Постанова

Іменем України

8 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 756/9955/16-ц

провадження № 61-835 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І.М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С.,

Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - Одинадцята Київська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_6 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року у складі судді Бублієві Д. О. та ухвалу апеляційного суду міста Києва

від 29 листопада 2017 року у складі суддів: Українець Л. Д., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Одинадцята Київська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява мотивована тим, що з 28 грудня 2011 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебувають у зареєстрованому шлюбі. 29 вересня

2015 року позивачу в приміщенні Голосіївського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - Голосіївське РУ ГУ МВС України в місті Києві) повідомлено про підозру про вчинення кримінального порушення, передбаченого

статтею 205-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України), санкція якої передбачає конфіскацію майна.

21 жовтня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1. Проте, наміру дарувати квартиру у нього не було, підписав договір за дією вкрай тяжких обставин, а саме - загрози конфіскації єдиного житла та на невигідних для себе умовах.

Посилаючись на те, що спірна квартира є єдиним житлом, в якому позивач проживає, сплачує всі комунальні платежі, що свідчить про те, що фактичного дарування не відбувалось, а мав місце фіктивний правочин, просив на підставі статей 233, 234 ЦК України визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1

від 27 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та

ОСОБА_5, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Ковалевською Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 8-1257.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 26 жовтня

2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимим доказами підтвердження того, що, укладаючи договір дарування, він діяв під випливом тяжких для нього обставин і на вкрай невигідних умовах.

Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що позивач не довів той факт, що укладення договору відбулося під впливом тяжкої обставини та що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі. Крім того, не надано доказів того, що укладення оспорюваного договору не відповідало волевиявленню ОСОБА_4

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, представник ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що подарована квартира є єдиним житлом позивача, після укладення спірного договору дарування він залишився проживати у квартирі і сплачувати комунальні послуги, що свідчить про відсутність у нього намірів дарувати квартиру. Крім того, договір дарування було укладено під дією тяжких обставин (загроза конфіскацією майна) та на вкрай невигідних умовах.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої, третьої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Встановлено, що при підписанні спірного договору дарування позивач погодився з умовами договору, підписав його, і при цьому мав вільне волевиявлення.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не^ договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Частинами першою, другою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_4 зазначав, що у зв'язку з тим, що йому було пред'явлено підозру про вчинення кримінального порушення, передбаченого статтею 205-1 Кримінального кодексу України, санкція якої передбачає конфіскацію майна, а тому спірний правочин було укладено під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах.

Відповідно до статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Також встановлено, що спірна квартира, яку позивач подарував відповідача, є його єдиним житлом, він в ній проживає, сплачує комунальні платежі, що свідчить, що фактичного дарування не відбувалось, а мав місце фіктивний правочин.

Частинами першою, другою статті 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Таким чином, визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Також, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України у справі № 6-197цс14 від 21 січня 2015 року.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами підтвердження того, що договір дарування квартири укладено під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах у зв'язку з можливою конфіскацією майна, чим скористалася відповідач, та встановивши, що укладення оспрюваного правочину відповідало його волевиявленню, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування на підставі статей 233, 234 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що договір дарування було укладено під дією тяжких обставин (загроза конфіскацією майна) та на вкрай невигідних умовах колегія суддів не приймає до уваги, оскільки частиною першою статті 205-1 КК України не передбачено конфіскації майна.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська В. С. Висоцька В. В. Пророк