Стаття 15. Правнича допомога

Аналізуйте судовий акт: Спори про відшкодування шкоди між громадянином та суб'єктом владних повноважень є цивільно-правовими та не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства (№ 6-782цс17 від 16.08.2017)

 У липні-серпні 2017 року Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглянула кілька справ за однотипними позовами фізичних осіб до управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області про відшкодування шкоди (зокрема, справи № 377/232/16ц (№ 6-1094цс17), № 377/293/16-ц (№ 6-1113цс17), № 377/294/16-ц (№ 6-1096цс17), № 377/215/16-ц (№ 6-782цс17). Підставами для перегляду Верховним Судом України судових рішень у цих справах стало неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме ст. ст. 1, 15 ЦПК України та ст. ст. 2, 3, 17 КАС України стосовно компетенції судів.

Кожен із позивачів у цих справах звернувся до суду з позовною заявою в порядку цивільного судочинства. Позивачі зазначали, що в зв’язку з виконанням ними службових обов’язків з ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС на роботах у зоні іонізуючого випромінювання їх здоров’ю було завдано шкоди, вони отримали ІІ групу інвалідності безстроково й кожен із них має право одержувати щорічно допомогу на оздоровлення в розмірі 5 мінімальних заробітних плат, як це передбачено ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», однак відповідач – управління соціального захисту населення виконавчого комітету міської ради, не виплачує допомогу в зазначеному розмірі.

Разом із тим, позивачі не оскаржували дії чи бездіяльність відповідача як суб’єкта владних повноважень. Навпаки, вони посилалися на порушення їх цивільного права на відшкодування шкоди – суму невиплаченої допомоги на оздоровлення позивачі кваліфікували як завдану їм ядерну шкоду, за яку настає цивільна відповідальність згідно з Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 року, Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», ст. 1189 Цивільного кодексу України. Позивачі наполягали на тому, що зазначена сума повинна бути стягнута на їх користь як відшкодування шкоди за правилами вказаних законів.

Жодна з позовних заяв не була розглянута судом по суті. Суди відмовили у відкритті провадження в справах, вважаючи, що позивачі оскаржують бездіяльність управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області, а тому спір є публічно-правовим і позовні заяви підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

За результатами розгляду цих справ Верховний Суд України не погодився з таким тлумаченням судами норм процесуального закону про компетенцію і скасував постановлені судами ухвали. Верховний Суд України у відповідних постановах зробив такий правовий висновок: не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права.

Оскільки при зверненні до суду з позовом кожен із позивачів у позовній заяві на власний розсуд сформулював предмет та підстави своїх вимог про порушення цивільного права, суд на стадії вирішення питання про відкриття провадження в справі не повинен був довільно вдаватися до оцінки обґрунтованості такого позову та висловлюватися про те, яке право позивача порушено чи не порушено, чи правильно посилається позивач на ту або іншу норму закону і чи правильно він сформулював предмет і підставу позову. Зазначені питання входять до кола тих, які суд має вирішити під час ухвалення рішення за наслідками розгляду справи по суті (ст. 214 ЦПК України). У результаті суд ухвалює рішення або про наявність, або ж про відсутність підстав для задоволення позову в межах того предмета і з тих підстав, що заявлені позивачем.

Аналізуйте судовий акт:  Юрисдикція спорів за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду у цих правовідносинах (ВСУ у справі № 6-1489цс16 від 15 травня 2017р.

З одного боку Фонд гарантування вкладів є особою публічного права відповідно до ст. 3 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з іншого боку  - Фонд при здійсненні своїх повноважень щодо управління банком, де введено тимчасову адміністрацію, юридично є керівником такого банку і виступає як сторона у договірних зобов’язаннях.  

Подвійність правової природи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб породила різні підходи судів до визначення підвідомчості спорів, в яких стороною є Фонд. Так, публічно-правовий спір фізичної особи з Фондом відповідно до ст. 15 ЦПК України повинен вирішуватись за правилами цивільного судочинства.     

Таким чином, немає універсального підходу до визначення юрисдикції спорів, стороною в яких є Фонд та його уповноважені особи. Перед поданням позову правозахиснику необхідно дослідити правовідносини між сторонами та самостійно визначити, які функції у цих правовідносинах здійснює чи повинен здійснити Фонд. Зокрема, визначені законом функції та повноваження. А далі, оскільки Фонд оскаржує все що бачить аж до ВСУ, сподіватись, що ВСУ погодиться з думкою правозахисника. Інакше, як це вже бувало безліч разів у таких спорах, довіритель втрачає роки на юрисдикційні суперечки і починає свій шлях знову з першої інстанції.   

Аналізуйте судовий акт: Спір щодо відчуження частки у статутному фонді ТОВ особою, яка не є учасником товариства, підвідомчий судам загальної юрисдикції, а НЕ господарським судам (ВСУ від 05.04.2017 № 6-381цс17)

 В у цій постанові ВСУ висловився щодо питання розмежування підсудності справ, пов’язаних із відчуженням частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, тобто корпоративних прав особою, яка на час відчуження таких прав не була учасником ТОВ.

Районним судом задоволено позов щодо визнання договору дарування 100% частки у статутному капіталі суб’єкта господарювання у зв’язку із тим, что дарувальник на момент укладання вказаного договору перестав бути учасником ТОВ оскільки до цього уклав договорі-купівлі продажу корпоративних прав та, відповідно, не був їх власником.

З вказаним рішенням погодився і апеляційний суд.

Проте, ВССУ, скасовуючи зазначені рішення судів, закрив провадження у справі посилаючись на те, що спір пов’язаний з розпорядженням корпоративними правами, а отже є корпоративним і тому підлягає розгляду в порядку не цивільного, а господарського судочинства.

Натомість ВСУ, скасовуючи рішення касаційного суду вказав, що з урахуванням положень ст.ст. 88, 143 ЦК України, ст.ст. 88, 167 ГК України, ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) корпоративні відносини за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).

А тому питання відчуження корпоративних прав, яке здійснено особою, яка перестала бути учасником ТОВ не є спором між суб’єктом господарювання і її учасником або особою, що вибула з числа учасників і не пов’язане зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-381цс17: Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно із пунктом 4 статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Не підлягає розширеному тлумаченню пункт 4 частини першої статті 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам.

Із системного аналізу положень ст.ст. 88, 143 ЦК України, ст.ст. 88, 167 ГК України, ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).

При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України - корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У разі якщо суб'єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним у пункті 4 частини першої статті 12 ГПК України справам, що виникають із корпоративних відносин, то відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Аналізуйте судовий акт: Підвідомчість: спір фізичної особи з державним реєстратором прав на нерухоме майно розглядається за правилами цивільного судочинства (СПІЛЬНЕ ЗАСІДАННЯ ТРЬОХ ПАЛАТ ВСУ у справі № 21-41а16 від 14 червня 2016 р.)

 Мабуть прийняти участь у засіданні трьох палат ВСУ – адміністративної, господарської та цивільної мрія для кожного юриста. Таке буває один раз за усю кар’єру. Таке шановане товариство суддів буває при вирішенні спорів про підвідомчість. Цього разу ми розглядаємо справу про підвідомчість розгляду спорів між фізичною особою та державним реєстратором прав на нерухоме майно.  

Рішення ВСУ іноді дуже дивують. При виборі юрисдикції спір між представником влади – мінюсту, а саме державним реєстратором, та фізичною особою більшість юристів віднесло би до адміністративного судочинства. Так думали і суди першої, адміністративної та касаційної інстанцій адміністративної юстиції. І розглядали позовні вимоги до державного реєстратора – «про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, скасування запису.»

Проте у ВСУ думка інша. ВСУ скасував всі рішення у справі та закрив  провадження. ВСУ прийшов до висновку, що подібні справи повинні  розглядатись за правилами цивільного судочинства.  

ВСУ  підкреслив, що подібний  спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК. ВСУ також акцентував увагу на тому, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Цю тезу слід використовувати юристам, як стратегічну при розгляді інших справ, особливо в судах першої інстанції.