АКТУАЛЬНІ ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЗА ТРАВЕНЬ 2020. ВИПУСК 2.

08.06.2020 | Автор: Олександр Б.
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube
АКТУАЛЬНІ ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЗА ТРАВЕНЬ 2020.   ВИПУСК 2. - 0_62000700_1591431047_5edb4f8797645.jpg

Господарська юрисдикція

Невиконання первісним кредитором обов`язку з передачі поручителю документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором, не свідчить про відсутність у нового кредитора права вимоги до боржника.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 травня 2020 року у справа № 910/5027/19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89183354

«Статтею 556 ЦК України встановлено, що після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника. До поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, а кредитор після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника. Зазначене узгоджується з положенням пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов`язанні внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем), а також умовами пункту 8 договору. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 23.09.2015 у справі № 6-466цс15, від 07.10.2015 у справі № 6-932цс15, постановах Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 907/759/17, від 07.08.2018 у справі № 910/22259/17, від 14.08.2018 у справі № 910/22454/17, від 28.08.2018 у справі № 910/20809/17, від 19.02.2019 у справі № 910/4427/18.»

«…перехід до поручителя прав кредитора у зобов`язанні після виконання ним обов`язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону, будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.

Невиконання первісним кредитором обов`язку з передачі документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором, не свідчить про відсутність у нового кредитора права вимоги до боржника. Відповідний висновок містить постанова Верховного Суду від 12.03.2020 зі справи № 910/4994/19.»

Подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності (навіть у разі наступного закриття провадження у справі, а не відмови в позові або повернення позову), не перериває перебігу позовної давності.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89321270

«…перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.

Враховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності (навіть у разі наступного закриття провадження у справі, а не відмови в позові або повернення позову), не перериває перебігу позовної давності.

Дійшовши зазначеного висновку, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного суду вбачає підстави для відступлення від висновку щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 908/828/17, від 11.09.2018 у справі № 904/191/18, від 11.12.2018 у справі № 917/100/17, від 11.12.2019 у справі №924/1236/17, від 21.01.2020 у справі №910/2538/19 про те, що в разі подання позову з недодержанням правил підсудності і наступного саме закриття провадження у справі, а не відмови або повернення позову, подання такого позову перериває перебіг позовної давності».

Вексельним законодавством не передбачено стягнення інфляційних втрат у разі прострочення виконання вексельного зобов`язання, тому норми статті 625 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до таких правовідносин.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 травня 2020 року у справі № 920/12/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89348506

«4.3. Статтею 14 Закону України "Про цінні папери і фондовий ринок" встановлено, що вексель - це цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов`язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

4.4. Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

4.5. Згідно зі статтею 48 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі держатель може вимагати від особи, проти якої він використовує своє право регресу:

1. суму неакцептованого або неоплаченого переказного векселя з відсотками, якщо вони були обумовлені;

2. відсотки в розмірі шести від дати настання строку платежу;

3. витрати, пов`язані з протестом і пересиланням повідомлень, а також інші витрати.

Якщо право регресу використане до настання строку платежу, то з вексельної суми утримуються облікові відсотки. Ці облікові відсотки обчислюються за офіційною обліковою ставкою (банківською ставкою), яка діє на дату використання права регресу за місцем проживання держателя.

4.6. Отже статтею 48 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі передбачено, які платежі вправі вимагати векселедержатель від особи проти якої заявлена вимога. Даний порядок є вичерпним. При цьому Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі не передбачено покладання на зобов`язану за векселем особу інших платежів, ніж зазначені в ньому, зокрема не передбачено можливості пред`явлення до стягнення збитків від інфляції.

4.7. Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини сторін у справі, що переглядається, врегульовано вексельним законодавством, яким не передбачено стягнення інфляційних втрат у разі прострочення виконання вексельного зобов`язання, норми статті 625 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до даних правовідносин.

4.8. З огляду на викладене та виходячи із аналізу наведених вище норм, колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених постановах Верховного Суду від 21.11.2019 у справі № 920/19/18, від 03.12.2019 у справі № 920/14/18, від 04.12.2019 у справі № 920/20/18, від 03.12.2019 у справі № 920/14/18, від 15.01.2020 у справі № 920/16/18, від 28.01.2020 у справі № 920/18/18 щодо відсутності підстав для нарахування інфляційних у разі прострочення вексельного зобов`язання.»

Передумовами та підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 910/1310/19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89485010

«1.1. У лютому 2019 року Рада громадського територіального самоврядування мікрорайону "Русанівка" (далі - РГТСМ "Русанівка") звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) Квятківської Ірини Анатоліївни, третя особа-1 - Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" (далі - КП "Київтранспарксервіс"), третя особа-2 - Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація (далі - Адміністрація), третя особа-3 - Київська міська рада (далі - Рада), про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, а саме: автостоянкою, площею 2 178,75 м2, розташованою за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21-А, код ділянки 63:018:0015.

3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.08.2019 (суддя Приходько І. В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2020 (колегія суддів: Сітайло Л. Г., Владимиренко С. В., Андрієнко В. В.), у позові відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не надано жодного правовстановлюючого документу на підтвердження реєстрації права власності на спірну земельну ділянку в установленому законом порядку. Так само стороною не надано правовстановлюючих документів на право користування (оренди) земельною ділянкою (в тому числі автостоянкою, розташованою на зазначеній ділянці), яке виникає з моменту державної реєстрації зі статтею 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Суди зазначили, що наданий позивачем витяг з бази даних міського земельного кадастру станом на 04.10.2018, не є правовстановлюючим документом в розумінні положень чинного законодавства. Крім того, у цьому витягу не відображено ані відомостей щодо зареєстрованого права власності за позивачем, ані жодної іншої інформації стосовно реально існуючого права користування земельною ділянкою 63:018:0015, площею 2 178,75 м2, розташованою за адресою: м. Київ, просп . Возз`єднання, 21-А . У графі "вид права" зазначеного витягу взагалі відсутні будь-які позначення, тоді як напис "автостоянка Ради громадського територіального самоврядування мікрорайону "Русанівка" у другій графі витягу жодним чином не свідчить про набуття РГТСМ "Русанівка" права власності на земельну ділянку у встановленому законом порядку.

Суди акцентували, що сплата позивачем земельного податку не свідчить про правомірне користування земельною ділянкою або про виникнення права власності (користування) на землю. Крім того, підстави для нарахування земельного податку регулюється нормами Податкового кодексу України та не є предметом доказування у межах справи господарської юрисдикції під час розгляду негаторного позову.

6.6. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

6.7. У розумінні положень наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає користуванню та розпорядженню ним своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

6.8. Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

6.9. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власникові в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17.

6.10. Умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця).

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17.

6.11. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Правовий висновок такого змісту викладено у постановах Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 915/1279/17, від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17.

6.12. Проте, господарськими судами встановлено, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у нього права власності на земельну ділянку або користування автостоянкою, розташованою за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21-А. Тобто, позивачем не доведено, що заявлена позовна вимога, є саме вимогою володіючого майном власника, а також, що дії відповідача створюють позивачеві перешкоди щодо здійснення ним права користування і розпорядження своїм майном.

З огляду на викладене, висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову є правомірними.»

Адміністративна юрисдикція

Державне підприємство геодезії, картографії та кадастру не є суб`єктом владних повноважень, тому спір між ним та іншою юридичною особою з приводу неприйняття до виконання замовлення позивача на розроблення технічної документації із землеустрою слід вирішувати за правилами господарського судочинства.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2020 року у справі №540/2198/19 адміністративне провадження №К/9901/35453/19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89251098

«1. У жовтні 2019 року Товариство з додатковою відповідальністю "Особливе конструкторське бюро "Пріор" (далі також - позивач, ТзДВ "Особливе конструкторське бюро "Пріор") звернулося до суду з позовом до Державного підприємства геодезії, картографії та кадастру "Херсонгеоінформ" (далі також - відповідач), в якому просило визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неприйняття до виконання замовлення позивача на розроблення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації, встановлення меж в натурі (на місцевості) земельної ділянки та внесення відомостей до Державного земельного кадастру; зобов`язати відповідача прийняти до виконання замовлення позивача на розроблення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації, встановлення меж в натурі (на місцевості) земельної ділянки за адресою: м . Херсон , вул. Робоча, 66 , з метою визначення меж цієї земельної ділянки та внесення до Державного земельного кадастру.

2. Ухвалою Херсонського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі № 540/2198/19.

З таким висновком погодилась і колегія суддів, зазначивши, наступне:

«34. Згідно зі статті 27 Закону України "Про землеустрій", замовники документації із землеустрою за рахунок власних коштів мають право на вибір розробника та укладення з ним договору, якщо інше не передбачено законодавством України.

35. Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 21 жовтня 2019 року відповідач у справі є державним підприємством, видом діяльності якого є діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих серах. З 04 лютого 2019 року знаходиться в стані припинення.

36. Таким чином, враховуючи правовий статус відповідача, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що відповідач не відповідає вищенаведеному визначенню поняття "суб`єкта владних повноважень", що виключає розгляд даного спору в порядку адміністративного судочинства.

37. Оскільки в даних відносинах відповідач не має статусу суб`єкта владних повноважень, не здійснює владні управлінські функції, спір між сторонами не є публічно-правовим, тому його не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

38. Таким чином, державне підприємство геодезії, картографії та кадастру «Херсонгеоінформ» не є суб`єктом владних повноважень, а спір між двома юридичними особами слід вирішувати за правилами господарського судочинства, оскільки згідно зі статтями 4, 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже, розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 4 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.»

Виплата заробітної плати за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, можлива лише у разі повернення території під контроль органів державної влади, або переміщення установи в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 травня 2020 року у справі №812/1536/15, адміністративне провадження №К/9901/3818/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89217254

«…Верховний Суд приходить до висновку, що виплата заробітної плати за період, коли установа (суд) розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території можлива лише у разі повернення території під контроль органів державної влади, або переміщення установи в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи, якщо така продовжує функціонувати і її працівники виконують свої обов`язки.

60. Виходячи з наведеного механізму правового регулювання нарахування та виплати винагороди за роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), та гарантовані державою виплати, зокрема щодо оплати праці за час простою, в умовах проведення на території м. Красний Луч антитерористичної операції, зазначені виплати можуть бути здійснені у окремих випадках з урахуванням передбачених чинним законодавством умов.

61. Однак, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, Краснолуцький міськрайонний суд Луганської області не перереєстровано та не переміщено з міста Красний Луч (м. Хрустальний) на контрольовану територію, роботу суду не відновлено, а позивачка не виконує свої посадові обов`язки відповідно до трудового договору, отже передбачені чинним законодавством умови не дотримані».

Після укладення договору у сфері державних закупівель між організатором конкурсу та його переможцем спір щодо правомірності рішення тендерного комітету підлягає розгляду в порядку цивільного (господарського) судочинства, оскільки фактично зачіпає майнові інтереси переможця торгів.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 травня 2020 року у справі №826/10147/18, адміністративне провадження №К/9901/24008/19

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89111273

«44. Предметом спору у цій справі є незгода позивача із рішенням Антимонопольного комітету України в особі Постійно діючої адміністративної колегії з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель у зв`язку з недотриманням процедури закупівлі через невідповідність вимогам тендерної документації та, відповідно, визнання переможцем торгів ТОВ «Техремпорт».

45. Таким чином, з огляду на зміст позовних вимог, характер спірних правовідносин, обставини, які встановлені судами попередніх інстанцій, та враховуючи суб`єктний склад учасників справи, колегія дійшла висновку, що даний позов спрямований на захист прав у сфері господарських правовідносин, а не публічно - правових відносин, що виключає можливість його розгляду та вирішення в порядку адміністративного судочинства.

46. Така позиція цілком відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 травня 2019 року у справі №918/843/17, зокрема, зазначено, що орган виконавчої влади або місцевого самоврядування у відносинах щодо організації та порядку проведення торгів (тендеру) діє як суб`єкт владних повноважень і спори щодо оскарження рішень чи бездіяльності цих органів до виникнення договірних правовідносин між організатором та переможцем цього тендеру відносяться до юрисдикції адміністративних судів. Проте, після укладення договору між організатором конкурсу та його переможцем спір щодо правомірності рішення тендерного комітету підлягає розгляду в порядку цивільного (господарського) судочинства, оскільки фактично зачіпає майнові інтереси переможця торгів.

47. Крім цього, судовим рішенням визначено, що приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (переважно майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

48. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства»

З`ясовуючи поінформованість особи про час та місце розгляду справи справи, адміністративний суд повинен зважати на поведінку особи, яка притягується до відповідальності. Ухилення від одержання повідомлення або інші недобросовісні дії, які свідчать про намагання уникнути участі в засіданні, не можуть бути підставою для скасування судового рішення.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 травня 2020 року у справі №804/5031/17, адміністративне провадження №К/9901/22795/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89217530

«07.08.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю "Укр-Трейд ЛТД" (далі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області (далі - відповідач або Управління Держпраці), в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову від 12.04.2017 №51/4.1-4/336 про накладення штрафу у розмірі 9600 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю винесення спірної постанови, оскільки позивач не був обізнаний про проведення перевірки, а отже накладений на підприємство штраф по причині ухилення посадових осіб ТОВ "Укр-Трейд ЛТД" від проведення будь-яких перевірок шляхом не перебування за місцем реєстрації підприємства та ненадання відомостей про зміну адреси перебування, що фактично створює перешкоди у проведенні позапланових заходів контролю за додержанням законодавства про працю керівництвом ТОВ "Укр-Трейд ЛТД", на думку позивача, є безпідставним та підлягає скасуванню.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.08.2017, яка залишена без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2017, позов задоволено».

З таким рішенням погодився і суд касаційної інстанції, зазначивши:

«…обов`язок уповноваженої посадової особи письмово повідомляти суб`єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду справи про накладення штрафу вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи. Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа.

Таке тлумачення пункту 6 Порядку № 509 відповідає завданням адміністративного судочинства та принципу верховенства права, оскільки має наслідком більш ефективний захист права та інтереси фізичних та юридичних осіб.

З`ясовуючи поінформованість особи про час та місце розгляду справи, суд також повинен зважати на поведінку особи, яка притягується до відповідальності. Ухилення від одержання повідомлення або інші недобросовісні дії, які свідчать про намагання уникнути участі в засіданні, не можуть бути підставою для скасування постанови.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.06.2019 №813/3415/18.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підтвердження належного повідомлення позивача про розгляд справи на підставі, встановлених актом перевірки, порушень, що передувало винесенню оскаржуваної постанови, відповідачем надано копію реєстру на відправлення поштової кореспонденції 30.03.2017, в якому відправником зазначено ГУ Держпраці у Дніпропетровській області, а одержувачем ТОВ «Укр-Трейд ЛМД», адреса відправлення с. Сотницьке, Дніпропетровська обл.

Проте, ані дана адреса, ані найменування не належать позивачу по справі, - ТОВ «Укр-Трейд ЛТД», що розташоване за адресою: 51800, Дніпропетровська область, Петриківський район, село Сотницьке, вулиця Центральна, будинок 6А».

Цивільна юрисдикція

Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Факт заперечення проти позову про позбавлення його батьківських прав свідчить про його інтерес батька до дитини

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 провадження № 61-1344св20

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89209715

«Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини.

Ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставинами цієї справи не доведено; належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків, які б могли бути законною підставою для позбавлення його батьківських прав відносно доньки, позивачем не надано».

Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки не може слугувати підставою для відмови в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 травня 2020 року у справі № 404/3048/18, провадження № 61-19228св19

«…стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки, яка знаходиться поза межами населеного пункту, із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідним територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (територіальним органом Держгеокадастру в районах (містах)) в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18) та № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) та від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19).

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував вказані норми матеріального та процесуального права, встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки чинне законодавство не обмежує право на приватизацію земельної ділянки у зв`язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, що свідчить про відсутність таких перешкод для завершення ОСОБА_1 процедури приватизації земельної ділянки».

Спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, від 05 травня 2020 року у справі № 755/10380/17, провадження № 61-47481св18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89130508

«…спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб`єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах.

А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

ПАТ «Укрсоцбанк» не заперечує факт надання ОСОБА_1 споживчого кредиту за договором № 49 від 17 лютого 2006 року.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі № 158/14 від 14 березня 2014 року, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що ОСОБА_1 є споживачем банківських послуг, спір виник щодо заборгованості за кредитом, а тому третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» справа про стягнення заборгованості з позичальника не підвідомча».

Встановивши, що позивачу не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів підприєсчтва-роботодавця, суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17 провадження № 61-38337св18

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89153933

«Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, провадження № 11-431асі18.

Суди встановили, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов`язок щодо надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з`явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення.

Встановивши, що позивачу не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП «Адміністрація морських портів України», суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України."

Кримінальна юрисдикція

Суд касаційної інстанції скасував судові рішення і призначив новий розгляд справи оскільки був позбавлений можливості перевірити доводи сторони захисту про неправильне відображення у вироку показань свідка через відсутність аудіозапису його показань на технічному носії фіксації кримінального провадження в суді першої інстанції.

Постанова Верховного Суду у кладі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 28 травня 2020 року, у справі № 621/2063/17, номер провадження в апеляційному суді 11-кп/818/1785/19, провадження № 51 - 6419 км 19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89564222

«Відповідно до вимог ст. 107 ч. 4 КПК України фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження під час розгляду питань слідчим суддею, крім вирішення питання про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, та в суді під час судового провадження є обов`язковим. У разі неприбуття в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у судовому провадженні, чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу судове провадження здійснюється судом за відсутності осіб, фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження в суді не здійснюється.

Повне фіксування технічними засобами ходу всього судового розгляду, відображення його в журналі судового засідання слугують, з одного боку, його гласності та відкритості, а з іншого - забезпечують можливість встановити допущені під час судового розгляду порушення, які могли б вплинути на законність, обґрунтованість і справедливість ухвалених за результатами розгляду судових рішень.

Відсутність у матеріалах кримінального провадження журналу судового засідання або технічного носія інформації є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і, безумовно, підставою для скасування судового рішення (ст. 412 ч. 2 п. 7 КПК України).»

«При перевірці доводів касаційних скарг встановлено, що звукозапис судового засідання від 06 лютого 2019 року, який міститься на технічному носії фіксації кримінального провадження в суді першої інстанції, під час якого було допитано свідка ОСОБА_2 , неналежної якості та хід процесуальних дій, у тому числі, допит свідка ОСОБА_2 , не прослуховується.

У журналі судового засідання від 06 лютого 2019 року наведений короткий зміст показань свідка ОСОБА_2 , відповідно до яких, коли він побачив ОСОБА_1 , то скло було розбите, як ОСОБА_1 проникав до приміщення він не бачив.

За таких обставин суд касаційної інстанції позбавлений можливості перевірити належним чином доводи сторони захисту про неправильне відображення у вироку показань свідка ОСОБА_2 через відсутність аудіозапису показань цього свідка на технічному носії фіксації кримінального провадження в суді першої інстанції.

Отже, під час розгляду справи судом першої інстанції допущено порушення вимог статей 27, 107 КПК України, яке у даному конкретному кримінальному провадженні за зазначених обставин є істотним, оскільки ставить під сумнів законність і обґрунтованість судового рішення, що у відповідності з вимогами ст. 438 ч. 1 п. 1 КПК України є підставою для скасування такого рішення.»

«… ухвалив:

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його … задовольнити частково.

Вирок Зміївського районного суду Харківської області від 18 лютого 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.»

Призначення експертизи у кожному кримінальному провадженні для визначення розміру збитків, завданих кримінальним правопорушенням, має обмежений характер, оскільки не стосується тих випадків, коли предметом злочину є гроші або інші цінні папери, що мають грошовий еквівалент, а також коли розмір матеріальних збитків можливо достовірно встановити без спеціальних знань.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 28 травня 2020 року у справі № 333/2953/18 провадження № 51-200км20

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89578499

«Що стосується посилань захисника Сирих О. М. у касаційній скарзі на те, що суд належним чином не встановив розміру матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, оскільки, на його думку, розмір матеріальних збитків мав бути визначений шляхом проведення експертизи, то вони не ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах процесуального закону.

Положеннями ч. 2 ст. 242 КПК передбачено перелік випадків, коли слідчий або прокурор зобов`язані забезпечити проведення експертизи, зокрема щодо визначення розміру матеріальних збитків, розміру шкоди немайнового характеру, шкоди довкіллю, заподіяного кримінальним правопорушенням (п. 6 ч. 2 ст. 242 КПК у редакції Закону № 1261-VII).

Крім того, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 листопада 2019 року (справа № 420/1667/18, провадження № 51-10433кмо18), обов`язкове залучення експерта для проведення експертизи необхідне за наявності двох підстав: по-перше, коли характер об`єктивних обставин, які мають значення для кримінального провадження, неможливо достовірно встановити без залучення особи, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями (що є загальною підставою проведення експертизи в кримінальному провадженні, передбаченою ч. 1 ст. 242 КПК у редакції Закону № 1261-VII); по-друге, коли мають місце обставини, передбачені ч. 2 цієї норми.

Імперативність п. 6 ч. 2 ст. 242 КПК у редакції Закону № 1261-VII щодо призначення експертизи у кожному кримінальному провадженні для визначення розміру збитків, завданих кримінальним правопорушенням, має обмежений характер, оскільки не стосується тих випадків, коли предметом злочину є гроші або інші цінні папери, що мають грошовий еквівалент, а також коли розмір матеріальних збитків, шкоди, заподіяних кримінальним правопорушенням, можливо достовірно встановити без спеціальних знань, а достатньо загальновідомих та загальнодоступних знань, проведення простих арифметичних розрахунків для оцінки даних, отриманих за допомогою інших, крім експертизи, джерел доказування.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, розмір завданої ФОП ОСОБА_2 шкоди суд установив на підставі довідки-рахунка від 14 травня 2018 року, долученої прокурором у судовому засіданні на підтвердження розміру матеріальних збитків, яку було видано за підписом ФОП ОСОБА_3 (котрий є представником потерпілого за довіреністю ФОП ОСОБА_2 ), про те, що вартість однієї одиниці джинсового комбінезону синього кольору виробника «Zi Jin Yan Jeans Classic» (артикул «BD 68-25) на 8 травня 2018 року становила 355 грн без ПДВ.

З огляду на викладене, а також на те, що підстав проводити експертизу на установлення вартості викраденого комбінезону в цьому кримінальному провадженні не було, тому місцевий суд правильно послався на дані, що містяться в цій довідці, у формулюванні обвинувачення, визначеного судом доведеним. Указаний доказ отримано у передбачений процесуальним законом спосіб, він відповідає вимогам статей 84, 85, 86 КПК, і підстави вважати його неналежним та недопустимим відсутні.

Крім того, у судовому засіданні вартість викраденого комбінезону ніким не оспорювалась (в тому числі ні ОСОБА_1 , ні його захисником Сирих О. М. )».

Визначаючи розмір витрат потерпілого на поховання та на спорудження надгробного пам`ятника,суд врахував факт підтвердження їх належними товарними чеками і обґрунтовано на взяв до уваги приписи постанови Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань від 03 жовтня 2008 року № 46 «Про витрати на поховання та пов`язані з цим ритуальні послуги у разі смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання».

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 28 травня 2020 року у справі № 465/4313/15-к, провадження № 51-5787 км 19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89578473

«Згідно з ч. 1 ст. 1201 ЦК України особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов`язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам`ятника, ці витрати.

З матеріалів провадження вбачається, що потерпіла ОСОБА_1 у рамках даного кримінального провадження подала до місцевого суду цивільний позов про стягнення із ОСОБА_2 на її користь 115 000 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди та 250 000 грн - моральної шкоди.

На підтвердження майнової шкоди, пов`язаної з витратами на спорудження надгробного пам`ятника, потерпіла ОСОБА_1 надала копії товарних чеків від 26 грудня 2011 року № 18 (витрати на оздоблення гробівця гранітом та різьбу по каменю) та від 07 лютого 2011 року № 4 (витрати на виконання бетонних робіт).

Визначаючи розмір заподіяної потерпілій майнової шкоди, місцевий суд дійшов висновку про необхідність стягнення із засудженого ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування матеріальних збитків 115 000 грн, оскільки ці витрати були понесені потерпілою, що підтверджується копією відповідних товарних чеків. При цьому апеляційний суд, перевіряючи вирок місцевого суду в частині задоволення позовних вимог потерпілої, істотних порушень норм процесуального законодавства не встановив та погодився з висновком суду першої інстанції щодо необхідності стягнення із засудженого на користь потерпілої суми збитків, понесених останньою на встановлення надгробного пам`ятника. З такою позицією судів обох інстанцій погоджується і колегія суддів.

Твердження засудженого в касаційній скарзі про те, що апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду в частині цивільного позову без зміни, порушив вимоги постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6, на переконання суду, є надуманими та необґрунтованими.

Так, у своїй касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що визначення вартості витрат на виготовлення пам`ятників і огорож регулюється п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6, якою визначено, що при розрахунку витрат на поховання слід керуватися постановою Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань від 03 жовтня 2008 року № 46 «Про витрати на поховання та пов`язані з цим ритуальні послуги у разі смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання». При цьому зазначає, що апеляційний суд вказаних норм не дотримався та, як наслідок, постановив немотивоване та необґрунтоване рішення.

Однак такі твердження засудженого, на думку колегії суддів, є надуманими, оскільки зазначеною постановою Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань урегульовано питання про визначення розрахунку витрат на поховання та пов`язані з цим ритуальні послуги у разі смерті потерпілого саме від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.

З огляду на вищевказане доводи касаційної скарги засудженого щодо надмірного розміру суми матеріальної шкоди та залишення апеляційним судом даного факту поза увагою, на переконання Суду, є необґрунтованими та задоволенню не підлягають».

Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, суддя-доповідач повинен вирішити у передбаченому законом порядку питання про відвід, якщо такий був заявлений, і лише тоді суд має право перейти до розгляду зави по суті.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 28 травня 2020 року у справі № 487/4596/19, провадження № 51- 5324 км19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89579036

«…статтями 75 та 76 КПК України передбачено обставини, що виключають участь слідчого судді, судді або присяжного в кримінальному провадженні, а також визначено, у яких випадках не допускається повторна участь судді у кримінальному провадженні.

Згідно з положеннями ст. 80 КПК України у разі наявності обставин, передбачених статтями 75, 76 КПК України, особами, які беруть участь у кримінальному провадженні, з наведенням вмотивованого обґрунтування може бути заявлений відвід судді.

Крім того, ч. 3 ст. 81 КПК України встановлено, що при розгляді відводу має бути вислухана особа, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думка осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті вмотивованою ухвалою слідчого судді, судді (суду). Заява про відвід, що розглядається судом колегіально, вирішується простою більшістю голосів.

Тобто, якщо в сторін кримінального провадження чи учасників судового провадження виникає обґрунтований сумнів щодо неупередженості судді, то завлений ними відвід має бути розглянутий у порядку, визначеному ст. 81 КПК України, і лише тоді слідчий суддя чи суд має право перейти до розгляду провадження по суті.

Проте, вирішуючи питання про відмову у відкритті апеляційного провадження, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 червня 2019 року, апеляційний суд вказаних вимог кримінального процесуального закону не дотримався.

Так, із матеріалів провадження вбачається, що 04 вересня 2019 року ОСОБА_1 подав до суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва про відмову у відкритті провадження за його скаргою. У вказаній апеляційній скарзі, окрім іншого, ОСОБА_1 ставив питання про відвід усьому складу Миколаївського апеляційного суду, зазначав про недовіру до суддів апеляційного суду.

Однак, суддя-доповідач апеляційного суду, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , не вирішив у передбаченому законом порядку питання про відвід, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону.

Колегія суддів вважає, що у даній конкретній ситуації суддя-доповідач мав оцінити заяву ОСОБА_1 про відвід всьому складу Миколаївського апеляційного суду як відвід персонально і йому, оскільки він є суддею вказаного суду, та діяти у відповідності до положень процесуального закону, які регламентують питання відводу.

Суд звертає увагу, що вирішальним при визнанні судді безстороннім є те, чи можуть бути об`єктивно виправдані побоювання учасників справи щодо заангажованості певного судді.

Для задоволення відводу за об`єктивним критерієм мають бути не щонайменші сумніви одного з учасників справи, а достатні підстави вважати, що суддя не є безстороннім або що йому бракує неупередженості під час розгляду справи.

За таких обставин, Суд дійшов висновку, що ухвала судді Миколаївського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року є незаконною, оскільки постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Тому, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого, апеляційний суд повинен урахувати вищенаведене та постановити законне і обґрунтоване рішення».

1532
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные статьи
Популярные судебные решения
ЕСПЧ
1