Постанова

Іменем України

14 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 379/1256/15-ц

провадження № 61-1300св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

представник позивача - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

треті особи - реєстраційна служба Таращанського районного управління юстиції, ОСОБА_5, ОСОБА_6

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рокитнянського районного суду Київської області в складі судді Нечепоренка Л. М. від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області в складі суддів Приходька К. П., Березовенко Р. В., Голуб С. А.від 05 жовтня 2016 року,

В С Т А Н О В И В

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: реєстраційна служба Таращанського районного управління юстиції, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання договору дарування фіктивним.

Позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що 13 січня 2010 року вона звернулася до Таращанського районного суду Київської області з позовом про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики у розмірі 54 178 грн 79 коп., який рішенням Таращанського районного суду від 18 березня 2011 року було задоволено.

Позивач зазначала, що після подання цього позову відповідач, з метою уникнення сплати боргу та можливого арешту її майна, 09 квітня 2010 року уклала договір дарування належного їй житлового будинку в АДРЕСА_1 своїм дітям (ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - третім особам по справі).

Посилаючись на те, що вказаний договір дарування від 9 квітня 2010 року є фіктивним, оскільки він не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним і укладений з метою ухилення від сплати боргу, ОСОБА_2 просила задовольнити позов.

Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 28 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що позивачкою не доведено фіктивність правочину договору дарування, оскільки подальші дії сторін правочину свідчать про його виконання в натурі, а тому підстав для визнання його недійсним немає.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 28 квітня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, виходив із того, що договір дарування був укладений 09 квітня 2010 року, в той час як рішення суду про стягнення коштів ухвалено 18 березня 2011 року, тобто майже через рік після дарування будинку, у зв'язку із чим дійшов висновку, що оскільки на час укладення договору дарування рішення суду про стягнення боргу не було ухвалено, тому відповідно, спірний договір не міг бути фіктивним на час його укладення.

У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що при оформленні договору дарування відповідач не мала наміру і бажання передавати у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вказаний житловий будинок, оскільки право власності обдарованими було оформлено тільки у 2013 році, крім того відповідач ОСОБА_4 зареєстрована за вказаною адресою, в житловому будинку знаходяться її речі і вона постійно користується житлом за призначенням, здійснює оплату за споживання газу та електроенергії.

16 грудня 2016 року відповідач ОСОБА_4 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просила в задоволені касаційної скарги відмовити, посилаючись на те, що рішення суду про стягнення коштів проголошено майже через рік після укладення договору дарування будинку, відповідно цей договір не може бути фіктивним на час його укладення. Крім того укладений договір дарування не може бути визнаний фіктивним, а відповідно і недійсним, так як сторони бажали настання правових наслідків, передбачених цим правочином і передача майна відбулася.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

03 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Судами установлено, що рішенням Таращанського районного суду Київської області від 18 березня 2011 року з ОСОБА_4 стягнуто на користь ОСОБА_2 43 221 грн боргу за договором позики від 01 лютого 2007 року. Вказаний позов було подано ОСОБА_2 до суду 13 січня 2010 року.

09 квітня 2010 року ОСОБА_4 подарувала належний їй житловий будинок АДРЕСА_1 з господарськими будівлями своїм дітям - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (по 1/2 кожному), які проживають у вказаному будинку із своїми сім'ями, в тому числі і малолітніми дітьми.

Вищезазначений договір дарування посвідчений 09 квітня 2010 року державним нотаріусом Таращанської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 880.

Судами установлено, що ОСОБА_4 проживає в місті Києві, що підтвердила у своїх поясненнях і позивачка.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_2 посилалася на те, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а з метою ухилення від сплати боргу, у зв'язку із чим просила визнати його фіктивним та недійсним.

Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За вимогами статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Частиною 1 статті 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною 2 статті 719 ЦК України обумовлено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

З огляду на вказане та враховуючи, що рішення суду про стягнення коштів з ОСОБА_4 ухвалено 18 березня 2011 року, в той час як договір дарування нею було укладено 09 квітня 2010 року, тобто майже за рік до ухвалення рішення про стягнення боргу, а також враховуючи, що право власності на будинок за третіми особами було переоформлено вже 16 квітня 2010 року і вони проживають у вказаному будинку із своїми сім'ями, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем фіктивності договору дарування у зв'язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором дарування, так як подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в натурі.

Такі висновки судів першої та апеляційної інстанції ґрунтуються на вимогах закону та узгоджуються з матеріалами справи, у зв'язку із чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Обставини, на які посилається заявник, були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій і висновки з цього приводу, зроблені судами, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах.

Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило