Ухвала

24 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 369/11268/16-ц

провадження № 61-22518св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Крата В. І., Коротуна В. М., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство "Банк Фамільний",

відповідач 1 - ОСОБА_1,

відповідач 2 - ОСОБА_2,

відповідач 3 - ОСОБА_3,

третя особа - приватний нотаріус Київського нотаріального округу Парфеньок Т. Є.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області в складі судді Ковальчук Л. М. від 16 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області в складі колегії суддів: Кулішенка Ю. М., Ігнатченко Н. В., Сушко Л. М. від 04 квітня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство "Банк "Фамільний" (далі - ПАТ "Банк "Фамільний") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вироком Голосіївським районним судом м. Києва від 19 червня 2012 року ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків. 02 листопада 2012 року цим же судом видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Банк "Фамільний" боргу в сумі 580 849,84 грн. 19 листопада 2012 року державним виконавцем ВДВС Солом'янського РУЮ в м. Києві було відкрито виконавче провадження № 35289688. Разом із тим, 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 уклав договори дарування зі своїми дітьми: ОСОБА_3 та ОСОБА_2, і передав безоплатно у власність обдаровуваним по Ѕ частині домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно ОСОБА_3 і ОСОБА_2, знав про судове рішення, яким стягнуто з нього суми на користь позивача, а отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно. Просив суд визнати договори дарування з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 недійсними за підстав фіктивності таких правочинів.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0933 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку, укладений 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 Визнано недійсним договір дарування домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 Вирішено питання про судовий збір.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_1, відчужуючи належне йому на праві власності домоволодіння і земельну ділянку своїм синам, відповідачам у справі ОСОБА_3 і ОСОБА_2, знав про вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2012 року, що набрав законної сили, про стягнення з нього і ОСОБА_4 солідарно на користь ТОВ "Банк Фамільний" 580 849,84
грн, і таким чином, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вироку суду, що на час укладення договорів дарування, набрав законної сили.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних правочинів зазначив про те, що відповідачі у справі не довели, що їх дії, як сторін договорів дарування, не направлені були на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно, як до близьких родичів, з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за рахунок відповідача ОСОБА_1 вироку суду про стягнення грошових коштів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У червні 2016 року ПАТ "Банк Фамільний" подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 369/11268/16-2 з Києво-Святошинського районного суду Київської області

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 лютого 2019 року справу за позовом ПАТ "Банк "Фамільний" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Т. Є., про визнання договору дарування домоволодіння недійсним, призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не надав суду жодних правових підстав для виникнення у нього цивільних прав щодо об'єкта дарування - будинку АДРЕСА_1, та не надав суду жодних доказів того, що при укладенні оспорюваних ним договорів дарування були порушені його права чи інтереси. На момент укладення спірних договорів ОСОБА_1 був єдиним власником будинку, і мав право розпоряджатись ним на власний розсуд. Будинок не мав жодних обтяжень права власності - не перебував ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними.

Доводи особа, яка подала відзив на касаційну скаргу

Заперечуючи проти касаційної скарги, ПАТ "Банк Фамільний" зазначив про те, що суди попередніх інстанцій правильно та обґрунтовано виходили із положень статті 234 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 знав, розумів та міг передбачити для себе негативні наслідки щодо стягнення з нього суми завданих злочинів збитків.

Зазначені правочини були вчинені на шкоду позивачу, а сторони, які буди залучені для укладання зазначених угод діяли недобросовісно та зловживали правом щодо позивача та його майнових інтересів. Аналогічна позиція міститься в правовому висновку Верховного Суду України у справі № 6-1873цс16 від 19 жовтня 2016 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що в рамках кримінальної справи, вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2012 року, був задоволений цивільний позов та постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ТОВ "Банк "Фамільний" 580 849,84 грн.

02 листопада 2012 року Голосіївським районним судом м. Києва був виданий виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 солідарно на користь ТОВ
"Банк "Фамільний" 580 849,84 грн.

19 листопада 2012 року старшим державним виконавцем Журбас Д. В. ВДВС Солом'янського РУЮ в м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 1-590, виданого 02 листопада 2012 року Голосіївським районним судом про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_4 на користь ТОВ "Банк Фамільний" боргу в сумі 580 849,84 грн, і запропоновано боржнику самостійно виконати у строк до 26 листопада 2012 року.

Суд також установив, що 27 грудня 2012 року, ОСОБА_1, як дарувальник, з однієї сторони, і ОСОБА_1, ОСОБА_3, як обдаровані, з другої сторони, уклали договір дарування домоволодіння, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частинах кожний, належне дарувальнику на праві приватної власності домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Того ж дня 27 грудня 2012 року, ОСОБА_1, як дарувальник, з однієї сторони, і ОСОБА_1, ОСОБА_3, з другої сторони, також уклали договір дарування земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частинах кожний належну дарувальнику на праві власності земельну ділянку площею 0,0933 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення (використання) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку.

Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили із того, що ОСОБА_1, відчужуючи належне йому на праві власності домоволодіння своїм синам, відповідачам у справі ОСОБА_3, і ОСОБА_2, не передбачав реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами, дії сторін договорів направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близьких родичів з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 3 та 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Частиною 5 статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із обґрунтуванням підстав, визначених у Частиною 5 статті 403 ЦПК України.

Колегія суддів вважає, що обставини цієї справи дають підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких мотивів.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин - це правочин без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися. Цей правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (частина 5 статті 203 ЦК України), тобто результату, що мав би наставати в дійсному правочині. Між тим у фіктивних правочинах спостерігається і неузгодженість між волею і волевиявленням. Адже при їх вчиненні у сторін відсутня воля на те, що вони виразили зовні. Конструкція фіктивного правочину дозволяє поширювати її на будь-які правочини (односторонні, дво чи багатосторонні), хоча, зазвичай, застосовується щодо договорів.

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, і визначаючи суб'єктів, які вправі його оспорювати, слід враховувати положення частини 3 статті 215 ЦК, відповідно до якої це може бути сторона правочину або інша заінтересована особа.

В ~law23~ № 9 вказано, що "для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний".

Фіктивний правочин вчинюється лише для виду, без наміру створити ті правові наслідки, які логічно слідували б із цього правочину. Таким чином має місце лише "імітація" правочину. Тому такий правочин завжди вчинюється умисно. Воля сторін правочину не адекватна волевиявленню (зовнішньому виразу), яке є лише прикриттям дійсної мети сторін. Намір уникнути наслідків правочину, який вони укладають, має бути у всіх учасників правочину. В іншому випадку (наприклад, якщо лише одна сторона створювала лише вигляд правочину, а друга вважала, що насправді настануть ті наслідки, до яких вона прагне) стверджувати про фіктивність правочину не можна.

У постановах від 19 жовтня 2016 у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення статті 234 ЦК і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, як фіктивний.

Навряд чи такий підхід охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочинові має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення, і як наслідок неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати.

Зокрема, матеріали справи, яка переглядається, не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. На час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень на спірне майно державним виконавцем накладено не було. Судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, й він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів, у розумінні положень статті 234 ЦК України.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Варто звернути увагу, що Верховним Судом вже неодноразово застосовувалися принцип добросовісності та конструкція недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора. Наприклад:

у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що "з конструкції частини 3 статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора";

у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) зазначено, що укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, дарувальник ОСОБА_5 та обдарований ОСОБА_6 були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частини спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили. [..] Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини 2 -4 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку про те, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_7 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав";

у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17) зроблено висновок, що "згідно частини 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом".

Європейський суд з прав людини вказав, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (ZHOVNER v. UKRAINE, № 56848/00, § 33, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року).

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина 4 статті 9 Закону України "Про виконавче провадження").

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно частини 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора. Оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Тому Верховний Суд вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики стосовно застосування статей 3, 16, 234 ЦК України з метою охорони прав та інтересів кредитора і забезпечення реальної можливості визнання недійсними договорів, вчинених на шкоду майновим правам та інтересам кредиторів, та для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 403,404, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу за позовом публічного акціонерного товариства "Банк Фамільний" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньок Тетяна Євгенівна, про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Крат В. М. Коротун В. П.

Курило