Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.06.2025 року у справі №754/18852/21
Постанова КЦС ВП від 12.04.2023 року у справі №754/18852/21
Постанова КЦС ВП від 12.04.2023 року у справі №754/18852/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2025 року

м. Київ

справа № 754/18852/21

провадження № 61-11365св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - Приватне акціонерне товариство «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв`язок»,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Тененсі Груп», ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Рент 3000»,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Наталія Олександрівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства

з обмеженою відповідальністю «РЕНТ 3000» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2022 року у складі судді Сенюти В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року у складі колегії суддів Невідомої Т. О., Нежури В. А., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року Приватне акціонерне товариство «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Дніпрозв`язок» (далі - ПрАТ «Дніпрозв`язок») звернулося з позовом до ТОВ «Тененсі Груп»,

ОСОБА_1 , ТОВ «Рент 3000» про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації.

Позов мотивовано тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 28 лютого

2019 року в справі № 910/17590/18 задоволений позов ПрАТ «Дніпрозв`язок» до

ТОВ «Тененсі Груп» про стягнення заборгованості. Стягнено з ТОВ «Тененсі Груп» на користь ПрАТ «Дніпрозв`язок» заборгованість у розмірі 388 717,70 грн, пеню у розмірі 12 080,24 грн, 3 % річних у розмірі 1 008,86 грн та судовий збір у розмірі 6 027,10 грн.

У справі № 910/17590/18 встановлено, що 03 травня 2018 року між позивачем

ПрАТ «Дніпрозв`язок» та ТОВ «Тененсі Груп» укладений договір оренди № 18-027, відповідно до пункту 1.1. якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлові приміщення, які перебувають у власності

ПрАТ «Діпрозв?язок», за адресою: м. Київ, вул. Солом`янська, 3, загальною площею

1 905,30 кв. м. Згідно із пунктом 3.1 договору оренди сторони узгодили розмір орендної плати за договором на рівні 80 грн (без ПДВ) за користування 1 кв. м орендованого майна, крім того ПДВ 20 % - 16,00 грн, разом - 96,00 грн з ПДВ. Орендна плата за користування майном складає 152 424,00 грн, крім того - ПДВ 20 % - 30 484,80 грн, всього розмір орендної плати за договором становить 182 908,80 грн за місяць. За період із липня 2018 року до жовтня 2018 року у ТОВ «Тененсі Груп» виникла заборгованість у сумі 299 178,30 грн зі сплати орендних платежів, а також заборгованість зі сплати комунальних послуг за період із травня 2018 року до жовтня 2018 року в сумі 89 539,40 грн.

13 травня 2019 року приватним виконавцем Мельниченком О. В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання вищезазначеного рішення суду.

Під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження ПрАТ «Дніпрозв`язок» стали відомі обставини, які перешкоджають належному виконанню рішення суду,

а саме те, що 18 липня 2018 року ТОВ «Тененсі Груп» продало нежитлове приміщення, громадський будинок літ. «К», загальною площею 3 885 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , фізичній особі ОСОБА_1 , яка у свою чергу, будучи учасником ТОВ «Рент 3000», 24 червня 2020 року внесла вищезазначене нерухоме майно до статутного капіталу ТОВ «Рент 3000».

Позивач вказує, що ТОВ «Тененсі Груп» уклало договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, громадський будинок літ. «К», загальною площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , після виникнення у нього заборгованості перед ПрАТ «Дніпрозв`язок» за липень 2018 року, а отже на момент укладення договору купівлі-продажу відповідач переслідував єдину мету - уникнення виконання майнового зобов`язання, оскільки продаж нерухомого майна робить неможливим виконання рішення суду.

Зазначене нежитлове приміщення було єдиним майном ТОВ «Тененсі Груп», за рахунок якого можна було погасити борг перед позивачем, про що свідчать відомості із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

№ 272636574 від 31 серпня 2021 року.

На підставі викладеного ПрАТ «Діпрозв`язок» просило суд:

? визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, громадський будинок літ. «К», загальною площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 , посвідчений 18 липня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник H. O. та зареєстрований у реєстрі за № 7486;

? скасувати запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно стосовно власника ОСОБА_1 , вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О., номер запису про право власності: 27094592 від 18 липня 2018 року;

? скасувати запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта 821240480366) щодо власника ТОВ «Рент 3000», вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В. С., номер запису про право власності: 37101315 від 24 червня

2020 року.

Справа розглядалась неодноразово.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2022 року позов

ПрАТ «Дніпрозв`язок» задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18 липня 2018 року, укладений між

ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 , нежитлового приміщення (громадський будинок літ. «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. та зареєстрований у реєстрі за № 7486.

В іншій частині позовних вимог ПрАТ «Дніпрозв`язок» відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції керувався тим, що ТОВ «Тененсі Груп», будучи обізнаним про наявність у нього заборгованості за договором оренди № 18-027

від 03 травня 2018 року, уклало 18 липня 2018 року договір купівлі-продажу, за яким з метою уникнення звернення стягнення відчужило єдине наявне у нього майно, а саме - нежитлове приміщення (громадський будинок літ «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 1,0 га з кадастровим номером 8000000000:62:069:0031. Відчуження нежитлового приміщення площею 3 885 кв. м здійснено за ціною 70 000,00 грн, тобто 18,02 грн за 1 кв. м, що поза розумним сумнівом та без застосування спеціальних знань свідчить про неринкові умови зазначеного договору купівлі-продажу

від 18 липня 2018 року.

При цьому матеріали справи не містять доказів оплати вказаної вартості нежитлового приміщення ОСОБА_1 на користь ТОВ «Тененсі Груп», а положення договору про таку оплату до укладення договору купівлі-продажу не є належним доказом здійснення такої оплати фізичною особою на користь юридичної особи. Тому суд дійшов висновку про наявність ознак фраудаторного правочину, що вчинений на шкоду кредитору - позивачу. На цій підставі суд виснував про те, що договір купівлі-продажу від 18 липня 2018 року, укладений між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 , щодо нежитлового приміщення (громадський будинок літ «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. та зареєстрований у реєстрі за № 7486, підлягає визнанню недійсним.

Надаючи оцінку заяві ТОВ «Рент 3000» про застосування позовної давності, суд першої інстанції звернув увагу на суперечливі доводи відповідача, оскільки представник

ТОВ «Рент 3000» у відзиві вважав позовні вимоги надуманими та такими, що не відповідають закону, вказуючи на те, що права позивача порушені не були. Разом із тим представник відповідача просив суд застосувати позовну давність, яка може бути застосована лише за наявності порушеного права, за захистом якого позивач звернувся до суду. З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до Деснянського районного суду міста Києва 10 грудня 2021 року, оспорюваний договір укладений 18 липня 2018 року, однак про порушене право позивач довідався лише 31 серпня 2021 року, отримавши інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на запит приватного виконавця Мельниченко О. В., який вчиняв виконавчі дії в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з метою примусового виконання наказу № 910/17590/18 від 27 березня 2019 року Господарського суду міста Києва. За таких обставин позивач звернувся до суду в межах позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно стосовно власника ОСОБА_1 , суд першої інстанції взяв до уваги практику Верховного Суду щодо вирішення подібних спорів та вказав, що належними способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 22 лютого 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «Рент 3000» задоволено, рішення Деснянського районного суду міста Києва

від 20 грудня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Відмовлено в позові ПрАТ «Дніпрозв`язок» до ТОВ «Тененсі Груп», ОСОБА_1 , ТОВ «Рент 3000» про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (громадський будинок літ. «К»), площею 3885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 18 липня 2018 року. З досудовою вимогою до відповідача

ТОВ «Тененсі Груп» про виплату заборгованості за договором оренди № 18-027

від 03 травня 2018 року ПрАТ «Діпрозв`язок» звернулося лише 08 жовтня 2018 року, тобто майже через три місяці після укладення оспорюваного договору, а з позовом до Господарського суду міста Києва звернулося лише 27 грудня 2018 року, тобто майже через п`ять місяців після укладення оспорюваного договору. Таким чином, на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу у ПрАТ «Діпрозв`язок» були відсутні претензії до ТОВ «Тененсі Груп» за договором оренди № 18-027 від 03 травня 2018 року та не було розпочате судове провадження про стягнення боргу у зв`язку з неналежним виконанням умов договору оренди.

Суд апеляційної інстанції вказав, що у рішенні Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року, на яке посилалося ПрАТ «Діпрозв`язок», зазначено, що заборгованість ТОВ «Тененсі Груп» за договором оренди від 03 травня 2018 року № 18-027 перед ПрАТ «Діпрозв`язок», яка була предметом позову в господарському суді, виникла у період з липня 2018 року до жовтня 2018 року. Оспорюваний договір купівлі-продажу нежитлового приміщення між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 укладений у тому ж місяці, з якого ПрАТ «Діпрозв`язок» нараховано обліковує заборгованість за договором оренди.

Апеляційний суд звернув увагу, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що ОСОБА_1 як покупець за договором купівлі-продажу була обізнана, що на момент укладення договору у ТОВ «Тененсі Груп» були наявні невиконані зобов`язання перед іншими особами. Таким чином, суд першої інстанції безпідставно вважав доведеним, що укладення ТОВ «Тененсі Груп» оспорюваного договору купівлі-продажу від 18 липня 2018 року спрямоване на уникнення ТОВ «Тененсі Груп» сплати боргу за договором оренди від 03 травня 2018 року № 18-027 за період з липня 2018 року до жовтня 2018 року, та виконання рішення Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року про стягнення вказаного боргу, та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 липня 2018 року, укладеного між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 .

Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року касаційну скаргу ПрАТ «Дніпрозв`язок» на постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2023 року задоволено частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2023 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ПрАТ «Діпрозв`язок» до ТОВ «Тененсі Груп», ОСОБА_1 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 липня

2018 року нежитлового приміщення (громадський будинок літ. «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Наталією Олександрівною та зареєстрованого в реєстрі № 7486, стягнення судових витрат скасовано та в цій частині справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд, ухвалюючи судове рішення, керувався тим, що апеляційний суд:

відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, вважав, що підстав для його кваліфікації як фраудаторного немає, адже на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу у ПрАТ «Діпрозв`язок» були відсутні претензії до ТОВ «Тененсі Груп» за договором оренди від 03 травня 2018 року № 18-027, та не було розпочате судове провадження про стягнення боргу у зв`язку з неналежним виконанням умов договору оренди, і у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що ОСОБА_1 як покупець за договором купівлі-продажу була обізнана, що на момент укладення договору у ТОВ «Тененсі Груп» були наявні невиконані зобов`язання перед іншими особами;

не врахував, що: приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили; застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника);

не звернув увагу, що кредитор, право вимоги якого виникло пізніше, навіть у разі, якщо його право вимоги «підкорене» умові чи строку, може оспорювати фраудаторні оплатні договори. У фраудаторному оплатному договорі контрагентом боржника може бути інший його кредитор, право вимоги якого виникло раніше. Відповідно в такому разі фраудаторний договір вчинятися боржником для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а його контрагентом (іншим кредитором) - для створення переваг одного кредитора перед іншим, що очевидно нерозумно та відбувається всупереч принципу добросовісності;

не врахував, що у суді першої інстанції ОСОБА_1 не заперечувала обізнаності про наявність боргу на момент вчинення оспорюваного договору купівлі продажу (див. відзив на позов, том 1, а. с. 140-143);

не надав належної оцінки тому, що у відзиві на позов ТОВ «Рент 3000» вказувало про те, що ОСОБА_1 була кредитором ТОВ «Тененсі Груп» та рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року у справі № 754/6361/18, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «Тененсі Груп» про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково, і стягнуто з ТОВ «Тененсі Груп» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 12 березня 2018 року в сумі 77 170,85 грн та судовий збір в розмірі 771,70 грн.

Таким чином, Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції наведених вище обставин не перевірив, а тому передчасно виснував про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 липня 2018 року, укладеного між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 .

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «Рент 3000» залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2022 року в частині вирішення позовної вимоги ПрАТ «Діпрозв`язок» до ТОВ «Тененсі Груп», ОСОБА_1 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 липня 2018 року нежитлового приміщення (громадський будинок літ. «К»), площею 3885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. та зареєстрованого у реєстрі за № 7486, залишено без змін.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що:

відчуження нежитлового приміщення за оспорюваним правочином відбулося за ціною 70 000,00 грн, що ураховуючи площу приміщення 3 885 кв.м та площу земельної ділянки, на якій розташоване вказане приміщення 1,00 га, свідчить про те, що ціна продажу вказаного нерухомого майна є явно заниженою. При цьому, ні ТОВ «Тенесі Груп», ні ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження здійснення оплати за вказаним правочином;

укладаючи договір оренди нежитлових приміщень від 03 травня 2018 року № 18-027, ТОВ «Тененсі Груп» (орендар) взяло на себе зобов`язання з оплати за користування нерухомим майном;

у справі № 910/17590/18 встановлено, що у зв`язку з невиконанням ТОВ «Тененсі Груп» умов договору оренди від 03 травня 2018 року у останнього утворилася заборгованість з травня 2018 року до жовтня 2018 року з оплати комунальних платежів у розмірі 89 539,40 грн та заборгованість зі сплати орендних платежів з липня 2018 року до жовтня 2018 року, -

та виснував, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу,

ТОВ «Тененсі Груп» було обізнане з фактом виникнення у нього вказаної заборгованості у зв`язку з несплатою відповідних платежів.

Апеляційний суд звернув увагу, що у відзиві на позов ТОВ «Рент 3000» вказувало про те, що ОСОБА_1 була кредитором ТОВ «Тененсі Груп», що підтверджується рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року, ухваленим у справі № 754/6361/18, де встановлено, що:

підставою звернення ОСОБА_1 до суду з указаним позовом було укладення 12 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Тененсі Груп» договору позики у розмірі 74 000,00 грн зі строком повернення до 26 березня 2018 року;

12 березня 2018 року згідно з квитанцією № 449 ОСОБА_1 перераховано на рахунок відповідача кошти в сумі 74 000,00 грн;

12 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Тененсі Груп» укладено договір іпотеки, за умовами якого з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, за договором позики від 12 березня 2018 року передано в іпотеку нежитлове приміщення, громадський будинок літ. «К», що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 3 885 кв. м. У визначений строк позика не була повернута, у зв`язку з чим на адресу відповідача була направлена вимога від 27 березня 2018 року, яка відповідачем залишена без реагування та задоволення;

Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 08 листопада 2018 року у справі № 754/6361/18 позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «Тененсі Груп» задовольнив та стягнув із ТОВ «Тененсі Груп» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 12 березня 2018 року в сумі 77 170,85 грн та судовий збір в розмірі 771,70 грн.

У суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 підтвердила вказані обставини та зазначила, що її звернення до суду із позовом до ТОВ «Тененсі Груп» про стягнення заборгованості мало на меті задоволення її кредиторських вимог. Ураховуючи той факт, що договір позики був забезпечений іпотекою, нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у будь-якому випадку перейшло б у її власність.

Аналізуючи наведені вище обставини, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оспорюваний правочин був укладений між ТОВ «Тенесі Груп» та ОСОБА_1 , яка на момент укладення цього правочину мала право грошової вимоги до ТОВ «Тенесі Груп», тобто була іншим його кредитором, право вимоги якого виникло раніше. При цьому у суді першої інстанції ОСОБА_1 не заперечувала своєї обізнаності про наявність у ТОВ «Тененсі Груп» боргу на момент вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу.

Отже, апеляційний суд виснував, що уклавши оспорюваний договір купівлі-продажу, сторони тим самим створили переваги одного кредитора перед іншим, що очевидно нерозумно та відбувається всупереч принципу добросовісності. За таких обставин апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу у зв`язку з його фраудаторністю.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, враховуючи подану відповідачем ТОВ «Рент 3000» заяву про застосування позовної давності, виходив із того, що позивач звернувся до Деснянського районного суду міста Києва 10 грудня 2021 року, датою оспорюваного договору купівлі-продажу є 18 липня 2018 року, однак про порушене право позивачу стало відомо лише 31 серпня 2021 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на запит приватного виконавця Мельниченко О. В., який вчиняв виконавчі дії в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з метою примусового виконання наказу від 27 березня

2019 року № 910/17590/18 виданого Господарським судом міста Києва. Отже, позивач звернувся до суду в межах позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

27 липня 2023 року ТОВ «Рент 3000», засобами поштового зв`язку, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду

від 14 червня 2023 року у вказаній справі, у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення повністю та, не передаючи справу на новий розгляд, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував пункти 1, 2 частини першої статті 2, статі 3, 12, частину першу

статті 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно

та їх обтяжень», статті 256, 261, частини другу, четверту статі 267 ЦК України, та статтю 74 ГПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 916/2403/16; від 04 липня 2023 року у справі № 367/8744/16-ц; Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц; від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-71, 73, 137-139), від 26 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 7.5.2); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 9.2) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66); Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15.

Також заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Заявник зазначає, що суди, вирішуючи питання пропуску позивачем позовної давності, вказали, що про порушене право позивачу стало відомо 31 серпня 2021 року з інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас до позовної заяви позивач долучив копію постанови про відкриття виконавчого провадження від 13 травня 2019 року та копії матеріалів виконавчого провадження у яких містяться відомості фінансової неспроможності ТОВ «Тененсі Груп». Наведене підтверджує той факт, що позивач мав можливість довідатися про порушення його права та звернутися до суду, не порушуючи позовну давність, оскільки вся інформація, на яку посилається позивач, містилася в матеріалах виконавчого провадження. Однак позивач ознайомився з матеріалами виконавчого провадження лише 31 серпня 2021 року, тобто на час ознайомлення позовна давність була пропущена, оскільки договір укладено 18 липня 2018 року, а позивач звернувся з позовом до суду 10 грудня 2021 року.

Стверджує, що інформація про договір купівлі-продажу спірного приміщення була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 18 липня 2018 року, відомості, які містяться у цьому державному реєстрі, є відкритими та загальнодоступними як за об`єктом нерухомого майна, так і за суб`єктом права.

Провадження у суді касаційної інстанції

11 вересня 2023 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

У вересні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом від 14 травня 2025 року протоколом повторного автоматизованого визначення складу колегії суддів від 14 травня 2025 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Петров Є. В., Пророк В. В.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ПрАТ «Дніпрозв`язок» вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Представник ПрАТ «Дніпрозв`язок» звертає увагу, що про порушене право позивач дізнався з інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 серпня 2021 року № 272636574 та від 06 грудня 2021 року № 288596412, вказані інформаційні довідки сформовані на запит приватного виконавця Мельниченка О. В., та зазначає що позивач об`єктивно не міг довідатися про порушення своїх прав раніше дати відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 03 травня 2018 року між ПрАТ «Діпрозв`язок» (орендодавець) та ТОВ «Тененсі Груп» (орендар) укладено договір оренди № 18-027.

За умовами договору оренди від 03 травня 2018 року орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення, які перебувають у власності ПрАТ «Діпрозв`язок», за адресою: м. Київ, вул. Солом`янська, 3, загальною площею 1 905,30 кв. м, згідно із План-схемами орендованих приміщень, що є додатком до цього договору та його невід`ємною частиною (пункт 1 договору).

Майно, передане орендарю, повертається орендодавцеві не пізніше 02 квітня 2021 року включно за актом приймання-передавання (здачі) майна в належному стані (пункт 2.5. договору).

Сторони узгодили розмір орендної плати за договором на рівні 80 грн,00 (без ПДВ) за користування 1 кв. м орендованого майна, крім того ПДВ 20 % - 16 грн, разом - 96,00 грн з ПДВ. Орендна плата за користування майном складає 152 424,00 грн, крім того - ПДВ 20 % - 30 484,80 грн, всього розмір орендної плати за договором становить 182 908,80 грн за місяць. Орендар сплачує орендну плату з урахуванням її індексації. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць, крім випадків дефляції. Орендна плата сплачується орендарем грошовими коштами в безготівковій формі шляхом перерахування коштів на банківський рахунок орендодавця (пункт 3.1. договору).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року у справі № 910/17590/18 стягнуто з ТОВ «Тененсі Груп» на користь ПрАТ «Діпрозв`язок» заборгованість у розмірі 388 717,70 грн, пеню у розмірі 12 080,24 грн, 3 % річних у розмірі 1 008,86 грн та судовий збір у розмірі 6 027,10 грн.

У справі № 910/17590/18 встановлено, що у період з липня 2018 року до жовтня 2018 року загальна сума орендних платежів за договором оренди від 03 травня 2018 року № 18-027 становить 299 178,30 грн, загальна сума заборгованості за комунальні послуги складає 89 539,40 грн, що разом становить 388 717,70 грн.

27 березня 2019 року Господарським судом міста Києва видано наказ про примусове виконання рішення від 28 лютого 2019 року у справі за № 910/17590/18.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мельниченка О. В. 13 травня 2019 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва № 910/17590/18 від 27 березня 2019 року та з`ясовано, що у ТОВ «Тененсі Груп» відсутнє майно, за рахунок якого можна було б погасити борг перед ПАТ «Діпрозв`язок».

18 липня 2018 року між ТОВ «Тененсі Груп» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. та зареєстрований у реєстрі за № 7486. За умовами цього договору ТОВ «Тененсі Груп» передало, а ОСОБА_1 прийняла у власність нерухоме майно - нежитлове приміщення (громадський будинок літ «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 1 договору).

Відчужуване нежитлове приміщення належить ТОВ «Тененсі Груп» на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубковим Д. Ю. та зареєстрованого за реєстровим № 310. Право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 червня 2017 року за № 21177686, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 821240480366. Вказане нерухоме майно розташоване на земельній ділянці, загальною площею 1,00 га, кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:62:069:0031 (пункт 2 договору).

Продаж нежитлового приміщення (громадський будинок літ «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , вчинено за 70 000,00 грн (пункт 4 договору).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 06 грудня 2021 року ОСОБА_1 24 червня 2020 року внесла до статутного капіталу ТОВ «Рент 3000» нежитлове приміщення (громадський будинок літ «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ,

07 липня 2020 року ОСОБА_1 виключена зі складу учасників ТОВ «Рент 3000».

Крім того, суди встановили, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року, ухваленим у справі № 754/6361/18, позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «Тененсі Груп» задоволено та стягнуто з ТОВ «Тененсі Груп» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 12 березня 2018 року в сумі 77 170,85 грн та судовий збір в розмірі 771,70 грн. У цій справі встановлено:

12 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Тененсі Груп» укладено договір позики на суму у розмірі 74 000,00 грн зі строком повернення до 26 березня 2018 року;

згідно з квитанцією № 449 ОСОБА_1 перераховано на рахунок ТОВ «Тененсі Груп» кошти в сумі 74 000,00 грн;

12 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Тененсі Груп» укладено договір іпотеки, за умовами якого, з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору позики від 12 березня 2018 року, передано в іпотеку нежитлове приміщення (громадський будинок літ. «К»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 3 885 кв. м. У визначений строк позика не була повернута, у зв`язку з чим на адресу відповідача була направлена вимога від 27 березня 2018 року, яка відповідачем залишена без реагування та задоволення.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів

та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати

або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того

чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають у повній мірі з огляду на таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті

3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.

Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня

2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,

а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, від 22 листопада 2023 року в справі № 128/1878/20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі

№ 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (постанови Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня

2024 року в справі № 916/379/23, провадження № 12-22гс24).

У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24) зазначено, що: «касаційний суд зауважує, що:

цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису;

зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником;

застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок).»

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що ТОВ «Тененсі Груп», будучи обізнаним про наявність у нього заборгованості за договором оренди від 03 травня 2018 року № 18-027, уклало 18 липня 2018 року договір купівлі-продажу з ОСОБА_1 , за яким з метою уникнення звернення стягнення відчужив єдине наявне у нього майно, а саме - нежитлове приміщення (громадський будинок літ «К»), площею 3 885 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 1,0 га з кадастровим номером 8000000000:62:069:0031 за ціною 70 000,00 грн, тобто 18,02 грн за 1 кв. м, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимог у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення.

Доводів щодо незгоди з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 липня 2018 року касаційна скарга не містить.

Щодо застосування позовної давності

Відповідно до статей 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові

від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими частина перша статті 400 ЦПК України). Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про застосування позовної давності у зв`язку із недослідженням та ненаданням оцінки відповідним обставинам апеляційним судом.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що про спірний договір купівлі-продажу позивач дізнався 31 серпня 2021 року з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої приватним виконавцем Мельниченком О. В., дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви відповідача про застування позовної давності, оскільки, звернувшись із позовом до суду 10 грудня 2021 року, позивач не пропустив трирічний строк.

Доводи заявника про те, що позивач міг дізнатися про порушення свого права

18 липня 2018 року, тобто з дати реєстрації договору купівлі-продажу спірного приміщення та під час виконання рішення про стягнення боргу у період з 13 травня

2019 року до 07 листопада 2019 року після отримання приватним виконавцем документів, які підтверджують матеріальний стан товариства, а саме відповідь ДФС України від 14 травня 2019 року; довідка з банку від 16 травня 2019 року; лист Державної служби морського та річкового транспорту від 07 червня 2019 року; лист Територіального сервісного центру від 07 листопада 2019 року; лист

ГУ Держгеокадастру від 21 травня 2019 року; лист Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів від 23 травня 2019 року; лист Державного агентства рибного господарства України від 23 травня 2019 року, не спростовують тієї обставини, що про спірний договір купівлі-продажу позивач мав змогу дізнатися з дня формування інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за запитом приватного виконавця Мельниченка О. В. 31 серпня 2021 року.

Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CоV-2» на всій території України встановлено карантин з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року, який був неодноразово продовжений та постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року відмінено на всій території України карантин з 30 червня 2023 року. Отже, враховуючи пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та часу введення в Україні карантину в межах позовної давності знаходиться період із березня 2017 року.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував пункти 1, 2 частини першої статті 2, статі 3, 12, частину першу

статті 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно

та їх обтяжень», статі 256, 261, частини другу, четверту статі 267 ЦК України, та статтю 74 ГПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 916/2403/16; від 04 липня 2023 року у справі № 367/8744/16-ц; Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц; від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-71, 73, 137-139), від 26 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 7.5.2); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 9.2) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66); Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а саме застосування позовної давності є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли

під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору

на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів

не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх

відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, § 2).

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Рент 3000» залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк Є. В. Петров В. В. Пророк