Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.06.2025 року у справі №161/5087/23

Постанова

Іменем України

25 червня 2025 року

м. Київ

справа № 161/5087/23

провадження № 61-3609св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Арго Луцьк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2024 року у складі судді: Івасюти Л. В., додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2024 року у складі судді: Івасюти Л. В., постанову Волинського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року в складі колегії суддів: Данилюк В. А., Киці С. І., Шевчук Л. Я., та додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 04 березня 2025 року в складі колегії суддів: Данилюк В. А., Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У липні 2024 року ОСББ «Арго Луцьк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації прав.

Позов мотивований тим, що 21 липня 2015 року за адресою: АДРЕСА_1 створено та зареєстровано ОСББ «Агро Луцьк». 05 квітня 2016 року актом приймання-передачі житлового будинку з балансу ТОВ «М.Ж.К.» на баланс ОСББ «Арго Луцьк» було встановлено, що нежитлові приміщення з № 1 по № 7 загальною площею 140,8 кв. м належать ОСОБА_3 (договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 08 грудня 2006 року, витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №12921439 від 15 листопада 2006 року). Зазначене приміщення було відчужене відповідно до розпорядження міського голови від 30 травня 2002 року №313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 », яким було включено зазначене нежитлове приміщення в перелік об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу. Також на підставі вказаного розпорядження 12 червня 2002 року було видано свідоцтво серія НОМЕР_1 про право власності на нежитлове підвальне приміщення (номери приміщень з 1 по 7) загальною площею 140,8 кв. м за Луцькою міською радою.

У зв`язку з тим, що вказані розпорядження та свідоцтво, прийняті та видані стосовно підвальних приміщень, які є допоміжними приміщеннями, пов`язаними з експлуатацією будинку і за такими своїми ознаками та правовим статусом є спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку, які не надавали згоди на його відчуження, в 2016 році ОСББ «Арго Луцьк» звернулось із позовом до Луцької міської ради, виконавчого комітету Луцької міської ради, треті особи: ОСОБА_3 , ПАТ «КБ «Надра» про визнання незаконним та скасування розпорядження Луцького міського голови від 30 травня 2002 року №313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ». Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі № 903/321/16 позов задоволено, визнано незаконним та скасовано розпорядження міського голови від 30 травня 2002 року №313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ».

Після ухвалення вказаного судового рішення, спірні підвальні приміщення (№ з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м фактично повернулись у володіння співвласників будинку в особі ОСББ «Арго Луцьк». Останні мали доступ до вказаних приміщень та комунікацій, які через них проходять (водопостачання, каналізація, електропостачання), що підтверджується відповідними фотознімками.

У період з 01 липня 2021 року по 30 січня 2023 року право власності на спірне приміщення було зареєстроване за ТОВ «Нерухомість-закон та порядок» на підставі договору купівлі-продажу № 1246 від 01 липня 2021 року та в подальшому на підставі договору купівлі-продажу № 41 від 30 січня 2023 року було продано ОСОБА_4 .

ОСОБА_1 набула право власності на спірне підвальне приміщення на підставі договору дарування № 103 від 02 березня 2023 року, якій ОСОБА_4 , яка є її матір`ю, подарувала їй вказане нерухоме майно.

Підвальне приміщення (№ з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням і є спільною власністю співвласників вказаного багатоквартирного будинку в особі ОСББ «Арго Луцьк», які не надавали згоди на його відчуження, а тому нерухоме майно перебуває у власності ОСОБА_1 незаконно та підлягає витребуванню.

ОСББ «Арго Луцьк» просило:

витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 до володіння ОСББ «Агро Луцьк» нежитлове приміщення (номери приміщень з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 2398479507101);

скасувати державну реєстрацію права власності;

стягнути з ОСОБА_1 понесені у справі судові витрати.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2024 року:

позов ОСББ «Арго Луцьк» задоволено частково.

витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 до володіння ОСББ «Арго Луцьк» нежитлове приміщення (номери приміщень з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 2398479507101);

у задоволенні іншої частини позовних вимог ОСББ «Арго Луцьк» відмовлено.

стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСББ «Арго Луцьк» витрати понесені у зв`язку зі сплатою судового збору в сумі 4 632,90 грн та 1 342 грн за подання заяви про забезпечення позову, а також витрати за проведення експертизи в сумі 11 949 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

з урахуванням висновків за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи судового експерта відділу інженерно-технічних досліджень Волинського відділення Львівського НДІСЕ № 3155 від 17 січня 2024 року та обставин, встановлених у постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі №903/321/16, підвальне приміщення (№ з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням вказаного багатоквартирного будинку. Надаючи роз`яснення вищевказаного висновку в судовому засіданні, старший судовий експерт відділу інженерно-технічних досліджень Волинського відділення Львівського НДІСЕ Онишко Ю. С. підтвердив зазначені у висновку № 315 від 17 січня 2024 року обставини;

до матеріалів справи представником відповідача долучено висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічної експертизи 13 березня 2024 року, виконаний судовим експертом Згоник Н. М., який є відмінним від висновку за результатами проведеної за ухвалою суду від 03 липня 2023 року судової будівельно-технічної експертизи, оскільки в ньому зазначається про те, що нежитлове приміщення загальною площею 140,8 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , відповідає проектній та технічній документації. Досліджуване приміщення не має ознак технічного або допоміжного приміщення. Відповідно до статті 110 ЦПК України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Суд не приймає до уваги вказаний висновок експерта в частині відсутності ознак допоміжного приміщення, оскільки наведені у ньому висновки не узгоджуються з матеріалами справи, а самі по собі підвали згідно з положенням п.3.7 ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення» зі змінами, відносяться до допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку;

суд дійшов висновку, що підвальне приміщення (№ № з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням, належить на праві спільної власності співвласникам вказаного багатоквартирного будинку в особі ОСББ «Арго Луцьк», які не надавали згоди на його відчуження. Спірне підвальне приміщення, законним володільцем якого є співвласники будинку в особі позивача, вибуло з володіння не з їхньої волі, та набуто відповідачем безоплатно по договору дарування, а тому наявні підстави для витребування такого майна від ОСОБА_1 незалежно від добросовісності останньої на підставі статті 388 ЦК України. Аналогічна правова позиція про витребування допоміжних підвальних приміщень в кінцевого власника викладена в постанові Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 461/4259/18;

оскільки позивач позовних вимог до попередніх власників приміщення не заявляв та не оспорював законність їхнього володіння спірним приміщенням, тому суд не застосовує строки давності по них, оскільки останні не є учасниками спірних правовідносин, а позовна давність починає перебіг саме з моменту, коли позивач дізнався або повинен дізнатися про порушення прав саме зі сторони відповідача;

оскільки судом задоволено вимогу про витребування нерухомого майна, зареєстрованого за відповідачем, то відповідне рішення суду є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, відтак позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. З огляду на викладене, у задоволенні позову в частині скасування державної реєстрації права власності на нежитлове приміщення, загальною площею 140,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 2398479507101) необхідно відмовити.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСББ «Агро Луцьк» витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн.

Додатковим рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником позивача подано до суду наступні документи: договір про надання правової допомоги від 17 березня 2023 року укладений між ОСББ «Агро Луцьк» та адвокатами Бурдою Д. П., Красуном В. В. , рахунок № 2-22/03-2023 від 22 березня 2023 року на суму 20 000 грн, рахунок № 1-22/03-2023 від 22 березня 2023 року на суму 20 000 грн, платіжні інструкції № 28, № 29 від 23 березня 2023 року на загальну суму 40 000 грн, акт прийому передачі послуг з надання правничої допомоги з детальним описом виконаних робіт (наданих послуг), виконаних адвокатами від 13 листопада 2024 року на загальну суму 40 000 грн;

при визначенні суми відшкодування витрат на правову допомогу, суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та складності), розумності їхнього розміру та конкретних обставин справи. Враховуючи вимоги статті 137 ЦПК України та з огляду на співрозмірність витрат на оплату послуг адвоката, пов`язаних із захистом прав та представництвом інтересів позивача у цій справі, характер спору, суд, з урахуванням основоположних засад справедливості, виваженості та розумності, вважає обґрунтованим та об`єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на правову допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача в сумі 20 000 грн.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення;

рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2024 року та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2024 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції, приймаючи рішення, надав правову оцінку усім доказам у справі, поданим як позивачем, так і відповідачем, зокрема, висновкам експертиз, матеріалам технічної інвентаризації та проектної документації. З урахуванням висновків за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи судового експерта відділу інженерно-технічних досліджень Волинського відділення Львівського НДІСЕ № 3155 від 17 січня 2024 року та обставин, встановлених у постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі №903/321/16, суд зробив висновок, що підвальне приміщення (№ № з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням вказаного багатоквартирного будинку;

для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Зазначений правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 461/889/13-ц (провадження № 14-636цс18);

при вирішенні цього спору ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень у багатоквартирному будинку, а саме встановлення того, чи відноситься вони до допоміжних чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку. При цьому допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 552/7636/14-ц зробила висновок, що нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин;

підвальне приміщення (№ № з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням, належить на праві спільної власності співвласникам вказаного багатоквартирного будинку в особі ОСББ «Арго Луцьк», які не надавали згоди на його відчуження;

спірне підвальне приміщення, законним володільцем якого є співвласники будинку в особі позивача, вибуло з володіння не з їхньої волі, та набуто відповідачем безоплатно по договору дарування, а тому наявні підстави для витребування такого майна від ОСОБА_1 незалежно від добросовісності останньої на підставі статті 388 ЦК України. Аналогічна правова позиція про витребування допоміжних підвальних приміщень в кінцевого власника викладена в постанові Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 461/4259/18;

спірне приміщення вибуло з володіння жильців будинку відповідно до розпорядження міського голови від 30 травня 2002 року № 313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 », яким було включено зазначене нежитлове приміщення в перелік об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу. Також на підставі вказаного розпорядження 12 червня 2002 року було видано свідоцтво серія НОМЕР_1 про власності на нежитлове підвальне приміщення (номери приміщень з 1 по 7) загальною площею 140,8 кв. м за Луцькою міською радою. Водночас лише 21 липня 2015 року державним реєстратором було здійснено реєстрацію юридичної особи - ОСББ «Агро Луцьк», номер запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб-підприємців про проведення державної реєстрації 11981020000009052. 05 квітня 2016 року складено Акт приймання-передачі житлового будинку з балансу ТзОВ «М.Ж.К.» на баланс ОСББ «Агро Луцьк». Згідно вказаного акту було встановлено, що нежитлові приміщення з № 1 по № 7 загальною площею 140,8 кв. м належать ОСОБА_3 (договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 08 грудня 2006 року, витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 12921439 від 15 листопада 2006 року). Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі №903/321/16 визнано незаконним та скасовано розпорядження міського голови від 30 травня 2002 року №313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ». Разом з тим, відповідач отримала у власність вказане приміщення на підставі договору дарування № 103 від 02 березня 2023 року за умовами якого ОСОБА_4 подарувала вказане приміщення гр. ОСОБА_1 . Ця обставина підтверджується інформаційною довідкою з реєстру №326810982 від 23 березня 2023 року, позов про витребування приміщення був поданий суду в березні 2023 року, а отже позовна давність не порушена. Оскільки позивач позовних вимог до попередніх власників приміщення не заявляв та не оспорював законність їхнього володіння спірним приміщенням, тому суд не застосовує строки давності по них, оскільки останні не є учасниками спірних правовідносин, а строк позовної давності починає відлік саме з моменту, коли позивач дізнався або повинен дізнатися про порушення прав саме зі сторони відповідача;

суд першої інстанції, з урахуванням співмірності витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних робіт, часом, витраченим на їх виконання, умов Договору, рахунку та акту про надання правової допомоги, беручи до уваги заперечення представника відповідача проти розміру витрат на правову допомогу та їх обсягу, враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, дійшов вірного висновку, що часткове задоволення заяви про відшкодування витрат на правову допомогу, стягнувши 20000 грн на відшкодування таких витрат.

Додатковою постановою Волинського апеляційного суду від 04 березня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСББ «Арго Луцьк» понесені витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 4 000 грн.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

факт понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем доказами, а саме: договором про надання правової допомоги від 26 грудня 2024 року, актом прийому-передачі послуг з надання правничої допомоги від 18 лютого 2025 року, платіжними інструкціями № 1 і № 2 від 1 січня 2025 року на суму 40 000 грн;

суд не бере до уваги доводи представника відповідача щодо безпідставності заяви про ухвалення додаткового рішення у зв`язку з тим, що представником позивача не зазначено поважних причин неможливості подати докази щодо надання правової допомоги до постановлення рішення. Платіжні інструкції оплати послуг з надання правничої допомоги датовані 1 січня 2025 року, разом з тим, акт прийому - передачі послуг із зазначенням усіх робіт, пов`язаних із наданням правничої допомоги, було складено 18 лютого 2025 року. При цьому представником позивача до закінчення судових дебатів зроблено заяву про надання доказів з надання правової допомоги після ухвалення рішення у справі, що не суперечить вимогам статті 246 ЦПК України;

разом з тим, враховуючи складність справи, час, затрачений представниками позивача в судовому засіданні, колегія суддів вважає, що розмір гонорару, визначений позивачем та адвокатами, є неспівмірним з обсягом виконаних робіт та є дещо завищеним. Очевидно, що перелічені в договорі та акті виконаних робіт дії адвокатів не вимагали від них витрат часу у зазначеному ними обсязі, а заявлена до відшкодування сума не відповідає критеріям обґрунтованості та розумної необхідності;

враховуючи вищевикладене, оцінивши усі необхідні аспекти цієї справи: складність та обсяг виконаних адвокатом робіт, час, витрачений на виконання відповідних робіт, значення справи для сторони, колегія суддів, з урахуванням критеріїв співмірності необхідних і достатніх витрат, дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з відшкодуванням витрат на професійну правничу допомогу в сумі 4000 грн.

Аргументи учасників справи

20 березня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала касаційну скаргу від 20 березня 2025 року, яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2024 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2024 року, постанову Волинського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року (повний текст постанови складено 28 лютого 2025 року) та постанову Волинського апеляційного суду від 04 березня 2025 року (повний текст постанови складено 05 березня 2025 року), в якій просить:

рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову та додаткове рішення суду першої інстанції, постанови апеляційного суду скасувати;

ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди неправильно застосували статті 261 267 ЦК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/18, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3234/16, від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17 згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна;

у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду, оскільки виключною правовою проблемою, яка має важливе значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, є питання щодо застосування судами положень статей 256 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, а саме з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення її права, тобто з моменту вибуття майна із власності або користування, чи з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення свого права шляхом набуття майна особою, у якої це майно знаходиться на час подачі позову (пункт 6.3), і відступила від правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі №711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. Отже, початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно. Аналогічний правовий висновок також наведено в постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17 в якій зазначено, що «... початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна»;

судами встановлено, що спірне приміщення вибуло із володіння співвласників будинку АДРЕСА_2 ще 12 червня 2002 року та перейшло у володіння підприємця ОСОБА_6 15 липня 2002 року;

постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі № 903/321/16 за позовом ОСББ «Агро Луцьк» до Луцької міської ради, виконавчого комітету Луцької міської ради, треті особи: ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Надра», про визнання незаконним та скасування розпорядження міського голови від 30 травня 2002 року позов задоволено. Апеляційний суд встановив, що ОСББ «Агро Луцьк» створено 21 липня 2015 року, а житловий будинок АДРЕСА_1 передано позивачу згідно акту від 05 квітня 2016 року і саме з цього дня ОСББ «Агро Луцьк» стало відомо про продаж нежитлових приміщень площею 140,8 кв. м. Тому апеляційний суд зробив висновок про те, що на час звернення ОСББ «Агро Луцьк» з позовом до суду у справі № 903/321/16 не збіг строк позовної давності перебіг якого розпочався 05 квітня 2016 року;

отже, співвласники будинку АДРЕСА_1 з 2002 року знали про вибуття із їх володіння нежитлового приміщення площею 140,8 кв. м, а ОСББ «Агро Луцьк» про вибуття цього приміщення із володіння співвласників будинку стало відомо 05 квітня 2016 року, а також вже було відомо про те, що це приміщення на час розгляду справи перебуває у володінні ОСОБА_3 . Позивачу, щонайменше 05 квітня 2016 року було відомо про порушення його права на спірне майно та про особу яка його порушила. Тому на момент звернення позивача до суду у березні 2023 року позовна давність сплинула;

судами допущено неправильне застосування приписів статей 1, 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та статті 4 ЖК України, без врахування висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 23 липня 2024 року у справі №638/5304/21 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №598/175/15-ц. Судами не враховано, що спірне нежитлове приміщення площею 140,8 кв. м у будинку АДРЕСА_1 розпорядженням Луцького міського голови від 30 травня 2002 року №313-рр було включено в перелік об`єктів, що підлягають приватизації і видано свідоцтво про право власності на це приміщення за Луцькою міською радою. На виконання цього розпорядження 12 червня 2002 року Луцькій міській раді видано свідоцтво про право власності на це нежитлове приміщення, яке зареєстроване у Волинському обласному бюро технічної інвентаризації 02 липня 2002 року. Тобто це нежитлове приміщення є самостійним об`єктом права власності;

суди не врахували розташування спірного нежитлового приміщення, а саме що воно має окремий вхід, тобто є ізольованим від інших приміщень в цьому будинку, а також, що це приміщення ніколи не використовувалось для задоволення потреб власників квартир будинку. А з моменту купівлі цього нежитлового приміщення 11 липня 2002 року підприємцем ОСОБА_6 , використовувалось для здійснення підприємницької діяльності. А розташування в цьому нежитловому приміщенні транзитних мереж теплопостачання, водопроводу та каналізації, без розташування технічного обладнання (лічильників, засувок, вентилів та ін.) не свідчить проте, що спірне приміщення є технічним, а відповідно і допопоміжним, яке має належати власникам квартир багатоповерхового будинку;

суди встановили, що оформлення права власності Луцької міської ради на спірне нежитлове приміщення мало місце у 2002 році та продаж його підприємцю ОСОБА_6 . Тобто на час оформлення права власності на це приміщенні за міською радою і продаж його іншій особі ДБН В.2.2.-15-2005 (Додаток Б) і ДБН В.2.2-15:2019 ще не були прийняті і тому з врахуванням вимог частини першої статті 5 ЦК України не підлягають застосуванню до вирішення даного спору.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржують у частині задоволених позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та розподілу судових витрат.В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

09 травня 2025 року ОСББ «Арго Луцьк» надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить:

касаційну скаргу залишити без задоволення;

оскаржені рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

відповідач отримала у власність спірне приміщення на підставі договору дарування № 103 від 02 березня 2023 року, за умовами якого ОСОБА_4 подарувала вказане приміщення гр. ОСОБА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою з реєстру №326810982 від 23 березня 2023 року. Саме з вказаної інформаційної довідки позивач дізнався про безпосередньо особу відповідача - ОСОБА_1 , яка поза волею власника набула спірне майно. Необхідність встановлення особи відповідача зумовлена тими обставинами, що після ухвалення постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі №903/321/16 і до лютого 2023 року позивач мав можливість вільного доступу до спірних приміщень, проте в лютому 2023 року мешканцями будинку та головою ОСББ були виявлені факти проникнення та проведення невідомими особами ремонтних робіт в спірному підвальному приміщенні. Невідомі особи встановили свої замки на вхідні двері до вказаного підвального приміщення та не допускали ні голову ОСББ, ні інших співвласників до приміщення, здійснювали демонтаж гіпсокартонного перекриття стін, що підтверджується наявними в матеріалах справи фотознімками та використовували при цьому наявні в приміщенні комунікації електро-, водо- та теплопостанчання, каналізацію. З цього приводу голова ОСББ та інші мешканці будинку в лютому-березні 2023 року неодноразово звертались до Луцької міської ради та до правоохоронних органів з відповідними заявами щодо вжиття заходів на припинення протиправних дій та повернення у володіння співвласників підвального приміщення, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями акту, відповідних звернень та відповідей на них;

позов про витребування приміщення був пред`явлений 29 березня 2023 року, після того як позивачем було з`ясовано як про фактичне вибуття майна з свого володіння, так і про особу відповідача, а отже трьох річний строк позовної давності не порушений. Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються із висновками щодо застосування статей 261 267 ЦК України, викладеними в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі №296/6465/21, в якій зазначено, що початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна саме до іншої особи, а не з моменту, коли вона довідалася/або могла довідатися лише про сам факт вибуття майна із власності;

встановивши, що спірне підвальне приміщення, законним володільцем якого є співвласники будинку в особі позивача, вибуло з володіння не з їхньої волі та набуто відповідачем безоплатно по договору дарування суди першої та апеляційної інстанції правильно застосували до спірних правовідносин норми статей 387 388 ЦК України та дійшли висновку про витребування такого майна від ОСОБА_1 незалежно від добросовісності останньої, як в кінцевого власника, що є належним способом захисту і узгоджується із висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (провадження № 6-2407цс15), від 17 грудня 2014 року (провадження № 6-140цс14), постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц та постанові Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 461/4259/18;

з врахуванням положень статей 1, 5 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» та висновків викладених в тому числі в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц суди правильно констатували, що при вирішенні даного спору ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень у багатоквартирному будинку, а саме встановлення того, чи відноситься вони до допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку і дійшли правильного висновку, що підвальне приміщення (№ № з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням, належить на праві спільної власності співвласникам вказаного багатоквартирного будинку в особі ОСББ «Арго Луцьк», які не надавали згоди на його відчуження. Ця обставина встановлена постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі № 903/321/16, яка набрала законної сили;

у висновку судової будівельно-технічної експертизи судового експерта відділу інженерно-технічних досліджень Волинського відділення Львівського НДІСЕ № 3155 від 17 січня 2024 року констатовано, що приміщення підвалу за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжними приміщеннями і призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців;

наявні в матеріалах справи і належним чином досліджені та оцінені судами письмові докази свідчать, що спірні приміщення ніколи не проектувались і не будувались, як окреме нежитлове приміщення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), а їх статус було змінено в незаконний спосіб внаслідок прийняття розпорядження Луцького міського голови від 30 травня 2002 року №313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 », яке визнано судом незаконним і скасовано;

спірні правовідносини між позивачем та відповідачем виникли у 2023 році, коли відповідач заволоділа спірними приміщеннями на підставі договору дарування № 103 від 02 березня 2023 року, а не в 2002 році.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 від 31 березня 2025 року на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2024 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2024 року, постанову Волинського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 04 березня 2025 року повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2

03 червня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 29 квітня 2025 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження:

суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16; від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3234/16; від 27 січня 2021 року у справі № 186/599/17; від 23 липня 2024 року у справі № 638/5304/21; від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради народних депутатів № 547 від 29 грудня 1989 року «Про прийняття в експлуатацію новозбудованих об`єктів», затверджено акти Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію 180-квартирного житлового будинку АДРЕСА_3 /перша черга № 108 квартир/ потужністю 5772,0 кв. м. та вирішено 180-квартирний житловий будинок АДРЕСА_3 /108-квартир/ потужністю 5772,0 кв. м. передати на баланс молодіжному житловому комплексу « Арго », зобов`язано останнього передати вказаний будинок на баланс житлово-експлуатаційній дільниці №11 до 01 квітня 1990 року.

Згідно з актом Державної приймальної комісії від 28 грудня 1989 року про прийняття в експлуатацію вказаного буднику, затвердженого рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради народних депутатів № 547 від 29 грудня 1989 року відсутні відомості про наявність нежитлових (вбудованих, вбудовано-прибудованих) приміщень у вказаному будинку.

Із плану проекту підвалу від 09 січня 1989 року; технічного паспорту - плану поверхів будівлі літери А-9 - підвал від 05 лютого 1990 року та досліджених в судовому засіданні матеріалів інвентаризаційної справи на нерухоме майно вбачається, що спірні приміщення в плані поверхів будівлі літери А-9 «підвал» зазначені під № І - є коридором, а приміщення під № № ІІ, LLVII, LLVIII - є підвальними приміщеннями. 23 травня 2002 року в «план поверхів будівлі літери А-9 - підвал» внесені зміни, згідно яких вказаним приміщенням присвоєні номери 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 та зазначено площі цих приміщень, а саме: 1 - 3,90 м. кв.; 2 - 5,80 м. кв.; 3 - 39,70 м. кв.; 4 - 2,90 м. кв.; 5 - 3,70 м. кв.; 6 - 44,00 м. кв.; 7 - 40,80 м. кв. Всього площа підвальних приміщень 1-7 становить 140,80 м.кв.

Розпорядженням міського голови від 30 травня 2002 року № 313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 », спірне нежитлове приміщення було включено в перелік об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу та на підставі вказаного розпорядження 12 червня 2002 року було видано свідоцтво серія НОМЕР_1 про право власності на нежитлове підвальне приміщення (номери приміщень з 1 по 7) загальною площею 140,8 кв. м за Луцькою міською радою та в подальшому приватизоване ОСОБА_6 .

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі № 903/321/16 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/62947034) визнано незаконним та скасовано розпорядження міського голови від 30 травня 2002 року №313-рр «Про приватизацію нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ».

У справі №903/321/16 встановлено, що в нежитлових підвальних приміщеннях (№ з 1 по 7) загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , розташовані інженерні мережі водопостачання, опалення та каналізації, обладнані запірною арматурою, лічильники, згідно наданих позивачем до матеріалів справи плану підвалу з мережею опалення; плану підвалу електрифікації та магістральної сітки; плану підвалу сітки диспетчеризації; плану підвалу електропоставки і зв`язку; плану поставки із сіткою водопостачання, каналізації, які повинні використовуватись всіма співвласниками житлового будинку. Нежитлові приміщення (№ з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , входять до складу неподільного майна житлового комплексу та є технічними приміщеннями, а відтак вказане неподільне майно повинно перебувати в спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку, що не підлягає відчуженню. План проекту підвалу житлового будинку від 09 січня 1989 року є документами, які підтверджують той факт, що вказане приміщення є підвальними приміщеннями з моменту забудови та здачі житлового будинку АДРЕСА_1 в експлуатацію, який надалі був заселений жителями (співвласниками квартир), а також те, що спірні приміщення площею 140,8 кв. м є допоміжними в яких проходять усі комунікації будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої), а відповідно, є об`єктом спільної сумісної власності співвласників багатоквартирного будинку. цього, відповідно до Акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта від 28 грудня 1989 року, в якому чітко визначено площа та кількість квартир в тому числі і підземна частина яка складається із об`єму в 597,3 кв. м та відсутності будівель соціальної сфери. Докази зворотнього у матеріалах справи відсутні. Оскільки підвальні приміщення (№ з 1 по 7) загальною площею 140,8 кв. м є допоміжними, в яких проходять усі комунікації будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої), а відповідно, є об`єктом спільної сумісної власності співвласників багатоквартирного будинку, суд дійшов висновків, що такі допоміжні приміщення не можуть бути передані в оренду чи відчужені без згоди об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

01 липня 2021 року на підставі договору купівлі-продажу №1246 право власності на спірне приміщення набуло ТОВ «Нерухомість-закон та порядок», яке 30 січня 2023 року продало його ОСОБА_4 .

02 березня 2023 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування № 103 подарувала вказане приміщення своїй дочці ОСОБА_1 .

Відповідно до висновку за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи судового експерта відділу інженерно-технічних досліджень Волинського відділення Львівського НДІСЕ від 17 січня 2024 року №3155 при наданих матеріалах за умов наведених в дослідницькій частині висновку експерта та за результатами проведеного візуально-інструментального обстеженням приміщень підвалу: коридор (І) - 11,5 кв.м. (відповідає приміщенню №1 згідно технічного паспорту від 22 травня 2002 року); підвал (II) - 48,5 кв.м.; (відповідає приміщенню №3 згідно технічного паспорту від 22 травня 2002 року); підвал (LLVII) - 40,8 кв. м; (відповідає приміщенню №6 згідно технічного паспорту від 22 травня 2002 року); підвал (LLVIII) - 51,1 кв. м, (відповідає приміщенню № 7 згідно технічного паспорту від 22 травня 2002 року) за адресою: АДРЕСА_1 наявні конструктивні елементи фундаменту - бетонні блоки. Разом з тим, наявні наступні інженерні мережі: інженерні мережі опалення; інженерні мережі водопостачання; інженерні мережі каналізації; інженерні мережі електропостачання;

Експерт зазначив, що при наданих матеріалах за умов, наведених в дослідницькій частині висновку експерта відповідно до роз`яснень нормативно-правових актів в галузі будівництва, зокрема, Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та Державних будівельних норм ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення» приміщення підвалу: коридор (І) - 11,5м2; (відповідає приміщенню №1 згідно з технічним паспортом від 22 травня 2002 року); підвал (II) - 48,5м2; (відповідає приміщенню №3 згідно технічного паспорту від 22 травня 2002 року); підвал (LLVII) - 40,8м2; (відповідає приміщенню №6 згідно з технічним паспортом від 22 травня 2002 року); підвал (LLVIII) - 51,1м2, (відповідає приміщенню №7 згідно з технічним паспортом від 22 травня 2002 року) за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжними приміщеннями.

З проектної документації по будинку (план проекту підвалу від 09 січня 1989 року; план поверхів будівлі літери А-9 - підвал від 05 лютого 1990 року; план підвалу - електроосвітлення та магістральні мережі; план підвалу з мережами опалення; план підвалу - мережі диспетчеризації; план підвалу з мережами водопостачання, каналізації; план підвалу - електропостачання та пристрої зв`язку) та матеріалів інвентаризаційної справи на нерухоме майно вбачається, що спірне приміщення позначене на «плані поверхів будівлі літери А-9 підвал» під № І - є коридором, а приміщення під № № ІІ, LLVII, LLVIII - є підвальними приміщеннями, з вказаних документів вбачається, що в цих приміщеннях розташовані інженерні мережі водопостачання, опалення та каналізації, лічильники.

Лінійні мережі внутрішньої зливової каналізації К2 від приймальної воронки на покрівлі через всі поверхи по стояку виводяться в зовнішню систему каналізації (колодязь № 3 - див. аркуші проекту 137-87-01-ВК) трубою діаметром 100 мм через зовнішню стіну приміщення № 4. Обладнання відсутнє, не передбачено проектом. Частина лінійної мережі господарчої каналізації К1 збирає стоки зі стояків каналізації трубою діаметром 100 мм і також виводить зібрані стоки через зовнішню стіну приміщення № 4 назовні в колодязь № 5. Обладнання відсутнє, не передбачено проектом. На момент огляду дане нежитлове приміщення не експлуатується, не підключене до мереж електро-, газо-, водопостачання, каналізації, опалення та інших внутрішньобудинкових мереж, перебуває в стані, що потребує ремонту.

Позиція Верховного Суду

Щодо витребування майна з чужого незаконного володіння

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України).

У рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення) (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

Нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна (пункт 3 частини першої статті 2 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року у справі №815/219/17 (провадження №К/9901/3315/18) зазначено, що: «ОССБ, яке є об`єднанням громадян, мета створення та діяльність якого прямо та безпосередньо пов`язана із забезпеченням і захистом прав співвласників будинку, є належним виразником інтересів більшості членів цього об`єднання. Водночас, інтереси об`єднання, як юридичної особи, не завжди співпадають з інтересами кожного члена об`єднання. З урахуванням мети створення, ОСББ має пряме та безпосереднє відношення до усіх питань, що стосуються будинку, а отже може мати власну, окрему від інтересів кожного окремого члена об`єднання, матеріально-правову зацікавленість у спорах що стосуються будинку. Наявність матеріально-правової зацікавленості у ОСББ у правовідносинах, що виникають щодо будинку чи його складових, утримання, експлуатації та інших подібних питань є передумовою визнання за ОСББ самостійної процесуальної правосуб`єктності, а отже і права на звернення до суду із самостійним позовом. Окрім того, реальний захист прав співвласників будинку (членів ОСББ) у певних випадках потребує звернення до суду. Відтак, невизнання за ОСББ самостійного права на звернення до суду в інтересах членів, призвело б до неможливості забезпечення і захисту прав співвласників будинку і стало б невиправданою перешкодою для досягнення мети об`єднання».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19) вказано, що: «нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Суди не встановили, чи є спірне приміщення нежитловим, бо зі стадії проектування житлового будинку призначалося для торговельних потреб непромислового характеру, чи використовувалося воно як самостійний об`єкт нерухомості, а відтак чи є допоміжним».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі № 760/34774/19 (провадження № 61-16370св20) зазначено, що: «суди не з`ясували належним чином чи є спірне приміщення за своїми технічними та юридичними характеристиками допоміжним, та що у ньому знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно для обслуговування будинку; чи навпаки є нежитловим».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 червня 2022 року в справі № 922/1406/21 зазначено, що:

«20. Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 у справі № 906/1169/17).

Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку правового режиму допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Цілком очевидно, що виходячи з такої презумпції та з врахуванням принципу змагальності сторін, лише позивач не повинен доводити режим спірних приміщень як допоміжних, а навпаки, передусім відповідач-2, який є їх останнім набувачем, має довести винятковий режим спірних приміщень як ізольованих приміщень в багатоквартирному будинку, що не належать до житлового фонду та є самостійним об`єктом нерухомого майна, оскільки зі стадії проектування, тобто з самого початку вони будувалися з іншим цільовим призначенням - для потреб непромислового характеру (схожий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 у справі № 598/175/15-ц)».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2022 року в справі № 461/5209/19 (провадження № 61-20295св21) зазначено, що:

«ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_6 . Позивач посилався на порушення його прав як співвласника спільного майна багатоквартирного житлового будинку.

Спірні приміщення є допоміжними приміщення багатоквартирного будинку та неподільним майном, яке перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку;

Заява про збільшення розміру позовних вимог від 25 червня 2020 року не є фактично поданням окремого позову з іншим предметом та підставами позову, оскільки позивач як на підставу для визнання недійсним оспорюваного договору дарування посилався на незаконність запису державного реєстратора Зубрянської сільської ради, Пустомитівського району Львівської області ОСОБА_5 № 15400167 від 11 липня 2016 року. За таких обставин, оскільки за ОСОБА_6 11 липня 2016 року зареєстровано право власності на комори горища площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м, які належать до допоміжних приміщень у багатоквартирному житловому будинку АДРЕСА_7 , суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для скасування запису, вчиненого державним реєстратором Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області Живко М. О. № 15400167 від 11 липня 2016 року.

Суди не звернули увагу, що до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття прав взагалі). Установивши, що спірні приміщення відносяться до допоміжних приміщень у багатоквартирному будинку, суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Тому судові рішення належить скасувати та ухвалити нове про задоволення позову».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 520/9210/19 (провадження № 61-12504св22) зазначено, що:

«при зверненні із позовом ОСОБА_7 посилався на те, що нежитлові приміщення цокольного поверху № 101 загальною площею 845,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_8 є допоміжними приміщеннями, що належать мешканцям багатоквартирного будинку на праві спільної сумісної власності (том 1, а. с. 2-12). У зв`язку із цим ОСОБА_7 просив визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Одеської міської ради №120 від 28 квітня 2016 року «Про реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м. Одеси на об`єкти нерухомого майна, розташовані у м. Одесі, в частині реєстрації за територіальною громадою м. Одеси права власності на «нежитлові приміщення цокольного поверху № 101 загальною площею 845,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_8 »;

позивач зазначав, що є співвласником підвалу цього багатоквартирного будинку на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Визнання права власності на приміщення підвалу, де розташоване технічне обладнання будинку (електрощитові, стояки теплопостачання та водопостачання, водо відведення, сходи до підвалу), унеможливлює належне технічне обслуговування та утримання багатоквартирного будинку, порушує право спільної сумісної власності співвласника багатоквартирного будинку, законні інтереси позивача та є незаконним з боку виконавчого комітету Одеської міської ради (том 1, а. с. 2-12);

аналіз матеріалів справи свідчить, що на підтвердження того, що спірне приміщення є допоміжним, до матеріалів справи позивачем було долучено: копію технічного паспорта на житловий будинок АДРЕСА_8 , від 28 травня 2011 року, виготовленого КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» Одеської міської ради, відповідно до якого, загальна площа підвалу в даному будинку, становить 969,5 кв. м, яка відповідно до експлікації складається з щитової, водомірного вузла, підсобних приміщень та кладових (том 1, а. с. 44-48); акт приймання-передачі з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси житлового будинку з інженерними мережами та зовнішніми інженерними мережами водопостачання та водовідведення, розташованих за адресою АДРЕСА_8 , від 28 січня 2016 року, в розділі «Відомості про нежилі приміщення будинку» вказано: «Площа нежилих приміщень житлового будинку складає - 2099,0 кв. м, у тому числі: підвали 969,5 кв. м, сходові клітини - 1129,5 кв. м» (том 1, а. с. 20-27); фотоматеріали на яких зображено підвальні приміщення будинку АДРЕСА_8 , в яких наявні мережі, водопостачання, водовідведення та електропостачання для забезпечення належної експлуатації багатоквартирного будинку в цілому (том 1, а. с. 28-29). У тексті позовної заяви зазначено, що вказані фотоматеріали виготовлені позивачем безпосередньо перед подачею позовної заяви та на них зображено підвальні приміщення в будинку АДРЕСА_8 , в яких прокладено мережі водопостачання, водовідведення, електропостачання, електрощитова;

в порушення норм процесуального права суди не надали оцінки вказаним доказам та інформації, що в них відображена, на предмет того чи спірні приміщення допоміжними. Суди не з`ясували належним чином чи є спірне приміщення за своїми технічними та юридичними характеристиками допоміжним, та що у ньому знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно для обслуговування будинку; чи навпаки є нежитловим».

За схожих обставин Європейський суд з прав людини зауважив, що рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном. Вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт. Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту. В кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс інтересів. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого протоколу здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти контракт без такої згоди або у випадку спору - без його судового вирішення. Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не відповідало закону. У зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 41 - 45, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами (частина перша статті 4 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

Завданням ОСББ є захист майнових прав співвласників об`єднання, в силу закону та Статуту (див. пункт 45 постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 червня 2024 року в справі № 904/2768/23).

ОСББ є організаційною формою утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) усіма власниками його квартир та нежитлових приміщень, яке відповідно до положень статей 4, 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» представляє інтереси всіх співвласників будинку (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2024 року в справі № 522/22450/13-ц (провадження № 61-5613св24)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зроблено висновок, що:

«7.10. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

7.11. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

7.12. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зазначено:

«7.18. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

7.19. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.

7.20. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

7.21. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

7.25. Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу».

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом ОСББ «Арго Луцьк» зазначало, що підвальне приміщення (№ з 1 по 7) загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням і є спільною власністю співвласників вказаного багатоквартирного будинку в особі ОСББ «Арго Луцьк», які не надавали згоди на його відчуження, а тому нерухоме майно перебуває у власності ОСОБА_1 незаконно та підлягає витребуванню;

суди, з урахуванням висновків судової будівельно-технічної експертизи судового експерта відділу інженерно-технічних досліджень Волинського відділення Львівського НДІСЕ № 3155 від 17 січня 2024 року та обставин, встановлених у постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 22 листопада 2016 року у справі №903/321/16, встановили, що підвальне приміщення (№ з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням вказаного багатоквартирного будинку;

суди встановили, що підвальне приміщення (№ з 1 по 7), загальною площею 140,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням, належить на праві спільної власності співвласникам вказаного багатоквартирного будинку в особі ОСББ «Арго Луцьк», які не надавали згоди на його відчуження;

у відзиві на позовну заяву відповідачка заявила про застосування позовної давності (т. 2, а. с. 139-144);

при вирішенні заяви про застосування позовної давності суди вказали, що перебіг позовної давності починається з моменту, коли позивач дізнався або повинен дізнатися про порушення прав саме зі сторони відповідача. Оскільки відповідач отримала у власність вказане приміщення на підставі договору дарування № 103 від 02 березня 2023 року, а позов про витребування приміщення був поданий суду в березні 2023 року, то суди зробили висновок, що позовна давність не пропущена;

усталеним у практиці Верховного Суду є підхід до застосування правила статті 261 ЦК України, за яким початок відліку позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, пов`язується із моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила;

поза увагою судів залишилось те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники;

суди не врахували, що закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб;

суди не встановили, коли співвласники довідалися або могли довідатися про порушення права у зв`язку із вибуттям спірного майна зі спільної власності співвласників багатоквартирного будинку.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про витребування майна з чужого незаконного володіння. Тому рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині задоволених позовних вимог ОСББ «Арго Луцьк» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння належить скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо додаткових рішень

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

З урахуванням того, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у частині задоволених позовних вимог ОСББ «Арго Луцьк» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння підлягає скасуванню із передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, додаткове рішення суду першої інстанції та додаткову постанову апеляційного суду також належить скасувати.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без дотримання норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині - скасувати та передати справу у зазначеній частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2024 року, постанову Волинського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року у частині задоволених позовних вимог об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Арго Луцьк» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2024 року та додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 04 березня 2025 року скасувати.

Передати справу у частині позовних вимог об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Арго Луцьк» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та розподілу судових витрат на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту ухвалення постанови касаційного суду рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2024 року, постанова Волинського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2024 року та додаткова постанову Волинського апеляційного суду від 04 березня 2025 року у скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко