1. У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалось стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що призводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі (про поняття правових ознак доказів див. коментар до ст. 84 КПК). Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що відносяться до однієї і тієї ж обставини, із відповідним змістом аналогічного джерела доказів (наприклад, показань обвинуваченого, що одержані у різний час або під час проведення різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо).
2. Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримінального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовного роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується,
254
або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела. Зокрема, на показання свідка можуть впливати його вік, професія, стан здоров'я і органів чуття, обставини сприйняття подій та явищ, соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, службовим і сімейним статусом тощо. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх з точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв'язку або відсутності такого тощо.
Слідчий, наприклад, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні суперечності не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. Таким чином, оцінка доказів існує не тільки на заключному етапі доказування при дослідженні всієї сукупності зібраних і перевірених доказів, тобто протягом всього процесу доказування. Саме в результаті такої оцінки слідчий отримує нове похідне знання про те, наприклад, що обвинувачений (підозрюваний) у справі може переховуватися від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні або займається злочинною діяльністю. Таке знання стає підґрунтям для вибору виду запобіжного заходу і спрямоване, зокрема, на забезпечення ефективного процесу доказувакчя в цілому. 1 навпаки, допущені при такій оцінці помилки слідчого перешкоджають розвитку і завершенню доказування у кримінальній справі.
3. Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, оскільки оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів. До того ж, у першому випадку досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх змісту та допустимості; а в іншому - тільки зміст усіх зібраних і перевірених доказів, а також кожного доказу окремо, зв'язки і відносини між ними, обставини, котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною мірою може бути не встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і допустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.
4. У коментованій статті закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед головних умов вільної оцінки доказів, яка носить обов'язковий характер для всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:
необхідність формування внутрішнього переконання;
необхідність всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності;
необхідність керуватись законом;
ніякі докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили.
Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцінки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє
255
переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.
Закономірна присутність психологічного компоненту у формуванні внутрішнього переконання суб'єкта оцінки зумовлює неминучий вплив його почуттів на результати оцінки доказів і якість рішень, що приймаються. На внутрішнє переконання впливають також морально-етичні, ситуативні, цілеспрямувальні, соціальні чинники. Це не означає, що суб'єкт оцінки вправі приймати процесуальні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання: саме по собі внутрішнє переконання не має правового значення. Стаття 94 КПК вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на "всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності" у відповідності з вимогами закону, тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обгрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відповідних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на поточний момент доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, до якого приходять суб'єкти оцінки, перш за все грунтується саме на такому всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображуватись через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і дійти висновку про правильність або помилковість.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Якщо наявність та/або добровільність згоди володільця на огляд ставиться стороною під сумнів, суд має виходити із сукупності всіх обставин, що супроводжували цю слідчу дію (ВС ККС справа № 175/1261/18 від 04.11.2021 р.)
Шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного за цим вироком, більш суворим покаранням призначеним за іншим вироком визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць. Особу засуджено за те, що він назбирав рослини конопель, які визначив для себе як наркотичний засіб, і незаконно перевіз їх за місцем свого проживання на, де незаконно зберігав без мети збуту. Потім він незаконно перевіз наркотичний засіб до ТРЦ де біля входу до магазину «Цитрус» був зупинений працівниками поліції для складання протоколу за ч. 2 ст. 178 Кодексу України про адміністративні правопорушення у зв`язку з розпиванням пива у заборонених законом місцях. У подальшому він добровільно дістав із кишені свого пальта і видав працівникам поліції поліетиленовий пакет, всередині якого знаходилась подрібнена речовина рослинного походження зеленого кольору, що виявилася - канабісом (в перерахунку на висушену речовину 46,552 г), який він, вчиняючи злочин, повторно незаконно придбав, зберігав і перевозив без мети збуту. Читати повністюЗа вироком районного суду Дніпропетровської області особу було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців.
Аналізуйте судовий акт: Суд апеляційної інстанції НЕ повинен досліджувати усі докази змінюючи кваліфікацію та ухвалюючи новий вирок, якщо він не оцінює їх по іншому ніж суд першої інстанції (ВСУ у справі № 5-465кс(15)16 від 20.04.2017р.)
Судом першої інстанції особу засуджено за ч.1, ст. 118 КК України – «умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони» до обмеження волі на строк три роки. Судом апеляційної інстанції цей вирок скасовано, кваліфікацію злочину змінено на ч. 1, ст. 115 КК України «умисне вбивство» та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років. Тобто, відбулось кардинальне погіршення становища засудженого.
У касаційній скарзі на вирок захисник засудженого зазначав, що апеляційний суд погодившись із встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами справи безпосередньо не дослідив докази у справі під час апеляційного перегляду, тому не мав права давати інші кваліфікацію діям засудженого. Тобто, допустився порушення ст. 23 КПК України не досліджуючи всі та в повному обсязі докази та здійснюючи при цьому їх переоцінку, яка мала наслідком ухвалення нового вироку.
ВССУ та ВСУ залишили вирок суду апеляційної інстанції без змін з огляду на таке. Відповідно до ст. 94 КПК України суд оцінює кожний доказ за своїм внутрішнім переконанням на засадах належності, допустимості та достовірності, а сукупність доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття рішення. В даному випадку захист наполягає на порушенні принципу безпосередності дослідження доказів під час ухвалення вироку.
Проте, незважаючи на ст. 23 КПК України (безпосередність дослідження показань, речей та документів) у випадку, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то суду апеляційної інстанції немає потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції. Для прийняття рішення апеляційному суду достатньо перевірити докази, в тому числі прослухати запис судового засідання в суді першої інстанції.
Однак якщо б висновки суду апеляційної інстанції, що є відмінними від висновків суду першої інстанції, стосувалися сутнісних ознак доказів – достовірності, належності, допустимості – і саме це зумовило б перекваліфікацію дій особи на іншу статтю (частину статті) КК, то тоді суд апеляційної інстанції зобов’язаний був би дослідити докази з дотриманням вимог статті 23 КПК України.