Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.06.2025 року у справі №758/9543/22

Постанова

Іменем України

25 червня 2025 року

м. Київ

справа № 758/9543/22

провадження № 61-271св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Наталія Володимирівна,

розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи

касаційну скаргуОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року в складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є.В., Сушко Л. П.,

касаційну скаргуОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року в складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є.В., Желепи О. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Позов мотивований тим, що 18 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів № 1803-п, за яким позивач передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 269 690,09 грн, що за курсом НБУ на день укладення договору становило 9 400 дол. США. Зазначені кошти ОСОБА_2 зобов`язався повернути позивачу до 18 березня 2020 року.

Станом на 18 березня 2020 року ОСОБА_2 зобов`язання з повернення грошових коштів не виконано.

У зв`язку з невиконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором позики, позивач звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 .

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2022 року з відповідача стягнуто заборгованість в сумі 867 677,38 грн.

На виконання рішення суду приватним виконавцем відкрито виконавчі провадження № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4.

Однак при ознайомленні з відомостями з Державного реєстру речових прав на майно встановлено, що 09 лютого 2021 нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори Наумовим В.В. було зареєстровано за ОСОБА_2 право власності на гараж № НОМЕР_1 , ряд № 2 , загальною площею 66,8 кв. м за адресою: вул. Нижньоюрківська, 2, м. Київ , « Керамблоки Плюс » гаражно-будівельний кооператив».

Тобто, відповідач на підставі довідки про членство особи в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі зареєстрував на своє ім`я нерухоме майно в період, коли в нього існувала перед позивачем прострочена заборгованість за договором позики № 1803-п.

При цьому, ОСОБА_2 , який не виконав та не мав намір виконувати свої зобов`язання перед позивачем, усвідомлюючи наслідки такого невиконання та можливість звернення стягнення на вказане майно, здійснив його реалізацію 26 лютого 2021 колишній дружині ОСОБА_3 за ціною 100 200 грн, яка значно нижча від ринкової. Таким чином, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: гаражного приміщення.

Позивач вважав, що вказаний договір за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки він не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним договір купівлі-продажу гаражного приміщення НОМЕР_1, ряд № 2 , загальною площею 66,8 кв. м за адресою: вул. Нижньоюрківська, 2, м. Київ , « Керамблоки Плюс » гаражно-будівельний кооператив», що був укладений 26 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 577.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2023 року в складі судді Ковбасюк О. О., в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Правомірність правочину (договору купівлі-продажу нерухомого майна) та набуття права власності, в тому числі, державної реєстрації права власності, презюмується (стаття 204 та частина третя статті 215 ЦК України). Ніхто не може бути позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні за відсутності передбачених для цього діючих норм відповідного закону. Обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює. Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин);

відповідно до частини першої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Відповідно роз`яснень, викладених в пункті 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК);

в обґрунтування позовних вимог представник позивача посилається одночасно на статтю 228 ЦК України та на практику Верховного Суду у справах, де договори з відчуження нерухомого майна визнавалися недійсними у зв`язку з їх фіктивністю (фраудаторністю). твердження позивача про те, що продаж ОСОБА_2 гаражу є обставиною, яка свідчить про порушення публічного порядку, оскільки порушує майнові права, суд вважає помилковими, а також не підтвердженими належними та допустимими доказами

у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2022 року по справі № 369/6955/18 зазначено: «відповідно до правового висновку щодо застосування статті 228 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №6-1528цс15, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини: 1) що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності, 2) правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - земле як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; 3) правочини щодо відчуження викраденого майна, 4) правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права, тощо. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін»;

для визнання правочину фіктивним, позивач повинен довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 6379/1256/15-ц, від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 21 травня 2020 року у справі № 468/1736/17-ц. Позивач посилається на те, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитись під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Однак Верховним Судом у постанові від 15 червня 2021 року по справі № 910/6671/20 викладено наступний правовий висновок: «суд також зазначає, що при постановленні оскарженої постанови суд апеляційної інстанції послався (вибірково) на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, зокрема: «будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Застосовуючи дані висновки судом апеляційної інстанції не було досліджено чи можуть вони бути застосовані у даному спорі»;

так, у справах, щодо яких Верховним Судом визнавалася фраудаторність (фіктивність) правочинів щодо відчуження боржником свого майна, факти порушення оспорюваними договорами прав позивачів підтверджувалися або відкритими виконавчими провадженнями щодо боржників, або існуванням рішення суду про стягнення боргу, або ухвалами про забезпечення позовів (арешти та заборони боржнику відчужувати нерухоме майно) під час розгляду справ про стягнення боргу, або хоча б відкриттям судом провадження у справі про стягнення боргу.

Верховний Суд підтверджує також необхідність доказування умислу у обох сторін такого правочину (як у продавця, так і покупця) на його вчинення з метою, яка суперечить правилам добросовісності та недопущення заподіяння шкоди в цивільному обороті. Разом із цим, в діях ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не було умислу на вчинення фіктивного правочину та не було зловмисної домовленості між сторонами правочину, що також було встановлено приватним нотаріусом при посвідченні оспорюваного договору купівлі-продажу. Доказів протилежного позивачем не надано;

Верховний Суд підтверджуючи недійсність оспорюваних правочинів при формулюванні правових позицій враховує, що відчуження майна відбувалося після ухвалення судом рішення щодо майнових вимог позивача, яке передбачало ймовірність задоволення вимог за рахунок належного відповідачу нерухомого майна; про таке рішення за результатом відповідного спору відповідачу (боржнику) було достеменно відомо; вольові дії учасників фраудаторного правочину були направлені саме з метою виведення майна з-під імовірного звернення стягнення за рішенням; У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, зазначено: «Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»)»;

згідно з частиною четвертою статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників; відповідно до положень частини третьої 3 статті 9 цього ж закону державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа. Банки у разі відкриття рахунку на ім`я фізичної особи, внесеної до Єдиного реєстру боржників, у тому числі через відокремлені підрозділи банку, або закриття рахунку такого особою зобов`язані у день відкриття або закриття рахунку повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця. Порядок надання такої інформації та форма повідомлення встановлюються Національним банком України за погодженням із Міністерством юстиції України. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно та (або) на кошти на рахунках боржника в банках у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав. Суду не надано доказів, що ОСОБА_2 , як боржника, було внесено до Єдиного реєстру боржників на момент укладення спірного договору купівлі-продажу. Ця обставина була перевірена приватним нотаріусом КМНО Дрозд Н. В. під час посвідчення оспорюваного договору, про що зазначено в самому договорі та в письмових поясненнях приватного нотаріуса, наданих до суду. Інформація про відсутність заборон відчуження (арешту) гаража, відсутність реєстрації іпотеки та перебування майна під заставою перевірена приватним нотаріусом, що підтверджується копіями інформаційних довідок та зазначено в оспорюваному договорі купівлі-продажу;

в постанові Верховного Суду України від 08 червня 2022 року по справі № 524/5846/17 зазначено: сам по собі момент вчинення оспорюваних правочинів (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочини як такі, що вчиненні на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому. Таким чином, сама по собі наявність зобов`язання з приводу виконання договірних (грошових) зобов`язань не є перешкодою для відчуження необтяженого у відповідних правовідносинах і спорі майна;

як встановлено судом, зокрема, із відзивів відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , в діях останніх не було умислу на вчинення фіктивного правочину та не було зловмисної домовленості між сторонами правочину, що також було встановлено приватним нотаріусом при посвідченні оспорюваного договору купівлі-продажу. Доказів протилежного не надано і самим позивачем. Доказів того, що ОСОБА_2 , як боржника, було внесено до Єдиного реєстру боржників на момент укладення спірного договору купівлі-продажу, суду не надано. Вказана обставина також була перевірена приватним нотаріусом КМНО Дрозд Н. В. під час посвідчення оспорюваного договору, про що зазначено в самому договорі та в письмових поясненнях приватного нотаріуса, наданих до суду. Крім того, інформація про відсутність заборон відчуження (арешту) гаража, відсутність реєстрації іпотеки та перебування майна під заставою перевірена приватним нотаріусом, що підтверджується копіями інформаційних довідок та зазначено в оспорюваному договорі купівлі-продажу (абзац 2 пункту 5 договору);

сама по собі наявність зобов`язання з приводу виконання договірних (грошових) зобов`язань не є перешкодою для відчуження необтяженого у відповідних правовідносинах і спорі майна. Станом на дату укладання спірного договору купівлі-продажу гаража не було ухвалено рішень про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача боргу, не порушено виконавчих проваджень, ініційованих позивачем до боржника ОСОБА_2 , не внесено записів про заборону відчуження гаражу, арешту чи інших заборон, що свідчить про відсутність фраудаторного правочину, тобто правочину вчиненого ОСОБА_2 на шкоду позивача. Як вбачається зі скрін-шоту сторінки порталу «Судова влада України», ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики 26 листопада 2021 року, договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено 18 березня 2019, строк дії договору скінчився 18 березня 2020 року, а спірний договір купівлі-продажу було укладено 26 лютого 2021 року, тобто до пред`явлення позивачем майнових претензій до відповідача, що свідчить про відсутність наміру відповідачів приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому чи бажання ОСОБА_2 вчинити правочин на шкоду позивача;

суд також не приймає до уваги доводи позивача про те, що відповідачі є пов`язаними особами, оскільки перебували у зареєстрованому шлюбі, а тому мали інтерес до вчинення фіктивного правочину. Так, судом встановлено, що на час укладання спірного договору шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було розірвано, тобто між відповідачами не існувало сімейних чи родинних стосунків, що свідчить про відсутність обґрунтованих підстав вважати відповідачів пов`язаними особами. Тому суд зробив висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі за недоведеністю.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Чубенко С. В. задоволено;

рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2023 року скасовано, постановлено нове, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна задоволено;

визнано недійсним договір купівлі-продажу гаражного приміщення НОМЕР_1, ряд 2 , загальною площею 66.8 кв. м за адресою: м. Київ, «Керамблоки Плюс» гаражно-будівельний кооператив», вул. Нижньоюрківська, 2 , який укладений 26 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В. та зареєстрований в реєстрі № 577;

стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 1 240,50 грн з кожного.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

спір між сторонами виник з приводу дійсності укладеного між відповідачами договору купівлі - продажу гаражу;

у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України;

за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні;

у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.

однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18 зазначається, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника. У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22) зазначено таке: «суди «суди при задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних правочинів та їх кваліфікацію як фраудаторних, обґрунтовано вважали, що: приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування та купівлі продажу) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди);

договір купівлі-продажу між відповідачами був укладений 26 лютого 2021 року, в той час як договір позики - 18 березня 2019 року. Грошові зобов`язання позичальником не виконувалися, заборгованість в наслідок прострочення платежів лише збільшувалася. Тобто, ОСОБА_2 усвідомлюючи про наявність зростаючої заборгованості за договором позики від 18 березня 2019 року, здійснив реалізацію нерухомого майна задля недопущення стягнення на нього;

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 виходив із обставин укладення фраудаторого правочину навіть до пред`явлення позову про стягнення боргу, зазначаючи таке: «… договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора»;

при укладенні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оспорюваного правочину від 26 лютого 2021 року воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року:

заяву представника ОСОБА_1 - Чубенко С. В. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково, ухвалено у справі додаткове судове рішення;

стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі по 5 000 грн з кожного.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

представником ОСОБА_1 - Чубенко С. В. подано заяву про ухвалення додаткового рішення суду щодо судових витрат, що складаються з оплати послуг адвоката у розмірі 150 000 грн;

дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що заява про ухвалення додаткового рішення підлягає частковому задоволенню. На підтвердження витрат на правничу допомогу заявником подано: копію договору про надання правової допомоги від 24 жовтня 2022 року; копію Акту виконаних робіт від 13 грудня 2024 року. Відповідно до згаданого акту, були надані наступні послуги: консультація з клієнтом щодо тактики та стратегії ведення справи - 1 год; вивчення матеріалів справи та рішення суду першої інстанції - 3 год; підготовка та надсилання апеляційної скарги - 8 год; підготовка та надсилання процесуальних документів у справі № 758/9543/22 в Київському апеляційному суді - 1 год; надання консультацій клієнту, опрацювання документів клієнта, вивчення позицій інших учасників у справі (пояснень, клопотань) та їх обговорення з клієнтом з метою визначення тактики та стратегії ведення справи - 1 год; підготовка та підписання акту виконаних робіт. Підготовка заяви про ухвалення додаткового рішення - 2 год;

з урахуванням критеріїв співмірності складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, колегія суддів вважає, що відшкодування витрат у заявленому розмірі відповідає критерію реальності, а тому зробив висновок про відшкодування із відповідачів на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, а саме по 5 000 грн з кожного.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 травня 2025 року:

виправлено описку в мотивувальній частині постанови Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, зазначивши «в обґрунтування свої вимог позивач, із урахуванням їх уточнення, зазначив, що 18 березня 2019 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів № 1803-п, за яким позивач передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 269 690,09 грн, що за курсом НБУ на день укладення договору становило 9 400 доларів США»», замість помилкового «в обґрунтування свої вимог позивач, із урахуванням їх уточнення, зазначив, що 18 березня 2019 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів №1803-п, за яким позивач передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 269 690,09 грн, що за курсом НБУ на день укладення договору становило 99 400 доларів США»;

виправлено описку в резолютивній частині постанови Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, зазначивши, «стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 744 грн з кожного», замість помилкового «стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 1240,50 грн з кожного».

Аргументи учасників справи

07 січня 2025 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, в якій просила:

скасувати постанову суду апеляційної інстанції;

залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

станом на момент укладення оскаржуваного договору (26 лютого 2021 року) були відсутні обмеження щодо розпорядження спірним майном, зокрема були відсутні записи про заборону відчуження гаражу - арешт чи інші заборони ОСОБА_2 відчужувати своє майно в Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не існувало жодного відкритого судового чи виконавчого провадження, рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 або ухвали суду про забезпечення позову ОСОБА_1 чи іншого кредитора до ОСОБА_2 . Позов про стягнення боргу ОСОБА_1 до ОСОБА_2 подано через 11 календарних місяців після укладення оспорюваного договору;

між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 18 березня 2019 року укладено договір позики у простій письмовій формі, до якої ОСОБА_3 не має відношення, оскільки 28 грудня 2018 року нею подано позов до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, що підтверджено текстом преюдиційного судового рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 травня 2019 року про розірвання шлюбу. У рішенні встановлено, що на час подачі позову про розірвання шлюбу «сторони не підтримують шлюбні відносити, не ведуть спільне господарство з січня 2018 року». Отже грошові кошти за договором позики були позичені ОСОБА_2 в особистих цілях, а не в інтересах сім`ї, що підтвердив і сам ОСОБА_2 ;

при зверненні ОСОБА_1 до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики ОСОБА_3 до судової справи не була залучена;

позивач не довів належними та допустимими доказами факт порушення його прав чи інтересів, внаслідок укладення договору купівлі-продажу гаража між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 . Посилаючись на те, що оспорюваний договір порушує його права, а також на те, що він нібито є одночасно фіктивним, фраудаторним та таким, що порушує публічний порядок, ОСОБА_1 не довів в контексті положень статей 203 215 216 ЦК України і статей 76, 77, 78, 79, 80 та 81 ЦПК України підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним. Апеляційний суд не застосував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 30 червня 2020 року у справі № 310/4921/17, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 та від 16 листопада 2022 року у справі № 911/3135/20 щодо необхідності доведення конкретних фактів порушення майнових прав та інтересів особою, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, стороною якого вона не є. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21). Також апеляційний суд не надав відповіді на доводи про відсутність доказів порушених прав позивача;

позивач не надав жодного підтвердження того, що заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2022 року про стягнення боргу з ОСОБА_2 не виконане, що кошти на користь ОСОБА_1 не стягнуті. Позивач не надав доказів неможливості задоволення його вимог інакшим способом, крім як за рахунок гаражу, не зазначив та не підтвердив обставин, що після відчуження гаражу у ОСОБА_2 відсутні грошові кошти та/або будь-яке інше майно (в тому числі рухоме, майнові чи авторські права, акції, тощо), за рахунок чого ОСОБА_2 міг відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем. Натомість в ході проведення виконавчих дій приватним виконавцем Бережним Я. В. встановлено, що ОСОБА_2 отримує постійний дохід, в тому числі перебуває у трудових відносинах, кандидатом медичних наук, лікарем урологом, сексопатологом, андрологом, старшим науковим співробітником Державної установи «Інститут урології імені академіка О. Ф. Возіанова», автором понад 150 наукових друкованих робіт у вітчизняних та закордонних виданнях, співавтором трьох монографій та методичних рекомендацій із сексопатології та андрології, членом Європейської асоціації сексуальної медицини та «Асоціації сексолопатологів та андрологів України», тощо. Матеріали справи містять інформацію про наявність в ОСОБА_2 на банківських рахунках грошових коштів, звернення стягнення на які здійснював приватний виконавець Бережний Я. В. в межах виконавчого провадження з примусового виконання заочного рішення про стягнення боргу. Матеріали справи також містять інформацію щодо обізнаності ОСОБА_1 про надходження сум стягнення за заочним рішенням та щодо надання ним банківських реквізитів для перерахування стягнутих коштів;

позивач не надав жодних доказів на підтвердження факту фіктивності (фраудаторності) оспорюваного ним договору купівлі-продажу гаражу, не довів належними та допустимими доказами існування протиправного умислу в діях сторін спірного правочину при його укладенні. Сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення боргу) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому (постанова Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17). Позивачем не доведено належними і допустимими доказами наявності у ОСОБА_2 свідомої мети ухилитися від виконання грошових зобов`язань перед ОСОБА_1 або імовірного майбутнього судового рішення і завдати цим шкоди позивачу, тому момент (період) укладення оспорюваного договору у даному випадку не може вважатися ознакою фраудаторності правочину;

висновок апеляційного суду щодо фіктивності договору купівлі-продажу гаражу не є обґрунтованим. ОСОБА_3 зазначає, що на виконання договору було передано майно, тому такий правочин за жодних обставин не може бути кваліфікований як фіктивний;

судом не надано уваги відсутності у даній справі конструкції фраудаторного правочину. Так, у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 372/437/20 зазначено, що до обставин, які дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника. За доводами ОСОБА_3 . Таких ознак (конструкції) договір купівлі-продажу гаражу не містить;

факт існування простроченого боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 та його загальний розмір боргу, враховуючи дії ОСОБА_2 з часткового погашення заборгованості, не був офіційно підтверджений на момент укладення договору купівлі-продажу гаражу - 26 лютого 2021 року. Заочним рішенням про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 було встановлено суму заборгованості станом на дату ухвалення вказаного рішення - 29 червня 2022 року, а не на момент укладання між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу гаражу - 26 лютого 2021 року. ОСОБА_1 недобросовісно приховав від суду під час розгляду справи № 758/16726/21 той факт, що ОСОБА_2 частково виконав договір позики, що підтверджується наявними в матеріалах даної судової справи квитанціями про перекази ОСОБА_1 грошових коштів;

як контрагент за оспорюваним договором, не є пов`язаною (близькою) з ОСОБА_2 особою, та ніякого збереження фактичного контролю ОСОБА_2 над гаражем не відбулося. Сам лише факт перебування ОСОБА_3 і ОСОБА_2 у шлюбі задовго до укладання договору купівлі-продажу гаражу не може свідчити про їх недобросовісну «пов`язаність» та намір завдати шкоди позивачу. ОСОБА_3 зазначає, що особисто бере участь в діяльності гаражного кооперативу, особисто сплачує всі необхідні платежі за нього, здійснюю в гаражі ремонт, користуюся ним одноособово зі своїм чоловіком, жодних домовленостей про користування ОСОБА_2 гаражем не існує. Позивачем наведених обставин не спростовано. Отже, цей оспорюваний договір не був формальним, а мав реальні правові та фактичні наслідки не лише у формі державної реєстрації переходу права власності, але в подальшому і у фактичним володінням і розпорядженням гаражем виключно новим власником;

щодо ціни оспорюваного договору суд апеляційної інстанції не застосував висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 31 жовтня 2024 року у справі № 344/7040/18, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), від 27 січня 2022 року у справі № 904/5693/20, від 27 квітня 2023 року у справі № 461/4033/20, зокрема що при формулюванні критеріїв фраудаторності правочину «щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися». Матеріали справи містять звіт про оцінку майна, складений за результатом проведення ліцензованим суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «ЕЙ БІ ЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ» незалежної грошової оцінки гаражу. Згідно вказаного звіту оціночна вартість гаражу станом на 25 лютого 2021 року склала 100 200,00 грн (3 587,54 доларів США) і відповідала ринковій вартості такого майна. Натомість, Позивач не надав доказів на підтвердження того, що вартість гаражу є насправді вищою, ніж визначено суб`єктом оціночної діяльності, а його доводи про те, що вартість гаражу нижча за ринкову, ґрунтуються лише на його припущеннях. Позивач не заявляв ані про безгрошовість договору купівлі-продажу гаражу, ані про відсутність оплати за договором;

апеляційний суд не перевірив усіх критеріїв фраудаторного правочину в сукупності, не врахував висновки Верховного Суду, що викладені в його постановах від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/3706/23, від 02 травня 2023 року у справі № 904/648/22, від 05 грудня 2023 року у справі № 903/178/22 щодо необхідності перевірки судами у сукупності обставин, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, а кожен окремий критерій сам по собі не спричиняє фраудаторність, оскільки вони повинні розглядатися комплексно. В оскаржуваній постанові апеляційний суд не підходив комплексно до всіх необхідних критеріїв фраудаторності оспорюваного правочину, вважав для визнання договору недійсним достатньо, що його укладено раніше, ніж оспорюваний договір купівлі-продажу гаражу. Постанова апеляційного суду не містить мотивів відхилення доказів наданих суду ОСОБА_2 щодо виконання ним грошових зобов`язань перед ОСОБА_1 , які свідчать про вжиття заходів, спрямованих на сплату боргу;

апеляційний суд всупереч висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 357/8904/22, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18 не надав належної комплексної оцінки критеріям фраудаторності оспорюваного договору, а скасовуючи рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2023 року, взяв до уваги єдиний сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (після виникнення зобов`язання з повернення суми боргу). Надані позивачем як докази заочне рішення про стягнення боргу, інформаційна довідка про відчуження гаражу та постанова про відкриття виконавчого провадження не є вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчили шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло, свідоме погіршення майнового стану з метою уникнення відповідальності перед позивачем, відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки тощо;

всупереч висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 910/6671/20, апеляційний суд вибірково послався на висновки Верховного Суду щодо фраудаторних та/або фіктивних правочинів та не дослідив чи можуть вони бути застосовані у цьому спорі;

суд апеляційної інстанції кваліфікував оспорюваний договір одночасно як фіктивний, так і такий, що суперечить принципу добросовісності, всупереч висновків у постанові Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 про те, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину як фіктивного і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом не допускається. Визнаючи договір фіктивним, суд апеляційної інстанції не застосував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) в якому звернуто увагу на відміну між фіктивним правочином і фраудаторним. Заявниця зазначає, якщо допустити недобросовісність поведінки і намірів ОСОБА_2 , ніщо не свідчить про її недобросовісність при реєстрації оспорюваного договору. За доводами ОСОБА_3 , висновок суду апеляційної інстанції про фіктивність договору купівлі-продажу гаражу є не обґрунтованим, оскільки за обставин справи відсутній умисел всіх сторін договору, а на його виконання було передано майно;

апеляційний суд, всупереч висновків постанов Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 501/1672/22, від 17 січня 2024 року у справі № 441/1159/21, від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19, не дотримуючись вимог пудіпункту «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині постанови не зазначив мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, без жодної аргументації та мотивів не прийняв до уваги доводів ОСОБА_3 та доводів ОСОБА_2 , не надав жодної оцінки наданих відповідачами доказам.

02 квітня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав відзив, який підписаний представником Чубенко С. В., на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в якому просив:

касаційну скаргу залишити без задоволення;

постанову апеляційного суду від 13 листопада 2024 року залишити без змін;

стягнути з ОСОБА_3 судові витрати.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що

ОСОБА_3 в касаційній скарзі зазначає, що за діями боржника повинно прослідковуватися реальне ухилення від виконання взятих на себе боргових зобов`язань. Повідомляю суд, що станом на 01 квітня 2025 року ОСОБА_2 не повернув борг ОСОБА_1 , виконавче провадження НОМЕР_5 не закрите, оскільки у відповідача відсутні кошти та майно, на які можна було б звернути стягнення та в повній мірі погасити борг. Дії ОСОБА_2 свідчать про ухилення від виконання боргових зобов`язань. Також скаржниця зазначає, що позивач не надав доказів неможливості задоволення його вимог інакшим способом, крім як за рахунок Гаражу;

у цій справі позивач оспорює укладений відповідачами правочин як фраудаторний договір, що доведено, а не оскаржує дії державного виконавця щодо тривалого невиконання рішення суду, не накладення арешту й продажу іншого майна боржника. Тим більше, до процесуальних обов`язків позивача не відноситься з`ясування наявності у відповідача, який не виконує рішення суду і не повертає борг, наявність іншого майна для примусового виконання рішення суду. Обов`язком позичальників є повернути позику, а не відчужувати майно для уникнення повернення боргу. Отже, посилання скаржниці на не застосування судом правових висновків з підстав відсутності порушених прав позивача - не є підставою для скасування рішення Київського апеляційного суду, оскільки права позивача були порушенні укладенням оспорюваного договору;

ОСОБА_2 , який мав сплатити борг ОСОБА_1 до 18 березня 2020 року, а згодом уклав оспорюваний договір купівлі-продажу гаражу (26 лютого 2021 р.), тобто після прострочення обов`язку зі сплати боргу, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Отже, договір був укладений після прострочення обов`язку зі сплати боргу. Договір був укладений з пов`язаною особою (колишня дружина). Ціна договору була нижче ринкової. Кошти, які отримав ОСОБА_2 від реалізації нерухомого майна, були спрямовані ним на власні потреби, а не на погашення наявної заборгованості;

на момент укладення договору позики відповідачі були одружені, факт роздільного проживання не був встановлений. Оскільки, на момент укладення договору позики шлюб між відповідачами був зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану, був дійсний, то правові наслідки шлюбу продовжують діяти. Тому, договір позики був укладений під час перебування відповідачів у законному шлюбі, а отже відповідно до ст. 60 СК України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спільно набули належні позивачу грошові кошти і використали їх в інтересах сім`ї. Будучи обізнаними про наявність боргових зобов`язань , умисно вчинили дії, спрямовані на уникнення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 Відповідачі є пов`язаними особами, оскільки перебували у зареєстрованому шлюбі, а тому мали інтерес до вчинення оскаржуваного правочину;

у касаційній скарзі ОСОБА_3 стверджує, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що вартість Гаражу є насправді вищою, ніж визначено суб`єктом оціночної діяльності. З матеріалів справи слідує, що гараж, який знаходиться за адресою м. Київ, «Керамблоки Плюс» гаражно-будівельний кооператив», вул. Нижньоюрківська 2 , площею 66,8 кв. м. вартує 100 200 грн (на день укладення оспорюваного договору). Відчуження єдиного наявного у ОСОБА_2 нежитлового приміщення площею 66,8 кв. м здійснено за ціною 100 200 грн, тобто 1500 грн за 1 кв. м, що поза розумним сумнівом та без застосування спеціальних знань свідчить про неринкові умови зазначеного договору купівлі-продажу від 26 лютого 2021 року - та вказує на ухилення відповідачами від звернення стягнення.

22 травня 2025 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року (повне судове рішення складено 22 квітня 2025 року), в якій просив:

оскаржену додаткову постанову апеляційного суду скасувати;

залишити без розгляду заяву представника адвоката Чубенко С. В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування судових витрат у справі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

оскаржувана додаткова постанова є незаконною, адже доказів надсилання представником позивача заяви про ухвалення додаткового рішення іншим учасникам справи Київському апеляційному суду надано не було. А тому до заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення у даній справі підлягали застосуванню правила частини четвертої статті 183 ЦПК України. Однак Київським апеляційним судом цього зроблено не було;

підставою касаційного оскарження додаткової постанови апеляційного суду є неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм .матеріального права, а саме те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній додатковій постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду);

апеляційної інстанції в оскаржуваній додатковій постанові не застосував практику Верховного Суду щодо вирішення заяв про ухвалення додаткового рішення, до яких заявники не додали докази надіслання такої заяви, з доданими до неї документами, іншим учасникам справи.

09 червня 2025 року ОСОБА_1 за допомогою Електронного суду подав відзив, який підписаний представником Чубенко С. В., на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просив:

касаційну скаргу залишити без задоволення;

додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 залишити без змін;

стягнути з ОСОБА_2 судові витрати.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

у своїй касаційній скарзі ОСОБА_2 стверджує, що Додаткова постанова Київського апеляційного суду від 19.03.2025 року у справі № 758/9543/22 є незаконною, адже доказів надсилання представником позивача заяви про ухвалення додаткового рішення іншим учасникам справи Київського апеляційного суду надано не було. Слід спростувати вказане твердження скаржника, оскільки представник позивача надіслала заяву про ухвалення додаткового рішення до суду та іншим учасникам справи$

Так, в позовній заяві позивачем було зазначено, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи складається із судового збору та оплати послуг адвоката, що становить 150 000грн. До позовної заяви також був долучений договір про надання правової допомоги від 24 жовтня 2022 року.Однією із позовних вимог позивач зазначав про стягнення судових витрат із відповідачів. При цьому, судді Київського апеляційного суду у справі № 758/9543/22 від 13 листопада 2024 року постановили про задоволення позову, однак питання про судові витрати позивача в суді першої інстанції та в суді апеляційної інстанції залишилося не розглянутим. Тому виникла необхідність звернутись до Київського апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення.

17 березня 2025 року представник позивача надіслала до Київського апеляційногосуду клопотання про долучення до матеріалів справи № 758/9543/22 доказів надсилання заяви про ухвалення додаткового рішення із додатками іншим учасникам справи. Вказане клопотання було надіслано на електронну адресу суду, оскільки станом на 17 березня 2025 року доступ до справи № 758/9543/22 в системі «Електронний суд» був відсутній (незважаючи на попереднє звернення представника позивача із проханням про надання доступу до справи в системі «Електронний суд»).

До клопотання були долучені описи вкладення до цінних листів, накладні та фіскальні чеки, що підтверджують надсилання заяви про ухвалення додаткового рішення із додатками у справі № 758/9543/22 іншим учасникам справи;

щодо твердження скаржника про те, що його було позбавлено можливості надати свої заперечення щодо обсягів витрат позивача на правничу допомогу, а також їх обрахунку, то слід вказати, що ОСОБА_2 при поданні відзиву мав можливість подати заперечення щодо суми попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, про які зазначалось в позовній заяві. Скаржник не просив зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов`язаних з розглядом справи та ним не було подано до суду клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Слід також спростувати і твердження скаржника про недотримання строків подання заяви про ухвалення додаткового рішення представником позивача. Так, 13 листопада 2024 року Київський апеляційний суд у справі № 758/9543/22 прийняв рішення про задоволення апеляційної скарги. Рішення приймалося без участі сторони позивача в судовому засіданні. Станом на 13 грудня 2024 року постанову Київського апеляційного суду скаржник та представник скаржника не отримали. 13 грудня 2024 року скаржник та представник скаржника ознайомились із постановою Київського апеляційного суду у справі № 758/9543/22 від 13 листопада 2024 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень, де забезпечено надання загального доступу до вказаної постанови було 09 грудня 2024 року. Отже, відповідно до положень ст. 246 ЦПК України, представник позивача звернулась до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення. Позивачем було зазначено, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи складається із судового збору та оплати послуг адвоката, що становить 150 000 грн. Акт виконаних робіт буде наданий до суду у відповідності до вимог ЦПК України.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2025 року:

поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року;

відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2025 року:

відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року.

30 травня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 19 березня 2025 року вказано, що:

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 30 червня 2020 року у справі № 310/4921/17, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20; від 16 листопада 2022 року у справі № 911/3135/20; від 23 грудня 2024 року у справі № 642/3557/23; від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11; від 29 червня 2021 року у справі № 910/23097/17; від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18; від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21; від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21; від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц; від 29 листопада 2022 року у справі № 911/1245/21 (911/3210/20); від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20; від 14 березня 2024 року у справі № 904/3153/22 (904/5022/22); від 26 квітня 2022 року у справі № 522/23819/15-ц; від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17; від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц; від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц; від 21 травня 2020 року у справі № 468/1736/17-ц; від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17; від 23 грудня 2024 року у справі № 642/3557/23; від 22 травня 2024 року у справі № 924/408/21 (924/287/23); від 31 жовтня 2024 року у справі № 344/7040/18; від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19); від 27 січня 2022 року у справі № 904/5693/20; від 27 квітня 2023 року у справі № 461/4033/20; від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/3706/23; від 02 травня 2023 року у справі № 904/648/22; від 05 грудня 2023 року у справі № 903/178/22; від 11 вересня 2024 року у справі № 357/8904/22; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18; від 15 червня 2021 року у справі № 910/6671/20; від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц; від 10 січня 2024 року у справі № 501/1672/22; від 17 січня 2024 року у справі № 441/1159/21; від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19; від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; від 25 вересня 2019 року у справі № 569/2255/17; від 04 грудня 2019 року у справі № 235/5555/16-ц; від 12 лютого 2020 року у справі № 2-2093/10; від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц; від 31 січня 2023 року у справі № 369/1229/20; від 07 жовтня 2020 року у справі № 205/5882/18; від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16; від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц; від 12 червня 2023 року у справі № 521/14418/17.

В ухвалі Верховного Суду від 28 травня 2025 року зазначено, що:

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 21 вересня 2022 року у справі № 725/1301/21; від 17 травня 2023 року у справі № 463/12950/21; від 12 квітня 2023 року у справі № 626/133/21; від 28 червня 2023 року у справі № 132/892/16; від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21; від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/18; від 10 грудня 2019 року у справі № 902/844/18; від 15 червня 2022 року у справі № 910/18646/19; від 02 лютого 2024 року у справі № 910/9714/22;

постанова Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 607/14864/20, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, ухвалено та оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень після ухвалення оскарженого судового рішення. Ухвали Верховного Суду від 25 лютого 2021 року у справі № 906/977/19; від 01 вересня 2022 року у справі № 759/13013/14-ц; від 16 січня 2023 року у справі № 40/23065/14; від 02 лютого 2023 року у справі № 466/1403/20; від 27 березня 2023 року у справі № 756/820/20, на які міститься посилання у касаційній скарзі, не є постановами Верховного Суду, в яких викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах. Тому посилання на указані ухвали та постанову Верховного Суду не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення.

Фактичні обставини

26 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу гаража, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В. та зареєстровано в реєстрі за № 577. За вказаним договором ОСОБА_2 зобов`язався передати у власність ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 зобов`язалась прийняти і оплатити гараж № НОМЕР_1 , ряд № 2 , загальною площею 66,8 кв. м за адресою: м. Київ, «Керамблоки плюс» гаражно-будівельний кооператив» обслуговуючий кооператив (Подільський район), адреса ГК: вул. Нижньоюрківська, 2 . За домовленістю сторін продаж гаража вчиняється за суму 100 200 грн.

26 лютого 2021 року право власності на гараж зареєстровано за ОСОБА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Відповідно до довідки голови ОК «Гаражно-будівельний кооператив «Керамблоки плюс» згідно з рішенням загальних зборів ОК (протокол № 2 від 25 вересня 2021 року) ОСОБА_3 є членом кооперативу на підставі її заяви на вступ, правовстановлюючих документів та сплаченого вступного внеску до членства ОК «ГБК «Керамблоки плюс» у розмірі 1 000 грн. З 25 вересня 2021 року ОСОБА_3 користується своїми правами члена кооперативу, що передбачені його Статутом, а саме, бере участь в господарській діяльності кооперативу, має право голосу на його загальних зборах, користується послугами кооперативу тощо. За згодою ОСОБА_3 гаражним боксом № НОМЕР_1 , ряд № 2 користується її чоловік ОСОБА_6 , без права доступу будь-яких третіх осіб.

Згідно з копіями квитанцій відповідачкою сплачуються експлуатаційні внески за землю та електроенергію, використану під час експлуатації гаража.

Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2022 року в справі № 758/16726/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/105152638):

позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково;

стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 18 березня 2019 року у розмірі 867 677,38 грн;

у стягненні з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за користування грошовими коштами у розмірі 37 409,68 грн відмовлено;

стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 8 677,07 грн.

У справі № 758/16726/21, зокрема, встановлено, що:

«18 березня 2019 року сторони уклали договір позики, предметом якого були грошові кошти у розмірі 269690,09 грн, що за курсом НБУ на день укладення цього договору еквівалентно 9 940,00 дол. США. Зазначені кошти відповідач зобов`язався повернути до 18 березня 2020 року (пункт 2.3 договору). У матеріалах справи міститься також копія розписки, згідно з якою ОСОБА_2 «отримав від ОСОБА_1 269 690,09 грн та зобов`язується їх повернути до 18 березня 2020 року за договором позики від 18 березня 2019 року».

Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва від 12 жовтня 2022 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4 щодо виконання виконавчого листа, виданого Подільським районним судом м. Києва в справі № 758/16726/21 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору в сумі 8 677,07 грн.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва від 12 жовтня 2022 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3 щодо виконання виконавчого листа, виданого Подільським районним судом м. Києва в справі № 758/16726/21 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 18 березня 2019 року в сумі 867 677,38 грн.

Позиція Верховного Суду

Щодо суті справи

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Цей суд звертав увагу, що:

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));

мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));

тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814 св18));

застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24));

для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при задоволенні позову апеляційний суд вважав, що оспорюваний договір є фіктивний та таким, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Оспорюваний договір купівлі-продажу між відповідачами був укладений 26 лютого 2021 року, в той час як договір позики - 18 березня 2019 року. Грошові зобов`язання позичальником не виконувалися, заборгованість в наслідок прострочення платежів лише збільшувалася. Тобто, ОСОБА_2 усвідомлюючи про наявність зростаючої заборгованості за договором позики від 18 березня 2019 року, здійснив реалізацію нерухомого майна задля недопущення стягнення на нього. При укладенні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оспорюваного правочину від 26 лютого 2021 року воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики;

апеляційний суд не врахував, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається;

апеляційний суд не звернув уваги, що застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того, чи відповідала ціна, вказана в договорі, ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок);

апеляційний суд обставин, які дозволяли б кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний не проаналізував, не перевірив, чи існують підстави для кваліфікації оспорюваного правочину як вчиненого всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України), зокрема, щодо використання учасниками цивільного обороту приватного інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та для зменшення обсягу майна боржника, щодо того, чи відповідала ціна вказана в договорі, ринковій ціні на момент вчинення договору.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про задоволення позову. Тому судове рішення належить скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо оскарження додаткової постанови апеляційного суду

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

З урахуванням того, що постанова Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року підлягає скасуванню, то додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року теж слід скасувати.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційні скарги належить задовольнити частково; оскаржені судові рішення скасувати та справу направити на новий розгляд до суду апеляційного інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково.

Касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року скасувати та передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, додаткова постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко