Історія справи

Постанова ВССУ від 21.01.2026 року у справі №353/1010/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року

м. Київ

справа № 353/1010/24

провадження № 61-13579 св 25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Ступак О. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа- приватний нотаріус Тлумацького районного нотаріального округу Водославська Наталія Василівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» на рішення Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2025 року у складі судді Мотрук Л. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Баркова В. М., Василишин Л.В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2024 року товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (далі - ТОВ «Вердикт Капітал») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Тлумацького районного нотаріального округу Водославська Н. В., про визнання договору дарування недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

Позовна заява обґрунтована мотивована тим, що 19 березня 2008 року між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», та ОСОБА_1 укладений договір про іпотечний кредит № 1.08032302.л, за умовами якого остання отримала кредитні кошти у сумі 50 000 дол. США на строк користування 240 місяців зі сплатою процентів за користування кредитними коштами.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 1.08032302.л, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нерухоме майно, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 .

04 вересня 2020 року між ПАТ «Платинум Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал» укладений договір № 401 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки фізичних осіб, відповідно до якого ТОВ «Вердикт Капітал» набуло права вимоги, зокрема за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року № 1.08032302.л.

19 липня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до кредитора із заявою про проведення реструктуризації зобов`язань за кредитним договором. Проте банк відмовив у задоволенні цієї заяви, посилаючись на те, що у власності позичальника наявне нерухоме майно. Це рішення банку ОСОБА_1 оскаржила у судовому порядку і рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 травня 2024 року у справі № 466/934/22 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Вердикт Капітал» про визнання відмови у проведенні реструктуризації зобов`язань позичальника неправомірною, зобов`язання провести реструктуризацію зобов`язань за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року № 1.08032302.л. Вказане рішення ОСОБА_1 оскаржила в апеляційному порядку. Ознайомившись з матеріалами справи в суді апеляційної інстанції, ТОВ «Вердикт Капітал» дізналося, що 06 травня 2021 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування відчужила наявне у неї інше нерухоме майно, а саме 1/4 частину квартири АДРЕСА_2 , - ОСОБА_2 .

Позивач вважав, що вказаний правочин з відчуження нерухомого майна укладений позичальником тільки з метою подання заяви про проведення реструктуризації зобов`язань, що є зловживанням своїми правами відповідно до чинного законодавства України, оскільки у разі проведення реструктуризації заборгованості, залишок заборгованості зменшиться з 2 329 049, 34 грн до 744 452, 41 грн, що завдасть істотної шкоди кредитору - ТОВ «Вердикт Капітал».

Зазначав, що правочини з відчуження позичальником частини квартири має ознаки фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчинений боржником на шкоду кредитору.

З урахуванням зазначеного, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 , укладений 06 травня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Тлумацького районного нотаріального округу Івано-Франківської Водославською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 533, та застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: припинити запис про право власності/довірчої власності 41830445 від 06 травня 2021 року на нерухоме майно - 1/4 частину квартири АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1168282826256, власником за яким є ОСОБА_2 , з одночасною реєстрацією набуття права власності на вказане нерухоме майно за ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року, у задоволенні позову ТОВ «Вердикт Капітал» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивач не довів, що оспорюваний договір дарування укладений на шкоду кредитору, порушив його права та законні інтереси та за своєю суттю є фраудаторним, а тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання договору дарування недійсним на підставі статей 203 215 234 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

30 жовтня 2025 року через підсистему Електронний суд представник ТОВ «Вердикт Капітал» - адвокат Арсемікова І. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 753/765/17, від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 04 березня 2021 року у справі № 539/1318/18, від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19, від 01 липня 2021 року у справі № 755/5424/19-ц, від 28 липня 2021 року у справі № 766/14589/18, від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19, у постановах Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 353/1010/24, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

26 листопада 2025 року справа № 353/1010/24 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника мотивована тим, що суди передніх інстанцій не врахували, що оспорюваний правочин з відчуження нерухомого майна укладений позичальником тільки з метою подання заяви про проведення реструктуризації зобов`язань, передбачених договором про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті ТОВ «Вердикт Капітал», та зменшення розміру заборгованості за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року № 1.08032302.л, що є зловживанням своїми правами відповідно до чинного законодавства України.

Оспорюваний правочин є фіктивними та таким, що порушує законні права позивача, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором дарування, а лише з метою приховання належного боржнику нерухомого майна з метою ухилення від виконання грошового зобов`язання за договором про іпотечний кредит.

Позичальник, відчужуючи нерухоме майно на підставі договору дарування на користь своєї родички, діяла очевидно недобросовісно, зловживаючи своїми правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення виконання умов договору про іпотечний кредит.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

25 листопада 2025 року через підсистему Електронний суд представник ОСОБА_1 - адвокат Ракушинець А. А. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила про необґрунтованість її доводів, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Зазначає, що реструктуризація зобов`язань за договором про іпотечний кредит не є збитками у розумінні статті 22 ЦК України, тому права банку не порушуються. Крім того виконання зобов`язання ОСОБА_1 перед банком забезпечені іпотечним майном, вартість якого є більшою за розмір кредитних зобов`язань.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 березня 2008 року між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», та ОСОБА_1 укладений договір про іпотечний кредит № 1.08032302.л (а. с. 10-18, т. 1).

Відповідно до пункту 1.1 цього договору кредитор надає позичальнику 50 000 дол. США на строк 240 місяців, а позичальник зобов`язується повернути наданий кредит, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 12, 50 % річних, комісії, неустойки та інші платежі на умовах та в строки, визначені договором.

Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надається позичальнику на придбання квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 5.1 цього договору забезпеченням виконання зобов`язань позичальника перед кредитором, в тому числі щодо повернення кредиту, сплати процентів за його користування та виконання інших платіжних зобов`язань позичальника за цим договором, є житлова нерухомість, зазначена в пункті 1.2 цього договору, яка передається в іпотеку за іпотечним договором, при цьому позичальник зобов`язується укласти з кредитором іпотечний договір одночасно з укладенням сторонами цього договору.

19 березня 2008 року між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 1.08032302.л, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н. О. та зареєстрований в реєстрі за № 913 (а. с. 19-22, т. 1).

Відповідно до пункту 1.1 цього договору іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю з метою забезпечення виконання всіх зобов`язань нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю на праві власності, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири, посвідченим 19 березня 2008 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н. О.

Згідно з пунктом 1.2 цього договору заставна вартість предмета іпотеки за згодою сторін становить 299 820 грн, що згідно з офіційним курсом Національного банку України на день укладення договору складає 59 370 дол. США.

04 вересня 2020 року між ПАТ «Платинум Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал» укладений договір № 401 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки фізичних осіб, відповідно до якого ТОВ «Вердикт Капітал» набуло права вимоги, зокрема за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року № 1.08032302.л. та іпотечним договором від 19 березня 2008 року № 1.08032302.л, укладеними між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», та ОСОБА_1 (а. с. 23-30, т. 1).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 15 грудня 2020 року № 237161218, ОСОБА_3 , на праві приватної спільної часткової власності належала 1/4 частина квартири АДРЕСА_2 (а. с. 31-34, 64, т. 1).

06 травня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування 1/4 частки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Тлумацького районного нотаріального округу Івано-Франківської області Водославською Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 533, за яким дарувальник ОСОБА_1 безоплатно передала у власність обдаровуваній ОСОБА_2 належну їй на праві спільної часткової власності 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 (а. с. 156-157, т. 1).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 02 жовтня 2024 року № 397500303, 1/4 частки квартири АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_2 (а. с. 86-96, т. 1).

19 липня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до ТОВ «Вердикт Капітал» із заявою про проведення реструктуризації зобов`язань, передбачених договором про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті, відповідно до пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» (зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 13 квітня 2021 року № 1381-ІХ) - за договором про іпотечний кредит 19 березня 2008 року № 1.08032302.л, зобов`язання за яким забезпечено іпотечним договором та предметом іпотеки за яким виступає квартира АДРЕСА_1 (а. с. 58-63, т. 1).

До вказаної заяви додано, зокрема інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 29 червня 2021 року щодо ОСОБА_1 , із якої вбачається наявність у її власності одного об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з листом ТОВ «Вердикт Капітал» від 04 серпня 2021 року останнім прийнято рішення про відмову в реструктуризації зобов`язань за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року № 1.08032302.л згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті» № 1381-ІХ, зважаючи на те, що у власності позичальника було наявне інше нерухоме майно, а саме: 1/4 частина квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м Львова від 28 травня 2024 року у справі № 466/934/22 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Вердикт Капітал» про визнання відмови у проведенні реструктуризації зобов`язань позичальника неправомірною, зобов`язання провести реструктуризацію зобов`язань за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року №1.08032302.л відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 травня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірною відмову ТОВ «Вердикт Капітал» від 04 серпня 2021 року від проведення реструктуризації, передбаченої Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті»; зобов`язано ТОВ «Вердикт Капітал» провести реструктуризацію зобов`язань ОСОБА_1 за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року № 1.08032302.л згідно з пунктом 7 Розділу IV «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року № 1734-VІІІ (на умовах та у відповідності до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті» від 13 квітня 2021 року № 1381-ІХ).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ТОВ «Вердикт Капітал» задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої та третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Схожі за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 756/553/17, від 30 травня 2018 року у справі № 639/3980/16-ц та від 02 жовтня 2024 року у справі № 761/42671/18.

Звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ «Вердикт Капітал» посилалося на те, що оспорюваний договір дарування укладений позичальником тільки з метою подання заяви про проведення реструктуризації зобов`язань, передбачених договором про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті ТОВ «Вердикт Капітал», та зменшення розміру заборгованості за договором про іпотечний кредит від 19 березня 2008 року №1.08032302.л, що є зловживанням своїми правами відповідно до чинного законодавства України. Дії ОСОБА_1 щодо відчуження частини квартири перед подачею до ТОВ «Вердикт Капітал» заяви про проведення реструктуризації є: неправомірними та недобросовісними відносно кредитора; використані для уникнення сплати своїх зобов`язань за кредитним договором; зводяться до зловживання правом та здійснено на шкоду кредитора.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 463/13099/21, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Тлумачення змісту як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципам добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

До обставин, які дають змогу кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відносяться: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, постанова Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20).

Отже, допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення такого правочину. Для такої кваліфікації правочину важливим є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21).

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що зобов`язання ОСОБА_1 за договором про іпотечний кредит № 1.08032302.л забезпечені нерухомим майном, яке перебуває у іпотеці банку, та розташовано за адресою: АДРЕСА_1 .

Суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що відчуження ОСОБА_1 іншого належного їй нерухомого майна - 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 , не свідчить про недобросовісність дій позичальника відносно кредитора, спрямованих на уникнення виконання зобов`язань за кредитним договором та не є зловживанням правом, направленим на недопущення/уникнення задоволення вимог кредитора та здійснені на шкоду кредитору, оскільки зобов`язання за кредитним договором забезпечені нерухомим майном.

Право ОСОБА_1 на реструктуризацію заборгованості відповідно до Закону України № 1381-ІХ від 13 квітня 2021 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті», не є збитками в розумінні положень ЦК України.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 381/2355/23.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору дарування недійсними на підставі статей 203 215 234 ЦК України та застосування наслідків недійсності правочину.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судом у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням доводів касаційної скарги ТОВ «Вердикт Капітал», що стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» залишити без задоволення.

Рішення Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

О. В. Ступак

В. В. Шипович