Статьи

Повідомлення про підозру є одним із найважливіших процесуальних рішень у кримінальному провадженні. Саме з моменту його вручення особа набуває статусу підозрюваного, а орган досудового розслідування отримує можливість ініціювати застосування запобіжного заходу, звертатися із клопотаннями про арешт майна, тимчасове відсторонення від посади, проведення окремих слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних заходів.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Дерев’янко і Тарасова проти України»[1], ухвалене 23 липня 2026 року, без перебільшення стало однією з найрезонансніших правових подій в Україні минулого тижня. Уже в день його постановлення воно разом з рішенням «Колесник і Смельницький проти України»[2] стало предметом активного обговорення серед суддів, адвокатів, прокурорів, науковців і в професійних медіа. Причиною такого інтересу стали не лише встановлені Судом порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справах щодо застосування запобіжного заходу до осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів проти основ національної безпеки, а й ширші питання співвідношення вимог Конвенції з потребами кримінальної юстиції в умовах повномасштабної війни.

«Технічний збій» ціною у свободу: як 63 бали після адвокатського запиту перетворилися на 80 У справах про умовно-дострокове звільнення іноді вирішальними стають не промови в суді й навіть не загальна характеристика засудженого, а кілька позначок у формі оцінювання. У нашій справі таких балів спочатку «не вистачило» лише два.

Правосуддя в часи екзистенційних випробувань часто перетворюється на арену боротьби не лише між обвинуваченням та захистом, а й між буквою закону та суспільними реаліями. Коли держава виборює свою незалежність, суспільство очікує від судової системи абсолютної прозорості та безкомпромісного дотримання принципу верховенства права. Проте іноді навіть досвідчені служителі Феміди піддаються спокусі підмінити чіткі норми закону власним баченням «вищої справедливості» або доцільності, посилаючись на особливі умови воєнного часу.

Динаміка реформування містобудівного законодавства в Україні сформувала нове підґрунтя для публічно-правових спорів між забудовниками, органами місцевого самоврядування та громадськістю. Тригерними точками стали законодавчі дедлайни щодо оновлення просторового планування, інтеграція цифрових інструментів та розширення компетенції судових інстанцій під час оцінки законності рішень суб'єктів владних повноважень.

Питання перегляду орендної плати під час дії договору регулярно стає предметом спорів між орендодавцями та орендарями, особливо в умовах інфляції, зміни ринкової вартості нерухомості чи зростання витрат власника майна.

Виграний суд проти Пенсійного фонду сьогодні — це лише 50% успіху. Решта 50% — це виснажлива боротьба за реальні гроші, які ПФУ роками відмовляється платити, прикриваючись Постановою № 821 та порожніми рахунками. Практика адміністративних судів демонструє зміну підходу до контролю за виконанням рішень Пенсійним фондом. Суди дедалі частіше визнають, що сам по собі перерахунок пенсії не означає виконання рішення і відмовляються приймати формальні звіти ПФУ, застосовують персональні штрафи до керівників органів Фонду та змінюють спосіб виконання рішень на стягнення конкретних сум. Саме такі процесуальні механізми сьогодні є найбільш ефективними для пенсіонерів, які прагнуть не лише виграти суд, а й реально отримати присуджені кошти.

Чому в нас так мало виправдувальних вироків? (Замість заключення.) Завершуючи цю збірку, поговоримо серйозно. Усе ж таки, чому? З радянських часів частка виправдувальних вироків у нас мігрує між долями відсотка та ліченими відсотками у загальній кількості розглянутих судами кримінальних справ. У порівнянні із західними країнами, де таких до третини, - різниця вражаюча.

Головне що медіація в питаннях позбавлення батьківських прав — це пошук компромісу між батьками за допомогою незалежного професійного та кваліфікованого посередника (медіатора), який зосереджується на питанні найкращих інтересах дитини.

Жінка принесла нотаріусу все, що мала: свідоцтво про смерть тітки, власний паспорт і стос пожовклих документів. Тітка не мала ні дітей, ні чоловіка — племінниця роками доглядала її і була єдиною близькою людиною. Нотаріус переглянув папери і відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину. У свідоцтві про народження її матері бабуся записана як «Єфросинія», а в бабусиному свідоцтві про шлюб — «Фросина». Одна літера, один запис сільради пів століття тому і для закону ця жінка поки що спадкодавцю ніхто.