та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права. Фактичні обставини є подібними, оскільки у справах № 911/263/15 та у справі № 522/2201/15-ц суди вирішували питання про наявність/відсутність волі власника на вибуття з його володіння нерухомого майна на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого.

27. Зазначене свідчить про наявність протилежних висновків судів касаційної інстанції стосовно наявності/відсутності волі власника на вибуття з його володіння нерухомого майна на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого.

28. Відтак, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

29. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права судами касаційної інстанції.

30. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що надані заявником копії наведених нижче судових рішень не підтверджують неоднакове застосування судами касаційних інстанцій однієї і тієї ж норми матеріального права:

30.1. Так, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі № 6-34931ск15 стосується спору між фізичними особами про визнання права власності на частину квартири та визнання коштів спільними.

30.2. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року у справі № 761/10146/15-ц суд мотивував рішення тим, що майно незаконно вибуло з власності територіальної громади за відсутності її волевиявлення та з порушенням порядку, встановленого чинним законодавством щодо відчуження об'єктів житлового фонду. Тому це майно можна витребувати на підставі статті 388 ЦК України на користь розпорядника майна територіальної громади. Касаційний суд також зазначив, що право власності захищається протягом усього часу наявності в особи титулу власника. А тому приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна за статтею 388 ЦК України не застосовуються.

30.3. В ухвалі від 12 грудня 2016 року у справі № 335/829/14-ц, наданій для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій і дійшов висновку, що квартира вибула з володіння позивача на підставі рішення суду про визнання недійсним договору, яке надалі скасоване. А тому майно фактично вибуло з володіння позивача поза його волею, що дає можливість власнику повернути це майно. Набуття права власності внаслідок правопорушення не породжує право власності на це майно. Висновків про застосування приписів законодавства про позовну давність суд касаційної інстанції у зазначеній ухвалі не робив.

30.4. У постанові від 8 листопада 2016 року у справі № 916/1624/15-г Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій і ухвалюючи нове рішення про задоволення позову та витребування майна на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, вказав, що Одеська міська рада, ухвалюючи рішення про відчуження, зокрема спірного об'єкта нерухомості, й укладаючи договір міни, діяла всупереч приписам законодавства. Здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених законом, не може вважатися вираженням волі територіальної громади. Отже, спірний об'єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади поза її волею, що є підставою для витребування майна відповідно до статті 388 ЦК України. Касаційний суд зазначив, що право власності захищається протягом усього часу наявності в особи титулу власника. Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є приписи статті 344 ЦК України про набувальну давність. А тому приписи про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна за статтею 388 ЦК України не застосовуються.

31. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що у вказаних судових рішеннях і в ухвалі суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не є подібними предмет спору, а фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, є суттєво відмінними.

(1.1.2) Стосовно невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права

32. Обґрунтовуючи невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник надав копії постанов Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13; від 23 жовтня 2013 року у справі № 6-83цс13; від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13; від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14; від 28 січня 2015 року у справі № 6-218цс14; від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15; від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16; від 2 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц.

33. Верховний Суд України у постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц вказав, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин, а майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця стаття передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України можливості витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, потрібно встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи вибуло це майно з володіння власника з його волі.

34. У постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13 сформульований висновок про те, що якщо рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, яке б установлювало право власності на земельну ділянку за відповідачем у справі, що переглядалася, відсутнє, то видання державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (частиною першою статті 116 ЗК України) підстави є неправомірним, а державний акт, виданий з порушеннями вимог статей 116 і 118 ЗК України, -недійсним.

35. Верховний Суд України у постанові від 23 жовтня 2013 року у справі № 6-83цс13 зазначив, що оскільки державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116 і 118 ЗК України.

36. У постанові від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13 Верховний Суд України вказав, що рішення суду про розірвання договору довічного утримання, на підставі якого квартира вилучена з володіння позивачки, надалі було скасоване судом касаційної інстанції, а тому квартира вибула з її володіння поза її волею, і вона вправі витребувати майно від добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України. Верховний Суд України також зазначив, що заочним рішенням в іншій справі договір довічного утримання, укладений між третьою особою та позивачкою, знову був розірваний, це рішення набрало законної сили, на його виконання спірна квартира повернута третій особі, а позивачка перестала бути її власником. Тому її заява про перегляд рішення суду касаційної інстанції з метою повернення квартири собі у володіння, на думку Верховного Суду України, задоволенню не підлягає.

37. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що у постановах Верховного Суду України, в яких сформульовані наведені вище висновки, суди встановили суттєво інші фактичні обставини, ніж у справі № 522/2201/15-ц, а зроблені в останній висновки суду касаційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України.

38. Натомість, у наданих заявником копіях постанов від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Близька за змістом правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-218цс14.

39. Крім того, у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) Верховний Суд України погодився з висновком Вищого господарського суду України про те, об'єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади поза її волею, а тому обґрунтованими є висновки суду касаційної інстанції про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України та про те, що приписи про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна за статтею 388 ЦК України не застосовуються.

40. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що у справах № 6-52цс14, № 6-535цс15, № 6-218цс14, № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) та у справі № 522/2201/15-ц фактичні обставини є подібними, оскільки у справі, рішення в якій переглядаються, суди також вирішували питання про наявність/відсутність волі власника на вибуття з його володіння нерухомого майна на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, а також про можливість застосування позовної давності до вимог про витребування такого майна на підставі статті 388 ЦК України.

41. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що у справах № 6-52цс14, № 6-535цс15 і № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) об'єктами спору були нежилі приміщення, а не земельні ділянки, як у справі № 522/2201/15-ц. Проте вказана відмінність в об'єктах спору не свідчить про неподібність правовідносин у цих справах, адже і нежилі приміщення, і земельні ділянки є нерухомим майном, щодо якого приписи ЦК України про позовну давність і про витребування майна з чужого незаконного володіння повинні застосовуватися однаково. Крім того, не свідчить про неподібність змісту правовідносин у справі № 522/2201/15-ц та у справі № 6-218цс14 вибуття земельної ділянки в останній на підставі рішення третейського суду, яке надалі було скасоване судом загальної юрисдикції.

42. Отже, Велика Палата Верхового Суду вважає, що висновки касаційного суду у справі № 522/2201/15-ц, який погодився з доводами судів першої й апеляційної інстанцій про те, що Одеська міська рада не тільки знала, але й не заперечувала проти того, щоби земельна ділянка вибула з її власності та була передана у власність ОСОБА_3 на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, а також висновки суду касаційної інстанції про застосування позовної давності до вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України наведеним висновкам Верховного Суду України не відповідають.

43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про усунення невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновкам Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

(1.2) Щодо застосування позовної давності до вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України

44. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

45. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

46. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

47. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

48. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

49. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

50. Отже, позовна давність є строком для пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

51. І в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, зокрема, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене.

52. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що на вимоги про витребування майна поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.

53. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовним сформульований у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) висновок Верховного Суду України про те, що позовна давність не поширюється на правовідносини, пов'язані з витребуванням майна за статтею 388 ЦК України. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що для забезпечення єдності судової практики вона вже відступила від вказаного висновку Верховного Суду України (див. пункт 42 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

54. Як встановили суди у справі № 522/2201/15-ц, Одеська міська рада дізналася про скасування судового рішення у справі № 2-1491-1/07 і направлення справи на новий розгляд 3 квітня 2008 року - у день постановлення ухвали Апеляційного суду міста Києва, постановленої за апеляційною скаргою представника Одеської міської ради, який підтримав її на судовому засіданні.

55. Під час нового розгляду справи № 2-1491-1/07 8 червня 2010 року Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 2-1696/2010, якою залишив позов без розгляду. Згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень ця ухвала 18 квітня 2012 року скасована Апеляційним судом Одеської області, а справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції (номер у реєстрі - 24704510); 8 травня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 2-1491-1/07 (номер якої був змінений у цьому суді на № 1522/10614/12) і знову залишив позов без розгляду (номер у реєстрі - 31283061); 20 серпня 2013 року Апеляційний суд Одеської області цю ухвалу скасував, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті позовних вимог (номер у реєстрі - 33075586); 9 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким у задоволенні позовних вимог, зокрема, й ОСОБА_3 відмовив (номер у реєстрі - 54620958).

56. Як встановили суди, прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради у лютому 2015 року.

57. Більше того, у матеріалах справи є уточнена позовна заява заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради від 28 травня 2012 року у справі № 1522/5370/12 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання незаконним державного акта, скасування реєстрації права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і витребування з незаконного володіння ОСОБА_4 земельної ділянки на користь Одеської міської ради. 28 травня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 1522/5370/12, якою цю позовну заяву залишив без розгляду через повторну неявку у судове засідання прокурора.

58. Отже, суди у справі № 522/2201/15-ц вважали, що прокурор не спростував доводи ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» стосовно спливу позовної давності, а тому є підстави для відмови у задоволенні позову в частині вимог щодо визнання незаконним і скасування державного акта.

59. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» від 18 березня 2008 року (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

60. У справі № 522/2201/15-ц суди вказали, що приписи про позовну давність поширюються на вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння. І такий висновок судів у цій справі Велика Палата Верховного Суду вважає правильним.

61. Для застосування приписів про позовну давність суд має дослідити питання її перебігу за кожною позовною вимогою окремо та залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність.

62. За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

63. Натомість, у справі № 522/2201/15-ц суди мотивували висновки про відмову у задоволенні позову взаємовиключними підставами: як пропуском позовної давності, так і безпідставністю позовних вимог.

(1.3) Щодо відсутності волі власника на вибуття з його володіння майна на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого

64. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

65. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

66. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

67. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

68. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

69. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

70. Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов'язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388).

71. За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у наданих заявником копіях постанов Верховного Суду України від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15.

72. ВеликаПалата Верховного Суду з цим висновком Верховного Суду Українипогоджується.

73. Суди у справі № 522/2201/15-цвстановили, що судове рішення у справі № 2-1491-1/07, яке надалі було скасоване, виконане шляхом видання ОСОБА_3 державного акта.

74. Суди вважали, що саме державний акт є належним документом на підтвердження права власності незалежно від підстави, на якій він був виданий, і дійшли висновку про те, що позовні вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу, акта прийому-передачі, витребування майна та встановлення порядку виконання судового рішення є похідними від вимог про визнання незаконним і скасування державного акта. Проте такі висновки є помилковими.

75. Первинною підставою набуття ОСОБА_3 права приватної власності на земельну ділянку було судове рішення у справі № 2-1491-1/07, надалі скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року.А тому вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу, акта прийому-передачі, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та встановлення порядку виконання рішення суду не є похідними від вимоги про визнання незаконним і скасування державного акта.

76. Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним (пункт 5.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

77. Отже, визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Одеси, та для її витребування в інтересах Одеської міської ради.

78. Згідно зі статтею 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

79. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).

80. З огляду на те, що Управління земельних ресурсів м. Одеси, яке є спеціально створеним виконавчим органом Одеської міської ради у галузі земельних відносин, оформило та видало державний акт, суди дійшли висновку, що Одеська міська рада не тільки знала, але й не заперечувала, щоби земельна ділянка вибула з її власності та була передана у власність ОСОБА_3, і вказали, що до спірних правовідносин приписи статті 388 ЦК України щодо витребування земельної ділянки від останнього набувача (ТзОВ «Івент МенеджментГруп»)не застосовуються.

81. Відповідно до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на час видання державного акта, підставами для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, були як державний акт про право власності на земельну ділянку, так і рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, що набрали законної сили.

82. У цій справі майно вибуло з володіння власника, зокрема, у зв'язку з державною реєстрацією права власності на земельну ділянку на підставі державного акта, виданого на виконання рішення суду, яке надалі було скасоване. Натомість, суди дійшли висновку про наявність волі Одеської міської ради на вибуття земельної ділянки з її володіння та не дослідили Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна за № 31276441 від 19 грудня 2014 року, в якій у підставах запису про право власності вказано державний акт на право власності на земельну ділянку, серія та номер ЯД № 786430, виданий 4 грудня 2007 року Управлінням Держземагентства у м. Одесі, а державний акт, про скасування якого просив прокурор, виданий 9 жовтня 2008 року Управлінням земельних ресурсів у м. Одесі.

83. Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

84. Частиною п'ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

85. Отже, володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.

86. Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи, зокрема, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

87. Отже, Одеська міська рада має діяти у межах повноважень щодо здійснення від імені територіальної громади м. Одеси права власності в інтересах цієї громади та виключно у спосіб, передбачений законом.

88. Оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-1491-1/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади міста Одеси.

89. З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-1491-1/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством.

90. Відтак, у цій справі висновки судів про вибуття земельної ділянки за волею Одеської міської ради, оскільки її виконавчий орган видав державний акт на виконання судового рішення, яке надалі було скасоване, не відповідають висновку Верховного Суду України, сформульованому, зокрема, у постановах від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 і від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15, та є помилковими. Крім того, стаття 388 ЦК України у справі № 522/2201/15-ц застосована інакше, ніж в постанові Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі № 911/263/15, в якій у подібних правовідносинах вказана стаття була застосована правильно.

(2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень

(2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень

91. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3603 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою, за наслідками її розгляду більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про часткове задоволення заяви.

92. Відповідно до частини першої статті 3604 ЦПК України у вказаній редакції Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355.

93. Враховуючи те, що підстави, передбачені пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у зазначеній редакції, підтвердилися, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд судових рішень є частково обґрунтованою.

94. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до 15 грудня 2017 року.

95. Відсутність у Верховного Суду України можливості встановлювати обставини справи, збирати та перевіряти докази і надавати їм оцінку при розгляді заяв про перегляд судових рішень за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та допущені судами порушення, які не дозволили ухвалити нове рішення у справі, мало наслідком скасування судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., зокрема, постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 442/8157/15-ц, від 31 травня 2017 року у справі № 638/6982/15-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16).

96. Крім того, Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень також скасовувала судові рішення та передавала справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., наприклад, постанови від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 367/2271/15-ц).

97. Враховуючи наведені вище помилки, допущені судами у справі № 522/2201/15-ц щодо застосування норм матеріального права, а також відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи та досліджувати докази, внаслідок чого неможливо ухвалити законне й обґрунтоване нове судове рішення, заяву про перегляд судових рішень слід задовольнити частково: скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2016 року та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 7 жовтня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

(2.2) Щодо судових витрат

98. З огляду на висновок щодо суті заяви про перегляд судових рішень судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у Великій Палаті Верховного Суд, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII, пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

2. Скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2016 року та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 7 жовтня 2015 року; справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкН.П.Лященко С.В.БакулінаО.Б.Прокопенко В.В.БританчукЛ.І.Рогач В.І.ДанішевськаІ.В.Саприкіна О.Р.КібенкоО.М.Ситнік В.С.КнязєвО.С.Ткачук Л.М.ЛобойкоВ.Ю.Уркевич О.Г.Яновська