є
1. У ст. 91 КПК викладено перелік обставин, що відносяться до предмета доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обставин об'єктивної дійсності, що мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактичними обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. Ця норма відповідає на питання - встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. Аналіз змісту коментованої статті вказує на те, що в ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину, що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від кримінальної відповідальності або є підставами для закриття кримінального провадження. Відтак, поняття складу злочину ширше від поняття предмета доказування. Вони співвідносяться як частина і ціле. Обставини, викладені у ст. 91 КПК, мають узагальнюючий, орієнтуючий характер для всіх видів кримінального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального предмета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас, індивідуалізація предмета доказування по конкретному провадженню здійснюється з урахуванням вимог диспозиції статті Кримінального кодексу, за якою кваліфікується діяння, що підлягає доказуванню. Обставини загального предмета доказування також конкретизуються у кримінальному провадженні щодо приватного обвинувачення чи неповнолітніх. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і об'єктивне дослідження дозволяють встановити пізнавальну програму в конкретному провадженні, що значно підвищує ефективність доказування і є однією з передумов досягнення завдань кримінального судочинства.
240
241
2. З поняттям предмета доказування тісно пов'язане поняття меж доказування, під яким слід розуміти доказування такого обсягу, який забезпечує достовірне встановлення обставин. При цьому слід ураховувати кількісні і якісні характеристики доказів, аби вони підтверджували факти і обставини, вказані в ст. 91 КПК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може призвести до недостатньої обгрунтованості тези, що доказується, а також потягнути за собою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття злочинів, зайвого використання сил і засобів.
3. При доказуванні насамперед повинні бути встановлені обставини, які відносяться до події злочину. Закон не роз'єднує це поняття. Його треба тлумачити як окреме явище, що відбулося в певному місці й часі та має передбачені кримінальним законом ознаки. Кожен злочин - подія, але не кожна подія - злочин. При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону наслідки діяння для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв'язку. Подія злочину розуміється як елемент об'єктивної сторони складу злочину, що відбувся у певному часі, місці та певним способом. Перелік таких ознак визначається відповідною нормою кримінального закону, що визнає злочином конкретне суспільно небезпечне діяння, та іншими нормами КК, наприклад, про співучасть, повторність тощо. Юридично значимі ознаки діяння, окреслені в кримінальному законі, слугують орієнтиром для визначення предмета доказування по конкретному кримінальному провадженню. Спосіб вчинення злочину не визнається обов'язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це, в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов'язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У конкретних випадках при встановленні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об'єктивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, через які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.
4. У п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК вимагається встановлювати винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Винуватість - категорія кримінального процесуального права, яка означає доведеність доказами вчинення злочину конкретною особою. Відповідно до ст. 23 КК злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною у вчиненні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчинюваного діяння та його наслідків (у формі умислу та необережності). Відсутність вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.
5. В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і досягнення ним віку кримінальної відповідальності за цей злочин. Факт осудності об-
242
^нуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виник-нні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до п. З ч. 2 ст. 242 КПК.
6. Поряд з доказуванням вини особи підлягає також доказуванню мотив |ета злочину, які хоча і мають факультативне значення для кваліфікації злочину, але обов'язково враховуються при визначенні суспільної небезпеки вчи-
особи злочинця та при призначенні судом покарання. Мотивами вчинення злочину є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення тощо), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого, рішучість вчинити вказане діяння за умови усвідомлювання його протиправного характеру. Мотив і мета органічно взаємопов'язані, оскільки відображаються у суб'єктивній сфері людини. Інколи без визначення мети неможливо правильно усвідомити й зрозуміти мотив злочину, також як без мотиву неможливо усвідомити мету злочину. Відсутність в обвинувальному акті, а потім - в обвинувальному вироку посилання на мотив і мету вчинення злочину ускладнює юридичну кваліфікацію цього діяння й розмежування подібних складів правопорушень.
7. Предмет доказування також включає обставини, які характеризують обвинуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий підхід грунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання. До обставин, які характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання і підлягають доказуванню, належать такі: а) всі наявні у справі пом'якшуючі та обтяжуючі покарання обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, передбачена в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (див. ч. З ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК); б) у разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (див. ст. 69 КК), необхідно встановлювати сукупність обставин, які б позитивно характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості); в) обставини, які складають соціально-психологічну характеристику обвинуваченого; г) обставини, що впливають на забезпечення в процесі доказування реалізації обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо).
На окремі обставини, які впливають на призначення особі покарання і підлягають встановленню за п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК, може бути вказано у самій нормі
-243
Особливої частини КК. Зокрема, у ч. 2 ст. 201 КК встановлення особи, яка раніше була судима за цей злочин, визнається кваліфікуючою обставиною. У цьому випадку необхідно витребувати завірену у встановленому порядку копію (чи копії) вироку суду, який набув чинності і в якому встановлено вчинення особою цього злочину.
8. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальних справах підлягають доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від цього злочинного діяння. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодавстві не розкривається. Водночас, аналіз окремих норм процесуального закону (див. ст.ст. 55 56 61 КПК) та юридичних джерел з цього питання дозволяє розглядати фізичну, моральну і майнову шкоду.
Види шкоди достатньо досліджені в юридичній літературі. Так, фізична шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися об'єктивно внаслідок вчинення злочину в стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров'я, фізичні страждання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином ускладнено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною формою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальній справі. Враховуючи роз'яснення Пленуму Верховного Суду України (див. постанову Пленуму Верховного Суду УРСР "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінального процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів" № 8 від 22 грудня 1978 p.; постанову Пленуму Верховного Суду України "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат" № 11 від 7 липня 1995 p.), суб'єктом права на відшкодування шкоди у справах такого виду можуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК. Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім'ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпілими. До них належать особи, перелічені в п. 1 ч. 1 ст. З КПК.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: КПК не передбачено обов`язку суду дослівно викладати показання свідків, такі відображаються у обсязі, необхідному для встановлення істини. (ВС ККС, справа №754/10882/17 від 14.12.2022 р.)
ККС ВС, разом із тим - не знайшов підстав для скасування вироку, а зазначені висловлені доводи сторони захисту визнав безпідставними. Отже у цій справі, ВС ККС вказав наступне: Щодо показання свідків, які зазначені у вироку і на думку захисту, не відповідають показанням, які вони надавали в судовому засіданні: Читати повністюЗа вироком ВАКС екс-суддю було визнано винуватою за ч. 3 ст. 368 КК України, за отримання неправомірної вигоди у 1000 євро. Таку вона отримала у власному кабінеті, сховала під подушки дивану, але обшук в той же день виявив пронумеровані заздалегідь купюри (фактично було здійснено контроль за вчиненням злочину). Суддя і її захисник подали касаційну скаргу, де - поміж іншого - посилались на ряд таких порушень при прийнятті вироку і залишені його в силі апеляцією: 1) що був порушений порядок внесення відомостей до ЄРДР, а витяг з цього реєстру не відповідає вимогам законодавства і відповідно до ст. 214 КПК України не може бути законною підставою для проведення досудового розслідування. 2) що суд у вироку послався на показання, які свідки під час судового засідання не надавали. 3) що стороні захисту не було відкрито протоколу ідентифікації грошових коштів.
Аналізуйте судовий акт: Вимоги за цивільним позовом треба доводити, а витрати потерпілого на правову допомогу мають граничний розмір компенсації (ВС/КАС у справі № 735/845/17 від 15 серпня 2019 р.)
Вироком суду було визнано винним обвинуваченого за статтями 125 та 122 КК України. Водночас частково задоволено цивільний позов двох потерпілих осіб та стягнуто 80 000,00 грн. моральної шкоди, 99 100,00 грн. витрат на правову допомогу, 8330,12 грн. витрат пов’язаних із прибуттям до місця досудового розслідування та судового провадження, 815, 82 грн. на медичне обстеження. Ухвалою суду апеляційної інстанції вирок залишено без змін.
Постановою суду касаційної інстанції вирок скасовано та направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Цікаво те, що і засуджений, і потерпілий у касаційній скарзі не погоджувалися з призначеними за цивільним позовом сумами до відшкодування: засуджений наполягав на тому, що вони не доведені, а потерпілі на тому, що вони безпідставно зменшені судом.
ВС підкреслив, що при вирішенні питань відшкодування процесуальних витрат, зокрема витрат понесених потерпілим і заявленими ним в цивільному позові, суд повинен діяти у відповідності до глави 8 КПК України.
Відповідно до ст. 91 КПК України вид і розмір шкоди, завданої злочином та процесуальні витрати потерпілого, включно витрати на правову допомогу, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Тобто, в даному випадку потерпілим необхідно довести, як вони внаслідок злочину страждали на 80 000,00 грн, і за що заплатили своєму адвокату 99 100,00 грн.
ВС звернув увагу, що судами не враховано обмеженість відшкодування витрат на правову допомогу передбачену ч. 3 ст. 120, ч. 5 ст. 121 КПК України та Порядком оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів і Методикою обчислення розміру винагороди адвокатів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 465 від 17 вересня 2014 року.
У цій справі суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції не дослідили належним чином аргументованість доказів та доводів цивільного позову та обмежилися формальними фразами без розгорнутого пояснення чому слід задовільнити цивільні позови саме у такому обсязі, а не в іншому: меншому чи більшому. Таким чином, мало місце істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, тому ВС застосував ст. 438 КПК України.