є а
1. Запобіжні заходи - це заходи процесуального примусу попереджувального характеру, пов'язані з позбавленням або обмеженням свобод підозрюваного, обвинуваченого, які за наявності підстав та в порядку, встановленому законом, застосовуються під час кримінального провадження слідчим суддею, судом з метою забезпечення їх належної процесуальної поведінки. Запобіжними заходами є: 1) особисте зобов'язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під вартою.
2. Наведені запобіжні заходи можуть застосовуватися до підозрюваних, обвинувачених, які досягай вісімнадцятирічного віку. До неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених, крім цих запобіжних заходів, може застосовуватися передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, - передання їх під нагляд адміністрації цієї
3. До підозрюваного, обвинуваченого може бути застосований лише один із передбачених законом запобіжних заходів. У ст. 176 КПК вони розташовані в порядку зростання їх суворості, що суттєво як при обранні конкретного
401
запобіжного заходу, так і при заміні більш суворого на менш суворий і навпаки. А наявність широкого їх переліку дає можливість обрати адекватний запобіжний захід з урахуванням конкретної мети, підстав та обставин, що згідно із законом ураховуються при його обранні.
4. Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, обвинуваченого за ухвалою слідчого судді, суду з метою приводу та затримання без ухвали слідчого судді, суду уповноваженою службовою особою, а також кожним, хто не є уповноваженою службовою особою. Підстави та порядок застосування цього тимчасового запобіжного заходу урегульовані ст.ст. 188-192 207-213 КПК.
5. Обов'язок (тягар) доведення перед слідчим суддею, судом обставин-під-став обрання до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу, а також, що жоден з інших, більш м'яких запобіжних заходів не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам та забезпечити належне виконання ним процесуальних обов'язків, покладено на слідчого, прокурора. А тому при вирішенні питання про обрання особі запобіжного заходу слідчий суддя, суд повинні керуватися правилом принципу презумпції невинуватості про те, що всі сумніви щодо доведеності обставин-підстав обрання запобіжного заходу тлумачаться на користь підозрюваного, обвинуваченого.
6. Підстави обрання запобіжного заходу перед слідчим суддею, судом можуть доводитися будь-якими даними: як отриманими за результатами проведення процесуальних, в першу чергу слідчих (розшукових) дій, так і отриманими за результатами проведення оперативно-розшукових заходів.
7. Згідно з коментованою статтею запобіжні заходи можуть застосовуватися лише в ході кримінального провадження, яке розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а завершується в момент набрання остаточним (завершальним) процесуальним рішенням законної сили: під час досудового розслідування лише слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження - лише судом за клопотанням прокурора.
Слід зазначити, що стосовно ініціаторів застосування запобіжних заходів чинний КПК України нині непослідовний, бо, наприклад, на підготовчому судовому засіданні надає учасникам судового провадження, якими, окрім прокурора, є обвинувачений, захисник, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник (ч. 2 ст. 314, ч. З ст. 315 КПК), право клопотати перед судом про обрання, зміну чи скасування щодо обвинуваченого запобіжного заходу. Таке ж право надано сторонам обвинувачення і захисту у судовому розгляді (ч. 1 ст. 331 КПК). Очевидно, що на практиці слід керуватися останніми нормами процесуального закону як спеціальними і такими, що розширюють права особи в кримінальному провадженні.
402
page
youtube
"Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися
з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та виключно на підставі вмотивованого рішення суду", – Рішення КСУ
Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі за конституційними скаргами Ковтун М.А., Савченко Н.В., Костоглодова І.Д., Чорнобука В.І.щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини п’ятої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України (далі – Кодекс).
Цим Рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини п’ятої статті 176 Кодексу, яким передбачено, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109–1141, 258–2585, 260, 261 Кодексу.
Вирішуючи питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини п’ятої статті 176 Кодексу, Конституційний Суд України виходив з того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Конституційний Суд України вважає, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, визначених законами України. Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та виключно на підставі вмотивованого рішення суду.
Згідно з частиною першою статті 176 Кодексу запобіжними заходами є особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою.
Тримання під вартою є найсуворішим запобіжним заходом серед усіх запобіжних заходів, передбачених Кодексом та є «винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу».
Конституційний Суд України також зазначає, що Законом статтю 176 Кодексу було доповнено частиною п’ятою, згідно з якою запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109–1141, 258–2585, 260, 261 Кримінального кодексу України.
На думку Конституційного Суду України, положення частини п’ятої статті 176 Кодексу допускає застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підставі суто формального судового рішення, що порушує принцип верховенства права. У Рішенні наголошується, що оспорювана норма обґрунтовує необхідність тримання під вартою самою лише кваліфікацією злочину, що не забезпечує і не може забезпечити балансу між метою його застосування у кримінальному провадженні та конституційним правом особи на свободу та особисту недоторканність.
Конституційний Суд України неодноразово вказував, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, а також бути пропорційними та обґрунтованими. У разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи.