Постанова

Іменем України

06 червня 2018 року

м. Київ

справа № 520/14722/16-ц

провадження № 61-14485св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Лесько А. О., Мартєва С. Ю.

учасники справи:

позивач - Одеська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - ОСОБА_6 - на рішення апеляційного суду Одеської області від 15 червня 2017 року у складі суддів: Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я., Плавич Н. Д.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2016 року Одеська міська рада звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про витребування майна із чужого володіння та визнання права власності.

Позов мотивовано тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2007 року у справі за позовом ОСОБА_7 до Одеського міського управління земельних ресурсів Одеської міської ради, Одеського міського управління Одеської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» про визнання права власності на земельну ділянку, визнано за ОСОБА_7 право власності на земельну ділянку площею 1 000 кв.м з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_7 отримав 08 травня 2007 року державний акт на вказану земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1. На підставі договору дарування від 29 травня 2007 року ОСОБА_7 здійснив відчуження земельної ділянки ОСОБА_8, який у свою чергу на підставі договору дарування від 11 липня 2007 року здійснив відчуження земельної ділянки ОСОБА_9 Останній на підставі договору дарування отримав державний акт на право власності на земельну ділянку та на підставі договору купівлі-продажу 04 серпня 2014 року продав спірну земельну ділянку ОСОБА_10, яка на підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2016 року здійснила відчуження земельної ділянки ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2007 року, на підставі якого ОСОБА_7 набув право власності на земельну ділянку, скасовано ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2008 року, в подальшому позовна заява ОСОБА_7 ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2008 року залишена без розгляду. Крім того, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року, скасовано державний акт про право власності ОСОБА_9 на спірну земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1.

Посилаючись на те, що земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради не з її волі, а іншим шляхом, Одеська міська рада просила витребувати від ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану за адресою: АДРЕСА_1; встановити порядок виконання рішення, вказавши, що рішення є підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради; стягнути судові витрати.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 березня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вибуття спірної земельної ділянки з володіння територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради відбулось поза волею громади іншим шляхом, проте позивачем пропущено строк звернення до суду за захистом порушеного права.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 15 червня 2017 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 березня 2017 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позову. Витребувано від ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

Встановлено порядок виконання рішення, згідно якого рішення є підставою для здійснення за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що набуття відповідачами як останніми набувачами земельної ділянки, відбулося на підставі договору купівлі-продажу 29 червня 2016 року, тому позов про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки подано 21 листопада 2016 року до суду в межах строку позовної давності. Правові підстави для застосування передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України наслідків спливу позовної давності до вимог про витребування земельної ділянки у останніх набувачів відсутні. Територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради довела факт існування права комунальної власності на спірну земельну ділянку, земля вибула з володіння громади на підставі судового рішення, яке скасовано, тому є підстави, передбачені пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, для витребування земельної ділянки від добросовісних набувачів.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - ОСОБА_6 - просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, який законно й обґрунтовано застосував позовну давність до спірних правовідносин; суд апеляційної інстанції допустив невірне тлумачення закону в частині переривання перебігу позовної давності; позовна давність, перебіг якої за висновками суду почався 19 грудня 2008 року, сплила 19 грудня 2011 року, тому подання прокурором позову у січні 2012 року не свідчить про переривання перебігу позовної давності; судом апеляційної інстанції не взято до уваги висновки, викладені у постановах Верховного Суду України щодо застосування статті 264 ЦК України, якими визначено, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності, а не після її спливу; суд апеляційної інстанції допустив невірне тлумачення закону в частині визначення початку перебігу позовної давності, її переривання та визначення моменту відновлення перебігу позовної давності після його переривання внаслідок пред'явлення позову до одного із кількох боржників або щодо частини вимоги, право на яку має позивач; апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги.

20 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суди встановили, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2007 року в справі за позовом ОСОБА_7 до Одеського міського управління земельних ресурсів Одеської міської ради, Одеського міського управління Одеської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» про визнання права власності на земельну ділянку, ухваленим в порядку заочного розгляду справи, визнано за ОСОБА_7 право власності на земельну ділянку загальною площею 0,1 га, розташовану в АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських споруд.

На підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2007 року у вказаній справі Одеським міським управлінням земельних ресурсів 08 травня 2007 року видано ОСОБА_7 державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на вищезазначену земельну ділянку.

На підставі договору дарування земельної ділянки від 29 травня 2007 року ОСОБА_7 подарував ОСОБА_8 вищезазначену земельну ділянку, який у свою чергу на підставі договору дарування від 11 липня 2007 року подарував спірну земельну ділянку ОСОБА_9

На підставі договору дарування від 11 липня 2007 року Одеським міським управлінням земельних ресурсів 02 жовтня 2007 року видано державний акт серії НОМЕР_3 на право власності ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яка розташована по АДРЕСА_1.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2008 року в справі за позовом ОСОБА_7 до Одеського міського управління земельних ресурсів Одеської міської ради, Одеського міського управління Одеської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» про визнання права власності на земельну ділянку за заявою Управління земельних ресурсів Одеської міської ради про перегляд заочного рішення рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2007 року скасовано. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2008 року позовну заяву ОСОБА_7 про визнання права власності на спірну земельну ділянку залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) у зв'язку з повторною неявкою в судове засідання позивача, належним чином повідомленого про час та місце розгляду справи.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року, позов прокурора Київського району м. Одеси в інтересах Одеської міської ради до ОСОБА_9, Управління Державного комітету України з земельних ресурсів в місті Одесі про визнання недійсним та скасування державного акта на земельну ділянку, витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено частково. Скасовано державний акт серії НОМЕР_3, виданий 02 жовтня 2007 року ОСОБА_9, про право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1, встановлено порядок виконання рішення, згідно якого рішення є підставою для скасування державної реєстрації державного акта. В іншій частині позову відмовлено.

На підставі договору купівлі-продажу від 04 серпня 2014 року ОСОБА_9 продав ОСОБА_10 земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану по АДРЕСА_1.

На підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2016 року ОСОБА_10 продала в рівних частках ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спірну земельну ділянку.

Державну реєстрацію права власності на ? частку земельної ділянки за ОСОБА_4, на ? частку земельної ділянки за ОСОБА_5 проведено 29 червня 2016 року.

Відповідно до статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на землю.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Згідно статті 12 ЗК Українивирішення питань щодо надання у власність земельних ділянок належить до виключної компетенції територіальної громади в особі місцевих рад.

Статтею 83 ЗК України (в редакції, чинній на момент видачі ОСОБА_7 державного акта про право власності на землю) визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної і державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші обєкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Правові підстави набуття громадянами та юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності визначено частиною першою статті 116 ЗК України (в редакції, чинній на момент видачі ОСОБА_7 державного акта про право власності на землю). Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що земельна ділянка площею 0,1 га, яка розташована по АДРЕСА_1, знаходиться в межах м. Одеси та є об'єктом права комунальної власності територіальної громади, а відтак, могла бути передана громадянину ОСОБА_7 чи будь-якій іншій особі у приватну власність лише за згоди безпосередньо територіальної громади на підставі відповідного рішення Одеської міської ради.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Таким чином, встановивши, що Одеська міська рада як уповноважений орган власника територіальної громади м. Одеси рішення про передачу спірної земельної ділянки із земель комунальної власності територіальної громади у приватну власність ОСОБА_7 чи будь-якої іншої особи не приймала, земельна ділянка вибула із володіння територіальної громади м. Одеси не з волі громади, а іншим шляхом, а саме: на підставі рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку, яке було згодом скасовано, суд апеляційної інстанції правильно застосував положення частини першої статті 388 ЦК Українита дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки у відповідачів.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року № 6-2161цс16.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги Одеської міської ради, апеляційний суд правильно виходив із того, що позов подано в межах трирічного строку звернення до суду, оскільки набуття ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спірної земельної ділянки відбулося на підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2016 року, а до суду із даним позовом Одеська міська рада звернулась 21 листопада 2016 року.

Висновки суду апеляційної інстанції про те, що позовна давність переривалася є правильними, оскільки Одеська міська рада у 2007 році зверталась до суду із заявою про перегляд заочного рішення, на підставі якого спірна земельна ділянка вибула із її володіння, також у 2012 році прокурор в інтересах держави в особі Одеської міської ради звертався до суду з приводу скасування державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_9, тобто позивачем вчинялись дії щодо відновлення свого порушеного права на спірну земельну ділянку, що є підставою, передбаченою частиною першою статті 264 ЦК України, для переривання перебігу позовної давності.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Таким чином, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржене рішення апеляційного суду ухвалено без додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 15 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. О. Лесько

С.Ю.Мартєв