Історія справи

Постанова КЦС ВП від 21.05.2025 року у справі №523/7802/20

Постанова

Іменем України

21 травня 2025 року

м. Київ

справа № 523/7802/20

провадження № 61-275св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_2 , які підписано представником ОСОБА_5 , на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року в складі судді: Середи І. В., додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2023 року в складі судді: Середи І. В., та постанови Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року в складі колегії: Назарової М. В., Кострицького В. В., Лозко Ю. П.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У травні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_6 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла тітка позивачки - ОСОБА_7 , яка до дня своєї смерті проживала у будинку АДРЕСА_1 , право власності на який станом на 22 лютого 2017 було зареєстровано за нею.

Позивачка є єдиним спадкоємцем ОСОБА_7 , яка прийняла спадщину.

28 серпня 2019 року представник позивачки звернувся до Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на будинок та земельні ділянки, у видачі яких нотаріус відмовив, оскільки право власності на вказане майно вже зареєстровано за невідомою особою - ОСОБА_2 .

Позивачка вказувала, що майно вибуло з власності померлої після її смерті на підставі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року, договорів купівлі-продажу будинку та земельних ділянок від 11 серпня 2017 року, договорів купівлі-продажу від 23 травня 2018 року. Вказане рішення суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутнє. Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області ця справа не розглядалась.

Державну реєстрацію права власності на будинок та земельні ділянки за ОСОБА_3 (перший набувач) здійснено з порушенням чинного законодавства та на підставі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області у справі, яка судом не розглядалась, і в рішенні зазначені відомості про кадастрові номери земельних ділянок, яких на час прийняття рішення ще не було присвоєно, що свідчить про вибуття майна із спадкової маси поза волею власника.

ОСОБА_1 , уточнивши в процесі розгляду справи позовні вимоги, просила:

витребувати будинок АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ;

витребувати земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137600:19:012:0016, площею 0,0400 га з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ;

витребувати земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137600:19:012:0017, площею 0,0200 га з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на будинок АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137600:19:012:0016, площею 0,0400 га в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку кадастровий номер: 5110137600:19:012:0017, площею 0,0200 га в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Протокольною ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року задоволено клопотання представника позивача та залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4 , яка є дружиною відповідача ОСОБА_2 , і на чиї права може вплинути рішення суду .

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

оцінивши надані докази в сукупності суд дійшов висновку, що оскільки справа в якій приймалося рішення суду по спірному майну відсутня, за таким номером було розглянуто позов іншої особи і іншим предметом, тому відповідне рішення не приймалося. Дана обставина вказує на те, що майно вибуло із власності ОСОБА_7 поза її волею;

за укладеними договорами відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем;

з наданих доказів судом також встановлено, що об`єкт належний на праві власності ОСОБА_7 відсутній. На місці будинку відповідачем ОСОБА_2 збудовано три самостійні будинки з окремими входами, площі і ціна об`єктів також значно відрізняються. Те, що збудовані будинки замість попереднього є новозбудованими знайшли своє підтвердження і в висновках експертів, які судом враховані як письмові докази;

вказане дає суду підстави зробити висновок, що спадкове майно, яке за життя належало ОСОБА_7 відсутнє.

вимога про визнання права власності заявлена позивачкою , можлива лише в порядку спадкування за законом. Позивачка звертаючись до суду визначила коло відповідачів власника нерухомого майна, який є стороною наступного договору купівлі-продажу та сторону першого договору купівлі-продажу. Як судом встановлено, з заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_7 звернулася ОСОБА_1 , інших спадкоємців не вказувала. Таким чином, вимога про визнання права власності в порядку спадкування за законом може бути пред`явлена лише до спадкоємців, а в разі їх відсутності до територіальної громади, тобто до Одеської міської ради. Отже, вимога про визнання права власності в порядку спадкування за законом на нерухоме майно заявлена до неналежного відповідача. Таким чином, позивачем обрано невірний спосіб захисту, тому діючи в межах заявлених вимог, враховуючи встановлені факти та відповідні їм правовідносини та норми, які їх регулюють ці правовідносини, відсутні підстави для задоволення вимог.

Додатковим рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2023 року:

заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено;

відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

проаналізувавши зміст повного тексту рішення, суд дійшов висновку, що під час складання повного тексту мотивувальна частина рішення не містить висновку по вимогам про витребування від відповідача земельних ділянок, тому необхідно ухвалити додаткове рішення;

судом було встановлено обставини набуття права власності відповідачів як будинку за адресою: АДРЕСА_1 так і земельних ділянок за цією ж адресою. Судом також встановлено, що об`єкт належний на праві власності ОСОБА_7 відсутній. На місці будинку відповідачем ОСОБА_2 збудовано три самостійні будинки з окремими входами, площі і ціна об`єктів також значно відрізняються. Те, що збудовані будинки замість попереднього є новозбудованими знайшли своє підтвердження і в висновках експертів, які судом враховані як письмові докази.

наявність на земельних ділянках нових об`єктів нерухомості (будівель), які займають площу більшу ніж попередня будівля, та відсутність спадкового майна (нерухомого майна - будівлі) належного спадкодавцю ОСОБА_7 , вказані в рішенні висновки про відмову у задоволенні вимог по будинку, суд дійшов висновку, що за таких обставин земельні ділянки не можуть бути витребувані від відповідача.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника Задерея О. В. задоволено частково;

рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

в іншій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційного суду мотивована тим, що:

cудом першої інстанції також встановлено, що оскільки справа, в якій приймалося рішення суду по спірному майну про визнання договору дійсним купівлі-продажу дійсним, укладеному 27 вересня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , та про визнання за ОСОБА_3 права власності на спірне домоволодіння відсутнє, а за таким номером було розглянуто позов іншої особи з іншим предметом, не розглядалася, таке свідчить про те, що майно вибуло із власності ОСОБА_7 поза її волею. Також судом виснувано, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна.

вказані висновки суду по справі стороною відповідача не оспорюються. Натомість, щодо висновків суду про те, що визначаючи коло відповідачів, позивачка не вказала у своєму позові інших спадкоємців щодо майна ОСОБА_7 , а у разі відсутності таких позов мав бути пред`явлений до Одеської міської ради як відповідної територіальної громади, через що позов пред`явлено до неналежного відповідача та обрано невірний спосіб захисту, то таке є предметом апеляційного перегляду за доводами апеляційної скарги позивачки, в якій ОСОБА_1 посилається саме на помилковість висновків суду та неповне з`ясування обставин справи;

в разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечуватиме ефективне відновлення порушених прав власника, оскільки таке судове рішення є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог щодо скасування записів про право власності не є потрібним для захисту порушених прав позивача.

в цьому випадку порушене право позивачки як спадкоємиці, якій право на спадщину належить від дня відкриття спадщини (частина третя статті 1223 ЦК України) підлягає захисту саме у вказаний спосіб, і заявлено такий позов цілком слушно саме до останнього набувача шляхом витребування спадкового майна;

посилання сторони відповідача ОСОБА_2 на те, що ОСОБА_9 у 2009 році продала ОСОБА_10 спірне домоволодіння і за життя - з 10 листопада 2009 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року вона не заявляла, що майно вибуло поза її волею, отже, немає особи, у якої б майно вибуло, як підстава для застосування вимог статті 388 ЦК України, то таке не може бути взято до уваги, оскільки право спадкоємця, якому право на спадщину належить від дня відкриття такої, захищається таким саме способом, як і право власника майна;

за висновками Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 перед придбанням спірного майна ОСОБА_2 як кінцевий набувач мав можливість ознайомитися із наявними відомостями у Державному реєстрі речових прав та пересвідчитися у відсутності в Єдиному державному реєстрі судових рішень рішення суду, на підставі якого майно вибуло у спадкодавця, а також звернути увагу на те, що за 8 місяців до укладення ОСОБА_2 власник майна змінювався двічі, порівняти вартість земельних ділянок із ринковою вартістю земельних ділянок в курортній зоні (близькість пляжів Лузанівка та Крижанівка), а також звернути увагу на вартість придбаного ним будинку загальною площею 111,7 кв. м - 49 707 грн;

позивачка була власницею 1/4 будинку з 17 квітня 2009 року, а 3/4 - лише 29 липня 2011 року отримала як спадщину, що унеможливлює відчуження нею 27 вересня 2010 року на користь ОСОБА_3 будинку в цілому. Крім того, ОСОБА_9 , яка начебто позбулася свого майна у 2010 році, продовжувала жити і бути зареєстрованою у спірному домоволодінні до своєї до смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 137, 138 т. 4);

оскільки передбачених законом підстав для набуття ОСОБА_2 права власності на три збудованих будинки немає, то таке слід вважати самочинним, що виключає і неможливість відокремлення будівлі або споруди від земельної ділянки, на що помилково посилається відповідач як підставу для застосування висновків Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року в справі № 910/2861/18;

стосовно незалучення до участі у справі ОСОБА_11 , який 05 липня 2018 року звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, то вказана особа є батьком позивачки (свідоцтво про народження, видане Харків Палац новонароджених 12 вересня 1984 року ВЧ № НОМЕР_1 , актовий запис № 1330 від 01 лютого 1976 року - а. с. 251 т. 3), який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , видане Московським відділом ДРАЦС у м. Харків Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції у м. Харкові, актовий запис № 61), і згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Глушко О.В. 10 січня 2023 року, саме позивачка ОСОБА_1 є його спадкоємцем (а.с. 118 т. 4). Вказане підтверджено і Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі (а.с. 118-119 т. 4). Отже, вказане не впливає на суб`єктний склад по справі;

так само помилковими є висновки суду про необхідність пред`явлення теперішнього позову до Одеської міської ради як відповідної територіальної громади у разі відсутності інших спадкоємців за законом або за заповітом, оскільки у спірних правовідносинах захист прав позивачки як спадкоємиці за законом має відбуватися шляхом віндикаційного позову до останнього набувача, яким є ОСОБА_2 . Натомість, за змістом статті 1227 ЦК України територіальна громада бере участь у справах у разі відумерлості спадщини (відсутності спадкоємців за заповітом і за законом). Наведене свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального права. Вказане у своєму системному зв`язку свідчить про пред`явлення позивачкою ОСОБА_1 позову до належного відповідача, за рахунок якого можуть бути задоволені позовні вимоги про витребування спірного майна;

оскільки спадковий житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , наразі є фізично знищеним, його відсутність унеможливлює витребування такого від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , і таке не є вимогою апеляційної скарги. Суд хоча і дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині житлового будинку, яке є предметом апеляційного перегляду, проте припустився помилковості в мотивуванні своїх висновків.

Постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено;

додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2023 року скасовано;

ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково;

витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 земельну ділянку кадастровий номер: 5110137600:19:012:0016, площею 0,0400 га, за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку кадастровий номер: 5110137600:19:012:0017, площею 0,0200 га, за адресою: АДРЕСА_1 .

Постанова суду апеляційного суду мотивована тим, що:

підставою для звернення позивачки до суду з цим позовом стала перереєстрація на користь третіх осіб права власності спірного домоволодіння - житлового будинку та двох земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 , права на які вона набула у порядку спадкування після смерті її тітки - ОСОБА_7 , факт родинних відносин із якою встановлений рішенням Дзержинского районного суду м. Харкова від 03 липня 2019 року (справа № 638/15266/18), яке набрало законної сили 05 серпня 2019 року (а. с. 129, т. 1);

судом першої інстанції також встановлено, що оскільки справа, в якій приймалося рішення суду по спірному майну про визнання договору дійсним купівлі-продажу дійсним, укладеному 27 вересня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , та про визнання за ОСОБА_3 права власності на спірне домоволодіння відсутнє, а за таким номером було розглянуто позов іншої особи з іншим предметом, не розглядалася, таке свідчить про те, що майно вибуло із власності ОСОБА_7 поза її волею. Також судом виснувано, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна. Вказані висновки суду по справі стороною відповідача не оспорюються.

оскільки передбачених законом підстав для набуття ОСОБА_2 права власності на три зблокованих будинки немає, то таке слід вважати самочинним, що виключає і неможливість відокремлення будівлі або споруди від земельної ділянки, на що помилково посилається відповідач як підставу для застосування висновків Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18;

помилкове прирівняння зміни в Державному реєстрі прав характеристик (площі) нового будівництва до реєстрації права власності на новозбудовані будинки, оскільки зміна відомостей про один об`єкт нерухомості не є реєстрацією права власності на інший, а відсутність у новоствореного об`єкта нерухомості індивідуального реєстраційного номера, який не повторюється і залишається незмінним протягом усього часу існування такого об`єкта, свідчить про відсутність реєстрації права власності на такий об`єкт. Вказане дійсно потягло за собою неправильне застосування норм матеріального права, зокрема, застосовано ст. 120 ЗК України, яка не підлягає застосуванню з огляду на характер виниклих спірних правовідносин сторін;

оскільки реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою не змінює правого режиму такого будівництва як самочинного (ВП ВС № 922/476/20 від 09 грудня 2020 року), то за відсутності належного на спірних земельних ділянках належного відповідачу нерухомого майна, вони підлягають витребуванню на користь позивачки. Оскільки право власності на новостворені ОСОБА_2 будинки не було зареєстроване у визначеному законом порядку (не відкрито нові розділи, не присвоєні нові реєстраційні номери), у новоствореного об`єкта нерухомості індивідуальні реєстраційні номери відсутні, натомість залишається незмінним один і той самий номер протягом усього часу існування об`єкту, який знищений, отже у ОСОБА_2 відсутнє право власності на будь-який будинок або будинки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;

вказані обставини також встановлені постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року, яким в наведеній частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року змінено і його мотивувальну частину викладено в редакції цієї постанови;

крім того, твердження відповідача про належність права витребувати майно лише власнику не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки позивачка своєчасно подала заяву про прийняття спадщини, довела родинний зв`язок із спадкодавцем, спірна спадщина не є відумерлою, і у позивача не було б перешкод переоформити на себе спадщину, якби вона залишалася зареєстрованою за ОСОБА_7 , а тому вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння звернута до ОСОБА_2 , який є належним відповідачем, оскільки не визнає і оспорює право позивачки на спадкування.

в цьому випадку порушене право позивачки як спадкоємиці, якій право на спадщину належить від дня відкриття спадщини (частини третьої статті 1223 ЦК України) підлягає захисту саме у вказаний спосіб, і заявлено такий позов цілком слушно саме до останнього набувача шляхом витребування спадкового майна. Посилання сторони відповідача ОСОБА_2 на те, що ОСОБА_9 у 2009 році продала ОСОБА_10 спірне домоволодіння і за життя - з 10 листопада 2009 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року вона не заявляла, що майно вибуло поза її волею, отже, немає особи, у якої б майно вибуло, як підстава для застосування вимог статті 388 ЦК України, то таке не може бути взято до уваги, оскільки право спадкоємця, якому право на спадщину належить від дня відкриття такої, захищається таким саме способом, як і право власника майна;

за висновками Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 перед придбанням спірного майна ОСОБА_2 як кінцевий набувач мав можливість ознайомитися із наявними відомостями у Державному реєстрі речових прав та пересвідчитися у відсутності в Єдиному державному реєстрі судових рішень рішення суду, на підставі якого майно вибуло у спадкодавця, а також звернути увагу на те, що за 8 місяців до укладення ОСОБА_2 власник майна змінювався двічі, порівняти вартість земельних ділянок із ринковою вартістю земельних ділянок в курортній зоні (близькість пляжів Лузанівка та Крижанівка), а також звернути увагу на вартість придбаного ним будинку загальною площею 111,7 кв. м - 49 707 грн;

колегія суддів звертає також увагу на те, що позивачка була власницею 1/4 будинку з 17 квітня 2009 року, а 3/4 - лише 29 липня 2011 року отримала як спадщину, що унеможливлює відчуження нею 27 вересня 2010 року на користь ОСОБА_3 будинку в цілому. Крім того, ОСОБА_9 , яка начебто позбулася свого майна у 2010 році, продовжувала прожити і бути зареєстрованою у спірному домоволодінні до своєї до смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 137, 138 т. 4);

оскільки передбачених законом підстав для набуття ОСОБА_2 права власності на три збудованих будинки немає, то таке слід вважати самочинним, що виключає і неможливість відокремлення будівлі або споруди від земельної ділянки, на що помилково посилається відповідач як підставу для застосування висновків Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року в справі № 910/2861/18;

встановивши відсутність передбачених законом підстав для набуття ОСОБА_2 права власності на три зблокованих будинки немає з огляду на його самочинність, таке виключає і неможливість відокремлення будівлі або споруди від спірних земельних ділянок, і є визначальним для правильного вирішення справи про задоволення позову в наведеній частині та витребування земельних ділянок;

допущене судом неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи є підставою для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного додаткового рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2023 року і ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та витребування такого з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь позивачки в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 земельну ділянку кадастровий номер: 5110137600:19:012:0016, площею 0,0400 га, за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку кадастровий номер: 5110137600:19:012:0017, площею 0,0200 га, за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане є підставою для відновлення порушених прав позивачки та реєстрації за нею права власності на майно в порядку спадкування за законом, а не визнання за нею права власності в порядку спадкування, як помилково вона ставить питання;

помилковими є вимоги ОСОБА_1 про витребування майна, заявлені до ОСОБА_2 як дружини набувача майна - ОСОБА_2 , оскільки саме останній є набувачем майна (титульним володільцем).

Аргументи учасників справи

07 січня 2025 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яку підписано представником ОСОБА_5 , на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року, в якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати;

направити справу на новий розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

судами нижчих інстанцій було відмолено у задоволенні вимоги позивача про витребування майна та визнання права власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , проте відповідач не згоден з мотивувальною частиною оскаржених рішень;

судами попередніх інстанцій було проігноровано, що ОСОБА_1 не належить право вимоги з пред`явленого в суді позову. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду;

відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)), постанови Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 686/817/22 (провадження № 61-11672св23), від 29 квітня 2024 року в справі № 607/21736/21 (провадження № 61-6195св23), від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)). Якщо позов пред`явила особа, якій не належить право вимоги (особа, права якої не порушені та не оспорені), суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред`явлені неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 28 вересня 2022 у справі № 16/137б/83б/22б (910/12422/20);

в матеріалах спадкової справи наявна заява від ОСОБА_1 про прийняття спадщини від померлої тітки від 22 лютого 2017 року, яка була відправлена 27 липня 2017 року. Дана заява надійшла до Третьої одеської державної нотаріальної контори засобами поштового зв`язку 04 серпня 2017 року. Листом державного нотаріуса Третьої одеської державної нотаріальної контори Білик О. Г. №5294/02-14 від 09 серпня 2017 року було сповіщено Позивача про те, що спадкоємці, які приймають спадщину, повинні особисто звернутися до Третьої одеської державної нотаріальної контори. Також у матеріалах спадкової справи наявна Постанова про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 28 серпня 2019 року (с. 38 спадкової справи та с. 283 І тому), у якій зазначено, що розглянувши заяву № 3905/02-31 від 27 серпня 2019 року видати свідоцтва про право на спадщину неможливо у зв`язку із ненаданням правовстановлюючих документів, а також через те, що земельні ділянки та будинок належать іншій особі.

в матеріалах спадкової справи не міститься заява № 3905/02-31 від 27 серпня 2019 року на підставі якій Позивач звернулася до суду з позовом до Відповідача. У зв`язку з цим в матеріалах справи не міститься доказів, які б підтверджували, що Позивач або її представник звернулися особисто для отримання свідоцтва про прийняття спадщини у встановлений законом строк. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто (частини перша, друга статті 1269 ЦК). Так, Позивач через свого представника звернулася до Третьої одеської державної нотаріальної контори у серпні 2019 року, на що представник отримав відмову саме з причин ненадання документів та належності майна іншій особі. Проте законною причиною відмови мало б бути звернення до нотаріуса поза строком, передбаченим статтею 1269 ЦК України. Так, позивач мала б звернутися до суду та оскаржити дану відмову з вимогою надання додаткового строку на прийняття спадщини, проте нотаріусом, як і судом попередніх інстанцій не було звернуто увагу на пропуск строку. Тобто, у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій не перевірили чи успадкувала Позивач право на спірне майно після смерті тітки та чи зверталась вона до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини особисто або через представника, також заяви №3905/02-31 спадкова справа не містить;

позивач жодного разу не з`являлася на судових засіданнях. У матеріалах справи відсутні будь-які документи, подані особисто Позивачем. Усі дії, пов`язані як зі спадковою справою, так і з даною судовою справою, здійснювалися представниками Позивача на підставі довіреностей або договорів про надання правничої допомоги. Проте відповідні договори у матеріалах справи не долучені. У зв`язку з цим у Відповідача виникають обґрунтовані сумніви щодо того, чи обізнаний Позивач про існування цього судового спору. Крім того, оригінали довіреностей відсутні як у матеріалах спадкової справи, так і у матеріалах судової справи. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

07 січня 2025 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яку підписано представником ОСОБА_5, на додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року, в якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати;

направити справу на новий розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, оскільки вони були зроблені без повного та належного з`ясування обставин, що мають істотне значення для вирішення справи. Зокрема, спадкова справа не була досліджена у повному обсязі, а також відсутня належна перевірка документу, на підставі якого нотаріус виніс постанову 28 серпня 2019 року. Ця постанова, у свою чергу, стала підставою для звернення Позивача до суду. Як наслідок, Відповідач, який є добросовісним власником, втратив своє майно, що є порушенням його прав та законних інтересів;

принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, й інтересами особи, яка, так чи інакше, від цього страждає. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якої необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар (близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18 і від 29 січня 2020 року у справі № 927/83/19). Тому під час розгляду справи № 923/196/20 суди мали дослідити сумісність відповідного заходу втручання у право відповідача на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2024 року у справі № 450/2148/20 зазначено, що «касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги, що втручання у права відповідача не становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка не позбавлена можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до особи, у якої вона придбала цю квартиру, на підставі статті 661 ЦК України. Адже така можливість не є безумовною підставою для витребування майна у добросовісного набувача та не звільняє суд від обов`язку перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, пропорційності втручання в майнові права сторін спору з огляду на справедливий баланс конкуруючих інтересів в контексті положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, за обставин цієї справи, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. При цьому власник, при неможливості витребувати майно у добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України, має аналогічні засоби для відновлення свого права, пред`явивши вимогу до особи (осіб), внаслідок неправомірних дій яких майно незаконного вибуло із його володіння, про компенсацію майнової шкоди на загальних підставах (частина третя статті 386, статті 11 22 1166 ЦК України)»;

позивачем не було особисто подано заяву про прийняття спадщини, а також в матеріалах справи не міститься заяви №3905/02-31 від 27.08.2019р. у зв`язку з чим, дійшли до передчасного висновку про наявність у Позивача права на пред`явлення позову. Судами попередніх інстанцій не були залучені як учасників справи ОСОБА_12 (донька Позивача) та ОСОБА_11 (батько позивача), таким чином прийняв рішення про її права щодо спірного майна без їх участі, що порушує частину першу статті 411 ЦПК України;

задовольняючи позов суд апеляційної інстанції керувався статтями 387-388 ЦК України. Натомість, суд формально здійснив посилання на зазначені статті без детального аналізу судової практики щодо застосування зазначених норм права;

23 травня 2018 року Відповідач придбав на підставі договорів купівлі-продажу, укладених з ОСОБА_13 земельні ділянки, кадастрові номери: 5110137600:19:012:0016 та 5110137600:19:012:0017, а також житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності Відповідача на вказане нерухоме майно у встановленому законом порядку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19));

Постановою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 14/5026/1020/201 визначено, що судові рішення, постановлені за відсутності перевірки обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів стосовно практики ЄСПЛ з питання втручання держави у право власності, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України;

конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Зазначений правовий висновок викладений в Постанові колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року по справі №645/4220/16-ц. Таким чином застосування положень ст. 387 ЦК України не може мати місце у спірних правовідносинах оскільки відповідною правовою підставною для набуття Відповідачем права власності на належні йому об`єкти нерухомості став договір купівлі-продажу майна, незаконність якого не встановлена ані законом, ані судом;

договори купівлі-продажу, як юридичний факт передбачених законом і необхідний для виникнення права власності, які стали підставою для проведення державної реєстрації права власності за Відповідачем ніким не оскаржений, не визнаний судом недійсним;

у оскаржуваній постанові зазначено, що Відповідач мав можливість ознайомитися із наявними відомостями у Державному реєстрі речових прав та пересвідчитися у відсутності в ЄДРСР рішення суду, на підставі якого майно вибуло у спадкодавця, а також звернути увагу на те, що за 8 місяців до укладення ОСОБА_2 власник майна змінювався двічі, порівняти вартість земельних ділянок із ринковою вартістю земельних ділянок. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16);

на час укладення договорів купівлі-продажу Відповідачем, було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен був перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар;

позивачка не довела належним чином свого права на витребування майна, а також зазначає, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази, як б спростовували добросовісність набуття майна Відповідачем. Отже, за правилом статті 388 ЦК України суд не вправі витребувати спірне майно від добросовісного набувача - Скаржника, який, по-перше: є добросовісним набувачем, оскільки не могло та не повинно було знати, що набув право власності на майно відплатно не у власника, у разі встановлення такого факту під час розгляду справи, по-друге: набуло майно у власність на відплатній основі за договорами купівлі-продажу; по-третє: придбало майно, яке не вибувало поза волею позивача з його власності.

відповідно до статті 387 ЦК України та особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Зазначена правова позиція викладена в постанові Великої палати Верховного суду від 18 грудня 2019 року в справі №522/1029/18;

протиправні дії суду другої інстанцій безпідставно обмежили можливість Відповідача захистити свої права, та довести обґрунтованість своєї позиції. Таким чином, суд першої інстанції відмовив Позивачу у задоволенні позову, однак не здійснив повного і всебічного аналізу матеріалів справи, а також не перевірив належним чином наявність у Позивача правових підстав для подання позову. Водночас суд апеляційної інстанції, повторивши аналогічні недоліки, що були допущені судом першої інстанції, проігнорував ці обставини та задовольнив позовні вимоги. Це рішення апеляційного суду призвело до незаконного позбавлення Відповідача його майна.

28 квітня 2025 року ОСОБА_1 через Електронний суд подала відзив, яким підписаний адвокатом Задерейом О. В., на касаційні скарги, в якому просила:

у задоволені касаційних скарг відмовити в повному обсязі;

постанову апеляційної інстанції залишити в силі.

Відзив мотивований тим, що:

щодо не залучення до участі у справі батька позивача - ОСОБА_11 : по-перше, він помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та його єдиним спадкоємцем є позивачка, що підтверджується свідоцтвом про смерть та свідоцтвом про право на спадщину за заповітом. Копії документів були надані до справи 12 лютого 2024 року до Одеського апеляційного суду разом з поясненнями. По-друге, він не є родичем ОСОБА_7 , адже померла була тіткою Позивачки по лінії матері, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами. За життя ОСОБА_11 з позовом про встановлення факту проживання з ОСОБА_7 однією сім`єю без реєстрації шлюбу до суду не звертався;

ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем, яка мала право спадкувати все майно померлої ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , її звернення до суду з цим позовом не вплинуло на права її доньки та батька. У визначений законом шестимісячний строк Позивач звернулася до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини та довела родинні зв`язки зі спадкодавцем;

матеріалами справи підтверджується факт прийняття позивачем спадщини шляхом подання заяви, в якій нотаріусом було засвідчено її підпис, наявність родинних відносин та право Позивача на спадкування майна померлої ОСОБА_7 . Матеріали справи досліджені судом належним чином;

саме ОСОБА_2 мав би довести, що є добросовісним набувачем та був обачливим при укладенні договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок та будинку, який ним було знесено. Протилежне (необачність або зловмисна домовленість) підтверджується наступним: в ЄДРСР відсутнє рішення Білгород-Дністровського районного суду, на підставі якого було зареєстровано право власності за ОСОБА_3 ; але ОСОБА_2 не звертався до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області для перевірки існування цього рішення суду; в матеріалах електронної реєстраційної справи відсутня інформація про направлення реєстратором запиту до Білгород-Дністровського районного суду для підтвердження існування такого рішення суду. Відповідач усвідомлював, що за 8 місяців до укладення ним договорів купівлі-продажу власники майна змінювалися вже двічі, що мало викликати підозри у добросовісного покупця; ОСОБА_13 придбав земельні ділянки у ОСОБА_3 за 20 622,71 грн. та 41 245,43 грн, будинок - за 49 494,26 грн., що було більше ніж в десять разів нижче ринкової вартості землі та нерухомості в тому районі Одеси; ОСОБА_2 придбав земельні ділянки за 48 384,00 грн. та 48 160,00 грн. відповідно, будинок - за 49707,00 грн, що було значно (в десять разів) менше ринкової вартості цього майна. Земельні ділянки знаходяться в курортній місцевості, на відстані менше ніж 1 км від міських пляжів Лузанівка та Крижанівка. Вартість земельних ділянок у цій місцевості іноді є значно вищою за нерухомість розташовану на ній. Навіть під час військового стану вартість сотки (0,01 Га) землі в цьому районі складає від 5 тис доларів США. Вказана інформація є загальнодоступною, а також є в матеріалах електронної судової справи (надано разом із письмовими поясненнями від 12 лютого 2024 року). Характер та розмір побудованих ОСОБА_2 будинків свідчить про придбання ним цього спірного майна з метою отримання доходу від його перетворення та подальшого продажу, що підтверджується знайденими представником позивача оголошеннями в мережі інтернет про продаж цих будинків;

втручання суду у володіння відповідача було співрозмірним та на нього не було покладено надмірного тягаря, адже: відповідач заплатив за земельні ділянки незначні суми, що в десять разів нижче їх ринкової вартості; побудовані відповідачем будинки не були витребувані, оскільки є самочинним будівництвом, на яке у Відповідача право власності не виникло; вимоги Позивача не були задоволені повністю, і їй не було повернуто все майно, на яке вона мало право, бо відповідач знищив придбаний ним по заниженій вартості будинок спадкодавиці ОСОБА_7 ; відповідач мав можливість перевірити всі ризики придбання майна за значно заниженою вартістю, яке двічі перепродавалося за декілька місяців до цього;

інтереси ОСОБА_1 у суді представляли представники -адвокати. На підтвердження повноваження надано належним чином посвідчені документи - ордери, довіреності та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю. Суд жодного разу не визнавав явку Позивачки обов`язковою. Відповідних клопотань не заявляла жодна із сторін. Позивачці відомо як про саму справу, так і про її хід, остання забезпечувала представників всіма необхідними документами, в тому числі нотаріально посвідченими заявами та довіреностями для належного її представництва в органах нотаріату та суді. Відповідач ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_2 також жодного разу не приймали участь у судових засіданнях, їх представництво також здійснювали представники. Таким чином, вказані аргументи Відповідача взагалі не заслуговують на увагу.

Аналіз касаційних скарг свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування спірних земельних ділянок.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2025 року:

поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року, додаткового рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2023 року та постанов Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року;

у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії постанови Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року відмовлено;

відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2025 року:

заяву ОСОБА_1 , яка підписана представником Задереєм О. В. , про продовження процесуального строку на подання відзиву задоволено;

продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційні скарги ОСОБА_2 до 28 квітня 2025 року.

15 травня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 31 березня 2025 року вказано, що наведені у касаційних скаргах доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 02 серпня 2023 року у справі № 308/8629/19; від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19; від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18; від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц; від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц; від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц; від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18; від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц; від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19; від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18; від 29 січня 2020 року у справі № 927/83/19; у справі № 923/196/20; від 06 березня 2024 року у справі № 450/2148/20; від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21; від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17; від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18; від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19; від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17; від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21; від 14 травня 2024 року в справі № 686/817/22; від 29 квітня 2024 року у справі № 607/21736/21; від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21; від 28 вересня 2022 року у справі № 16/137б/83б/22б (910/12422/20); від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18; від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21; від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17; від 31 березня 2021 року у справі № 923/875/19; від 21 вересня 2022 року у справі № 170/581/21; від 29 квітня 2020 року у справі № 521/2417/18; від 07 липня 2021 року у справі № 646/5250/18; від 19 квітня 2021 року у справі № 644/6925/19; від 12 липня 2021 року у справі № 449/496/18; від 04 липня 2018 року у справі № 569/1221/16-ц; від 18 лютого 2021 року у справі № 14/5026/1020/2011; від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17; від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18;від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц та постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-692цс16; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 27 лютого 1989 року Восьмою Одеською державною нотаріальною конторою та свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 30 червня 2009 року Четвертою одеською державною нотаріальною конторою, стала власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

20 січня 2001 року ОСОБА_7 видано державний акт серії ІІІ-ОД №063275 про передачу у приватну власність земельної ділянки площею 0,0400 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 19 березня 2009 року № 294 забудовникам ОСОБА_14 та ОСОБА_7 було затверджено акт державної приймальної комісії про готовність закінчених будівництвом : прибудови літ. «а2» до жилого будинку літ. «А», сараїв літ. «Г», літ. «Д», за адресою: АДРЕСА_1 . З вказаного рішення також вбачається, що ОСОБА_14 , матері ОСОБА_7 , належить земельна ділянка площею 0,0200 га на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 20 січня 2001 року №38/4967.

Згідно з технічним паспортом складеним КП «ОМБТІ та РОН» на імя ОСОБА_7 (1/4 частки) та ОСОБА_14 (3/4 частки) 26 березня 2009 року, житлова площа черепашникового будинку «А» складає 37,1, а загальна площа 111,7 кв. м, рік будівництва -1959 надвірні будівлі та споруди Б, Г, Д, - сараї, площами 8,3 кв. м, 7,1 кв. м, 4,2 кв. м (1959, 1980 роки забудови), В -вбиральня площею -1 кв.м (1959 року), ІІ- мостіння, № 1-4 огорожа, № 1-мостіння, розташовані на земельній ділянці 600 кв. м.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7 , про що 06 лютого 2017 року складено актовий запис про її смерть № 1570 Одеським міським відділом ДРАЦС ГТУЮ в Одеській області.

Станом на 22 лютого 2017 року право власності на будинок АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_7 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 81003646.

Відповідно до відомостей реєстру вбачається зареєстроване право власності за ОСОБА_7 на будинок загальною площею 79,7 житловою площею 37,1, частка у власності 1/4 та 3/4, дата реєстрації 29 липня 2011 року.

Згідно з інформаційною довідкою №199289844 від 06 лютого 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано 23 травня 2018 року право власності на житловий будинок загальною площею 298,6 кв. м, житловою площею :133,1 кв. м за ОСОБА_2 , а також на право власності на земельні ділянки кадастровий номер: 5110137600:19:012:0016, площею 0,0400 га, та кадастровий номер: 5110137600:19:012:0017, площею 0,0200 га.

Підставами для реєстрації права власності на будинок стала декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: ОД141192800325, виданого 07 жовтня 2019 року Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради; договір купівлі -продажу № 626 виданий 23 травня 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрасовим Д.С.; технічний паспорт №194 виданий 10.09.2019 р. ПП «АРХСТРОЙДОМ».

Реєстрація земельних ділянок відбулася на підставі договорів купівлі -продажу №629, №632 виданих 23.05.2018 р. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрасовим Д.С..

11 серпня 2017 року між ОСОБА_3 , від імені якої діє ОСОБА_15 , з однієї сторони та ОСОБА_13 , з другої сторони, укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 передала житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та складається в цілому з житлового будинку - А, загальною площею 79,7 кв. м, житловою площею 37,1 кв. м, та господарських будівель і споруд : Б-сарай, Г-сарай, Д-сарай, В- вбиральня, 1-4 огорожа, І-цистерна, ІІ-мостіння.

11 серпня 2017 року між тими ж сторонами було укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок кадастровий номер:5110137600:19:012:0016, площею 0,0400 га, та кадастровий номер: 5110137600:19:012:0017, площею 0,0200 га.

Із змісту договорів вбачається, що ОСОБА_3 є власником будинку та земельних ділянок на підставі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року в справі №2-5081/2010р.

Оціночна вартість будинку за звітом про оцінку майна № АS38-170807-001, виданого ТОВ «Інститут Незалежної експертної оцінки плюс» від 07 серпня 2017 року становить 49 494,26 грн.

23 травня 2018 року ОСОБА_13 продає ОСОБА_2 вказані будинок та земельні ділянки, що підтверджується договорами купівлі-продажу №626, №632, № 629 посвідченими приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрасовим Д. С.

Оціночна вартість будинку за звітом про оцінку майна № ЕD180522-35, виданого ФОП ОСОБА_16 склала 49 707 грн.

Згідно з матеріалами спадкової справи № 747/2017 відкритої Третьою Одеською державною нотаріальною конторою до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , звернулася ОСОБА_1 04 серпня 2017 року.

30 липня 2018 року з заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_11 , який вказав в заяві про себе як по особу, яка фактично проживала з ОСОБА_7 протягом останніх п`яти років. В наступному від вказаної особи не надходило інших заяв та документів на підтвердження права на спадкування.

28 серпня 2019 року державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Білик О. Г. відмовив представнику позивачки у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої ОСОБА_7 на будинок і земельні ділянки під АДРЕСА_1 на підставі того, що вказані об`єкти належать іншій особі.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 03 липня 2019 року в справі № 638/15266/18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/83166556):

заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_11 про встановлення факту родинних відносин - задоволено;

встановлено факт родинних відносин, зокрема факт того, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є племінницею ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 08 липня 2021 року в справі № 638/15266/18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/98238762), залишеною без змін постановою Верховного Суду від 08 вересня 2022 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/106390496):

клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Задерей О. В. задоволено;

апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 липня 2019 року закрито.

Відповідно до змісту рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області у справі № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором купівлі-продажу та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним 27 вересня 2010 р. задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_7 та визнано договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 , згідно якого, ОСОБА_7 продала, а ОСОБА_3 купила житловий будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_1 дійсним. Визнано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , що в цілому складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 79,7 кв. м, житловою площею 37,1 кв. м, літ. «Б», «Г», «Д» - сараї, літ. «В»- вбиральня, №1-4 огорожі, ІІ-мостіння, а також на земельні ділянки площею 0,02 га кадастровий номер: 5110137600:19:012:0017, та площею 0,04 га, кадастровий номер:5110137600:19:012:001600, за вказаною адресою.

09 вересня 2019 року ОСОБА_6 , представник ОСОБА_1 , звернувся безпосередньо до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року, в справі № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року в справі 2-5081/2010 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/86110382):

апеляційну скаргу ОСОБА_6 , представника ОСОБА_1 , на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року в справі № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності, повернуто апелянту.

В ухвалі Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року в справі 2-5081/2010 вказано, що:

20 вересня 2019 року для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_6 , представника ОСОБА_1 , на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 була витребувана із Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області, цивільна справа № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності;

09 жовтня 2019 року із Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області на адресу апеляційного суду була надіслана цивільна справа № 2-5081/10 за позовом ОСОБА_17 до ОСОБА_18 про стягнення аліментів;

оскільки, для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_6 , представника ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року необхідна була цивільна справа № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності, Одеський апеляційний суд повернув цивільну справу № 2-5081/10 за позовом ОСОБА_17 до ОСОБА_18 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини, як помилково надіслану та запросив вдруге направити саме цивільну справу № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_6 , представника ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року.

28 листопада 2019 року Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області повідомив апеляційний суд про те, що цивільну справу № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності неможливо направити до Одеського апеляційного суду, оскільки Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області дана справа не розглядалась, на підтвердження чого надана довідка архіву Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області;

у зв`язку з відсутністю цивільної справи № 2-5081/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості розглянути апеляційну скаргу, подану на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року, так як відсутні матеріали цивільної справи, а також відсуне рішення, яке оскаржує апелянт та яке підлягало перевірці апеляційним судом у рамках цивільної справи. На підставі вищевикладеного, в зв`язку з тим, що апеляційна скарга ОСОБА_6 , представника ОСОБА_1 , подана на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 вересня 2010 року не може бути прийнята до провадження апеляційної інстанції, і апеляційна скарга підлягає поверненню апелянту.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 червня 2021 року в справі № 420/2772/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/97659919), залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2022 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/103201378):

адміністративний позов ОСОБА_19 до Міністерства юстиції України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ДП «Національні інформаційні системи», ОСОБА_11 , ОСОБА_20 , ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування наказу - задоволено;

визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 27 січня 2021 року № 313/5 «Про задоволення скарги ОСОБА_11 », зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 21 травня 2020 року за № В-14458.

Згідно технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 , її складено на підставі договору №563 від 18.05.2017 р. з замовником ОСОБА_15 . Серед документів, які були використані для підготовки вказаної документації були представлені договір купівлі-продажу житлового будинку та земельних ділянок від 10 листопада 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 і зазначене рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області. За відомостями Головного управління Держгеокадастру в Одеській області оригіналу договору в них немає.

За матеріалами пенсійної справи адреса проживання ОСОБА_7 в АДРЕСА_1 .

Згідно з висновком експерта (спеціаліста) ПП «Проект» Найдьонова І. В. № 25-08/2020 від 25 серпня 2020 року, який надано відповідачем:

ринкова вартість житлового будинку АДРЕСА_2 складає 2 251 118 грн (екв. 82 175 USD);

ринкова вартість житлового будинку АДРЕСА_3 складає 1 925 812 грн. (екв.70 300 USD);

ринкова вартість житлового будинку АДРЕСА_4 складає 2 540 483 грн. (екв. 92 768 USD). Ринкова вартість досліджуваного об`єкту, а саме трьох зблокованих житлових будинків за адресою: АДРЕСА_1 складає - 6 716 211 (екв. 245 243 USD).

Досліджуваний об`єкт складається з трьох зблокованих житлових будинків, що мають окремі ізольовані входи, системи електро-, водопостачання та каналізацію. Кожний із житлових будинків, розташований на виділеній в натурі присадибній земельній ділянці, обладнаної огорожею, хвірткою та в`їздом. Можлива експлуатація об`єкту у якості трьох самостійних об`єктів нерухомого майна з присвоєнням індивідуальних поштових номерів.

На земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , житловий будинок під літ. «А», загальною площею 79,7 кв. м та житловою 37,1 кв. м, вказаний у правовстановлюючій документації та технічній документації за 2009 рік, що видані на ім`я ОСОБА_7 знесено.

За висновком експерта за результатами проведення будівельно-технічної експертизи №33/22 від 31 жовтня 2022 року, складений судовим експертом М.Петровим і наданим представником позивача, будівництво об`єкту відноситься до такого виду будівництва , як нове будівництво; будівництво не відповідає вимогам : ДБН Б.2.2-12:2018 «Планування і забудова територій», ДБН В.1.1-7;2016, Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»; має місце присутність деяких кваліфікуючих ознак, під якими законодавцем розуміється самочинне будівництво, зокрема будівництво об`єкта нерухомого майна з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Позиція Верховного Суду

Щодо основного рішення суду стосовно житлового будинку

У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та в яких межах.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Касаційний суд вже звертав увагу, що:

підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції є ухвалення цим судом рішення без додержання норм матеріального або процесуального права, і такий висновок має робитися судом апеляційної інстанції тільки у тому разі, якщо судове рішення суду першої інстанції переглядається по суті. Якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то це не є підставою для його скасування із вказівкою про це в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції. Тобто, якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції скасовано (змінено або залишено без змін) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 761/6295/17 (провадження № 61-3830св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року в справі № 210/3890/19 (провадження № 61-6280св20));

підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін є ухвалення судом першої інстанції судового рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і такий висновок має робитися судом апеляційної інстанції тільки у тому разі, якщо судове рішення суду першої інстанції переглядається по суті. Якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то це не є підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін, із вказівкою про це в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції. Тобто, якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції залишено без змін (змінено чи скасовано). У разі, якщо судове рішення суду першої інстанції повністю оскаржується в апеляційному порядку, то в апеляційного суду відсутні підстави для вказівки в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції про те, що судове рішення залишаться без змін тільки в певній частині (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року в справі № 362/2035/18 (провадження № 61-15365св21)).

У справі, що переглядається:

при зміні мотивувальної частини основного рішення суду першої інстанції апеляційний суд вважав, що три збудованих будинки є самочинними, позов щодо будинку пред`явлений позивачкою ОСОБА_1 до належного відповідача, за рахунок якого можуть бути задоволені позовні вимоги про витребування спірного майна; оскільки спадковий житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , наразі є фізично знищеним, його відсутність унеможливлює витребування такого від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , і таке не є вимогою апеляційної скарги;

в апеляційній скарзі позивачка просила: «з`ясувати обставини, зазначивши про це в рішенні апеляційного суду: чи припинилося право власності ОСОБА_2 на придбаний ним за договором купівлі-продажу будинок внаслідок його знищення? Чи є побудовані відповідачем будинки законним або самочинним будівництвом; чи набув ОСОБА_2 право власності на них? скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 21 грудня 2022 року та додаткове рішення від 31 січня 2023 року в частині відмови у витребуванні земельних ділянок і визнанні права власності на них; ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги про витребування земельних ділянок і визнання права власності на них задовольнити» (том 3, а. с. 162);

апеляційний суд не вернув уваги, що якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції скасовано (змінено або залишено без змін)

таким чином, апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги, а тому постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року про зміну рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року слід скасувати.

Щодо оскарження додаткового рішення стосовно земельних ділянок

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням (частина перша та друга статті 1268 ЦК України).

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

В спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України (див. правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12)).

Спадкоємець який прийняв спадщину може пред`являти віндикаційний позов (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року в справі № 465/4103/21 (провадження № 61-3678св24)).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 754/446/22 (провадження № 61-7349сво23)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:

«46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:

«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.

5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)).

Європейський суд з прав людини вказав, що якщо заявники дійсно отримали рішення від 10 травня 2006 року на законних підставах, вони мали достатню можливість довести це, подавши до суду такі докази, як копії своїх позовних заяв, протоколи судових засідань чи показання співпозивачів як свідків. Однак заявники не скористатися цією можливістю і не намагалися пояснити цю бездіяльність, що додатково підтверджує сумніви суду щодо характеру цього рішення. Суд вважає, що наведена інформація є достатньою для висновку про те, що рішення від 10 травня 2006 року було підробленим та заявники знали про цей факт протягом провадження по їх заяві (SIVOGRAK AND ZENOV v. RUSSIA, № 14758/08, § 34, 35, ЄСПЛ, від 13 червня 2013 року).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року в справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при скасуванні додаткового рішення суду першої інстанції та частково задоволення позову апеляційний суд вважав, що в цьому випадку порушене право позивачки як спадкоємиці, якій право на спадщину належить від дня відкриття спадщини (частини третьої статті 1223 ЦК України) підлягає захисту саме у вказаний спосіб, і заявлено такий позов цілком слушно саме до останнього набувача шляхом витребування спадкового майна; перед придбанням спірного майна ОСОБА_2 як кінцевий набувач мав можливість ознайомитися із наявними відомостями у Державному реєстрі речових прав та пересвідчитися у відсутності в Єдиному державному реєстрі судових рішень рішення суду, на підставі якого майно вибуло у спадкодавця, а також звернути увагу на те, що за 8 місяців до укладення ОСОБА_2 власник майна змінювався двічі, порівняти вартість земельних ділянок із ринковою вартістю земельних ділянок в курортній зоні (близькість пляжів Лузанівка та Крижанівка), а також звернути увагу на вартість придбаного ним будинку загальною площею 111,7 кв. м - 49 707 грн; позивачка була власницею 1/4 будинку з 17 квітня 2009 року, а 3/4 - лише 29 липня 2011 року отримала як спадщину, що унеможливлює відчуження нею 27 вересня 2010 року на користь ОСОБА_3 будинку в цілому. Крім того, ОСОБА_9 , яка начебто позбулася свого майна у 2010 році, продовжувала прожити і бути зареєстрованою у спірному домоволодінні до своєї до смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 137, 138 т. 4); відсутні передбачені законом підстави для набуття ОСОБА_2 права власності на три будинки з огляду на їх самочинність;

апеляційний суд не звернув уваги на те, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень;

апеляційний суд не врахував, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що, вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, необхідно оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна;

апеляційний суд не зробив висновок про недобросовісність поведінки ОСОБА_2 щодо заволодінням спірним нерухомим майном.

За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про часткове задоволення позову. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування спірних земельних ділянок слід скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарги дають підстави для висновку, що постанова Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року про зміну мотивувальної частини рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року; та постанова Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування спірних земельних ділянок ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційні скарги належить задовольнити частково, постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року про зміну мотивувальної частини рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року; постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування спірних земельних ділянок скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.

У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , які підписано представником ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року про зміну мотивувальної частини рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року скасувати.

Постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування спірних земельних ділянок скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанови Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року в скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко