ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 569/6427/16

провадження № 61-39814 св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - комунальне підприємство "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації",

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Рівненської області від 31 травня 2018 року в складі колегії суддів: Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

23 травня 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстарції.

Позов мотивований тим, що 11 квітня 2010 року слідчий СВ Рівненського МВ УМВС України в Рівненській області за його зверненням прийняв постанову про порушення кримінальної справи № 1/474-10 стосовно ОСОБА_2 за фактом заволодіння чужим майном, або правом на майно шляхом зловживання довірою (шахрайство), що завдало шкоду потерпілому у великому розмірі, за ознаками злочину, передбаченого частиною 3 статті 190 КК України. ОСОБА_1 визнано потерпілим у цій справі.

Вироком Рівненського міського суду від 25 червня 2013 року ОСОБА_2 визнана винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України, з призначенням покарання у вигляді позбавлення волі та конфіскації майна. Вказаним вироком частково задоволено цивільний позов ОСОБА_1 до засудженої про стягнення шкоди, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 892 723
грн майнової шкоди та 50 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

ОСОБА_2 знала про порушену проти неї справу та про майнові вимоги ОСОБА_1 до неї, а тому з метою уникнення звернення стягнення на нерухоме майно 12 жовтня 2010 року продала ОСОБА_3 виробниче приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 м2, що знаходиться на АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 просив визнати недійсним (фіктивним) договір купівлі-продажу нерухомого майна від 12 жовтня 2010 року, укладений між відповідачами в простій письмовій формі, та скасувати реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на виробниче приміщення, загальною площею 559,1 м2, що знаходиться на АДРЕСА_1.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 14 березня 2018 року позов задоволено частково, визнано недійсним договір від 12 жовтня 2010 року купівлі-продажу нерухомого майна (виробничого приміщення літ. "А-1", загальною площею 559,1 м2, за адресою: АДРЕСА_1), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у простій письмовій формі.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець) в простій формі укладено договір купівлі-продажу виробничого приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1. Рішення Рівненського міського суду від 11 квітня 2011 року (справа № 2-3385/11) визнано дійсним договір купівлі-продажу виробничого приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1, укладений 12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець) та визнано право власності ОСОБА_3 на виробниче приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1. Вказане рішення набрало законної сили. З дослідженого змісту протоколу судового засідання у цивільній справі ( №2-3385/11) убачається, що питання про перебування або не перебування предмета цивільного позову - виробничого приміщення загальною площею 559,1 кв. м, що по АДРЕСА_1, належного ОСОБА_2, під забороною або арештом судом не досліджувалось. Хоча на час винесення рішення за постановою слідчого від 18 грудня 2010 року на все майно обвинуваченої ОСОБА_2 було накладено арешт.

Відповідне обтяження було зареєстроване в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 03 лютого 2011 року ( № 10791432). На час вчинення правочину згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 20298212 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на виробниче приміщення (літ. "А1") загальною площею 529,6 кв. м, яке знаходиться на АДРЕСА_1, в договорі від 12 жовтня 2010 року цей об'єкт вказаний загальною площею 559,1 кв. м. Вказані розбіжності судом також не досліджувались. Згідно постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2018 року на момент прийняття рішень Рівненським міським судом від 08 лютого 2011 року у справі за № 2-2005/2011 і від 11 квітня 2011 року в справі за № 2-3385/11 ОСОБА_2 було відомо про накладений постановою старшого слідчого СВ Рівненського МВ УМВС України в Рівненській області Михальчук Т. У. від 18 грудня 2010 року арешт на належне їй майно та мала змогу повідомити про даний факт свого представника ОСОБА_4 Це означає, що при розгляді Рівненським міським судом справ за № 2-2005/2011 і за № 2-3385/11 стороною відповідача ОСОБА_2 неналежним чином було виконано вимоги ЦПК в частині не повідомлення суду факту наявності арешту. Тому суд зробив висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна (виробниче приміщення літ. "А-1", загальною площею 559,1 кв. м, за адресою АДРЕСА_1), укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в простій письмовій формі та датованого 12 жовтня 2010 року.

Суд першої інстанції вказав, що згідно постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року, залишеної без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2018 року, визнано протиправним та скасовано запис про державну реєстрацію права власності, вчинений державним реєстратором за №15292111 від 07 липня 2016 року про право власності на виробниче приміщення загальною площею 559,1 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, тому в задоволенні даної позовної вимоги слід відмовити.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Рівненської області від 31 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 задоволено, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 березня 2018 року в частині визнання договору купівлі-продажу фіктивним та розподілу судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання фіктивним договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2010 року.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 2114,4 грн судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги.

Судові витрати, понесені позивачем, віднесено на рахунок ОСОБА_1.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішенням Рівненського міського суду від 11 квітня 2011 року (справа №2-3385/11) визнано дійсним договір купівлі-продажу виробничого приміщення (літ. "А-1") загальною

площею 559,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1, укладений 12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець) та визнано право власності ОСОБА_3 на виробниче приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1. Вказане рішення набрало законної сили. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що на момент визнання судом договору купівлі-продажу дійсним був накладений арешт на все майно ОСОБА_2, в тому числі й на виробниче приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1.

Судом першої інстанції не враховано, що даним судовим рішенням від 11 квітня 2011 року встановлено, що відбулося виконання умов договору купівлі-продажу, тобто покупець прийняв виробниче приміщення по АДРЕСА_1 у власність та сплатив за нього визначену договором суму. Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, відповідно до положень частини 4 статті 82 ЦПК України, у даному судовому провадженні не підлягають доказуванню обставини, встановлені рішенням Рівненського міського суу від 11 квітня 2011 року. Крім цього встановлено, що право власності ОСОБА_3 зареєстрував в органах БТІ 14 червня 2011року (а. с. 83). За правилами частини 5 статті 203, статті 234 ЦК України, які були підставою позову в цій справі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином; фіктивний правочин визнається судом недійсним. Враховуючи наявність чинного рішення суду, яким визнано дійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, факт реєстрації останнім права власності на куплене спірне нерухоме майно - виробниче приміщення по АДРЕСА_1 було передано продавцем покупцю і прийняте останнім у свою власність, а відтак оспорений договір не може бути кваліфікований як фіктивний.

Апеляційний суд вважає, що наявність обтяження на спірне майно не свідчить про умисел обох сторін на вчинення фіктивного договору, інших доказів умислу відповідачів на вчинення такого договору позивач не зазначає і матеріали справи не містять. З огляду на те, що порушення вимог закону при укладенні договору купівлі-продажу позивач не визначав підставою позову у цій справі, посилання позивача у судовому засіданні щодо порушень відповідачами норм ЦК України при укладенні оспорюваного правочину дослідженню не підлягають, виходячи з правил диспозитивності цивільного судочинства. За таких обставин апеляційний суд уважав, наявними підстави для скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та розподілу судових витрат і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову про визнання договору недійсним через його фіктивність.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

02 липня 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Рівненської області від 31 травня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в даній справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі позивач просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Указує, що ОСОБА_2, перебуваючи під слідством і передбачаючи, що на її майно буде накладений арешт, уклала договір купівлі-продажу від 12 жовтня 2010 року без мети настання юридичних наслідків, а лише для того, щоб уникнути звернення стягнення на це майно. Окрім того, даний договір учинений у простій письмовій формі без обов'язкового нотаріального посвідчення, тобто є нікчемним.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині відмови у визнанні недійсним договору, а в іншій частині не оскаржується, а тому не переглядається в касаційному порядку.

Відзив на касаційну скаргу

У серпні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив відповідача на дану касаційну скаргу, в якому він просив залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін.

Указував, що оскільки договір визнаний дійсним у судовому порядку й сторони виконали його умови, відсутні підстави для висновку про фіктивність такого договору.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 11 квітня 2010 року слідчим СВ Рівненського МВ УМВС України в Рівненській області було винесено постанову про порушення кримінальної справи № 1/474-10 відносно ОСОБА_2 за фактом заволодіння чужим майном, або правом на майно шляхом зловживання довірою (шахрайство), що завдало шкоду потерпілому у великому розмірі, за ознаками злочину, передбаченого частиною 3 статті 190 КК України.

Постановою слідчого СВ Рівненського МВ УМВС України в Рівненській області від 12 травня 2010 року ОСОБА_1 визнаний потерпілим у даній кримінальній справі.

Постановою слідчого СВ Рівненського МВ УМВС України в Рівненській області про перекваліфікацію дій особи, яка вчинила злочин, від 03 грудня 2010 року дії ОСОБА_2 було перекваліфіковано на частину 4 статті 190 КК України.

З метою забезпечення цивільного позову та виконання вироку в частині можливої конфіскації майна постановою слідчого від 18 грудня 2010 року на все майно обвинуваченої ОСОБА_2 було накладено арешт. Відповідне обтяження було зареєстроване в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 03 лютого 2011 року ( №10791432).

Вироком Рівненського міського суду від 25 червня 2013 року ОСОБА_2 визнана винною в учиненні злочину, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України з призначенням покарання у вигляді позбавлення волі та конфіскації майна. Задоволено цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення шкоди, стягнуто з відповідача 892 723 грн майнової шкоди та 50 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у простій письмовій формі укладений договір купівлі-продажу виробничого приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 м2, що знаходиться на АДРЕСА_1.

Рішенням Рівненського міського суду від 11 квітня 2011 року, яке набрало законної сили, в справі № 2-3385/11 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу виробничого приміщення та визнання права власності на це приміщення задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу виробничого приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 м2, що знаходиться на АДРЕСА_1, укладений 12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець), та визнано право власності ОСОБА_3 на виробниче приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1 м2, що знаходиться на АДРЕСА_1.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суд від 13 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2018 року, визнано протиправним та скасовано запис про державну реєстрацію права власності, вчинений державним реєстратором за №15292111 від 07 липня 2016 року про право власності на виробниче приміщення загальною площею 559,1 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, за ОСОБА_3,

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

В обґрунтування вимог позову ОСОБА_1 указував, що ОСОБА_2 знала про порушену проти неї 11 квітня 2010 року кримінальну справу та про майнові претензії ОСОБА_1 до неї, а тому з метою уникнення звернення стягнення на нерухоме майно 12 жовтня 2010 року продала ОСОБА_3 виробниче приміщення (літ. "А-1") загальною площею 559,1м2, що знаходиться на АДРЕСА_1.

У частині 2 статті 31 ЦПК України (у редакції, чинній на момент зверенння до суду першої інстанції) передбачено, що до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Тлумачення частини 2 статті 31 ЦПК України (у редакції, чинній на момент зверенння до суду першої інстанції) свідчить, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Аналогічний по суті висновок міститься у пункті 7.43. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що "саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".

Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно частини 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду вад 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18) вказано, що: "забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За таких обставин місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що спірні договори ОСОБА_5 уклав з порушенням закону, оскільки об'єктами, відчуженими за цими договорами, було забезпечено позов ОСОБА_6 в іншій справі ( № 752/3612/13-ц), дійшов обґрунтованих висновків про визнання спірних договорів недійсними за позовом позивачки як заінтересованої особи права та законні інтереси якої порушено вчиненням оспорюваних правочинів, і скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, здійсненої на підставі їх укладення, як похідної вимоги позивачки, що є правовим наслідком недодержання сторонами під час вчинення правочину вимог закону, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК України). Посилання заявника на те, що на момент укладення спірних договорів ухвала судді про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб, не має правового значення, оскільки за змістом статті 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 у справі № 922/2878/17 зазначено, що "цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що "договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (стаття 220 ЦК України).

Тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору "зцілює" тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

У справі, що переглядається, апеляційний суд не врахував, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору "зцілює" тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення. І не виключає можливість визнання його недійсним як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Суд першої інстанції задовольнив позовну вимогу про визнання договору недійсним з інших мотивів, а тому рішення суду першої інстанції в цій частині слід змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову апеляційного суду апеляційного суду в оскарженій частині скасувати та змінити рішення суду першої інстанції у цій частині, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Рівненської області від 31 травня 2018 року в частині відмови в задовленні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа комунальне підприємство "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" про визнання фіктивним правочину скасувати.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 березня 2018 року в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа комунальне підприємство "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" про визнання договру недійсним змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова апеляційного суду Рівненської області від 31 травня 2018 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 795 грн судового збору, що становить половину судового збору, сплаченого за касаційну скаргу.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2114,4 грн судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 275,6 грн, що становить половину судового збору, сплаченого за подачу позовної заяви.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук