Право дитини на представництво в суді. Чи діє адвокатська монополія у справах щодо малолітніх?

Дитина. Право на спілкування з обома батьками. Представники сторін. Судовий розгляд. На перший погляд, йдеться про типову категорію сімейних спорів. Проте саме у таких справах нерідко виникає питання, яке виходить далеко за межі окремого процесуального спору - чи може право дитини на ефективний судовий захист бути поставлене у залежність виключно від професійного статусу особи, яка реалізує волю її законного представника? Саме у цьому контексті особливого значення набуває аналіз законодавчих механізмів представництва інтересів малолітніх осіб у суді.

Останніми роками питання представництва в судах України все частіше зводиться до спрощеної формули - «представником може бути лише адвокат». Однак подібне твердження не завжди відповідає ані Конституції України, ані положенням процесуального законодавства.

Особливої актуальності ця проблема набуває у справах, де предметом судового розгляду є права та інтереси малолітніх дітей. Саме у таких категоріях справ виникає необхідність відповісти на фундаментальне питання, чи може право дитини на ефективний судовий захист бути поставлене у залежність виключно від можливості залучення представника зі статусом адвоката України?

Конституційний виняток як елемент захисту дитини.

Частина п'ята статті 131-2 Конституції України передбачає, що законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді, зокрема стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб, тобто сама Конституція України наголошує, що у справах, пов'язаних із захистом прав дітей, може застосовуватися особливий підхід до представництва, відмінний від загального правила щодо адвокатської монополії. Фактично, конституційний законодавець виходив із необхідності забезпечення пріоритету інтересів дитини над процесуальним формалізмом.

Законні представники дитини та їх право залучати інших осіб.

Реалізацією конституційного положення, є норми Цивільного процесуального кодексу України. Так відповідно до ст. 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб захищають у суді їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші визначені законом особи. Батьки виступають законними представниками дитини не внаслідок отримання спеціального статусу, а в силу самого факту батьківства чи материнства.

Водночас п. 3 ст. 59 ЦПК України прямо встановлює «Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам». Зазначена норма має принципове значення і саме вона свідчить про те, що законодавець не обмежив можливість захисту прав дитини виключно особистою участю законного представника. Навпаки, закон передбачив механізм делегування повноважень іншій особі.

Представництво та підтвердження повноважень.

Стаття 62 ЦПК України визначає, що повноваження представника фізичної особи підтверджуються довіреністю. Тобто, за наявності належним чином оформленої довіреності представник отримує процесуальну можливість діяти в межах наданих йому повноважень. Саме довіреність і є тим юридичним інструментом, через який реалізується волевиявлення законного представника дитини щодо способу здійснення судового захисту.

Іншими словами, якщо законний представник дитини уповноважує іншу особу діяти в інтересах малолітньої особи, процесуальне значення має не професійний статус такої особи сам по собі, а наявність передбачених законом повноважень.

Юридична конструкція представництва інтересів малолітньої дитини на практиці.

Належно оформлена та посвідчена довіреність, а за необхідності легалізована апостилем, відповідає вимогам ст. 62 ЦПК України, ст. 34 Закону України "Про нотаріат" (№ 3425-XII) та ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» (№ 2709-IV) та надає право на здійснення офіційних дій, навіть без обов'язкового додаткового підтвердження українським електронним цифровим підписом, якщо сам документ містить власноручний підпис або його аналог.

Малозначні справи та відсутність вимоги щодо статусу адвоката.

Окремого аналізу потребують справи, які законодавець відносить до категорії малозначних. Частина друга ст. 60 ЦПК України передбачає, що у малозначних справах представником може бути будь-яка особа, яка досягла вісімнадцяти років та має цивільну процесуальну дієздатність. При цьому п. 4 ч. 6 ст. 19 ЦПК України відносить до малозначних, зокрема, справи про стягнення аліментів.

Особливого значення це набуває у справах, де позовні вимоги поєднують питання визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів. У таких випадках застосування норм процесуального права потребує комплексного аналізу предмета спору та правових наслідків віднесення окремих вимог до категорії малозначних справ.

Проблема надмірного процесуального формалізму.

Але сутність проблеми полягає не лише у тлумаченні окремих норм права. У більшості випадків надмірне зведення питання представництва виключно до наявності або відсутності адвокатського свідоцтва тієї чи іншої країни, здатне призвести до ситуації, коли процесуальна форма починає домінувати над матеріальним змістом захисту прав дитини.

У такому випадку центром судового розгляду стає не відповідь на питання про те, що відповідає найкращим інтересам дитини, а дискусія щодо статусу особи, яка бере участь у процесі. Однак принцип забезпечення найкращих інтересів дитини вимагає іншого підходу.

Пріоритет інтересів дитини.

Відповідно до міжнародних стандартів захисту прав дитини та загальних засад сімейного законодавства України, у всіх діях щодо дітей першочергова увага повинна приділятися саме їхнім найкращим інтересам. Тому питання представництва не може оцінюватися виключно крізь призму професійного статусу представника. Натомість визначальним має бути інше:

• чи існують законні підстави для представництва;
• чи підтверджені відповідні повноваження;
• чи спрямовані дії представника на захист прав та інтересів дитини;
• чи сприяє обрана модель представництва забезпеченню ефективного доступу до правосуддя.

Доходимо висновку, що Конституція України та Цивільний процесуальний кодекс не встановлюють абсолютної та безумовної адвокатської монополії у всіх без винятку справах, пов'язаних із захистом прав малолітніх дітей. Навпаки, законодавство передбачає низку механізмів, спрямованих на забезпечення максимально ефективного захисту інтересів дитини, включаючи можливість участі законних представників та уповноважених ними осіб.

Саме тому у справах, де предметом судового розгляду є доля дитини, ключовим питанням повинно залишатися не те, хто саме озвучує позицію щодо захисту її прав, а те, чи відповідає ця позиція найкращим інтересам самої дитини.

Право дитини на ефективний захист не може ставати заручником надмірного процесуального формалізму. Адже метою правосуддя є не охорона процесу заради процесу, а забезпечення справедливого та реального захисту прав людини, насамперед тоді, коли йдеться про дитину.

Якщо процесуальні заперечення щодо статусу представника використовуються не для захисту прав дитини, а для усунення з процесу особи, яка фактично забезпечує реалізацію цих прав, виникає ризик підміни принципу найкращих інтересів дитини принципом процесуальної доцільності.

П.С. Ми в жодному разі не заперечуємо значення існуючої моделі адвокатського представництва. Більше того, подібний підхід дійсно виконує функцію своєрідного фільтра від неналежних послуг та непрофесійного представництва, що у більшості випадків є виправданим. Однак не можна ігнорувати ситуації, коли об'єктивні обставини - фінансові, географічні чи транснаціональні, фактично унеможливлюють доступ до ефективного правосуддя. Саме тому передбачені законом винятки повинні застосовуватися не формально, а відповідно до їхнього призначення - забезпечення ефективного захисту прав людини, насамперед прав дитини.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.