АКТУАЛЬНІ ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ. ВИПУСК 1.

03.06.2020 | Автор: Олександр Б.
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube
АКТУАЛЬНІ ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ.  ВИПУСК 1. - aktualni_pravovi_visnovki_verhovnogo_sudu_vipusk_1_1_5ed78d610e92e.jpg

Цивільна юрисдикція

При вирішенні питання зміни прізвища дитини слід враховувати, що оскільки оцінка дітьми поведінки своїх батьків і життєвих обставин є необ’єктивною, така зміна може не відповідати їх інтересам, психологічному та гармонійному розвитку, адже, одним із основних засобів ідентифікації дитини є її ім`я, яке надається дитині при народженні і складається із прізвища, власного імені та по батькові.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 234/19213/17, провадження № 61-16113св19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88815152

«У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про зміну прізвища дітей. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 28 грудня 2007 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, у якому сторони мають двох неповнолітній дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У січні 2013 року шлюбні стосунки з відповідачем було припинено, діти залишилася проживати з нею. Після розлучення, відповідач вихованням дітей не займався, лише іноді з ними зустрічався, а в подальшому ці зустрічі зовсім припинились, у зв`язку з чим діти образились на відповідача та не бажають з ним зустрічатись.

Вказувала на те, що вона перебуває у фактичних шлюбних відносинах з іншим чоловіком, який фактично взяв на себе обов`язки з виховання її дітей. Систематична відсутність відповідача у житті дітей призвела до того, що вони бажають змінити прізвище з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 ». Вважала, що зміна прізвища дітей цілком відповідає їх інтересам.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила змінити прізвище дитини ОСОБА_3 на « ОСОБА_7 та прізвище дитини ОСОБА_4 на « ОСОБА_6».

«Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від01 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 17 липня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що зміна прізвища дітей не буде відповідати їх інтересам, психологічному та гармонійному розвитку, оскільки оцінка дітьми поведінки своїх батьків, життєвих обставин є необ`єктивною, так як діти ще не розуміють, що зміна їх прізвищ не може впливати на обставини, які відбулися або відбудуться, та на взаємовідносини, які склалися між колишнім подружжям, навпаки, зміна прізвища може зашкодити їх подальшому спілкуванню з їх рідним батьком, тоді як таке спілкування для дітей є необхідним.

Також судами враховано, що відповідач постійно намагається спілкуватися з дітьми, сплачує аліменти на їх утримання, а позивач перешкоджає спілкуванню батька з дітьми, що підтверджено рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 04 вересня 2017 року у справі № 234/18697/16ц.»

З наведеними висновками колегія суддів погодилась, зазначивши, зокрема:

«Частиною першою статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Кожна дитини відповідно до статті 7 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року має право на збереження індивідуальності.

Одним із основних засобів ідентифікації дитини є її ім`я, яке надається дитині при народженні і складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить».

Якщо подружжя, що є громадянами різних держав, спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу хоча б один з них продовжує проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України. У випадку відсутності такої ситуації - правові наслідки шлюбу визначаються правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2020 року у справі № 569/5047/18, провадження № 61-9468св19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88339452

«Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено повністю.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції 11 листопада 2011 року, актовий запис № 1789. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 відновлено дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 ».

«Аргумент касаційної скарги про те, що суди не правильно визначили особистий закон подружжя, колегія суддів відхиляє з таких підстав.

Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв`язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю (частина перша та друга статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право»). У частині першій статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином. Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (стаття 63 Закону України «Закону України «Про міжнародне приватне право»).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року в справі № 553/703/18 (провадження №61-7956св19) зроблено висновок по застосуванню статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» та вказано, що «якщо подружжя, що є громадянами різних держав, спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу хоча б один з них продовжує проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України. У випадку відсутності такої ситуації - правові наслідки шлюбу визначаються правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином. У справі, яка переглядається, судами установлено, що позивач ОСОБА_1 є громадянином Італії , у 2013 році спільно з дружиною (ОСОБА_2) переїхав проживати до України, де 08 листопада 2013 року отримав посвідку на постійне проживання, а з 22 листопада 2013 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , і вказану квартиру розділено між подружжям на підставі нотаріально посвідченого договору від 14 червня 2016 року про поділ майна. В свою чергу відповідач ОСОБА_2 є громадянкою України та має постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 . Установивши, що з 2013 року сторони, перебуваючи у шлюбі, постійно проживали в Україні, де придбали житло та зареєстрували своє постійне місце проживання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував до спірних правовідносин норми сімейного законодавства України, як національне право держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, що узгоджується з положеннями статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право». При цьому, судами враховано, що як на час подання позову, так і розгляду справи, сторони проживали в Україні, а сама відповідач лише тимчасово виїжджала до Італії після припинення у січні 2017 року їх шлюбних відносин».

«У справі, що переглядається, суди встановили, що сторони мали останнє спільне місце проживання в Україні, і позивач все ще має проживання в Україні, а тому правильно визначили право держави, яке підлягає застосуванню і застосували норми СК України».

Істотне збільшення вартості майна подружжя повинне відбутися саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, а не інших чинників, зокрема, зміни цін на ринку нерухомості, інфляційних процесів тощо.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 640/13553/14-ц, провадження № 61-48240св18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89130832

«Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до, та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

При цьому для застосування передбачених частиною першою статті 62 СК України правил, істотне збільшення вартості майна (у розглядуваній справі - квартири) повинне відбутися саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, а не інших чинників (зокрема, загальної зміни цін на ринку нерухомості, інфляційних процесів), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна внаслідок невід`ємних поліпшень, а не придбання у квартиру меблів, побутової техніки тощо, які можуть бути самостійними об`єктами поділу спільного майна.

Встановивши, що позивачем не доведено, що спірна квартира за час шлюбу істотно збільшилася у своїй вартості внаслідок саме спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, а не за рахунок загальної зміни цін на ринку нерухомості, інфляційних процесів тощо, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову про визнання спірної квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дійшовши такого висновку, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали відсутніми зазначені у позові підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги про те, що вартість проведення будівельних робіт у квартирі за час шлюбу підтверджена висновком експерта та іншими доказами не впливає на правильність вирішення справи по суті, оскільки вартість квартири змінюється не лише за рахунок проведеного в ній ремонту, а і за рахунок загальної зміни цін на ринку нерухомості, інфляційних процесів, тощо».

Господарська юрисдикція

Господарські суди не повинні перебирати на себе не притаманні суду функції, які здійснюються виключно органами Антимонопольного комітету України, та знову встановлювати межі певних товарних ринків після того, як це зроблено зазначеними органами, й на підставі цього робити висновки про наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища суб`єкта господарювання на ринку.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 травня 2020 року у справі № 910/14493/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89321531

«Відповідно до частин першої та другої статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб`єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб`єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар`єрів для доступу на ринок інших суб`єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб`єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він (суб`єкт господарювання) не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Установлення монопольного (домінуючого) становища суб`єкта (суб`єктів) господарювання включає застосування як структурних, так і поведінкових показників, що характеризують стан конкуренції на ринку. При цьому застосування структурних показників зумовлюється встановленням об`єкта аналізу, визначенням товарних, територіальних (географічних), часових меж ринку на підставі інформації, яка може бути використана для визначення монопольного (домінуючого) становища.

Обов`язок з доведення в суді факту зайняття суб`єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку покладається на Антимонопольний комітет України або його територіальне відділення, яке є стороною у справі.

Водночас за змістом приписів статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб`єкт господарювання, який заперечує зайняття ним монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, має довести, що він зазнає значної конкуренції.

Господарські суди у розгляді цієї категорії справ мають перевіряти правильність застосування органами Антимонопольного комітету України відповідних правових норм, зокрема, Методики. Однак господарські суди не повинні перебирати на себе не притаманні суду функції, які здійснюються виключно органами Антимонопольного комітету України, та знову встановлювати товарні, територіальні (географічні), часові межі певних товарних ринків після того, як це зроблено зазначеними органами, й на підставі цього робити висновки про наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища суб`єкта господарювання на ринку.

Методика встановлює порядок визначення монопольного (домінуючого) становища суб`єктів господарювання на ринку і призначена для аналізу діяльності суб`єктів господарювання, груп суб`єктів господарювання та споживачів з виробництва, реалізації, придбання товарів, надання послуг, виконання робіт на загальнодержавних та регіональних ринках.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 910/6999/17, від 19.06.2018 у справі № 910/3047/17, від 11.06.2019 у справі № 915/523/18, від 05.03.2020 у справі № 910/2921/19.»

Стверджуючи про дотримання строку позовної давності, позивач повинен довести також і той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, в свою чергу відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року у справі № 16/137б/83б/22б

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89156410

«Апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду щодо дотримання позивачем строку позовної давності та про те, що перебіг цього строку має починатися з травня 2018 року, коли позивачу, за його доводами, стало відомо про укладення оспорюваного правочину між боржником та ОСОБА_1 з його апеляційної скарги в іншій справі».

«…апеляційний суд, з посиланням на приписи статті 257 ЦК України, зазначив, що перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається для особи, яка не була стороною правочину, за загальним правилом відповідно до статті 261 ЦК України від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Суд дійшов висновку, що позивач міг довідатися про укладення оспорюваного правочину, як учасник справи про банкрутство з 2010 року, здійснюючи належний контроль за зберіганням іпотечного майна ліквідатором боржника, та відхилив доводи позивача про те, що про укладення цього правочину йому стало відомо у травні 2018 року з апеляційної скарги відповідача-2 на рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2011 у справі №27/193».

Колегія суддів з такими висновками погодилась, зазначивши, зокрема:

«Аналіз стану поінформованості особи, вираженого законодавцем у формулюванні суб`єктивних чинників "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права з моменту укладення договору іпотеки 12.08.2008, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15.12.2017), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №911/3677/17 та від 26.11.2019 у справі №914/3224/16.»

Мораторій у справі про банкрутство не є загальною підставою для зупинення позовної давності, він стосується тільки задоволення певних грошових вимог до боржника, які виникли до моменту порушення справи про банкрутство.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року у справі № 16/137б/83б/22б

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89156410

«… до правовідносин про визнання недійсними правочинів у справах про банкрутство застосовуються загальні норми цивільного законодавства про позовну давність, а мораторій у справі про банкрутство не є загальною підставою для зупинення позовної давності відповідно до пункту 2 частини 1 статті 263 ЦК України, він стосується тільки задоволення певних грошових вимог до боржника, які виникли до моменту порушення справи про банкрутство. Подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у двох постановах 17.03.2020 у справі №10/5026/995/2012 (пункти 10.12 постанов) щодо застосування статті 19 Закону про банкрутство, чинного з 19.01.2013.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права . Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. В контексті застосування позовної давності ...»

Кримінальна юрисдикція

При кваліфікації дій особи за ст. 391 КК України слід оцінювати законність вимоги представника адміністрації установи виконання покарань, виходячи з його посадової інструкції або іншого документа, який регламентує його права та обов`язки.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 19 березня 2020 року у справі № 314/1905/17, номер провадження в апеляційному суді 11-кп/807/500/19, провадження № 51 - 5639 км 19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88376148

«Вироком Вільнянського районного суду Запорізької області від 05 жовтня 2018 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ст. 391 КК України та виправдано за недоведеністю його винуватості».

З цим погодився і касаційний суд, зазначивши, зокрема, наступне:

«Під злісною непокорою законним вимогам адміністрації розуміється відкрита відмова особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, від виконання конкретних і законних вимог представника адміністрації установи, який уповноважений пред`явити таку вимогу, а особа, яка відбуває покарання, зобов`язана і має можливість її виконати, але умисно не виконує.

«Суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що стороною обвинувачення не надано жодного доказу, що посада начальника дільниці посиленого контролю входить до складу адміністрації установи виконання покарань та передбачає наявність права накладати на засуджених дисциплінарні стягнення. Посадова інструкція виконуючого обов`язки начальника дільниці посиленого контролю ДУ «Вільнянська виправна колонія (№ 20)» або інший документ, який регламентує його права та обов`язки, у матеріалах кримінального провадження відсутні і такі не були предметом дослідження в судовому засіданні».

«Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 як виконуючий обов`язки начальника дільниці посиленого контролю не є суб`єктом, який має право за диспозицією ст. 391 КК України висувати вимоги адміністрації установи виконання покарань, а отже за таких обставин не доведено законність такої вимоги».

Причинний зв`язок в автотранспортних злочинах встановлюється не між діями водія та наслідками, що настали, а між порушеннями правил дорожнього руху й відповідними наслідками. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 163/1753/17, провадження № 51- 3182 км 19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/85075551

«…з наведених доказів судом достовірно встановлено, що до моменту зіткнення автомобіль «Фіат» під керуванням ОСОБА_1 рухався по лівій сузі руху, автомобіль «Вольво» по правій та частково правому узбіччі, з якого розпочав недозволений у тому місці маневр. Зазначене виключає в діях ОСОБА_1 порушення п. п. 1.5, 2.3б, 2.3д, 13.1 Правил дорожнього руху, оскільки аварійна ситуація спричинена не його діями, а водієм автомобіля «Вольво». Саме по собі не уникнення зіткнення ОСОБА_1 не може бути поставлено йому у провину, оскільки його дії були вимушеними і не перебували у прямому причинному зв`язку із суспільно небезпечними наслідками, що настали».

«Погоджуючись з висновком апеляційного суду, колегія суддів звертає увагу на те, що причинний зв`язок в автотранспортних злочинах відрізняється тим, що він встановлюється не між діями водія та наслідками, що настали, а між порушеннями правил дорожнього руху й відповідними наслідками. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка була учасником дорожнього руху».

Замах на умисне вбивство можливий лише з прямим умислом, а добровільна відмова у цих випадках можлива лише завдяки активним діям.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 29 січня 2020 року у справі № 710/112/16-к, провадження № 51-3189км19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87365808

«Так, органами досудового розслідування дії ОСОБА_1 кваліфіковані за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, а саме закінчений замах на умисне вбивство.

Згідно зі ст. 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Закінченим є замах, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Якщо умисне вбивство може бути вчинено як з прямим, так і з непрямим умислом, то замах на умисне вбивство можливий лише з прямим умислом, тобто коли вчинене свідчило про те, що винний усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, передбачав можливість або неминучість настання смерті іншої людини і бажав її настання, однак смертельний результат не настав з незалежних від нього обставин.

У випадку, коли під час замаху на злочин винний спрямовує свою волю на запобігання настанню суспільно небезпечного наслідку, в такому разі може мати місце добровільна відмова від вчинення злочину - остаточне припинення особою за своєю власною волею замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ст. 17 КК України).

На стадії закінченого замаху на вбивство добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є певний проміжок часу, у ході якого особа контролює розвиток причинного зв`язку, може втрутитися і перешкодити настанню суспільно небезпечного наслідку. Добровільна відмова у цих випадках можлива лише завдяки активним діям».

Адміністративна юрисдикція

З огляду на пріоритетність норм ПК України над нормами інших актів власник об`єкту нерухомості зобов’язаний сплачувати земельний податок з дати державної реєстрації права власності на нього, незважаючи на те, що право власності чи користування земельною ділянкою під цим об`єктом не зареєстроване.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року у справі 804/3203/17, адміністративне провадження № К/9901/40086/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89295807

«Як убачається з матеріалів справи, позивачу на праві приватної власності належить будівля клубу по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування від 18 грудня 2013 року № 931. При цьому, судами попередніх інстанцій установлено, що під обслуговування вказаного нежилого приміщення виділено 0,2335 га.

А відтак, незважаючи на те, що за позивачем не зареєстровано право власності чи користування земельною ділянкою під належним йому на праві власності нежилим приміщенням, та виходячи з принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у п. 5.2 ст. 5 цього Кодексу, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Таке правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 07 липня 2015 року № 21-775а15 у справі № 826/12388/13-а, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підп. 8 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України.

Крім того, подібна правова позиція викладена і Верховним Судом у постановах від 06 листопада 2018 року у справі № 820/2753/17 та від 31 січня 2020 року у справі № 826/8008/16».

Порушення порядку проведення розрахунків, зокрема, несвоєчасне оприбуткування готівкових коштів у книзі обліку розрахункових операцій, є разовим правопорушенням, оскільки таке правопорушення немає триваючого характеру й завершується у момент здійснення розрахунку, тому початком відліку строку для накладення адміністративного стягнення є день вчинення правопорушення.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року у справі №404/1794/16-а (2-а/404/924/16), адміністративне провадження № К/9901/39780/18.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89295800

«Як вбачається зі змісту ст. 38 КУпАП початком відліку строку для накладення адміністративного стягнення є день вчинення адміністративного правопорушення. Вказана стаття не передбачає інших умов відліку цього строку, крім як для триваючих правопорушень.

Поряд з цим, колегія суддів звертає увагу, що норми КУпАП не містять визначення поняття «триваюче правопорушення». Проте, як зазначено у листі Міністерства юстиції України від 02 серпня 2013 року № 6802-0-4-13/11, в теорії адміністративного права «триваючими» визначаються правопорушення, які, почавшись з якоїсь протиправної дії або бездіяльності, здійснюються потім безперервно шляхом невиконання обов`язку. Початковим моментом такого діяння може бути активна дія або бездіяльність, коли винний або не виконує конкретний покладений на нього обов`язок, або виконує його не повністю чи неналежним чином.

Проаналізувавши обставини справи та юридичний склад правопорушення, вчиненого позивачкою, колегія суддів дійшла висновку, що порушення порядку проведення розрахунків, зокрема, несвоєчасне оприбуткування готівкових коштів у книзі обліку розрахункових операцій, є разовим правопорушенням, оскільки таке правопорушення немає триваючого характеру й завершується у момент здійснення розрахунку (в даному випадку це дата фіскального чека - 08 липня 2014 року).

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 158/286/17.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що оскільки контролюючим органом прийнято спірну постанову про притягнення позивачки до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення поза межами строку, передбаченого ст. 38 КУпАП (14 березня 2016 року), така постанова є протиправною та підлягає скасуванню».

Оскільки ПК України чітко врегульовано правовий статус податкової консультації як акта індивідуальної дії, вона може бути предметом судового оскарження в порядку адміністративного судочинства.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 травня 2020 року у справі №810/2842/16, адміністративне провадження №К/9901/39387/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89295767

«Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України (в редакції, що діяла на час розгляду справи судами) передбачалось, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Таким чином ПК України чітко врегульовано правовий статус податкової консультації як акта індивідуальної дії, який, з огляду на вищенаведену норму процесуального законодавства, може бути предметом судового оскарження в порядку адміністративного судочинства.

При цьому встановленню в справах про визнання протиправною та скасування податкової консультації підлягають обставини щодо: поставлених у зверненні платника податків про надання податкової консультації питань; викладених у податковій консультації відповідей; відповідності зазначених у податковій консультації висновків нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Проте, суди попередніх інстанцій вказані обставини не досліджували, що виключає можливість суду касаційної інстанції перевірити правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та правової оцінки обставин справи.

Водночас помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що надана контролюючим органом податкова консультація не створює і не припиняє прав чи обов`язків позивача, оскільки, серед іншого, отримання позивачем індивідуальної податкової консультації, зміст якої відповідає нормам діючого законодавства, є юридичним фактом, що є підставою для звільнення від відповідальності платника податку, який діяв у відповідності до наданих такою консультацією роз`яснень з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства.

Така ж правова позиція наведена і в постанові Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №813/2617/15 (адміністративне провадження №К/9901/8571/18)».

Автор дайджеста: Олександр Б

2246
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные статьи
Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0