Стаття 72. Порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням

Аналізуйте судовий акт: Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання, факт її не проживання не є підставою для позбавлення права користування цим житлом (ВС/КЦС,справа № 368/750/16-ц,27.11.19)

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, винесеного на користь відповідача за первісним позовом, та ухвалив нове рішення, яким визнав неповнолітню дитину такою, що втратила право на користування житловим приміщенням – квартирою, та скасував її реєстрацію за цією адресою. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що малолітня дитина в спірній квартирі зареєстрована з 2008 року, однак жодного дня там не проживала, оскільки фактично проживала разом з матір`ю у квартирі, де остання є її власником у розмірі 1/3 частини та там зареєстрована, речі відповідача у спірній квартирі відсутні, а тому відповідно до статей 71,72 ЖК Української РСР позовні вимоги є правомірними, ґрунтуються на вимогах закону.

Втім, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначене судове рішення скасував, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, яким позовні вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням були відхилені.

Висновки касаційного суду зводяться на наступного.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

За положеннями частини першої ст.ст. 71, 72 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Відповідно до ч. 4, 6 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Підстава, на якій місце проживання малолітньої дитина реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вона за фактом народження набула права користування цим житлом на законних підставах.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.