Постанова

Іменем України

12 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 161/12564/21

провадження № 61-10546св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року у складі судді Пушкарчук В. П., та постанову Волинського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними.

Позов мотивований тим, що 24 жовтня 2017 року близько 05-20 год. ОСОБА_2 , керуючи автомобілем «ВАЗ 21713», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись по просп. Грушевського зі сторони вул. Яровиці у напрямку вул. Привокзальної у м. Луцьку, порушив правила дорожнього руху та здійснив наїзд на позивача.

Внаслідок наїзду ОСОБА_1 спричинено середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 липня 2020 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 286 КК України, та призначено покарання у вигляді обмеження волі на строк 1 рік, із позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік, стягнуто з нього на користь позивача 70 000 грн моральної шкоди.

На момент вчинення кримінального правопорушення та розгляду кримінального провадження у суді ОСОБА_2 належали: на праві власності транспортний засіб ВАЗ 21713, 2013 року випуску та на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 .

Під час примусового виконання вироку Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 липня 2020 року в частині відшкодування моральної шкоди було встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 12 січня 2019 року продав транспортний засіб ВАЗ 21713, 2013 року випуску своїй доньці ОСОБА_4 , а на підставі договору дарування від 02 лютого 2021 року подарував 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 своїй дружині ОСОБА_3 .

На момент укладення вказаних правочинів ОСОБА_2 було достовірно відомо про існування матеріальних претензій щодо відшкодування шкоди, завданої ним у зв`язку із вчиненим злочином, а тому відповідач «вжив право на зло», відчужив належне йому майно з метою уникнення звернення стягнення та примусового виконання рішення суду, шляхом укладення фраудаторних договорів на шкоду стягувачу.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні, слід віднести те, що:

договори вчинені після відкриття провадження, пред`явлення цивільного позову, відмови у забезпеченні позову та ухвалення вироку про стягнення грошових коштів у справі № 161/9741/18;

майно відчужено на підставі безвідплатного договору дарування;

контрагентами, з якими боржник уклав оспорювані договори, є його дружина та донька;

після укладення оспорюваних договорів у відповідача відсутнє інше майно.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:

визнати частково недійсним договір про визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно від 02 лютого 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині дарування 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , номер запису про право власності/довірчої власності: 40359624 від 02 лютого 2021 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

відновити становище, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу, укладений 12 січня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , автомобіля марки «ВАЗ 21713», н.з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 ;

відновити становище, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на автомобіль марки «ВАЗ 21713», н.з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 за ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано частково недійсним договір про визначення розміру часток у спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно від 02 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині дарування 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , номер запису про право власності/довірчої власності: 40359624 від 02 лютого 2021 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відновлено становище, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу № 0741/2019/1265315 від 12 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , щодо автомобіля марки «ВАЗ 21713» д.н.з НОМЕР_1 , 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_3 .

Відновлено становище, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на автомобіль марки «ВАЗ 21713» д. н. з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_3 за ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 7 000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави 4 962 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

оспорювані правочини є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору. До обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний, відноситься: ОСОБА_2 було відомо про пред`явлення ОСОБА_1 цивільного позову в межах розгляду кримінальної справи № 161/9741/18, а також в намаганні її представника забезпечити його арештом (тобто, спірні правочини були укладені у період розгляду кримінальної справи № 161/9741/18 та після пред`явлення позивачкою матеріальної претензії); оспорювані договори від 12 січня 2019 року та визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності від 02 лютого 2021 року направлені на недопущення звернення стягнення на майно в рамках здійснення виконавчого провадження; обидва правочини укладалися між членами сім`ї (із дружиною та із донькою), ОСОБА_2 продовжує проживати у квартирі. Таким чином, оспорювані правочини очевидно завдають шкоди інтересам Позивача;

із позовом щодо визнання недійсними правочинів, задля ефективного захисту одночасно необхідно заявляти позовну вимогу щодо речового права, зареєстрованого на підставі такого Договору. Слід зауважити, що до моменту укладення Договору дарування від 02.02.2021 року, на спірну квартиру поширювалось право спільної сумісної власності подружжя. За Договором дарування право спільної сумісної власності подружжя на квартиру спочатку було трансформоване на право спільної часткової власності, а потім на право особистої приватної власності ОСОБА_3 . Таким чином, у цьому випадку слід змінити право приватної власності ОСОБА_3 на спірну квартиру на право спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на неї;

представник позивача просить стягнути з відповідача понесені позивачем витрати на оплату правничої допомоги у розмірі 20 000 грн. На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представник позивача долучає до матеріалів справи наступні документи: копію договору про надання правових послуг адвоката № 20/02-01 від 24.02.2020 року; акт виконаних робіт згідно договору про надання правових послуг адвоката від 14.07.2021 року; квитанцію до прибуткового касового ордера № 17 від 09.08.2021 року; квитанцію до прибуткового касового ордера № 25 від 29.09.2021 року; квитанцію до прибуткового касового ордера № 26 від 29.09.2021 року; квитанцію № 129 від 25.01.2022 року; акт виконаних робіт згідно договору про надання правових послуг адвоката № 2 від 25.01.2022 року. З урахуванням вимог статті 137 ЦПК України та з огляду на співрозмірність витрат на оплату послуг адвоката, пов`язаних із захистом прав та представництвом інтересів позивача у цій конкретній справі, враховуючи характер спору, участь адвоката у справі, кількість судових засідань, суд вважав обґрунтованим та об`єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на правову допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, у сумі 7000 грн.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року апеляційну скаргу відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , представника відповідачів ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року в цій справі залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач ОСОБА_2 здійснив відчуження належного йому рухомого та нерухомого майна на користь близьких йому осіб (доньки та дружини) після пред`явлення у 2018 році позивачкою ОСОБА_1 до нього цивільного позову в межах розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_2 за частиною 1 статті 286 КК України. Згідно позовних вимог, цивільним позивачем (потерпілою) була заявлена сума моральної шкоди у розмірі 200 000 грн, а також сума втраченого потерпілою внаслідок каліцтва заробітку (доходу) в сумі 4 390,50 грн. щомісячно.

Відчуження автомобіля та частки у квартирі здійснено ОСОБА_2 на користь близьких осіб, дочки ОСОБА_4 та дружини ОСОБА_3 , 12 січня 2019 року та 02 лютого 2021 року відповідно у період розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції, після перегляду вироку апеляційним судом (вирок набрав законної сили 27 січня 2021 року) та до відкриття виконавчого провадження державним виконавцем Другого відділу ДВС у місті Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів) № 64715021 04 березня 2021 року. З огляду на наведене, станом на момент відкриття виконавчого провадження за ОСОБА_2 будь-якого рухомого чи нерухомого майна, належного йому на праві власності, не існувало.

Відповідно до пунктів 2.1, 3.1 договору купівлі-продажу транспортного засобу від 12 січня 2019 року, укладеного в ТСЦ 0741 РЦС МВС у Волинській області між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (щодо відчуження ОСОБА_2 автомобіля ВАЗ 21713, д. н. з. НОМЕР_1 ), вартість автомобіля сторони визначили у 95 000 грн, передача автомобіля відбулась після повної оплати вартості майна продавцю. Однак, матеріали справи не містять будь-яких документальних підтверджень готівкової чи безготівкової передачі коштів покупцем продавцю. Подальше відчуження транспортного засобу не впливає на вирішення позовної вимоги про визнання оспорюваного договору недійсним.

Договір про визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно 02 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є безоплатним відповідно до пункту 1.5 договору. Згідно пункту 2.1 договору ціна дару сторонами визначена у розмірі 49 000 грн. Судом взято до уваги той факт, що ОСОБА_2 продовжує проживати у квартирі АДРЕСА_1 , частку в якій ним було відчужено на користь дружини, що стверджується самими відповідачами в апеляційній скарзі.

У суді відповідачі не пояснили, з якою метою були вчиненні оспорювані договори відчуження майна.

Вищевказані обставини свідчать про укладення між відповідачами спірних правочинів без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися вказаними договорами, а саме відчуження ОСОБА_2 належного йому рухомого та нерухомого майна було направлено на фіктивний перехід права власності на це майно до близьких осіб з метою приховати це майно від звернення на його стягнення з метою виконання можливого судового рішення про відшкодування шкоди, завданої його діями.

Зобов`язання відшкодувати моральну шкоду у особи, протиправні дії якої призвели до втрати здоров`я виникає не з моменту ухвалення судового рішення, а з моменту спричинення шкоди, тому доводи апеляційної скарги про те, що обов`язок відшкодування шкоди виник у ОСОБА_2 з моменту набрання вироком щодо нього законної сили та про відсутність в його діях неправомірного наміру приховати належне йому майно від можливого звернення на нього стягнення безпідставні.

Посилання на те, що на спірне майно неможливо звернути стягнення, не заслуговує на увагу, так як звернення стягнення на майно боржника передбачене Законом України «Про виконавче провадження» і питання виконання судового рішення у примусовому порядку не є предметом розгляду даної справи. Судове рішення про стягнення моральної шкоди позивачці ОСОБА_1 боржником ОСОБА_2 не виконане.

Доводи апеляційної скарги в частині недоведеності фіктивності правочинів, колегія суддів визнала безпідставними, оскільки існування обставин, що дають підстави посилатись на статті 203 і 215 ЦК України є достатнім для визнання спірних договорів недійсними.

Визнаючи оспорювані договори недійсними, суд правильно повернув сторони у попереднє становище. У спірних правовідносинах та за встановлених обставин справи ефективним способом захисту права/інтересу позивача за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), є повернення відповідного майна боржнику.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2022 рокуОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 подали касаційну скаргу, в якій просять скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року, ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

обов`язок відшкодувати завдану ОСОБА_1 моральну шкоду виник у ОСОБА_2 з 27 січня 2021 року після набрання законної сили вироком Луцького міськрайонного суду від 16 липня 2020 року у справі № 161/9741/18. На даний час у виконавчому провадженні ОСОБА_2 сплачує ОСОБА_1 грошові кошти;

на момент укладення договору купівлі-продажу автомобіля від 12 січня 2019 року та договору про визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві власності на нерухоме майно від 02 лютого 2021 року відсутні будь-які арешти щодо зазначеного рухомого та нерухомого майна або встановлені заборони на його відчуження, а Луцьким міськрайонним судом не було видано виконавчий лист № 161/9741/18 про стягнення на користь ОСОБА_1 з боржника ОСОБА_2 моральної шкоди в розмірі 70 000,00 грн і не відкрито виконавче провадження;

в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції не зазначені норми права, на підставі яких підлягають визнанню недійсними оспорювані договори;

резолютивна частина рішення суду про скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , номер запису про право власності/довірчої власності: 40359624 від 02 лютого 2021 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не відповідає мотивувальній частині судового рішення;

рішенням суду відповідача ОСОБА_3 позбавлено права власності на об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 , щодо якого була проведена державна реєстрація у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: номер запису 40359624 від 02 лютого 2021 року;

визнання договорів недійсними як таких, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, не передбачено ЦК України;

суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 28 жовтня 2020 року у справі № 910/10963/19, від 13 квітня 2022 року у справі № 161/9781/20, від 04 лютого 2021 року у справі № 638/13880/17, від 21 вересня 2022 року у справі №369/1943/20;

відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, які виникли між подружжям про здійснення права спільної сумісної власності та права на укладення договорів між собою;

на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу № 7729/21/000031 від 26 червня 2021 року, укладеного в ТСЦ МВС № 2341 03 липня 2021 року проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_6 на спірний автомобіль. Отже, суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі;

після набуття права власності на автомобіль марки «ВАЗ 21713» д. н. з. НОМЕР_4 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_5 ОСОБА_6 , який не залучений до участі у справі, суд незаконно визнав право власності на цей автомобіль за ОСОБА_2 з попередньою державною реєстрацією транспортного засобу - д. н. з. НОМЕР_1 ;

у разі, якщо б квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності подружжю чи на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якій фактично проживає боржник, на частку боржника в цій квартирі неможливо звернути стягнення, оскільки сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати (станом на 25 травня 2022 року - 130 000 грн); вартість 1/2 частки квартири перевищує в декілька разів суму боргу разом з виконавчим збором та витратами виконавчого провадження; єдиним житлом боржника є спірна квартира. Ринкова вартість аналогічної трикімнатної квартири у м. Луцьку на час ухвалення рішення суду першої інстанції становила щонайменше 40 000 дол. США;

при укладенні оспорюваних договорів не порушені права позивача, а тому вона не вправі вимагати визнання недійсними цих договорів і відновлення попереднього становища шляхом визнання права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку спірної квартири та на спірний автомобіль.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2022 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року поновлено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року та постанови Волинського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року; відкрито касаційне провадження у справі № 161/12564/21; витребувано справу з суду першої інстанції; у задоволенні клопотання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року відмовлено.

У січні 2023 року матеріали цивільної справи № 161/12564/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про скасування заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Луцького міськрайонного суду від 16 липня 2021 року; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження(частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 14 грудня 2022 рокувказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 28 жовтня 2020 року у справі № 910/10963/19, від 13 квітня 2022 року у справі № 161/9781/20, від 04 лютого 2021 року у справі № 638/13880/17, від 21 вересня 2022 року у справі №369/1943/20, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що вироком Луцького міськрайонного суду від 16 липня 2020 року в кримінальній справі № 161/9741/18 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 КК України та призначено покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік із позбавленням права керування транспортним засобом на строк 1 рік; цивільний позов потерпілої ОСОБА_1 до обвинуваченого ОСОБА_2 про стягнення моральної шкоди в сумі 70 000 грн задоволено в повному обсязі.

На виконання вироку в кримінальній справі № 161/9741/18 Луцьким міськрайонним судом Волинської області 04 лютого 2021 року видано виконавчий лист в частині відшкодування моральної шкоди, який ОСОБА_1 пред`явлено до примусового виконання до Другого ВДВС у м. Луцьку.

Під час здійснення виконавчого провадження державним виконавцем встановлено, що будь-яке майно у ОСОБА_2 відсутнє.

12 січня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеному в ТСЦ 0741 РСЦ МВС у Волинській області, ОСОБА_2 відчужив належний йому автомобіль ВАЗ 21713, д. н. з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_3 ОСОБА_4 .

Відповідно до пунктів 2.1, 3.1 договору купівлі-продажу транспортного засобу від 12 січня 2019 року вартість автомобіля сторони визначили у 95 000 грн, передача автомобіля відбулась після повної оплати вартості майна продавцю. Матеріали справи не містять будь-яких документальних підтверджень готівкової чи безготівкової передачі коштів покупцем продавцю.

02 лютого 2021 року на підставі договору про визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно від ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 належну йому 1/2 частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Договір про визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно 02 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є безоплатним відповідно до пункту 1.5 договору. Згідно пункту 2.1 договору ціна дару сторонами визначена у розмірі 49 000 грн.

ОСОБА_2 продовжує проживати у квартирі АДРЕСА_1 , частку в праві спільної часткової власності на яку ним відчужено на користь дружини.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації права власності на квартиру, відновлення становища, яке існувало до порушення інтересів шляхом визнання 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року у справі № 753/6676/20 (провадження № 61-21336св21) зроблено висновок, що

«приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх ( erga omnes ). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)(див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що:

«очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом представник ОСОБА_1 зазначила, що оспорювані договори дарування та купівлі-продажу укладені з метою уникнення ОСОБА_2 виконання вироку Луцького міськрайонного суду від 16.07.2020 року в кримінальній справі № 161/9741/18, оскільки за рахунок реалізації належного йому майна можливо було б частково або повністю погасити стягнуту грошову компенсацію моральної шкоди;

суди врахували, що: договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. о обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника);

суди при задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних правочинів та їх кваліфікацію як фраудаторних обґрунтовано вважали, що: приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування та купівлі продажу) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. До обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний, відноситься: ОСОБА_2 було відомо про пред`явлення ОСОБА_1 цивільного позову в межах розгляду кримінальної справи № 161/9741/18, а також в намаганні її представника забезпечити його арештом (тобто, спірні правочини були укладені у період розгляду кримінальної справи № 161/9741/18 та після пред`явлення позивачкою матеріальної претензії); оспорювані договори від 12 січня 2019 року та визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності від 02 лютого 2021 року направлені на недопущення звернення стягнення на майно в рамках здійснення виконавчого провадження; обидва правочини укладалися між членами сім`ї (із дружиною та із донькою), ОСОБА_2 продовжує проживати у квартирі;

суди зробили обґрунтований висновок про визнання частково недійсним договору про визначення розміру часток в спільному майні подружжя та дарування частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно від 02 лютого 2021 року та визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу від 12 січня 2019 року;

при задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації та відновлення становища шляхом визнання 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру, суди не звернули, що: метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21);

тому судові рішення в частині задоволених позовних вимог позовних вимог про скасування державної реєстрації та відновлення становища шляхом визнання 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру належить скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення частки у праві спільної часткової власності на квартиру ОСОБА_2 .

Касаційний суд акцентує увагу, що постанова Верховного Суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права спільної часткової власності в розмірі 1/2 на квартиру (див. подібний висновок в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від28 липня 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19).

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції не вказав підстави недійсності та те, що норми ЦК не передбачають визнання недійсним правочину направленого на недопущення звернення стягнення необґрунтовані, оскільки Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Щодо позовних вимог про відновлення становища, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на автомобіль

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21) зазначено, що:

«пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)). Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові».

У справі, що переглядається:

суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив позовні вимоги щодо відновлення становища, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на автомобіль марки «ВАЗ 21713» д. н. з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску за ОСОБА_2 ;

суди не звернули увагу, що на підставі договору купівлі-продажу автомобіля від 26 червня 2021 року власником спірного автомобіля є ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 141), який не був залучений до участі у справі як співвідповідач.

За таких обставин у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про відновлення становища, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на автомобіль за ОСОБА_2 , судам необхідно було відмовити у зв`язку з неналежним суб`єктним складом, а тому рішення суду першої та постанова апеляційного суду в цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновків щодо застосування норм права викладених у постановах Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року у справі № 753/6676/20 (провадження № 61-21336св21), від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про скасування реєстрації права на частку в праві спільної часткової власності на квартиру, відновлення становища, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на частку в квартирі та автомобіль скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову; в іншій частині судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись статями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування реєстрації права на частку в праві спільної часткової власності на квартиру, відновлення становища, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на частку в квартирі та автомобіль скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.

Відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення частки у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 в розмірі 1/2 ОСОБА_2 .

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про відновлення становища, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом визнання права власності на автомобіль відмовити.

В іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року залишити без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2022 року та постанова Волинського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року в скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук