ПОСТАНОВА

Іменем України

19 травня 2020 року

м. Київ

справа №804/3203/17

адміністративне провадження №К/9901/40086/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Шипуліної Т. М.,

суддів: Бившевої Л. І., Хохуляка В. В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду (суддя Прудник С. В.) від 10 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя - Мельник В. В., судді: Чепурнов Д. В., Сафронова С. В.) від 11 жовтня 2017 року у справі № 804/3203/17 за позовом ОСОБА_1 до Лівобережної об`єднаної державної податкової інспекції м. Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, третя особа - управління Держгеокадастру у м. Дніпропетровську, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

УСТАНОВИВ:

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Лівобережної об`єднаної державної податкової інспекції м. Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (далі - Лівобережна ОДПІ м. Дніпра ГУ ДФС у Дніпропетровській області), третя особа - управління Держгеокадастру у м. Дніпропетровську, у якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 30 грудня 2016 року № 12007-1302 про сплату земельного податку з фізичних осіб у розмірі 178 066,26 грн.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року, у задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволені позову суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що особа, яка придбала будівлю, має сплачувати земельний податок на загальних підставах за земельну ділянку, на якій розташовано таку будівлю, з урахуванням прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Не погодившись із вказаними вище судовими рішеннями, ОСОБА_1 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що попередній власник об`єкта нерухомості по АДРЕСА_1 була ОСОБА_2 , яка не мала можливості передати право позивачу користування земельною ділянкою, на якій знаходиться цей будинок, оскільки з ОСОБА_2 розірвано договір оренди земельної ділянки та, як наслідок, рішенням Дніпропетровської міської ради від 03 вересня 2014 року № 236/55 вказана земельна ділянка була вилучена у неї та повернута до земель громади міста.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 04 грудня 2017 року відкрив провадження у цій справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 травня 2020 року прийняв цю справу до провадження та призначив її до розгляду.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів встановила таке.

Як убачається з матеріалів справи, 28 грудня 2007 року між Дніпропетровською міською радою та ОСОБА_2 укладено договір оренди землі, за яким останньою прийнято в строкове платне користування земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , за кадастровим номером 1210100000:04:016:0077, загальною площею 0,4865 га, площа частки за яку справляється орендна плата становить 48 % або 0,2335 га. Строк дії договору становить п`ятнадцять років.

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 03 вересня 2014 року № 236/55 зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку площею 0,4865 га (кадастровий номер 1210100000:04:016:0077) та вилучено у ОСОБА_2 частку користування земельною ділянкою (кадастровий номер 1210100000:04:016:0077) 48 % або 0,2335 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Водночас, як вірно встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування за яким ОСОБА_2 передала у власність позивачу будівлю клубу номер 16, що розташована по АДРЕСА_1 , як приватну власність.

Тобто, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 є власником будівлі клубу, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим позивач набув право власності на споруду та до нього перейшло право користування на земельну ділянку, на якій розташована така споруда.

30 грудня 2016 року Лівобережною ОДПІ м. Дніпра ГУ ДФС у Дніпропетровській області прийнято податкове повідомлення-рішення № 12007-1302, яким ОСОБА_1 визначено суму податкового зобов`язання за платежем «земельний податок з фізичних осіб» на загальну суму 178 066,26 грн. Сума зобов`язання за вказаним податковим повідомленням-рішенням нарахована податковим органом на підставі даних, отриманих від управління Держгеокадастру у м. Дніпропетровську.

Вважаючи вказане податкове повідомлення-рішення протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1, 2 та 3 ст. 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, ст. 2 та ч. 4 ст. 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду знаходить, що постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 липня 2017 року та ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року відповідають зазначеним вимогам процесуального закону, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

За змістом підп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до підп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Підпунктом 269.1.1 п. 269.1 ст. 269 ПК України передбачено, що платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

При цьому, в силу вимог підп. 270.1.1 п. 270.1 ст. 270 ПК України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Отже, обов`язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються ст. 120 ЗК України та ст. 377 Цивільного кодексу України.

Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

Тобто, фізична особа - власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

За правилами п. 286.1 статі 286 ПК України визначено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Згідно з п. 286.5 ст. 286 ПК України нарахування фізичним особам податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою встановленою у порядку, визначеному ст. 58 цього Кодексу.

Як убачається з матеріалів справи, позивачу на праві приватної власності належить будівля клубу по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування від 18 грудня 2013 року № 931. При цьому, судами попередніх інстанцій установлено, що під обслуговування вказаного нежилого приміщення виділено 0,2335 га.

А відтак, незважаючи на те, що за позивачем не зареєстровано право власності чи користування земельною ділянкою під належним йому на праві власності нежилим приміщенням, та виходячи з принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у п. 5.2 ст. 5 цього Кодексу, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Таке правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 07 липня 2015 року № 21-775а15 у справі № 826/12388/13-а, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підп. 8 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України.

Крім того, подібна правова позиція викладена і Верховним Судом у постановах від 06 листопада 2018 року у справі № 820/2753/17 та від 31 січня 2020 року у справі № 826/8008/16.

Що стосується доводів скаржника про те, що розрахунок розміру податку, яким позивачу визначено суму земельного податку з фізичних осіб у розмірі 178 066,26 грн, відповідачем складено з порушенням загальних засад встановлення податків і зборів, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про їх безпідставність з огляду на таке.

Підпунктом 1.3.3.6 п. 1.3 Додатка № 2 до рішення Дніпропетровської міської ради від 15 липня 2015 року № 3/65 «Про внесення змін до рішення міської ради від 27 грудня 2010 року № 5/6 «Про місцеві податки і збори на території міста» визначена ставка земельного податку за земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлювальних джерел енергії, об`єктів виробничої та будівельної сфери діяльності - 0,75 % від нормативною грошової оцінки землі.

Згідно листа управління Держгеокадастру у м. Дніпропетровську від 12 травня 2016 року № 8-411-0ю2-1677/2-16 убачається, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки загальною площею 0,4865 га за кадастровим номером 1210100000:04:016:0077, за адресою: АДРЕСА_1, для комерційного використання в 2016 році складає 20 236 535,43 грн. Відповідно вартість земельної ділянки площею 0,2335 га складає 9 712 705,08 грн (20 236 535,43 грн : 4865 кв. м. * 2335 кв. м.).

Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій, що відповідачем правомірно визначено податкове зобов`язання по сплаті земельного податку на 2016 рік за земельну ділянку площею 0,2335 га за адресою: АДРЕСА_1, на суму 178 066,26 грн.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про правомірність прийнятого Лівобережною ОДПІ м. Дніпра ГУ ДФС у Дніпропетровській області податкового повідомлення-рішення від 30 грудня 2016 року № 12007-1302.

За таких обставин, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду знаходить, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Суд також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява № 303-A, п. 29).

Відповідно до ст.350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення апеляційного суду, то відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись ч. 2 розд. ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, ст. 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду Т. М. Шипуліна

Л. І. Бившева

В. В. Хохуляк