Ухвала

11 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 653/1096/16-ц

провадження № 61-4007св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Генічеська міська рада Херсонської області,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

третя особа - комунальне підприємство "Міське житлове будівництво",

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Генічеської міської ради Херсонської області на рішення апеляційного суду Херсонської області від 02 листопада 2016 року у складі суддів: Базіль Л. В., Полікарпової О. М., Прокопчук Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

05 квітня 2016 року Генічеська міська рада Херсонської області звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, комунального підприємства "Міське житлове будівництво" (далі - КП "Міськжитлобуд", підприємство), в якому, з урахування збільшених позовних вимог, просила визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1, виселити їх без надання іншого житлового приміщення, зобов'язати відповідачів знятися з реєстраційного обліку та стягнути понесені судові витрати.

Позовні вимоги мотивовані тим, що квартира АДРЕСА_1 є об'єктом комунальної власності територіальної громади м. Генічеська в особі Генічеської міської ради Херсонської області. Відповідно до рішення виконкому міської ради від 24 лютого 2005 року № 74 вказана квартира є службовою та перебуває на балансі комунального підприємства "Генічеська житлово-експлуатаційна контора 1" (далі - КП "Генічеська ЖЕК 1", після зміни найменування - КП "Міське житлове будівництво").

На підставі рішення виконавчого комітету міської ради за №101 від 23 березня 2005 року вказана квартира була надана ОСОБА_1 та членам його сім'ї (ОСОБА_1) для проживання, оскільки ОСОБА_1 на той час займав посаду керівника КП "Генічеська ЖЕК 1". З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. З 06 березня 2012 року ОСОБА_1 припинив трудові відносини з КП "Генічеська ЖЕК 1", у зв'язку з чим він та члени його сім'ї втратили право на проживання у службовій квартирі, визначеній для проживання працівникам підприємства. Оскільки відповідачі в добровільному порядку не бажають звільняти службову квартиру, тому позивач звернувся до суду з позовом.

Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року визнано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1. Виселено ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зі службової квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Зобов'язано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 знятися з реєстраційного обліку за адресою АДРЕСА_1. Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Генічеської міської ради Херсонської області витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 067,00 грн з кожного.

Рішення мотивоване тим, що відповідачі втратили право користування службовим жилим приміщенням; відповідачі не є особами, які не можуть бути виселені зі службового приміщення без надання іншого жилого приміщення; ОСОБА_2 не є членом сім'ї особи, якій надавалось службове приміщення; існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове приміщення; правопорушення є триваючим у часі і до пред'явленого позову неможливо застосувати наслідки спливу позовної давності.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Генічеської міської ради Херсонської області.

Рішення мотивоване тим, що право на звернення до суду із зазначеним позовом у позивача виникло після звільнення відповідача ОСОБА_1 з роботи - з 06 березня 2012 року, і позовна давність сплинула 06 березня 2015 року. Однак позивач звернувся до суду лише 05 квітня 2016 року, після закінчення позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем.

У грудні 2016 року Генічеська міська рада Херсонської області звернулася із касаційною скаргою на рішення апеляційного суду Херсонської області від 02 листопада 2016 року, у якій просить оскаржене рішення скасувати і залишити в силі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що позовна давність на вимоги власника про усунення перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження майном, що не пов'язані із позбавленням володіння, не поширюються, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Також особа, яка подала касаційну скаргу, вказує, що про порушення свого права дізналася лише у червні 2013 року, після отримання листа КП "Міськжитлобуд".

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 10 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року справа призначена до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Як свідчить аналіз оскарженого рішення, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення із службового житла у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності, застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913цс15.

При цьому апеляційний суд вказав, що право позивача на вирішення питання про виселення в судовому порядку відповідачів із службового приміщення залежить від дати звільнення ОСОБА_1 з посади, у зв'язку з якою йому була надана службова квартира, а також від поданої ОСОБА_2 заяви про застосування позовної давності.. Оскільки право на звернення до суду із зазначеним позовом у позивача виникло після звільнення відповідача ОСОБА_1 з роботи - з 06 березня 2012 року, то трирічний строк давності закінчився 06 березня 2015 року.

Разом із тим, суд першої інстанції, при задоволенні позовних вимог про виселення із службового житла, зробив висновок, що на вимоги про виселення із службового житла позовна давність не поширюється. При цьому суд вказав, що відповідно до п. 36 Постанови Пленуму ВСС України № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов'язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. У зв'язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що для вирішення питання про те чи застосовуються до позовної вимоги про виселення із службового житла наслідки спливу позовної давності, необхідно враховувати сутність такого позову.

Позови про виселення у судовій практиці кваліфікуються як негаторні (стаття 391 ЦК України). Зокрема:

- у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-92цс15 (Єдиний державний реєстр судових рішень: № 44435486) вказано, що положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. Судом також встановлено, що у зв'язку із відчуженням 13 липня 2012 року товариством приміщення магазину на користь ОСОБА_1 договір оренди припинив свою дію відповідно до п. 9.4. указаного договору, а тому до спірних правовідносин підлягає застосування положення статті 391 ЦК України. Посилання апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, на те, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав і заявила позов до неналежного відповідача, оскільки тільки Дубенське споживче товариство має право вимагати від ОСОБА_2 повернення раніше переданого в оренду нерухомого майна, є помилковим і таким, що не ґрунтується на законі, оскільки відповідно до положень статей 319, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. З урахуванням того, що між сторонами договірних зобов'язань не існувало, оскільки договір оренди припинив свою дію в момент відчуження приміщення магазину новому власнику, до спірних правовідносин застосовуються положення статті 391 ЦК України. ОСОБА_1 виявила намір на власний розсуд користуватися своєю власністю, а тому вимоги позивачки щодо усунення перешкод у користуванні її власністю шляхом виселення із приміщення магазину є обґрунтованими, та відповідають положенням статті 16 ЦК України, а порушене право користування власністю - відновленню;

- у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2018 року у справі № 911/3614/16 (Єдиний державний реєстр судових рішень: № 72253483) вказано, що касаційний суд при застосуванні положень статті 391 ЦК України вказав, що наведена стаття унормовує захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння і констатує, що право власності може бути порушено без безпосереднього вилучення майна у власника. Відповідно до цієї статті, власник має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном. Предметом негаторного позову є вимога володіючого власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом, зокрема, шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно зайнятих жилих приміщень, тощо. Приймаючи постанову, яку просить переглянути заявник, Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову Київського апеляційного господарського суду про задоволення зустрічного позову, виходив із факту наявності у позивача за зустрічним позовом права власності на приміщення цеху, а тому застосування ним приписів статті 391 ЦК України було правильним;

- у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі № 308/14896/14-ц (Єдиний державний реєстр судових рішень: № 72641554) вказано, що предметом негаторного позову є вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних житлових приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо);

- у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 березня 2018 року у справі № 910/5108/17 ( № в ЄДРСР 72692876) вказано, що аргумент касаційної скарги про те, що приймаючи рішення на користь Позивачів, у разі наявних достатніх правових підстав, суд першої інстанції мав би зобов'язати Відповідача, як орендаря, звільнити займані ним нежитлові приміщення а не постановити рішення про виселення є таким що спростовується положеннями статей 391, 785 ЦК України та фактичними обставинами справи;

- у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 450/978/13-ц (Єдиний державний реєстр судових рішень: № 73001057) вказано, що статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, встановивши, що відповідач, одержав вимогу позивача про повернення переданого за договором позички нерухомого майна, після закінчення строку дії якого продовжував користуватися ним проти волі власника, дійшли обґрунтованого висновку про усунення позивачу перешкод у користуванні власністю, шляхом звільнення приміщення від продуктів харчування та повернення від цього приміщення ключів. З огляду на те, що при ухваленні судового рішення саме суд вирішує питання, яка правова норма підлягає застосуванню до правовідносин сторін, враховуючи обставини, яким обґрунтовувались позовні вимоги, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд вийшов за межі позовних вимог, застосувавши до правовідносин сторін положення статті 833 ЦК України;

У контексті цієї справи предметом позову є вимога власника (Генічеської міської ради Херсонської області) до третіх осіб (ОСОБА_1, ОСОБА_1) про усунення порушень його права власності (щодо службової квартири), що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом виселення відповідачів зі службового житла).

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц (Єдиний державний реєстр судових рішень: № 73001005) вказав, що позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення.

Разом із тим, Верховний Суд України у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913цс15 про виселення зі службового приміщення зробив висновок, що:

"ЖК УРСР не містить окремих положень про строки позовної давності, проте, як передбачено ЖК УРСР, при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує норми цивільного законодавства.. Оскільки право на звернення до суду із зазначеним позовом у позивача виникло після звільнення відповідача з роботи - з 1 жовтня 2002 року, то трирічна позовна давність закінчилася 1 жовтня 2005 року. Суд касаційної інстанцій на зазначені положення закону належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що норми ЦК України про позовну давність не підлягають застосовуванню до спірних правовідносин".

Аналіз позовних вимог у справі № 6-2913цс15 свідчить, що заявлений позов за своєю сутністю є негаторним, оскільки стосується виселення зі службового приміщення.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі №6-2913цс15).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року).

З однієї сторони в судовій практиці відбулася кваліфікація позову про виселення (звільнення приміщення) як негаторного, що обумовлює виключення щодо застосування позовної давності до такого позову. Натомість з другої сторони, наявність висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі №6-2913цс15, зумовлює непередбачуваність у застосуванні норм щодо позовної давності та негаторного позову. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).

Тому колегія суддів також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про виселення та застосування до такої вимоги позовної давності, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись частиною п'ятою статті 403, статтею 404 підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 653/1096/16-ц за позовом Генічеської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - комунальне підприємство "Міське житлове будівництво", про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. І. Крат