Історія справи

Постанова ВССУ від 22.01.2026 року у справі №753/13280/16-ц

Постанова

Іменем України

22 січня 2026 року

м. Київ

справа № 753/13280/16

провадження № 61-6303св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гембарська Світлана Іванівна, товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», акціонерне товариство «Райффайзен Банк», публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Хрещатик»,

треті особи: служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської державної адміністрації,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи:

касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року в складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І.,

касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року в складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І., ТОВ «Вердикт Капітал», АТ «Райффайзен Банк», ПАТ «КБ «Хрещатик», треті особи: служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської державної адміністрації, про визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, договору дарування, витребування майна, визнання права власності та виселення.

Позов мотивований тим, що 5 березня 2002 року її брат ОСОБА_5 подарував їй квартиру АДРЕСА_1 . Договір дарування було посвідчено 5 березня 2002 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В.

17 жовтня 2007 року вона уклала з ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитний договір № 014/1179/82/1557, за яким отримала кредит в розмірі 510 000 грн строком до 17 жовтня 2017 року. Для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між нею та банком був укладений договір іпотеки № 2612/0906/88-077-Z-1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., номер за реєстром 1669д, предметом якого є зазначена квартира.

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року розірвано кредитний договір № 014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, стягнуто з неї на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором № 014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року у розмірі 910 546,62 грн, звернувши стягнення в погашення цієї заборгованості на нерухоме майно шляхом продажу на прилюдних торгах квартири АДРЕСА_1 .

Позивачка стверджувала, що зобов`язання за кредитним договором № 014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року та за укладеним для його забезпечення договору іпотеки є припиненими з 11 січня 2012 року, з часу набрання законної сили заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року, тому укладенні договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик», між ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс Фінанс» та між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 , є незаконними.

Позивач також зазначала, що 22 січня 2016 року приватний нотаріус Гембарська С. І. незаконно винесла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 27908021, за яким зареєструвала на підставі договору іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , та договору про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 , право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2

ОСОБА_1 стверджувала, що на підставі зазначеного незаконного рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І., ОСОБА_2 та ОСОБА_6 протиправно, у порушення встановленого законом порядку, у примусовому порядку виселили її разом із неповнолітніми дітьми з квартири АДРЕСА_1 , шляхом зламу та заміни дверних замків та із застосуванням сили. Надалі, 23 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування зазначеної квартири.

Позивачка вважала, що рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. про державну реєстрацію та їх обтяжень, за яким за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на спірну квартиру, є протиправним, оскільки договір кредиту розірвано за рішенням суду; договір іпотеки припинив свою чинність разом з договором кредиту; виконавче провадження за рішенням суду не відкривалося; строки відкриття виконавчого провадження не дотримані і це є підставою для відмови у його відкритті; прилюдні торги з продажу іпотечного майна не проводилися; проведення прилюдних торгів є обов`язковим за рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року; повідомлень про виконавче провадження та прилюдні торги не надходило; повідомлень від нотаріуса про відчуження іпотечного майна їй не направлялося.

Позивачка вважала, що квартира вибула з її володіння незаконно, так як вона не отримувала вимоги про усунення порушень за кредитним договором, тому вона підлягає витребуванню у ОСОБА_3 на її користь, з виселенням осіб, які протиправно проживають у квартирі.

ОСОБА_1 , з урахуванням неодноразового уточнення позовних вимог, просила:

визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Хрещатик» за кредитним договором №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ;

визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Хрещатик», посвідчений приватним нотаріусом Гембарською С. І. за №351, за договором іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М., номер за реєстром 1669д, посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І., номер 351;

визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року між ПАТ «КБ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс Фінанс» за кредитним договором №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ;

визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ПАТ «КБ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс Фінанс» за договором іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 (посвідчений 17 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., номер за реєстром 1669д), посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І., номер 352;

визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 за кредитним договором № 014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ;

визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 за договором іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 (посвідчений 17 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., номер за реєстром 1669д), посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І., номер 353;

визнати недійсним рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С.І. від 22 січня 2016 року, індексний номер 27908021, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, за яким на підставі договору іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , договору про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 , зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;

визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 23.02.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С.І., реєстраційний номер 175;

витребувати квартиру АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння;

визнати право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 ;

виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та проживаючих з ними осіб з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

оскільки оспорені позивачем договори про відступлення права вимоги відповідають вимогам законодавства, їх недійсність не встановлена законом, будь-яких порушень вимог чинного на час їх укладення законодавства судом не встановлено, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання зазначених договорів недійсними;

як на підставу недійсності оспорених позивачем договорів про відступлення права вимоги, а також рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, остання посилається на те, що за рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 квітня 2011 року припинені зобов`язання за кредитним договором №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року та укладеним у його забезпечення договором іпотеки, на відсутність відкритого виконавчого провадження за рішенням суду та відсутність проведених прилюдних торгів з продажу іпотечного майна, а також на проведення реєстрації без надіслання їй вимоги про усунення порушень та повідомлення їй наміру щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд не погоджується з даними твердженнями позивача виходячи з наступного;

ОСОБА_2 як новий іпотекодержатель та кредитор звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. з відповідною заявою для її направлення позивачу, в котрій містилась вимога (повідомлення) про усунення порушень, зокрема про повернення суми заборгованості протягом 30 днів з моменту отримання цієї вимоги, та повідомлялось про наслідки невиконання вимоги. Згідно з виданим 02 листопада 2015 року на виконання вимог статті 84 Закону України «Про нотаріат» приватним нотаріусом Гембарською С. І. свідоцтва, яке зареєстровано у реєстрі за №429, останньою посвідчено, що 29 вересня 2015 року заяву ОСОБА_2 нею передано ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 через представника ТОВ «Нова пошта» послугою «Доставка особисто в руки», та яку 01 жовтня 2015 року отримано ОСОБА_1 . Відповідь у встановлені у заяві строк від ОСОБА_1 не надійшла. Також отримання 01 жовтня 2015 року позивачем заяви/вимоги від 29 вересня 2015 року підтверджується наявною у матеріалах справи копією експрес-накладної ТОВ «Нова пошта» №59000134022289 з проставленим на ній підписом ОСОБА_1 . Отже, судом встановлено, що вимогу про усунення порушень основного зобов`язання ОСОБА_2 було надіслано належним чином засобами поштового зв`язку, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою КМ України від 05 березня 2009 року №270. Зазначену вимогу було отримано позивачем 01 жовтня 2015 року, про що свідчить як її підпис на експрес-накладної ТОВ «Нова пошта» №59000134022289. Доказів, які б підтверджували належність підпису на повідомленні третій особі позивачем до суду не надано. Напис про одержання поштового відправлення в якому зазначене прізвище отримувача, зроблений працівником поштового зв`язку, зазвичай є переконливим доказом отримання відправлення саме адресатом. Таке переконання ґрунтується на презумпції добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків. Аналогічний висновок викладено у постанові Верхового Суду від 20 березня 2019 року у справі №222/1402/16-а. У постанові від 15 квітня 2021 року у справі №655/94/18 Верховний Суд вважав за необхідне зазначити, що перевірка документів, що посвідчують особу, яка одержує поштове відправлення та підтверджують її повноваження, а також належне оформлення повідомлення про вручення поштового відправлення покладено на працівників органу поштового зв`язку. Добросовісне виконання працівниками Акціонерного товариства «Укрпошта» своїх службових обов`язків у цьому випадку презюмується, оскільки в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази протилежного. Обставина того, що насправді позивач не отримував вказаного повідомлення не була доведеною, що є процесуальним обов`язком позивача відповідно до статей 12 81 ЦПК України. Позивач не надав доказів звернень до правоохоронних органів про підробку його підпису у повідомленні. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №522/5185/19 (номер судового провадження: 61-14207ск20). Презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень основного зобов`язання позивачем в загальному порядку належними та допустимими доказами не спростована. Тому іпотекодержатель, який з дотриманням умов договору іпотеки направив вимогу, передбачену частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» правомірно звернув стягнення на предмет іпотеки. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі №756/15123/18;

встановивши, що договір іпотеки містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, ОСОБА_2 надано приватному нотаріусу Гембарській С. І., як державному реєстратору, всі необхідні документи, підтверджено належне направлення та отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушень кредитного договору та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, надано документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя, суд зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позову в частині скасування рішення приватного нотаріуса/державного реєстратора, оскільки при проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем ОСОБА_2 не було порушено вимог чинного законодавства;

у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2022 року у справі № 569/23762/19 (провадження № 61-15693св21), зокрема, зазначено: «наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості. При цьому, здійснення особою (її правонаступником) права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту»;

доводи позивача про те, що при наявності судового рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки на користь первісного кредитора, позбавляє його правонаступника можливості задовольнити свої вимоги в інший передбачений законом спосіб, за наявності даних про невиконання вказаного судового рішення, оскільки призведе до подвійного стягнення, є помилковими, тому не є правовою підставою для визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за яким визнано право власності на спірну квартиру за відповідачем;

щодо заявлених вимог про визнання недійсним договору дарування, усунення перешкод у здійсненні права власності квартирою шляхом витребування майна та визнання права власності за позивача і виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також проживаючих з ними осіб зі спірної квартири, то ці вимоги є безпідставними та необґрунтованими, оскільки підстав для скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 у суду немає, а інші заявлені вимоги є похідними він неї, у зв`язку з чим суд відмовляє у їх задоволенні;

у зв`язку з наведеним також не підлягають задоволенню вимоги до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І., оскільки позов в цій частині заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково;

рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року скасовано та постановлено нове судове рішення яким позов ОСОБА_1 задоволено частково;

витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ;

виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 ;

в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено;

вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

позивачка оспорює договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, які були укладені 25 вересня 2015 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Хрещатик», між ПАТ «КБ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс Фінанс», між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 . Оспорюючи зазначені договори, позивачка зазначала, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 7 квітня 2011 року у цивільній справі № 2-375/11 кредитний договір був розірваний, що на думку позивачки, свідчить про припинення основного зобов`язання, а відтак і договору іпотеки, тому банк не мав права переуступати право вимоги за неіснуючим договором. Колегія суддів вважає посилання позивачки безпідставними. Розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов`язок повернути кредиторові заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12). Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов`язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов`язань і після розірвання договору (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі № 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору;

іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов`язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов`язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов`язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов`язання, що виникло до моменту такого розірвання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15). Отже, зобов`язання ОСОБА_1 з повернення заборгованості за кредитним договором, розмір якої був визначений заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 7 квітня 2011 року у цивільній справі № 2-375/11 у сумі 910 546,62 грн не припинилося, а тому ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» мав правові підстави для відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 в межах зобов`язання, яке існувало на момент розірвання кредитного договору. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 та від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16. Тобто договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, які були укладені 25 вересня 2015 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Хрещатик», між ПАТ «КБ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс Фінанс», відповідають вимогам законодавства і правових підстав для визнання їх недійсними не встановлено;

у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа. У постанові від 8 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань;

у справі внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 , це право перейшло від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2 . Отже, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «Кредекс Фінанс» (перейменоване на ТОВ «Вердикт Капітал») не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_2 . Оскільки відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), однак таке відступлення не могло бути здійснено на користь ОСОБА_2 , тому відступлення права за договором іпотеки ТОВ «Кредекс Фінанс» було неправомірним. Суд першої інстанції зазначеного не врахував та зробив помилковий висновок про правомірність договорів про відступлення права вимоги, укладених між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 ;

до ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за нею права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у неї достатнього обсягу повноважень (права власності) для дарування цього предмета іпотеки ОСОБА_3 . Враховуючи зазначені обставини, колегія суддів не надає оцінку доводам ОСОБА_1 про невиконання ОСОБА_2 вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» при реєстрації права власності на предмет іпотеки;

спір щодо майна виник між приватними особами, з позовом про витребування квартири звернулася її власник, ОСОБА_3 набув право власності на спірну квартиру за безвідплатним договором, а тому існує легітимна мета у втручання суду у право ОСОБА_3 на мирне володіння спірною квартирою. Прийнявши спірну квартиру у якості подарунку від ОСОБА_2 , яка не набула на неї права власності у встановленому законом порядку, ОСОБА_3 , як обдаровуваний, теж не набув право власності на неї. Зареєструвавши це право за собою, він став її володільцем, однак право володіння разом із правами користування та розпорядження квартирою надалі належать позивачці, як її власниці. Враховуючи встановлені обставини справи, колегія суддів вважає, що позовна вимога щодо витребування спірної квартири з володіння кінцевого набувача, тобто ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_1 є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, з огляду те, що таке задоволення є пропорційним меті захисту прав позивачки, враховуючи, зокрема, те, що вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечними договорами були або мали бути відомими ОСОБА_3 , ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною. Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу та відкритою для ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень. При цьому колегія суддів враховує відсутність встановлених судом фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири ОСОБА_3 ;

у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов). За таких обставин, позовна вимога про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зі спірної квартири підлягає задоволенню;

доводи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що вони у спірній квартирі не проживають, так як мають інше місце реєстрації та проживання, не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів, оскільки під час судового розгляду встановлено, що позивачка була виселена зі спірної квартири, квартирою користуються відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а наявність іншого житла не є беззаперечним доказом не проживання у спірній квартирі;

приватний нотаріус не є належним відповідачем за позовними вимогами про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру, тому позовні вимоги, пред`явлені до приватного нотаріуса. не підлягають задоволенню;

для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір дарування квартири кінцевому набувачеві. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Тому у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договором, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки визнання недійсним договору дарування та визнання права власності позивачки на спірну квартиру задоволенню не підлягають у зв`язку із їх ефективністю, як способу захисту прав позивачки.

Аргументи учасників справи

15 травня 2025 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року,у якій просили:

постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволені позовних вимог;

судові витрати покласти на позивача.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

позивачем не було заявлено таких підстав позову про витребування квартири як недійсність або неправомірність договорів поступки прав вимоги, недійсність договорів поступки прав вимоги з підстав порушення суб`єктного складу, неможливості поступки прав вимоги за кредитним договором на фізичну особу, наявності у договорах поступки ознак факторингу, про це не було зазначено і у апеляційній скарзі позивача. Обґрунтовуючи позовну заяву позивач та її адвокат посилалися на те, що кредитний договір та іпотечний договір припинили свою дію з моменту ухвалення рішення Дарницького районного суду міста Києва про стягнення з неї боргу та розірвання кредитного договору, а тому всі подальші дії щодо відступлення прав вимоги, звернення стягнення на предмет іпотеки, поза процедурою виконавчого провадження є недійсними;

14 липня 2016 року позивачем було подано до суду позов (т. 1 а.с. 3-9), 01 лютого 2017 року відбулося уточненням позовних вимог (т. 1 а.с. 131-138), а згідно з тотожними заявами про збільшення позовних вимог та їх обґрунтування від 03 вересня 2019 року (т. 4 а.с. 23-32, 68-77) позивач та її адвокат остаточно заявили вимоги, що були розглянуті судом, та зазначили наступні підстави позову, які протягом розгляду справи не змінювалися. Позивач просила задовольнити позовні вимоги на тих підставах, що: кредитний договір розірвано за рішенням суду Дарницького районного суду від 07 квітня 2011 року у справі 2-375/11, яке набрало законної сили 11 січня 2012 року; договір іпотеки припинив свою чинність разом із кредитним договором, який він забезпечував; виконавче провадження за рішенням суду не відкривалось, а продаж квартири міг здійснюватися виключно в порядку виконання вищевказаного рішення суду; строки для відкриття виконавчого провадження не дотримані і це є підставою для відмови у його відкритті; прилюдні торги по продажу іпотечного майна не проводилися; проведення прилюдних торгів є обов`язковим за рішенням Дарницького районного суду від 07 квітня 2011 року у справі № 2-375/11 та вимогами статей 41-43 Закону України «Про іпотеку»; повідомлень про виконавче провадження та прилюдні торги, про відчуження квартири третім особам не надходило, а тому рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на підставі договору іпотеки та договору поступки прав вимоги між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 , є незаконним, а тому право власності не було набуте ОСОБА_2 , договір дарування є недійсним і подальше заволодіння квартирою є незаконним;

підставами недійсності усіх договорів відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки позивачем визначено припинення кредитного договору та договору іпотеки з 11 січня 2012 роук як часу набрання законної сили рішенням суду від 07 квітня 2011 року у справі 2-375/11, яким розірвано кредитний договір. Інших підстав позову заявлено не було. При цьому судом апеляційної Інстанції було встановлено, що дані посилання позивача є безпідставними;

як на підставу недійсності оспорених позивачем договорів про відступлення права вимоги, а також рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, визнання недійсним договору дарування, витребування майна та виселення відповідачів, остання посилається на те, що за рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 квітня 2011 року припинені зобов`язання за кредитним договором №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року та укладеним у його забезпечення договором іпотеки, на відсутність відкритого виконавчого провадження за рішенням суду та відсутність проведених прилюдних торгів з продажу іпотечного майна, а також на проведення реєстрації без надіслання їй вимоги про усунення порушень та повідомлення їй наміру щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд першої інстанції розглянув вимоги позивачки в межах предмету і підстав, визначених у позові і не досліджував договори поступки на предмет порушення суб`єктного складу, оскільки про це не заявляла позивач. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на ігнорування судом тих самих підстав позову, що кредитний договір припинений через його розірвання в судовому порядку, наслідком чого є припинення договору іпотеки, її зобов`язання із сплати кредиту також є припиненим, що і є підставою недійсності всіх наступних правочинів, зокрема, про відступлення прав вимоги, а також на невручення їй вимоги про порушення. Інші доводи у апеляційній скарзі відсутні (т. 6 а.с. 119-178). Тобто ані у позові, ані у апеляційній скарзі, не зазначено таких підстав для задоволення позову й апеляційної скарги як невідповідність договорів поступки прав вимоги за кредитом та за іпотекою, в тому числі вимогам щодо суб`єктності, наявність ознак факторингу, необхідність спеціального суб`єкта і ліцензії тощо, підставою витребування майна не зазначено невідповідність закону договорів поступки прав вимоги;

суд апеляційної інстанції в порушення статті 15 ЦК України, статей 2 4 5 12 13 264 367 ЦПК України вийшов за межі предмету і підстав позову і за межі доводів апеляційної скарги, розглянув позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, та на які не посилався у апеляційній скарзі позивач, чим допустив порушення норм процесуального та норм матеріального права, не прийняв до уваги висновки Верховного Суду у вказаних справах з цих питань;

оскільки суд не встановив порушень під час реєстрації прав власності, а визначив лише те, що кредитором і іпотекодержателем за кредитним договором не може бути фізична особа, вибуття квартири з власності позивача відбулося на думку суду на користь неналежного іпотекодержателя, який тим не менше продовжує залишатися кредитором і іпотекодержателем. Рішення суду про витребування майна не призводить до повернення у первісний стан кредиторів і внесення запису до державного реєстру речових прав про іпотекодержателя та обтяжувана майна, як це відбувається у численній практиці ВП ВС щодо витребування майна (в т.ч. у постанові у справі № 206/4841/20). Це призводить до відносин правової невизначеності, суперечливості рішення суду. Рішення суду про витребування квартири не впливає на укладені договори поступки прав вимоги, оскільки не повертає сторін у первісний стан, не є підставою для внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо іпотекодержателя та обтяжувана майна, договори продовжують впливати на права і обов`язки сторін. Судом не звернуто уваги на висновки у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/974/18, де переглядалися договори відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договором на користь юридичної особи ТОВ «Офіс Сервіс Люкс», яка не є фінансовою установою, які оспорювалися боржником ВНЗ «ВМУРЛ «Україна» з підстав, зокрема, порушення вимог до суб`єктного складу договорів як договорів факторингу. Встановивши, що між сторонами було укладено саме договір відступлення права вимоги, який не підпадає під ознаки договору факторингу, та не вимагає наявності у відповідача ліцензії на здійснення фінансових операцій, оскільки відступлення здійснено у розмірі вимоги, а тому суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав, наведених позивачем у позовній заяві, для визнання такого договору недійсним. На думку суду такий договір відповідає положенням статей 512-514 516-518 ЦК України;

у всіх постановах Верховного Суду, де встановлене порушення суб`єктного складу договору відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договором, обставини справ передбачають наявність відносин факторингу та специфіки подальшого надання фінансових послуг, що потребує спеціального суб`єкта - фінансової установи.

22 серпня 2025 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в якому просить:

залишити касаційну скаргу без задоволення;

оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін;

стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в рівних частинах на користь ОСОБА_1 судові витрати.

Відзив мотивований тим, що:

з урахуванням положень частини четвертої статті 367 ЦПК України апеляційний суд діяв в межах визначених законом повноважень і у передбачений законом спосіб;

зобов`язання сторін за кредитним договором № 014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року та за договором іпотеки припинені з часу набрання 11 січня 2012 року законної сили заочним рішенням Дарницького районного суду від 07 квітня 2011 року у справі № 2-375/11;

незважаючи не те, що договори кредиту та іпотеки припинили свою дію 11 січня 2012 року на їх підставі відповідачами незаконно укладені договори відступлення права вимоги;

виконавче провадження за рішенням суду не відкривалось; строки для відкриття виконавчого провадження не дотримані і це є підставою для відмови у його відкритті; прилюдні торги по продажу іпотечного майна не проводились; проведення прилюдних торгів с обов`язковим за рішенням суду від 07 квітня 2011 року у справі 2-375/11 та вимогами статей 41-43 Закону України «Про іпотеку»; повідомлень про виконавче провадження та прилюдні торги не надходило; повідомлення від нотаріуса про відчуження іпотечного майна позивачці не направлялось;

застосовуючи положення Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року №898-ІV суд першої інстанції не звернув увагу на те, що редакція закону від 12 травня 2006 року, яка діяла на момент укладення договору іпотеки, містила положення про те, що іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону, в той час коли застосоване судом положення про таке застосування на підставі договору внесено в цей закон пізніше;

суд першої інстанції рішенні не навів переконливих підстав недотримання ним висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18);

суд першої інстанції не дотримався вимог статті 653 ЦК України про те, що, у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються з моменту набрання судовим рішенням законної сили та положень статті 17 Закону України «Про іпотеку» про те, що право іпотеки припиняється у разі припинення основного зобов`язання;

суд безпідставно застосував правила вручення повідомлень, які встановлені для Укрпошти, до порушених прав позивачки внаслідок невручення їй повідомлень нотаріуса ТОВ «Нова пошта»;

права кредитора у ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» на момент 25 вересня 2015 року вже не існували, оскільки кредитний договір № 014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року розірвано заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 квітня 2011 року, яке набрало законної сили 11 січня 2012 року;

станом на 11 січня 2013 року для ВАТ «Райфайзен Банк Аваль» завершився строк виконання судового рішення, а всі подальші дії ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» після завершення цього строку, є недійсними;

після ухвалення заочного рішення неможливо відступати право вимоги заборгованості, бо має виконуватися судове рішення;

ТОВ «Кредекс Фінанс» порушило Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та незаконно відступило права вимоги фізичній особі ОСОБА_2 . Цей договір є нікчемним з підстав, передбачених статтею 288 ЦК України, оскільки ним порушено правовий режим обмеження обсягу об`єктів цивільних прав;

приватний нотаріус не дотрималась вимог глави 73 ЦК України та провела реєстрацію відступлення прав вимоги фізичній особі ОСОБА_2 , яка не мала права здійснювати факторингові операції.

ОСОБА_1 18 серпня 2025 року засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року (повне судове рішення складено 12 травня 2025 року), в якій просить:

скасувати постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ;

ухвалити у цій частині нове рішення, яким:

визнати недійсними шість договорів відступлення права вимоги, а саме: договори відступлення права вимоги за кредитним договором від 17 жовтня 2007 року, укладені між AT «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Хрещатик»; ПАТ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс-Фінанс»; ТОВ «Кредекс-Фінанс» та ОСОБА_2 ; договори відступлення права вимоги за іпотечним договором від 17 жовтня 2007 року, укладені між: AT «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Хрещатик»; ПАТ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс-Фінанс»; ТОВ «Кредекс-Фінанс» та ОСОБА_2 ;

визнати недійсним договір дарування квартири від 23 лютого 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. від 21 січня 2016 року про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 ;

визнати право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що:

рішення Дарницького районного суду від 07 квітня 2011 року кредитний договір від 17 жовтня 2007 року був розірваний. Рішення набрало законної сили 11 січня 2012 року, тому з цього моменту основне зобов`язання між сторонами припинилось. Іпотека є похідною від основного зобов`язання і припиняється разом із припиненням основного зобов`язання. Таким чином іпотечний договір від 17 жовтня 2007 року також втратив чинність, а запис про іпотеку від 06 грудня 2007 року є недійсним;

відповідно до статей 512 514 ЦК України відступлення права вимоги можливе лише тоді, коли таке право існує. Оскільки після 11 січня 2012 року право вимоги у AT «Райффайзен Банк Аваль» було відсутнє, подальші договори відступлення є нікчемними;

виконавчі листи, видані 19 грудня 2012 року, не були пред`явлені банком до виконавчої служби у встановлений строк, тому після 11 січня 2013 року право на примусове виконання було втрачено;

внаслідок укладення низки нікчемних правочинів (відступлення права вимоги, рішення нотаріуса Гембарської С. І. від 21 січня 2016 року та договір дарування від 23 лютого 2016 року) ОСОБА_1 було незаконно позбавлено квартири, що належала їй на праві власності. Договори відступлення прав вимоги (25 вересня 2015 року), договір дарування (23 лютого 2016 року) та рішення нотаріуса про державну реєстрацію були вчинені за відсутності права вимоги;

витребування майна та визнання права власності є взаємопов`язаними способами захисту, які у сукупності забезпечують ефективне відновлення порушених прав власника. Тому висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання права власності ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права;

припинення основного зобов`язання тягне припинення забезпечувального зобов`язання (іпотеки). Запис про іпотеку в реєстрі має похідний характер і не може існувати після припинення іпотечного договору. Іпотека є акцесорним (додатковим) зобов`язанням, яке існує лише до моменту припинення основного боргового зобов`язання. У випадку розірвання чи припинення кредитного договору іпотека також припиняється незалежно від факту внесення чи невнесення змін до реєстру;

кредитний договір та іпотечний договір втратили чинність. Банк втратив статус кредитора та іпотекодержателя. Подальші договори відступлення права вимоги, реєстраційні дії та договір дарування здійснені на підставі припиненого зобов`язання, є нікчемними. Дії приватного нотаріуса Гембарської С.І. з використанням запису іпотеки після 11 січня 2012 року порушують вимоги закону та не можуть породжувати правових наслідків;

договір відступлення права вимоги між ТОВ «Кредекс-Фінанс» та ОСОБА_2 (фізичною особою). є нікчемним як з огляду на відсутність предмета (права вимоги вже не існувало), так і з огляду на те, що ОСОБА_2 не мав правосуб`єктності бути кредитором. Право іпотеки і договір іпотеки, яким забезпечено кредитний договір №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року припиняють чинність у разі припинення боргового зобов`язання, забезпеченого цією іпотекою (пункт 7.2. розділ 7 договору іпотеки);

оскільки: договір кредиту розірвано за рішенням суду; договір іпотеки припинив свою чинність разом з договором кредитом, який він забезпечував; виконавче провадження за рішенням суду не відкривалось; строки для відкриття виконавчого провадження не дотримані; прилюдні торги з продажу іпотечного майна не проводились; проведення прилюдних торгів є обов`язковим; повідомлень про виконавче провадження та прилюдні торги не надходило; повідомлення від нотаріуса про відчуження іпотечного майна позивачці не направлялось, то рішення приватного нотаріуса від 22 січня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 є незаконним;

редакція Закону України «Про іпотеку» від 12 травня 2006 року, яка діяла на момент укладення договору іпотеки, містила положення про те, що іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього закону, в той час коли застосоване судом положення про таке застосування на підставі договору внесено в цей закон пізніше;

станом на 11 січня 2013 року боргове зобов`язання припинено на підставі закінчення строку виконання судового рішення;

позивачка не отримувала заяву від ОСОБА_2 у формі «Повідомлення» про сплату в місячний термін 2 442 565,47 грн. Приватним нотаріусом не дотримано вимог глави 73 ЦК України та проведено реєстрацію відступлення прав вимоги (факторинг) фізичній особі ОСОБА_2 . Позивачка не є боржником перед ОСОБА_2 та не передавала в іпотеку їй квартиру, на яку вона звернула стягнення.

19 вересня 2025 року ОСОБА_1 подала доповнення до уточненої касаційної скарги, в яких зазначає, що апеляційний суд безпідставно визнав правомірними рішення приватного нотаріуса та пов`язані реєстраційні дії. Ці дії були вчинені на підставі недійсних договорів відступлення права вимоги, укладених після припинення зобов`язання, та з використанням запису про іпотеку, який на момент вчинення дій був припинений.

06 жовтня 2025 року АТ «Райффайзен Банк» через представника ОСОБА_7 подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить:

касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення;

постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року в частині відмови у задоволені частини позовних вимог ОСОБА_1 залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

договори, укладені між АТ «Райффайзен Банк» та ПАТ «Комерційний Банк «Хрещатик» є правомірними;

права позивача оспорюваними правочинами не порушені. Позивачка не вказала за захистом якого цивільного права чи інтересу вона звернулася до суду, і яким чином це право (або інтерес) порушують чи порушили відповідачі;

у ситуації, коли боржник звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги, не зазначивши, які ж його цивільні права та інтереси були порушені (не визнані чи оспорені), то визнання правочину недійсним, як способу захисту, не може бути застосовано (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2018 року у справі №405/20/15-ц);

розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факт укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов`язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання;

іпотека не припиняються за обов`язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення іпотеки, які можуть забезпечувати виконання зобов`язання, що виникло до моменту такого розірвання (постанова Верховного Суду у справі № 539/3306/17).

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2025 року:

відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;

у задоволенні заяви ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про поновлення строку на касаційне оскарження відмовлено;

у задоволенні заяви ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року відмовлено;

встановлено строк на подання відзиву до 17 липня 2025 року.

29 липня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2025 року:

клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подання відзивуна касаційну скаргу задоволено;

продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 22 серпня 2025 року;

справу за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2025 року:

поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року;

відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2026 року справу № 753/13280/16 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 03 липня 2025 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (№ 914/608/20); від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц; від 01 червня 2022 року у справі № 757/32778/19; від 28 квітня 2021 року у справі № 755/3293/16-ц; від 22 вересня 2021 року у справі № 757/55549/17; від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18); від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 25 травня 2020 року у справі № 645/5540/16-ц; від 31 липня 2019 року у справі № 910/974/18; від 09 листопада 2022 року у справі № 445/166/20; від 08 листопада 2023 року у справі № 201/3254/18; від 20 вересня 2023 року у справі № 201/11618/19; скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

В ухвалі Верховного Суду від 25 вересня 2025 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 04 липня 2018 року у справі № 14-181цс18; у справі № 910/3907/18; у справі № 127/15672/16-ц; у справі № 755/9215/15-ц та ін.

Фактичні обставини

Суди встановили, що на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. 5 березня 2002 року, ОСОБА_1 належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 .

17 жовтня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» (кредитор) та ОСОБА_1 (позичальник) був укладений кредитний договір №014/1179/82/1557, за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредит у вигляді не відновлюваної кредитної лінії у розмірі 510 000 грн, строком до 17 жовтня 2017 року. За користування кредитом позичальник зобов`язалася сплачувати кредитору плату у вигляді процентів за процентною ставкою 13,5% річних.

Для забезпечення виконання зобов`язань, що виникли з кредитного договору, 17 жовтня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) був укладений договір іпотеки до кредитного договору, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М.

У договорі іпотеки сторони обумовили:

предметом іпотеки є нерухоме майно: чотирьохкімнатна квартира АДРЕСА_3 , яка належить іпотекодавцю на праві власності, що підтверджується договором дарування квартири, посвідченим Каплуном Ю. В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 5 березня 2002 року за реєстровим номером № 657, зареєстрованим Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 6 березня 2002 року та записаний в реєстрову книгу під № 267-51 за реєстровим номером 41020 (пункт 1.2.);

звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку»; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 6.4.);

у разі порушення боргового зобов`язання, умов кредитного договору або умов цього договору, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушень. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки (пункт 6.1.);

відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого іпотекодержатель на власний розсуд може вибрати один із способів звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема згідно ст. 37 Закону України «Про іпотеку» набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язань іпотекодавця за кредитним договором (пункт 6.5.1.).

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 7 квітня 2011 року у цивільній справі № 2-375/11 розірвано кредитний договір №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ; стягнуто на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» зі ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року у розмірі 910 546,62 грн, звернувши стягнення в рахунок погашення заборгованості на нерухоме майно шляхом продажу на прилюдних торгах чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_3 , що належить іпотекодавцю ОСОБА_1 на праві власності.

Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 7 квітня 2011 року у цивільній справі № 2-375/11 не виконане.

25 вересня 2015 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», як правонаступником ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» (первісний кредитор), та ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик» (новий кредитор) був укладений договір відступлення права вимоги, згідно з яким первісний кредитор відступає за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором, а також договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно умов якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає всі права вимоги за договором іпотеки (с.с.87-88), які були посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І.

25 вересня 2015 року між ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик» (первісний кредитор) та ТОВ «Кредекс Фінанс» (новий кредитор) був укладений договір відступлення права вимоги, згідно з яким первісний кредитор відступає за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором, а також договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно умов якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає всі права вимоги за договором іпотеки, які також були посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І.

25 вересня 2015 року між ТОВ «Кредекс Фінанс» (первісний кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор) був укладений договір відступлення права вимоги, згідно з яким первісний кредитор відступив за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором, а також договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно умов якого первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв всі права вимоги за договором іпотеки, які також були посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І.

Оскільки ОСОБА_1 не виконала зобов`язань за кредитним договором, ОСОБА_2 , як новий іпотекодержатель та кредитор, звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. з відповідною заявою, в котрій містилась вимога (повідомлення) про усунення порушень, зокрема про повернення суми заборгованості протягом 30 днів з моменту отримання цієї вимоги, та повідомлялось про наслідки невиконання вимоги.

Відповідно до виданого 02 листопада 2015 року на виконання вимог статті 84 Закону України «Про нотаріат» приватним нотаріусом Гембарською С. І. свідоцтва, яке зареєстровано у реєстрі за №429, останньою посвідчено, що 29 вересня 2015 року заяву ОСОБА_2 нею передано ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 через представника ТОВ «Нова пошта» послугою «Доставка особисто в руки», та яку 01 жовтня 2015 року отримано ОСОБА_1 . Відповідь у встановлені у заяві строк від ОСОБА_1 не надійшла.

Згідно відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 22 січня 2016 року приватним нотаріусом Гембарською С. І. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27908021, про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 87,2 кв. м, житловою площею 53,7 кв. м за ОСОБА_2 . Підставою реєстрації зазначено: договір іпотеки від 17 жовтня 2007 року, договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 25 вересня 2015 року.

Відповідно до договору дарування від 23 лютого 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І., зареєстрованим в реєстрі за №175, ОСОБА_2 (дарувальник) передає безоплатно (дарує) у власність ОСОБА_3 (обдаровуваний), а той приймає як дарунок квартиру АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк», ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик», ТОВ «Вердикт Капітал», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, визнання недійсним рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на квартиру, визнання недійсним договору дарування квартири, витребування квартири, визнання права власності та виселення

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними(див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 334/7687/21 (провадження № 61-10300св22)).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц (провадження № 14-182цс18) зазначено:

«70. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов`язану з невиконанням зобов`язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов`язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання.

71. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті).

72. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов`язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).

73. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов`язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов`язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі № 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору.

74. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання (частина перша статті 559 ЦК України).

75. Право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України).

76. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»).

77. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов`язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов`язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов`язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов`язання, що виникло до моменту такого розірвання».

У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина четверта статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) вказано, що:

«102. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. При цьому позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.

104. Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

109. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.

110. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.

111. Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

112. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

114. Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Мегабанк», заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 30.12.2019 опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.

115. Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

116. Слід ще раз звернути увагу, що судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) зазначено, що:

«124. Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).

125. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.

126. Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, правильно застосувавши положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом)».

Стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов`язувати суб`єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21)).

Функціональним призначенням процедурних норм є «обслуговування» приватно-правових норм. З урахуванням того, що процедурні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватно-правових норм, то у разі якщо існує суперечність, то вона має вирішуватися на користь приватно-правової норми.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року по справі № 522/24450/14 (провадження № 61-38762св18) вказано, що:

«згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 750/10129/18 (провадження № 61-4971св20) вказано, що:

«пунктом 4.5 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (підпункт 4.5.5).

Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції Закону України № 800-VI іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Нова редакція статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», що викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ «Перехідні положення» Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх. Аналіз наведених норм, як і Закону № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що із прийняттям названого закону законодавець обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом. Отже, законодавцем визначено як спосіб позасудового врегулювання зобов`язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору. Таким чином, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд, на відміну від місцевого суду, безпідставно не врахував правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 199/1276/17 (провадження № 14-486цс18), згідно з яким відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору нотаріусу та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов`язує можливість переходу права власності, свідчить, що дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за іпотекодержателем права власності на спірну квартиру, власником якої залишалася позивач, є незаконними, не заслуговують на увагу, так як в цій постанові та у справі, яка переглядається, встановлено різні фактичні обставини. Зокрема, у справі № 199/1276/17 суди встановили, що в договорі іпотеки відсутнє застереження щодо задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, тоді як у справі, яка переглядається, в іпотечному договорі міститься відповідне застереження, яке дозволяє іпотекодержателю зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що:

«згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).

Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).

Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.

Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.

Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.

В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц (провадження № 14-661цс18) зазначено, що:

«перелік нотаріальних дій, право на вчинення яких має нотаріус, наведений у статті 34 Закону № 3425-XIІ і цей перелік не є вичерпним. Поряд з тим нотаріусу з огляду на його правовий статус, делеговані функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, реалізовувати які він може лише у випадках і в порядку, визначених Законом № 1952-IV. Згідно із пунктом 2 Порядку взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2013 року № 607/5 «Про заходи взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб», чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених у пункті 1 наказу, проводиться державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868. За змістом пункту першого цього Порядку встановлено, що у разі подання до структурних підрозділів територіальних органів Мін`юсту, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру, заяви про державну реєстрацію права власності та/або інших речових прав на нерухоме майно (далі - речові права), що виникають на підставі на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приймаються державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до додатка до цього наказу. Таким чином, за наслідками аналізу наведених вище положень закону, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, можна дійти висновку, що нотаріус має право здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно в тому разі, якщо це пов`язано з вчиненням ним нотаріальної дії з таким об`єктом нерухомості.

Суди попередніх інстанцій правильно встановивши, що нотаріус, будучи наділеним повноваженнями державного реєстратора (за винятком тих, які передбачено пунктами 4, 6 частини першої статті 9 Закону №1952-IV), може реалізовувати їх лише разом з вчиненням нотаріальної дії, зокрема при посвідчені ним правочину, внаслідок якого в особи виникає речове право на об`єкт нерухомості (частина 9 статті 15 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). У такому випадку нотаріус одночасно з вчиненням нотаріальної дії проводить і державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно відповідно до статті 15 Закону №1952-IV в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Суди зробили обґрунтований висновок про відсутність у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення безпосередньої нотаріальної дії з майном».

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 754/446/22 (провадження № 61-7349сво23)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

Для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу квартири кінцевому набувачеві (див. пункт 9.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22)).

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно), тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частини перша, шоста статті 367 ЦПК України).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц (провадження № 61-11927св23)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

позивачка неодноразово уточнювала первісні позовні вимоги (т. 1, а.с.3-9) заявами від 01 лютого 2017 року (т. 1 а.с. 131-138), від 03 червня 2019 року (т. 4, а.с.20-32, 68-77). В останній редакції позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема, просила: (1) визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Хрещатик» за кредитним договором №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ; (2) визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КБ «Хрещатик», посвідчений приватним нотаріусом Гембарською С. І. за №351, за договором іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М., номер за реєстром 1669д, посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І., номер 351; (3) визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року між ПАТ «КБ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс Фінанс» за кредитним договором №014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ; (4) визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ПАТ «КБ «Хрещатик» та ТОВ «Кредекс Фінанс» за договором іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 (посвідчений 17 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., номер за реєстром 1669д), посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І., номер 352; (5) визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 за кредитним договором № 014/1179/82/1557 від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ; (6) визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладений між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 за договором іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 (посвідчений 17 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., номер за реєстром 1669д), посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С. І., номер 353; (7) визнати недійсним рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. від 22 січня 2016 року, індексний номер 27908021, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, за яким на підставі договору іпотеки від 17 жовтня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , договору про відступлення права вимоги від 25 вересня 2015 року, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 , зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ; (8) визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 23.02.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С.І., реєстраційний номер 175; (9) витребувати квартиру АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння; (10) визнати право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 ; (11) виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та проживаючих з ними осіб з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла;

в обґрунтування підстав заявленого позову ОСОБА_1 вказала, що зобов`язання за кредитним договором та договором іпотеки є припиненими з 11 січня 2012 року, тобто з часу набрання законної сили заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року, тому договори про відступлення права вимоги вказаними договорами є незаконними. Позивачка також вважала, що рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, є протиправним, оскільки договір кредиту розірвано за рішенням суду; договір іпотеки припинив свою чинність разом з договором кредиту; виконавче провадження за рішенням суду не відкривалося; строки відкриття виконавчого провадження не дотримані і це є підставою для відмови у його відкритті; прилюдні торги з продажу іпотечного майна не проводилися; проведення прилюдних торгів є обов`язковим за рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року; повідомлень про виконавче провадження та прилюдні торги не надходило; повідомлень від нотаріуса про відчуження іпотечного майна їй не направлялося. Зрештою позивачка вважала, що квартира вибула з її володіння незаконно, оскільки вона не отримувала вимоги про усунення порушень за кредитним договором, тому вона підлягає витребуванню у ОСОБА_3 на її користь, з виселенням осіб, які протиправно проживають у квартирі;

відмовивши у задоволенні вказаних позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що оспорені позивачем договори про відступлення права вимоги відповідають вимогам законодавства, тому відсутні підстави для визнання їх недійсними. Суд вказав, що ОСОБА_2 надано державному реєстратору всі необхідні документи, підтверджено належне направлення та отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушень кредитного договору та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, надано документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя, тому при проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем ОСОБА_2 не було порушено вимог чинного законодавства. Суд вказав, що підстав для скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 немає, а інші заявлені вимоги є похідними він неї;

суд апеляційної інстанції вказав, що внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 , це право перейшло від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2 , тобто, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «Кредекс Фінанс» (перейменоване на ТОВ «Вердикт Капітал») не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_2 . Оскільки відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), однак таке відступлення не могло бути здійснено на користь ОСОБА_2 , тому відступлення права за договором іпотеки ТОВ «Кредекс Фінанс» було неправомірним. Оскільки до ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, то підстав для державної реєстрації за нею права власності на предмет іпотеки також не було, що свідчить про відсутність у неї обсягу повноважень для дарування цього предмета іпотеки ОСОБА_3 . Врахувавши ці обставини, колегія суддів не надавала оцінку доводам ОСОБА_1 про невиконання ОСОБА_2 вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» при реєстрації права власності на предмет іпотеки;

поза увагою апеляційного суду залишилось те, що підставою заявленого позову не було те, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги. В уточненій позовній заяві ОСОБА_1 не посилалася на те, що ОСОБА_2 не може бути кредитором та іпотекодержателем. Суд апеляційної інстанції вийшов за межі підстав заявленого позову, оскільки звернувся до оцінки обставин, які не були підставою позову. При цьому у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції;

колегія суддів апеляційного суду не врахувала, що перевірка дотримання вимог закону суб`єктного складу договору відступлення права вимоги не здійснюється судом за принципом ex officio;

апеляційний суд правильно вказав, що для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, тому такі вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку із їх неефективністю. Проте апеляційний суд помилково надав оцінку договорам відступлення прав вимоги, вчиненим між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_2 , з підстав, які не були заявлені позивачкою, тобто порушив норми процесуального права. Тому оскаржену постанову апеляційного суду у цій частині належить змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови;

колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду, що для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір дарування квартири кінцевому набувачеві. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. У зв`язку із цим апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договори відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, визнання недійсним договору дарування та визнання права власності позивачки на спірну квартиру у зв`язку із їх неефективністю. Тому оскаржену постанову апеляційного суду у зазначеній частині належить залишити без змін;

в апеляційній скарзі ОСОБА_1 акцентувала увагу на тому, що: ОСОБА_2 не виконала вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» при реєстрації права власності на предмет іпотеки; зобов`язання за кредитним договором та договором іпотеки є припиненими з 11 січня 2012 року; договір іпотеки припинив свою чинність разом з договором кредиту; виконавче провадження за рішенням суду не відкривалося; строки відкриття виконавчого провадження не дотримані і це є підставою для відмови у його відкритті; прилюдні торги з продажу іпотечного майна не проводилися; проведення прилюдних торгів є обов`язковим за рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року; повідомлень про виконавче провадження та прилюдні торги не надходило; повідомлень від нотаріуса про відчуження іпотечного майна їй не направлялося (т. а.с. 120-178);

апеляційний суд не надавав оцінку зазначеним доводам, викладеним в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , тобто фактично не переглянув справу за наявними в ній доказами та не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Тому постанову апеляційного суд у частині вимоги про витребування майна належить скасувати та передати справу у зазначеній частині на новий апеляційний розгляд;

оскільки позовні вимоги про виселення ґрунтуються на праві власності на спірну квартиру, то висновки апеляційного суду у цій частині є передчасними. Тому постанову апеляційного суду у частині вимоги про виселення також належить скасувати та передати справу у зазначеній частині на новий апеляційний розгляд.

Касаційний суд відхиляє доводи позивачки про те, що договори відступлення права вимоги є нікчемним з підстав, передбачених статтею 288 ЦК України, оскільки ці договори порушують правовий режим обороту об`єктів цивільних прав.

Згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2025 року у справі № 559/2900/23 (провадження № 61-12729сво24) зазначено, що:

«виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів ЦК України керується змістом самої протиправної дії, її антисоціальним характером, а також значущістю порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 31 січня 2024 року у справі № 461/8830/17, від 16 лютого 2024 року у справі № 917/1173/22.

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок про те, що статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, Верховний Суд України виснував, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Питання застосування статті 228 ЦК України досліджувалося і Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16 лютого 2024 року у справі № 917/1173/22, у якій зазначено, що необхідно враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині першій йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині третій йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23 підкреслила, що у правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства та не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства як колективний носій цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси. До таких цінностей безумовно належать суверенітет, територіальна цілісність і конституційний лад держави, безпека життя і здоров`я населення, основоположні права і свободи людини.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він посягає на фундаментальні суспільні цінності та основи правопорядку держави. До таких належать правочини, спрямовані на: порушення конституційних прав і свобод; незаконне використання комунальної, державної чи приватної власності; незаконне розпорядження об`єктами права власності Українського народу; відчуження викраденого майна; порушення правового режиму обмежених в обігу об`єктів. Публічний порядок стосується лише суттєвих основ правопорядку та фундаментальних цінностей, таких як суверенітет, територіальна цілісність, конституційний лад, безпека населення та основоположні права людини.

У статті 216 ЦК України зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків».

Договори відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, вчинені на користь фізичної особи не можуть вважатися такими, що суперечать публічному порядку. Тому не є нікчемними.

Необґрунтованими є доводи позивачки про те, що зобов`язання за договором іпотеки є припиненими з 11 січня 2012 року, тобто з часу набрання законної сили заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року.

Розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов`язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов`язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов`язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов`язання, що виникло до моменту такого розірвання» (див. пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц (провадження № 14-182цс18)).

Касаційний суд відхиляє твердження позивачки про те, що за наявності судового рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, позбавляє кредитора можливості задовольнити свої вимоги в інший передбачений законом спосіб.

Наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке на виконане, не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги у позасудовому порядку.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І.

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно тією особою, за якою на це майно зареєстроване речове право. Належним відповідачем у такому спорі є особа, право на майно якої оспорюється та за якою зроблений аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 805/2857/17-а, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 287/167/18-ц).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у подібних із цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та іпотекодержателем через невиконання договірних зобов`язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (див. постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 24 квітня 2018 року у справі № 825/478/17, від 29 травня 2018 року у справі № 826/19487/14, від 30 травня 2018 року у справі № 826/9417/16, від 6 червня 2018 року у справі № 804/3509/17, від 16 жовтня 2018 року у справі № 804/14296/15, від 14 листопада 2018 року № 826/1656/18, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц).

Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17).

У справі, що перегладяться:

касаційний суд зауважує, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що приватний нотаріус не є учасником спірних правовідносин. Тому позовні вимоги про визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, договору дарування не можуть бути звернені до приватного нотаріуса, якого позивачка визначила співвідповідачем;

приватний нотаріус є неналежним відповідачем за наведеними вимогами позивачки. Тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. із зазначеної підстави.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково ухвалена без дотримання норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним належить:

касаційні скарги задовольнити частково;

постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 :

до ТОВ «Вердикт Капітал» та ОСОБА_2 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними - змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови;

про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними - змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови;

до ТОВ «Вердикт Капітал», АТ «Райффайзен Банк», ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, визнання недійсним рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на квартиру, визнання недійсним договору дарування квартири - залишити без змін;

до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про витребування квартири та виселення - скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 410 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 :

до товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» та ОСОБА_2 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними - змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови;

до товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», акціонерного товариства «Райффайзен Банк», публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської Світлани Іванівни про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, визнання недійсним рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на квартиру, визнання недійсним договору дарування квартири - залишити без змін;

до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про витребування квартири та виселення - скасувати та передати справу у цій частині та розподілу судових витрат на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко