Стаття 152. Способи захисту прав на земельні ділянки

Аналізуйте судовий акт: Якщо спадкодавець за життя не встиг завершити приватизацію земельної ділянки, спадкоємцю слід звертатися з позовом про визнання права на завершення цієї приватизації у порядку спадкування (ВС/КЦС у справі № 623/633/17 від 30 червня 2020 р.)

 У чергах під колишніми відділами земельних ресурсів та теперішніми органами Держгеокадастру ми постійно спостерігаємо людей похилого та поважного віку, які попри хвороби, недуги та втому прагнуть оформити право власності на належні їм за законом земельні ділянки. Направляють цих старих як правило їх родичі, які знаходяться поряд у чергах, і на зауваження більш молодих дати спокій батькам відповідають – «а як помре і земля пропаде!». На превеликий жаль це шокуюча реальність нашого життя, коли право власності на земельні ділянки оформлюється роками, а старі люди, які мають права за законом на отримання таких ділянок у власність інколи просто не доживають.

На диво та на щастя ситуація змінюється на краще. Якщо раніше законне право власності на земельну ділянку померлої особи у випадку незавершення оформлення просто зникало, то тепер Верховний Суд вже послідовно підтверджує випадки, коли це право успадковується, і спадкоємець може за вершити розпочате оформлення та стати власником такої земельної ділянки.

У нашій справі мати розпочала приватизацію земельної частки (паю), і на підставі рішення суду домоглася розпорядження органу державної влади про передачу з/д із земель державного фонду на рівні визначеної для працівника колгоспу на території відповідної сільської ради. Державний акт на право власності мати отримати не встигла, бо померла. Трохи пізніше помер і батько, яких як спадкоємець не переоформив на себе нічого. Таким чином, неоформлена спадщина матері у вигляді з/д перейшла дочці. Нотаріус відмовив дочці у видачі свідоцтва на з/д за законом, керуючись ст. 125 ЗК України. (немає правовстановлюючих документів).

У даному випадку для спадкоємця неправильним буде подавати позов про визнання права власності на земельну ділянку. А правильним буде на підставі ст. 152 ЗК України подавати позов про визнання права в порядку спадкування за законом на завершення приватизації земельної ділянки. Відповідачами тут будуть сільська рада та орган Держгеокадастру. І після задоволення такого позову вимагати від цих же органів державну реєстрації права власності на успадковану земельну ділянку як звичайний заявник.

Хоча мабуть це буде ще один судовий процес аж до ВС…

Аналізуйте судовий акт: Велика палата ВС: У вимогах про визнання права на приватизацію земельної ділянки БЕЗ погодження меж із суміжними землекористувачами суду слід відмовляти (ВП/ВС, № 545/1149/17 від 12 лютого 2020р.)

Судова система продовжує гратися у правильні чи неправильні способи обрання захисту прав позивачем тепер вже на рівні Великої Палати ВС. На жаль вже давно вважається повчальним через декілька років судової тяганини на рівні ВС відмовити у задоволенні позову із посилом « навіщо Ви сюди прийшли, у Вас і без суду все вийде», а насправді і близько не вирішивши практичне питання заявника і залишивши його біля розбитого корита.

В цьому коментарі мова іде про застосування статті 152 ЗК України – «способи захисту прав на земельні ділянки» та обов’язковості  погодження меж з/д із суміжними землекористувачами при затвердженні органом Держгеокадастру проекту землеустрою щодо відведення з/д. (землевпорядної документації).

Проблема погодження меж при приватизації земельної ділянки стара та дискусійна. Сам Акт погодження меж, це документ який дозволяє встановити юридичний факт відсутності спорів між суміжними землекористувачами та власниками з/д за межі, і надалі видати правовстановлюючий документ на земельну ділянку заявнику, який буде позбавлений обґрунтованих потенційних претензій з боку сусідів. Зокрема, процедура погодження меж надзвичайно важлива тоді, коли існує реальний спір між землекористувачами за межу, або тоді, коли виявляються помилки в кадастрі, і має місце накладання земельних ділянок.

З іншого боку в реальному житті часто складно отримати підпис від сусіда, особливо не громадянина, а сам підпис за відсутності спору по суті має формальний характер, проте стає підґрунтям для вимагання чи корупції.

Новітня судова практика зводиться до того, що Акт погодження меж перестає бути обов’язковим для підтвердження права на з/д і для видачі заявнику законного правовстановлюючого документу. Верховна палата ВС посилаючись на ст. 198 ЗК України - «кадастрові зйомки», ст. 55 ЗУ «Про землеустрій» - «технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки», положеннями Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками називає погодження меж при виготовленні землевпорядної документації допоміжною стадією.

Так, на думку ВП ВС у процесі оформлення права на з/д достатньо НЕ підписати Акт погодження меж із суміжними землекористувачами та власниками з/д, а лише запропонувати їм це зробити. Якщо сусід відмовляється це зробити, то це його конституційне право на вільне волевиявлення та реалізація належних йому прав, або іншими словами: «ніхто не може нікого заставити щось підписувати». Водночас органу Держгеокадастру при затвердженні землевпорядної документації слід виходити не лише з факту відсутності папірця Акт погодження меж, а оцінювати підстави відмови на предмет їх законності та відповідності кадастровим даним.

Головне тут на думку ВП ВС, хоча і спірне, що підписання або непідписання Акту погодження меж із суміжними землекористувачами та власниками з/д не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, тому не може вплинути на саму процедуру приватизації.

Відтак факт відсутності документу - Акту погодження меж у землевпорядній документації не може стати підставою для відмови органом Держгеокадастру у затвердженні проекту відведення з/д. ( за умови відсутності законної причини для відмови у погодженні меж сусідом, яка встановлена органом Держгеокадастру).

А тепер починається саме цікаве. Позивачу при оформленні землевпорядної документації сусід відмовив у підписанні Акту погодження меж без пояснення причин, і той подав до суду позов про визнання права на приватизацію земельної ділянки без погодження меж із суміжним землекористувачем.

Чому, саме такий позов? Бо йому відкрито сказали у Держгеокадастрі, і не тільки там, що без Акту погодження меж проект землеустрою щодо відведення з/д затверджений не буде.

Суд першої інстанції задовільнив позов, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову, а суд касаційної інстанції передав справу на Велику Палату ВС, яка підтримала суд апеляційної інстанції.

Лейтмотив чіткий: «Оскільки відмова сусіда підписати Акт погодження меж не порушує право позивача на приватизацію земельної ділянки, то спосіб захисту порушеного права обраний ним неправильно і у позові слід відмовити.»

В теорії позиція ВП ВС зрозуміла, проте на практиці вона не вирішує спір, і не захищає право позивача. Адже, сусід після такого рішення Акт погодження меж звичайно не підпише, а орган Держгеокадастру незважаючи на таке рішення проект землеустрою щодо відведення з/д без Акту погодження меж все одно не затвердить.

Тому, досі гратися ВП ВС – думайте про вирішення проблем людей, а не констатуйте суху теорію….

Аналізуйте судовий акт: Порушення уповноваженим органом ПРАВОМІРНОГО ОЧІКУВАННЯ особи щодо належного оформлення права власності на земельну ділянку підлягає захисту судом (ВС/КЦС у справі № 369/6516/16-ц від 01 серпня 2018 р.)

Відразу треба підкреслити, що ця Постанова ВС знакова оскільки в цьому випадку суд касаційної інстанції перевершив самого себе та максимально справедливо застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.  Тепер ми має нове поняття у судовій практиці – «правомірне очікування» зацікавленої особи та знаємо, що таке очікування підлягає захисту.

Насправді справа складна, і суди першої та апеляційної інстанції не мали бажання детально в ній розбиратися, а вдалися до традиційного підходу при оскарженні правовстановлюючих документів на землю. Так, державний акт на право власності на з/д виданий на підставі рішення органу місцевого самоврядування чи розпорядження органу державної влади, хоча відповідно до ст. ст. 125, 126 ЗК України і підтверджує право власності на з/д, проте  фактично є похідним документом. Для скасування  державного акту, точніше державної реєстрації з/д, необхідно  скасувати розпорядчий документ – довести позивачу його незаконність і при цьому дотриматися усіх складних правил підвідомчості.   

За такого підходу без  скасування розпорядчого акту уповноваженого органу рішенням суду,  віддповідно до ст. 155 ЗК Українискасувати державну реєстрацію права власності певної особи на з/д незважаючи на масу допущених цим органом порушень закону – неможливо.

Суть спору: Колишній колгоспник отримав  сертифікат на право на земельну частку (пай)  площею 1, 85 умовних кадастрових гектарів. За життя сертифікат у державний акт «не матеріалізував».  Його спадкоємець – позивач прийнявши спадщину не встиг повністю оформити право власності на виділену в натурі земельну ділянку, проте вчинив певні кроки у цьому напрямку. Так позивачу було надане розпорядження органу державної влади про дозвіл на розробку технічної документації  із землеустрою щодо встановлення  меж з/д в натурі (на місцевості) площею і така документація була виготовлена землевпорядною організацією. На стадії розгляду документів кадастровим реєстратором з’ясувалося, що винесена в натурі з/д  на 100% перетинає  частину іншої більшої з/д, яка належить відповідачу, що унеможливлює внесення її до кадастру.

Отже, кадастровий реєстратор відмовив у реєстрації з/д позивача, чим змусив звернутися його до суду. Зокрема, позивач просив суд скасувати державну реєстрацію з/д відповідача, скасувати кадастровий номер з/д відповідача та визнати право власності за ним на з/д відповідно до розробленої землевпорядної документації.   

Водночас у відповідача як і властиво рейдерам все грамотно. Спочатку на підставну особу, яка ніколи не працювала  у колгоспі, приватизував з/д на підставі розпорядження органу державної влади, потім перепродав іншій особі, а ця особа об’єднала спірну з/д з іншою з/д. І вже на об’єднану з/д – присвоїли новий кадастровий номер. Надзвичайно складно розібратися тепер де ж ділянка позивача, от суди і не заморочуються.

Суд касаційної інстанції відійшов від ст. 155 ЗК України та застосував ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»,  скасував відмовні рішення суду першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зокрема ВС підкреслив, що надання позивачу, як спадкоємцю, органом державної влади розпорядження про дозвіл на розробку технічної документації створило для нього правомірне очікування від уповноважених органів щодо  оформлення права власності на земельний пай у вигляді винесеної в натурі земельної ділянки відповідно до розробленої за замовлення позивача технічної документації на з/д. І таке правомірне очікування повинне враховуватися уповноваженими органами при прийнятті розпорядчих рішень про виділення з/д іншим особам. 

Простіше кажучи: «виділяючи комусь з/д сьогодні – перевір, чи не пообіцяв ти цю з/д чи її частину раніше іншому.»

ВС також зазначив, що позивач обрав спосіб захисту прав передбачений ст. 152 ЗК України, а суди першої та апеляційної інстанції не перевірили повністю законності підстав надання спірної земельної ділянки відповідачу, тобто НЕ вирішили спор по суті. Підставами позову є заперечення  законності розпорядчих рішень органу державної влади про виділення з/д відповідачу, і суд повинен перевіряти наведені позивачем аргументи, а не лише констатувати чинність спірних рішень.

Без сумніву рішення прогресивне, хоча абсолютно не заздримо суду першої інстанції, ухвалити законне рішення на новому розгляді буде дуже проблематично.