Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.04.2024 року у справі №619/1365/21
Постанова КЦС ВП від 26.11.2025 року у справі №619/1365/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 619/1365/21

провадження № 61-6864св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача Литвиненко І. В.,

суддів Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - керівник Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації, Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства «Харківська лісова науково-дослідна станція»,

відповідачі: Солоницівська селищна рада Харківського району Харківської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Полтавського апеляційного суду від 21 березня 2023 року у складі колегії суддів: Одринської Т. В., Пікуля В. П., Панченка О. О.

у справі за позовом керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації, Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства «Харківська лісова науково-дослідна станція» до Солоницівської селищної ради Харківського району Харківської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, зобов`язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року керівник Дергачівської окружної прокуратури Харківської області звернувся до суду з вищевказаним позовом в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації (далі - Харківська ОДА), Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства «Харківська лісова науково-дослідна станція» (далі - ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція»), в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Солоницівської селищної ради Дергачівського району Харківської області (далі - Солоницівська селищна рада) XLVIII сесії V скликання № 4 від 30 липня 2009 року про затвердження ОСОБА_1 проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,15 га на АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ХР №089757, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі Управління Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області № 010969300235;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер 6322057600:00:002:0264, площею 0,15 га, укладений 07 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та зареєстрований в реєстрі за № 3480, скасувавши його державну реєстрацію;

- зобов`язати ОСОБА_2 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264, площею 0,15 га, яка розташована за межами населеного смт Солоницівка Харківського району Харківської області у відання держави та постійне користування ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція».

На обґрунтування позовних вимог керівник Дергачівської окружної прокуратури Харківської області посилався на те, що Дергачівською місцевою прокуратурою 15 березня 2017 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42017221280000016 та розпочато досудове розслідування за фактом незаконного виділення у приватну власність земельних ділянок лісогосподарського призначення на території Солоницівської селищної ради, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України.

В ході досудового розслідування встановлено, що рішенням Солоницівської селищної ради XLVIII сесії V скликання № 4 від 30 липня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,15 га на АДРЕСА_1 .

На підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ХР

№ 089757 та на право постійного користування землею, договорів оренди землі № 010969300235 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку.

Проте, спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення Данилівського дослідного держлісгоспу (на даний час ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція»), в межах кварталу Дергачівського лісництва, згідно з планово-картографічними матеріалами базового лісовпорядкування.

Керівник Дергачівської окружної прокуратури вважає, що вказане рішення Солоницівської селищної ради щодо надання земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 прийнято на порушення вимог статей 20 116 118 122 149 ЗК України, статті 5 ЛК України за відсутності відповідного рішення Харківської ОДА щодо вилучення із постійного користування ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» спірної земельної ділянки та без попередньої зміни цільового призначення земельних ділянок.

Оскільки рішення Солоницівської селищної ради XLVIII сесії V скликання № 4 від 30 липня 2009 року про передачу земельної ділянки у власність, яке слугувало підставою для подальшого оформлення державного акта на право власності на зазначену земельну ділянку серії ХР № 089757 є незаконним, то відповідний державний акт на право власності не відповідає закону та порушує права власника.

Спірна земельна ділянка на підставі договору купівлі-продажу від 07 вересня 2009 року відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , проте, вказаний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки сторонами в момент вчинення правочину недотримано вимоги, встановлені статтею 203 ЦК України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дергачівський районний суд Харківської області рішенням від 18 січня 2022 року позовні вимоги керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської ОДА, Державного агентства лісових ресурсів України, ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» задовольнив.

Визнав незаконним та скасував рішення Солоницівської селищної ради XLVIII сесії V скликання № 4 від 30 липня 2009 року про затвердження ОСОБА_1 проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,15 га на АДРЕСА_1 .

Визнав недійсним та скасував державний акт на право власності на земельну ділянку серії ХР № 089757, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі Управління Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області № 010969300235.

Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер 6322057600:00:002:0264, площею 0,15 га, укладений 07 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі № 3480, скасувавши його державну реєстрацію.

Зобов`язав ОСОБА_2 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264, площею 0,15 га, яка розташована за межами населеного смт Солоницівка Харківського району Харківської області у відання держави та постійне користування ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція».

Рішення місцевий суд мотивував тим, що ОСОБА_1 не могла законно набути право приватної власності на спірну земельну ділянку, оскільки набула таке право власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного; юридичне оформлення права власності на землю стало можливим у результаті прийняття Солоницівською селищною радою незаконного рішення та наступного укладення між нею та відповідачем ОСОБА_2 договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що спірні земельні ділянки відносяться до земель державного лісогосподарського призначення, які не можуть передаватися у приватну власність, а тому вони вибувають з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність поведінки відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Спірні земельні ділянки знаходилися на території Солоницівської селищної ради, відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебували у користуванні у ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція».

Відсутні підстави вважати, що позов подано після спливу позовної давності, оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Полтавський апеляційний суд постановою від 21 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 січня 2022 року в частині позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області, заявлених в інтересах ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», скасував та залишив без розгляду позов в цій частині.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 січня 2022 року в частині задоволення позовних вимог керівника Харківської місцевої прокуратури, заявлених в інтересах держави в особі Харківської ОДА, Державного агентства лісових ресурсів України, скасував та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Залишаючи без розгляду позов в частині позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області, заявлених в інтересах ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», апеляційний суд керувався тим, що прокурор не має повноважень на ведення справ в інтересах державного підприємства, а відповідні вимоги не мають розгляду по суті; ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» не є органом державної влади і не є суб`єктом владних повноважень, тому звернення прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція»» є безпідставним.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним та скасування державного акта, визнання недійсним договору купівлі-продажу апеляційний суд виходив з того, що заявлені позовні вимоги не є ефективним способом захисту права власника.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області про зобов`язання ОСОБА_2 повернути земельну ділянку в комунальну власність суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У травні 2023 року заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 21 березня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує на необхідність відступлення від правового висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, оскільки пряма законодавча заборона з представництва прокурором інтересів держави не стосується державних підприємств, в тому числі лісогосподарського призначення, які здійснюють управління наданим їм державним майном.

Законодавець не виключив можливості звернення прокурора за захистом державного інтересу в разі відсутності такого органу чи наділення окремої державної (недержавної) установи повноваженнями державного органу щодо управління державним майном, розпорядження державними коштами.

Зазначаючи ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» одним із позивачів у цій справі, прокурор обґрунтував порушення саме інтересів держави, а не самостійної юридичної особи та учасника цивільних правовідносин.

Отже, позов прокурора про усунення перешкод у користуванні майном спрямований на повернення земельних ділянок дійсному власнику - державі, однак, з огляду на наявність права постійного користування цими ділянками у державного підприємства, задоволення такого позову призводить до поновлення його права користуватися та володіти землею.

У цій справі прокурор зазначав про порушення інтересів держави у розпорядженні державною власністю - землями лісового фонду, які були в користуванні ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», однак апеляційним судом не було враховано, що у спірних правовідносинах відбулося розщеплення правомочностей власника земельної ділянки, оскільки право користування та володіння (право постійного користування) державою були передані саме державному підприємству, у той час як інша частина правомочностей (право розпорядження залишилася у держави.

Отже, визначення прокурором як позивачем іншої особи та подальше витребування землі на її користь не забезпечить повноцінного захисту порушених інтересів держави, якою передано частину прав власника державному підприємству як елементу єдиного механізму держави в межах однієї з форм реалізації нею своїх функцій. Тобто, не відбудеться відновлення становища, що існувало до порушення.

Крім того, апеляційним судом застосовано норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 488/402/16-ц, та постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18, від 08 червня 2022 року у справі № 307/3155/19, від 22 червня 2022 року у справі № 367/4140/16-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 367/4128/16-ц, від 15 січня 2019 року у справі № 907/459/17, від 19 червня 2019 року у справі № 911/604/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 707/2196/15-ц, від 04 серпня 2021 року у справі № 925/889/19.

У категорії справ про захист речових прав держави на землі лісогосподарського призначення має бути здійснено не шляхом витребування спірної земельної ділянки у власність територіальної громади на підставі статей 387 388 ЦК України, на підставі статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України шляхом пред`явлення позову про повернення земельної ділянки.

Вказане узгоджується із правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18, від 22 червня 2022 року у справі № 367/4140/16-ц.

Крім того, правові висновки щодо подання негаторного позову про повернення земель лісогосподарського призначення на користь держави висловлено Верховним Судом, зокрема у постановах від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 08 червня 2022 року у справі № 307/3155/19, від 22 червня 2022 року у справі № 367/4140/16-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 367/4128/16-ц.

Враховуючи недотримання вимог законодавства при прийнятті рішення, а також спрямованість на перешкоджання законному власнику ділянки у реалізації права власності і користування, наявні правові підстави для усунення державі в особі Харківської ОДА, Державного агентства лісових ресурсів та ДП «харківська лісова науково-дослідна станція» перешкод у користуванні і розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264, площею 0,15 га, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Солоницівської селищної ради XLVIII сесії V скликання № 4 від 30 липня 2009 року.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15 виснував про те, що у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки, а визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав в судовому порядку.

Такий же висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах зробив Верховний Суд у постановах від 14 вересня 2022 року у справі № 368/1473/15-ц, від 05 жовтня 2022 року у справі № 310/245/15-ц.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у липні 2023 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у її задоволенні.

Верховний Суд ухвалою від 02 серпня 2023 року повернув без розгляду відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 21 червня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дергачівського районного суду Харківської області.

Справа № 619/1365/21 надійшла до Верховного Суду 10 липня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 20 листопада 2023 року справу призначив до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Рішенням Солоницівської селищної ради XLVIII сесії V скликання № 4 від 30 липня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в межах населених пунктів на території Солоницівської селищної ради та безоплатно передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,15 га на АДРЕСА_1 .

На підставі цього рішення ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ХР № 089757 з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі Управління Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області за № 010969300235.

08 вересня 2009 року ОСОБА_1 відчужила ОСОБА_2 спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу.

Дергачівською місцевою прокуратурою 15 березня 2017 року внесено відомості до ЄРДР за №42017221280000016 та розпочато досудове розслідування за фактом незаконного виділення земельних ділянок на території Солоницівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України.

Досудовим розслідуванням встановлено, що земельна ділянка загальною площею 0,15 га з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264, яка передана у власність ОСОБА_1 , відноситься до земель лісогосподарського призначення.

Відповідно до листа ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» № 30 від 03 лютого 2016 року земельна ділянка з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264, загальною площею 0,15 га, що розташована на території Солоницівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, повністю знаходиться в межах земель лісогосподарського призначення Данилівського дослідного держлісгоспу (на даний час ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція»), в межах кварталу Дергачівського лісництва, згідно з планово-картографічними матеріалами базового лісовпорядкування.

Згідно з листом ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» № 4 від 04 січня 2021 року щодо розташування земельних ділянок, зокрема земельної ділянки з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264, вказана земельна ділянка має частковий перетин з межами квартал 376 Дергачівського лісництва ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», орієнтовна площа перетину становить 0,15 га.

Відповідно до листа Відділу у Дергачівському районі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 24 квітня 2017 року право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6322057600:00:002:0264 було зареєстроване за ОСОБА_1 , а 27 жовтня 2009 року відбувся перехід права власності до ОСОБА_2 .

Також місцевим судом встановлено, що прокурору стало відомо про порушене право лише при проведенні прокуратурою розслідування у кримінальному провадженні № 42017221280000016, зареєстрованому в ЄРДР 15 березня 2017 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської ОДА, Державного агентства лісових ресурсів України про зобов`язання повернути земельну ділянку

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Частиною першою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно із частиною першою пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (2009 рік), до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель водного фонду, історико-культурного, лісогосподарського, оздоровчого, рекреаційного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін (частина сьома статті 118 ЗК України).

Згідно із статтею 50 Закону України «Про землеустрій» у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина перша статті 1 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (стаття 5 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України).

Згідно зі статтями 56 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5,0 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Відповідно до статті 48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об`єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

За змістом статей 181-184 202-204 ЗК України, Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру -це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Тобто при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIIІ «Прикінцеві положення» ЛК України.

Відповідно до статей 317 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, підлягає встановленню, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

Судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи встановлено, що на час винесення оскаржуваного рішення Солоницівської селищної ради XLVIII сесії V скликання № 4 від 30 липня 2009 року спірна земельна ділянка належала до земель державного лісового фонду Данилівського дослідного держлісгоспу (ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція»), тому рішення про вилучення цієї земельної ділянки із земель державного лісового фонду мала приймати обласна державна адміністрація, за погодженням із землекористувачем.

Проте, відповідного розпорядження Харківської ОДА про вилучення спірної земельної ділянки з земель державного лісового фонду матеріали справи не містять, тому спірна земельна ділянка державного лісового фонду, що розташована на території Солоницівської селищної ради, неправомірно вибула із володіння держави та землекористувача ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», оскільки при її вилученні у попереднього користувача та зміні її цільового призначення Солоницівською селищною радою не було дотримано вимог статті 149 ЗК України та статті 59 ЛК України.

Також судами із схеми розташування спірної земельної ділянки з нанесеними межами кварталу 376 Дергачівського лісництва та викопіювання з лісовпорядного планшету 2014 року встановлено, що спірна земельна ділянка знаходилася на території Солоницівської селищної ради, відноситься до земель лісогосподарського призначення та перебувала у користуванні у ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція».

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для повернення спірної земельної ділянки у власність держави, оскільки остання вибула з володіння держави поза її волею.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в означеній частині, апеляційний суд виходив з того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду в означеній частині у повній мірі не відповідає з таких підстав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); постанова Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387 388 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України).

Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).

Також слід відзначити, що у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункт 11.12)).

Отже, суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи в частині вирішення позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської ОДА, Державного агентства лісових ресурсів України про зобов`язання повернути земельну ділянку повинен врахувати зазначені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду, встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути внаслідок вирішення спору та надати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.

Також суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи повинен врахувати, що керівник Дергачівської окружної прокуратури Харківської області з цим позовом звернувся до суду в березні 2021 року, в якому посилався на те, що Дергачівською місцевою прокуратурою 15 березня 2017 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато досудове розслідування за фактом незаконного виділення у приватну власність земельних ділянок лісогосподарського призначення на території Солоницівської селищної ради, в ході проведення якого встановлено порушення при відведенні спірної земельної ділянки.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Крицька Ю. О. у липні 2021 року подала до суду першої інстанції заперечення на позовну заяву, в яких просила відмовити у задоволенні позову за спливом позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що прокурор виконує субсидіарну роль звертаючись до суду із позовом в інтересах органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що з 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким було доповнено Прикінцеві положення ЦК України пунктом 12 такого змісту «під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Якщо строк позовної давності закінчувався після набрання чинності Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», строки, визначені статтями 257 258 ЦК України, продовжилися на строк дії такого карантину.

Зазначене застосування положень Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 947/8885/21, а також постановах Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 343/2389/22, від 17 січня 2024 року у справі № 130/1596/22, від 14 лютого 2024 року у справі № 345/1160/23, ухвалених після подання касаційної скарги у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази і при цьому застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки апеляційними судами порушено вищенаведені норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене цим судом рішення в цій частині не може вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягає скасуванню в цій частині з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Разом з тим, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області, заявлених в інтересах ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», та в частині позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним та скасування державного акта, визнання недійсним договору купівлі-продажу, з таких підстав.

Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

В абзаці третьому частини третьої цієї статті міститься заборона здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням абзацу першого частини третьої цієї статті, який визначає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на частину другу статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті зазначеного відсутність у Законі інших визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Тому прокурор не має повноважень на ведення справ в інтересах державного підприємства, а відповідні вимоги не мають розгляду по суті.

Позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави, зокрема, в особі ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція».

Врахувавши правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду, а також те, що ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» не є органом державної влади і не є суб`єктом владних повноважень, апеляційний суд дійшов правильного висновку про залишення без розгляду позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області, заявлених в інтересах ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», оскільки звернення прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі ДП «Державного підприємства «Харківська лісова науково-дослідна станція» є безпідставним.

Крім того, згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження№ 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)).

Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1).

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі правові висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі№ 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74).

Також, згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку.

Враховуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу влади про затвердження проекту землеустрою, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки і про скасування державної реєстрації такого права за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди.

У цій справі мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння спірною земельною ділянкою, тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлені прокурором позовні вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу влади про затвердження проекту землеустрою, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки і про скасування державної реєстрації такого права не є належними й ефективними способами захисту вимоги.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом застосовано норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15, постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 488/402/16-ц, та постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18, від 08 червня 2022 року у справі № 307/3155/19, від 22 червня 2022 року у справі № 367/4140/16-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 367/4128/16-ц, від 15 січня 2019 року у справі № 907/459/17, від 19 червня 2019 року у справі № 911/604/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 707/2196/15-ц, від 04 серпня 2021 року у справі № 925/889/19, від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18, від 22 червня 2022 року у справі № 367/4140/16-ц, від 14 вересня 2022 року у справі № 368/1473/15-ц, від 05 жовтня 2022 року у справі № 310/245/15-ц, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки апеляційний суд, залишаючи позов без розгляду в частині вирішення позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області, заявлених в інтересах ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», та відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним та скасування державного акта, визнання недійсним договору купівлі-продажу, під час вирішення спору в означених частинах врахував останні правові позиції Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18).

Посилання у касаційній скарзі на необхідність відступлення від правового висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, суд касаційної інстанції також відхиляє.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовані в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

З урахування викладеного, Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявниками аргументи для відступлення від зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду в означених частинах.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення в означених частинах, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції в означених частинах.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області, заявлених в інтересах ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», та в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним та скасування державного акта, визнання недійсним договору купівлі-продажу і не дають підстав вважати, що апеляційним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу в означених частинах слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення в цих частинах - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, а передає справу частково на новий розгляд, а частково залишає оскаржуване судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 409 410 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 21 березня 2023 року в частині позовних вимог керівника Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації, Державного агентства лісових ресурсів України про зобов`язання повернути земельну ділянку скасувати і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В решті постанову Полтавського апеляційного суду від 21 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачІ. В. Литвиненко Судді:А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко Є. В. Петров В. В. Пророк