Історія справи

Постанова ВССУ від 31.01.2024 року у справі №753/14634/22

Постанова

Іменем України

31 січня 2024 року

м. Київ

справа № 753/14634/22

провадження № 61-14332св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

за позовом про стягнення боргу за договором позики:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

за зустрічним позовом про визнання договору позики недійсним:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_2 , які підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року у складі судді: Цимбал І. К., додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року у складі судді: Цимбал І. К., та постанови Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Левенця Б. Б.,

Історія справи

Короткий зміст позовів

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі договору позики від 24 листопада 2021 року, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л. Д. за № 3653, ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_4 , позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 1 714 075 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США за курсом продажу доларів США в АТ КБ «Приватбанк» на день укладення договору позики.

Згідно з пунктом 2.3 договору позики від 24 листопада 2021 року за погодженням між сторонами повернення позики здійснюється частинами згідно встановленого графіку, а вся сума позичених грошових коштів має бути повернена в строк до 24 травня 2022 року.

Вказує на те, що протягом періоду з дати укладання договору позики по дату подання цієї позовної заяви, відповідач не здійснив жодного платежу та не повернув позику згідно умов договору.

3 урахуванням відсутності будь-яких платежів на виконання зобов`язання щодо повернення позики, станом на дату подання цієї позовної заяви відповідач заборгував позивачу грошові кошти у сумі 2 530 000 грн, що еквівалентно 63 250 доларів США за курсом продажу доларів США в АТ КБ «Приватбанк» на день подання позовної заяви (станом на 22 листопада 2022 року 1 долар США = 40 грн).

У пункті 9 договору позики визначено, якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця суму боргу у гривнях, пеню в розмір 5% від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення, включаючи день оплати.

Розрахунок пені станом на 22 листопада 2022 року здійснений з урахуванням положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», тобто, обмежуючись періодом до 24 лютого 2022 року, отже, відповідач має сплатити 6 256,25 доларів США пені.

ОСОБА_1 просив:

стягнути з ОСОБА_2 69 506,25 доларів США з яких: 63 250,00 доларів США заборгованість та 6 256,25 доларів США пеня, в еквіваленті у гривнях за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на дату платежу.

У січні 2023 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до позовної заяви ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, він просить стягнути з ОСОБА_2 69 506, 25 доларів США, що складається з 63 250,00 доларів США заборгованості, 6 256,26 доларів США пені, в еквіваленті у гривнях за курсом продажу доларів США в АТ КБ «Приватбанк» на дату платежу, на підставі договору позики від 24 листопада 2021 року.

Вказує на те, що згідно вказаного договору позики відповідач передав, а позивач прийняв у власність грошові кошти в сумі - 1 714 075 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США на день укладення цього договору.

ОСОБА_2 звертає увагу суду на те, що при працевлаштуванні на роботу його було повідомлено про те, що у перелік його обов`язків буде також входити і періодичне підписання ним різного роду документів. При підписанні договору позики на вимогу роботодавцем 24 листопада 2021 року, позивачу виносили на підпис різного роду документи і одразу забирали, копія договору позики (його екземпляр) йому, як стороні угоди, видана не була, окрім того, він не знайомий з відповідачем - ОСОБА_1 та ніколи в житті його не бачив. Жодних грошових коштів за договором позики він не отримував ні до його підписання, ні після підписання.

Згідно зі статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

На думку позивача, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії, оскільки при встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

ОСОБА_2 просив:

визнати недійсним договір позики від 24 листопада 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_5 .

У травні 2023 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Гайдаш О. В. звернувся до Дарницького районного суду з заявою про ухвалення додаткового рішення у справі.

Заява мотивована тим, що 04 травня 2023 року у судових дебатах представником позивача було заявлено, що протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду буде подана відповідна заява про відшкодування судових витрат.

Предметом договору про надання правової допомоги від 19 вересня 2022 року, який був укладений між адвокатом Гайдаш О. В. та позивачем ОСОБА_1 , відповідно до пункту 1.1 договору, є представлення прав та інтересів замовника щодо стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 24 листопада 2021 року.

Згідно пунктів 2, 3 додаткової угоди до договору про надання правової допомоги від 19 вересня 2022 року гонорар адвоката за супроводження справи у суді, що полягає у написанні позову та процесуальних документів, здійсненні розрахунків, представництві інтересів замовника у суді, у розмірі 20 000 грн сплачується протягом 30 днів після ухвалення судового рішення у суді першої інстанції.

Вказує на те, що ОСОБА_1 має сплатити за надану правничу допомогу 20 000 грн, що складає суму судових витрат, яка має бути відшкодована відповідачем, так як позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені судом першої інстанції.

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Гайдаш О. В. просив:

стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати у розмірі 20 000 грн.

12 травня 2023 року представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Буцан О. В. подала до Дарницького районного суду м. Києва заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення в яких зазначає, що договір про надання правничої допомоги, укладений між позивачем та адвокатом, був підписаний 19 вересня 2022 року, додаткова угода до договору про надання правничої допомоги датована 24 вересня 2022 року, а тому ніщо не перешкоджало представнику позивача надати вказані докази на підтвердження судових витрат суду своєчасно, тобто, до закінчення судових дебатів.

Вказує на те, що представником позивача, до закінчення судових дебатів у справі, не було заявлено (озвучено) клопотання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, а тому такі вимоги заяви не підлягають задоволенню і суд не має підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником справи витрат на професійну правничу допомогу.

Зазначає, що згідно з попереднім розрахунком судових витрат, який було долучено до позовної заяви, загальний розмір витрат був зазначений позивачем у розмірі 15 000 грн, а не 20 000 грн, як зазначено у заяві про ухвалення додаткового рішення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 63 250 доларів США, судовий збір в розмірі 12 653 грн.

У задоволені іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим що:

24 листопада 2021 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір позики (а.с. 49-52). Відповідно до договору позики позивач надав у борг відповідачу 1 714 075 грн., що було еквівалентом 63 250 доларів США, на умовах погашення боргу, починаючи з 24 грудня 2021 року по 24 травня 2022 року кожного місяця в сумі 1 375 доларів США. Зазначене свідчить, що валюта зобов`язання та спосіб його виконання визначені в іноземній валюті, а саме у доларах США, тому вимоги про стягнення боргу в іноземній валюті, а саме у доларах США є обґрунтованими;

суд вважає вимоги про стягнення пені задоволенню не підлягають, оскільки згідно п. 9 договору позики сторони фактично передбачили, умову за якої така пеня підлягає стягненню, а саме в разі несвоєчасного повернення боргу відповідач мав би сплатити позивачу, зокрема пеню на вимогу останнього. Враховуючи те, що позивач не пред`являв відповідачу вимоги про погашення боргу, така умова за якою відповідач повинен сплатити пеню не настала;

доводи зустрічного позову суд вважає необґрунтованими, оскільки законом не вимагається на підтвердження передачі грошових коштів за договором позики обов`язку одночасного укладення і договору і розписки на підтвердження отримання коштів. Позивачем за зустрічним позовом не було надано доказів на підтвердження обставин викладених у позові, зокрема щодо перебування позивача за зустрічним позовом у будь яких трудових відносинах, під час перебування в яких останній нібито підписувати договори, зокрема договір позики без фактичної передачі коштів;

позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії. При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним. Отже, недійсним може бути визнаний лише укладений договір, тобто визнання правочину недійсним і визнання його неукладеним є взаємовиключними правовими підставами. Визнання правочину недійсним виключає факт його не укладення, тому і спосіб захисту обраний позивачем за зустрічним позовом з урахуванням обґрунтування останнього є неналежним;

доводи представника позивача за зустрічним позовом про встановлення мораторію на стягнення коштів з громадян України на користь громадян рф, які перебувають на території України не на законних підставах, суд вважає необґрунтованими, оскільки мораторій стосується питання виконання, а не захисту прав судом, що передбачено статтею 55 Конституції України.

Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року заяву адвоката Гайдаш О. Б. про ухвалення додаткового рішення задоволено та ухвалено додаткове рішення.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що, оцінюючи належність, допустимість, а також достатній зв`язок доказів у їх сукупності, а також те, що представником позивача до закінчення судових дебатів було заявлено, що протягом п`яти днів після ухвалення рішення, останнім буде подано відповідна заява щодо відшкодування судових витрат, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що заявником подано належні докази обґрунтування розміру вимог щодо стягнення витрат на правову допомогу (а. с. 145-147), у визначений законом строк, а тому заява про відшкодування витрат є законною, обґрунтованою і підлягає задоволенню.

Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року в частині вирішення вимог основного позову про стягнення боргу за договором позики та судових витрат змінено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 2 394 012,50 грн, що є еквівалентом 63 250доларів США за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на день ухвалення рішення суду.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 11 287,30 грн.

В іншій частині рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

відповідно до договору позики від 24 листопада 2021 року ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_5 , 1 714 075,00 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США та зобов`язався повернути вказані кошти в строк до 24 травня 2022 року. Ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не було надано належних та допустимих доказів про невідповідність волевиявлення учасника спірних договорів позики (відповідача) його внутрішній волі, про відсутність у нього бажання настання реальних наслідків правочину. Тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність між сторонами правовідносин, які випливають з договору позики від 24 листопада 2021 року, позичальник не виконав зобов`язання перед позикодавцем. Факт укладення договору позики відповідач не заперечує, доказів, які б вказували на фіктивність укладеного договору або на його безгрошовість відповідачем суду не надано;

разом з тим суд першої інстанції помилково стягнув з відповідача на користь позивача вказану заборгованість в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16- (провадження № 14-360цс19). Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Така правова позиція міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) та Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 200/16729/15-ц (провадження № 61-16100св20);

судом встановлено, що відповідно до пункту 1 договору позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1 714 075 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США доларів, за курсом продажу доларів США в ПриватБанк на день укладення цього договору. Згідно з умовами пункту 3 договору повернення позики здійснюватиметься в місті Києві готівкою у гривнях. За погодженням між сторонами повернення позики здійснюється частинами, у такі строки та розміри: до 24 грудня 2021 року еквівалент 1 375 доларів США; до 24 січня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 лютого 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 березня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 квітня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 травня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США. Таким чином, сторони у зобов`язанні визначили суму позики та її еквівалент в іноземній валюті і передбачили її повернення фіксованими частинами, в гривні, зазначивши еквівалент в доларах. Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції неправильно було застосовано положення статті 533 ЦК України, не враховані умови укладеного між сторонами договору позики в цій частині та вимоги позову про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики в гривні, враховуючи еквівалент суми 63 250 доларів США, за курсом продажу доларів США в ПриватБанк на день платежу. Тому рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року в частині вирішення вимог основного позову про стягнення боргу за договором позики необхідно змінити та стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 2 394 012,50 грн, що є еквівалентним 63 250,00 доларів США за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на день ухвалення рішення суду;

доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні посилається на документи, зокрема, на посвідку на право проживання позивача на території України, які відсутні в матеріалах справи, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідно до журналу судового засідання від 04 травня 2023 року судом першої інстанції та учасниками справи було оглянуто діючу посвідку на право проживання позивача на території України, проте, у зв`язку із запереченнями представника відповідача проти долучення наданих документів до матеріалів справи, суд першої інстанції відмовив в долучені зазначених документів;

посилання в апеляційній скарзі на неправильність висновку суду першої інстанції про те, що мораторій на стягнення коштів з громадян України на користь громадян рф стосується питання виконання, а не захисту прав особи судом, що передбачено статтею 55 Конституції України, колегія суддів відхиляє, оскільки, як правильно зазначив суд першої інстанції, мораторій на стягнення коштів з громадян України на користь громадян рф застосовується на стадії виконання рішення суду, в тому числі, примусового виконання. Окрім того, стороною позивача було надано докази на підтвердження того, що позивач має право перебувати на території України на законних підставах, а саме на підставі посвідки на проживання;

відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд першої інстанції посилався на те, що позивачем за зустрічним позовом не було надано доказів на підтвердження обставин, викладених у позові, зокрема, щодо перебування позивача за зустрічним позовом у будь яких трудових відносинах, під час виконання яких він нібито міг підписувати договори, зокрема, і договір позики, без фактичної передачі коштів. За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми. Судом встановлено, що 24 листопада 2021 року між ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1 714 075 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США доларів, за курсом продажу доларів США в ПриватБанк на день укладення цього договору. Передачу вказаних грошових кошті було здійснено до підписання цього договору. Вказаний договір позики посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л. Д. 24 листопада 2021 року. Отже, умови договори позики підтверджують, що, укладаючи цей договір, сторони засвідчили факт передачі грошових коштів, який відбувся до моменту його підписання та нотаріального посвідчення. Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 159/1519/21 (провадження № 61-2290св22);

в оцінці умов договору про передачу грошових коштів за договором позики до його підписання сторонами суд апеляційної інстанції також враховує висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19). Досліджуючи питання змісту умов договору про передачу грошових коштів та правової природи подібного за змістом пункту договору, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що пункт спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою (пункт 7.28). Під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом (пункт 7.26). У пункті 7.36 постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що включення в договір положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема, при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір. Відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. З урахуванням установлених у справі обставин та змісту умов договору про отримання позичальником суми позики, Верховний Суд дійшов висновку, що сторони договору на власний розсуд визначили його умови, у яких підтвердили факт передачі суми позики від позикодавця позичальнику. Підписуючи договір позики, позичальник погодився з умовами договору, у тому числі щодо суми позики та факту передачі грошових коштів за цим договором до його підписання. Також колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції відносно того, що позивачем не було надано доказів перебування позивача за зустрічним позовом у будь яких трудових відносинах, під час перебування в яких останній нібито підписував договори, зокрема, договір позики без фактичної передачі коштів;

стягуючи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12 653,00 грн, суд першої інстанції помилково стягнув з відповідача на користь позивача сервісний збір в сумі 248,10 грн;

рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат підлягає зміні шляхом зменшення розміру судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з 12 653 грн до 11 287,30 грн, з урахуванням того, що позов ОСОБА_1 задоволено на 90,99%.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року змінено, зменшено розмір витрат на правничу допомогу, стягнутий з ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 з 20 000 грн до 18 198 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

стягуючи з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 20 000 грн суд першої інстанції не застосував вимоги статті 141 ЦПК України та не врахував, що позовні вимоги було задоволено на 90,99%, а тому додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року підлягає зміні, шляхом зменшення розміру витрат на правничу допомогу, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з 20 000 грн на 18 198 грн;

доводи апеляційної скарги відносно того, що заява про ухвалення додаткового судового рішення у справі про відшкодування судових витрат подана до Дарницького районного суду м. Києва 09 травня 2023 року, проте додаткове рішення було ухвалено судом 24 травня 2023 року тобто, з порушення десятиденного строку, колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції;

доводи апеляційної скарги відносно того, що прохальна частина позову не містила взагалі вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу, відповідно вони не могли бути компенсовані судом, адже правила ЦІК України не надають суду права виходу за межі позовних вимог з власної ініціативи, колегія суддів відхиляє, оскільки до позовної заяви позивач подав попередній розрахунок судових витрат позивача. У подальшому між сторонами було підписано додаткову угоду відповідно до якої сторони погодили розмірі витрат на правничу допомогу який очікує понести позивач в суді першої інстанції;

доводи апеляційної скарги відносно того, що представником позивача, до закінчення судових дебатів, не було заявлено (озвучено) клопотання суду про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, у зв`язку з чим такі вимоги не підлягали задоволенню і суд не мав підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи апеляційної скарги спростовуються звукозаписом судового засідання.

Аргументи учасників справи

05 жовтня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року, в якій просив:

скасувати оскаржені рішення;

ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів відмовити, зустрічний позов ОСОБА_6 про визнання договору позики недійсним задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції не надав належної оцінки договору позики, виходячи з дійсного його змісту, не встановив його правову природу та стягнув кошти у розмірі 63 250 доларів США, тоді як згідно з пунктом 3 договору позики передбачено, що повернення позики здійснюватиметься в місті Києві, готівкою у гривнях. Суд апеляційної інстанції припустився помилки, оскільки враховуючи умови договору, предметом якого є 5 714 075 грн, що еквівалентно 63 250 доларів США, за курсом продажу доларів США в ПриватБанку на день укладення цього договору, тобто станом на 24 листопада 2021 року, зробив необґрунтований висновок про стягнення коштів в гривні за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на день ухвалення рішення суду;

у суді апеляційної інстанції представник позивача проти доводів апеляційної скарги заперечував, однак вважав, що суд помилково стягнув з відповідача на користь позивача суму боргу за договором позики в доларах США, оскільки умовами договору визначено, що позика повертається в гривнях по курсу продажу долара США в АТ КБ «ПриватБанк» на день платежу, про що вони і просили в позові, а тому рішення в цій частині необхідно змінити. Представник позивача у судовому засіданні суду апеляційної інстанції фактично відмовився від своїх первісних вимог про стягнення заборгованості в доларах, які викладені в позовній заяві. Оскільки вимог про стягнення заборгованості у гривні позовна заява не містить, то апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обрав предмет позову (змінив валюту стягнення заборгованості за договором позики). Відповідно до умов договору позики від 11 березня 2013 року сторонами були визначені істотні умови цього договору, у тому числі обмінний курс. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно- правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України). Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження № 14-465св18);

ОСОБА_2 наголошував, що позивач є громадянином російської федерації та ним не надано жодних доказів законності перебування в України одночасно із позовом, у зв`язку з чим позов не підлягає задоволенню, оскільки лише іноземці, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, як і громадяни України, в тому числі і на звернення до суду. Суд першої інстанції послався на доказ, у прийнятті якого було відмовлено позивачу;

рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості на користь громадянина рф буде мати наслідком відчуження нерухомого майна (і рухомого в тому числі) на його користь, що порушує мораторій, встановлений постановою КМ України від 03 березня 2022 року № 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації»;

при подачі позовної заяви представником позивача порушенні вимоги щодо оформлення позовної заяви. Майже одночасно до Дарницького районного суду міста Києва було подано 2 позови та відкрито провадження у справі № 753/14634/22 про стягнення заборгованості ОСОБА_1 з ОСОБА_2 за договором позики від 24 листопада 2021 року та у справі № 753/15052/22 про стягнення заборгованості ОСОБА_7 з ОСОБА_2 за договором позики від 27 серпня 2021 року. Вказані договори позики були підписані від імені позикодавців однією особою за довіреністю - громадянином ОСОБА_5 . Представники сторін у цих справах ті самі. У зазначених позовах у позивачів, які зареєстровані в різних містах України, зазначений один і той самий номер мобільного телефону: НОМЕР_1 та одна і та сама адреса - АДРЕСА_1 . У межах справи №753/15052/22 представник позивача - адвокат Гайдаш О. В. повідомив про порушення вимог щодо оформлення позовної заяви за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів. Він підтвердив, що зазначена ним в позові адреса ( АДРЕСА_1 ) не належить позивачу, оскільки останній виїхав за кордон, а є адресою ОСОБА_5 підписанта договору позики за довіреністю. Також адвокат Гайдаш О.В. підтвердив, що сам отримує всю кореспонденцію, яка надсилається на ім`я позивача на вказану адресу. Представником відповідача також доведено суду, що номер телефону, зазначений в позові також не належить позивачу, а належить ОСОБА_5 , що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 02 квітня 2023 року. Отже, у справі № 753/14634/22 та справі № 753/15052/22 порушені вимоги встановлені статтею 175 ЦПК України щодо оформлення позовної заяви, оскільки в них зазначені не місця реєстрації (місця проживання) і не телефони позивачів, а місце реєстрації і номер телефону громадянина ОСОБА_5 , який за довіреністю підписав вищевказані договори позики від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_7 і був уповноважений на підписання цих договорів позик від імені позикодавців за довіреністю, проте на уповноважений на стягнення заборгованості за ними. Окрім цього, представник позивача кореспонденцію отримує, що надходить на ім`я вказаних позивачів;

26 січня 2023 року ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву про визнання договору позики недійсним у справі №753/14634/22, за результатом якої ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року у справі №753/14634/22 прийнято рішення прийняти та об`єднати з первісним позовом в одне провадження. 01 травня 2023 року ОСОБА_2 подав клопотання про повернення до стадії підготовчого провадження, однак суд відмовив у його задоволенні. Вищевказані порушення норм процесуального права призвели до неможливості скористатися процесуальними правами (як позивача за зустрічним позовом), зокрема у наданні додаткових доказів, клопотань про витребування доказів та позбавили права на справедливий суд. Суд першої інстанції порушив вимоги пункту 12 частини другої статті 197 та пункту 3 частини другої статті 198 ЦПК України, оскільки в ухвалі про прийняття зустрічної позовної заяви суд не встановив строк для надання відзиву на зустрічну позовну заяву, а одразу перейшов до розгляду справи по суті;

попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції - позивачем сплачено судовий збір в загальному розмірі 26 956 грн, з яких: судовий збір в розмірі 12 405,00 * 200% = 24 810 грн (первісний позов); судовий збір в розмірі 1 073,00 * 200% = 2 146 грн (зустрічний позов).

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині стягнення тіла позики. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

05 жовтня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , на додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року, в якій просив:

скасувати оскаржені рішення;

ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відшкодування судових витрат відмовити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції не звернув увагу на попередній розрахунок витрат адвоката, зазначених в позовній заяві. Згідно попереднього розрахунку він становить 15 000 грн. Позивач та його представник визначити погодинну оплату послуг адвоката в розмірі 3 000 грн за 1 годину. Позивачем надано лише договір про надання правової допомоги б/н від 19 вересня 2023 року та додаткову угоду до договору про надання правової допомоги б/н від 24 вересня 2023 року, проте не надано акт виконаних робіт. Незважаючи на те, що учасник справи повинен деталізувати опис робіт (наданих послуг) лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення, це не звільняє його від обов`язку надання акту виконаних робіт, що є обов`язковою умовою, для можливості компенсації витрат на правничу допомогу;

помилковим є висновок апеляційного суду про те, що позивачем доведено розмір витрат в сумі 14 000 грн, оскільки письмові докази, які б підтверджували розмір витрат в розмірі 14 000 грн, не подавалися позивачем (його представником). Суд апеляційної інстанції не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду у справі № 757/38773/17-ц від 10 листопада 2021 року;

договір про надання правничої допомоги від 19 вересня 2022 року та додаткова угода від 24 вересня 2022 року не містять порядку та форми оплати гонорару адвоката (готівковий або безготівковий) та реквізитів, на які може бути здійснена така оплата, а зазначено лише ПІБ адвоката та номер його свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. У постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18, від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19 зазначено, що у разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково;

в апеляційній скарзі представник скаржника наголошувала на тому, що при подачі позовної заяви представником позивача, останнім порушенні вимоги встановлені статтею 175 ЦПК України щодо оформлення позовної заяви. при подачі позовної заяви представником позивача порушенні вимоги щодо оформлення позовної заяви. Майже одночасно до Дарницького районного суду міста Києва було подано 2 позови та відкрито провадження у справі № 753/14634/22 про стягнення заборгованості ОСОБА_1 з ОСОБА_2 за договором позики від 24 листопада 2021 року та у справі № 753/15052/22 про стягнення заборгованості ОСОБА_7 з ОСОБА_2 за договором позики від 27 серпня 2021 року. Вказані договори позики були підписані від імені позикодавців однією особою за довіреністю - громадянином ОСОБА_5 . Представники сторін у цих справах ті самі. У зазначених позовах у позивачів, які зареєстровані в різних містах України, зазначений один і той самий номер мобільного телефону: НОМЕР_1 та одна і та сама адреса - АДРЕСА_1 . У межах справи №753/15052/22 представник позивача - адвокат Гайдаш О. В. повідомив про порушення вимог щодо оформлення позовної заяви за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів. Він підтвердив, що зазначена ним в позові адреса ( АДРЕСА_1 ) не належить позивачу, оскільки останній виїхав за кордон, а є адресою ОСОБА_5 підписанта договору позики за довіреністю. Також адвокат Гайдаш О.В. підтвердив, що сам отримує всю кореспонденцію, яка надсилається на ім`я позивача на вказану адресу. Представником відповідача також доведено суду, що номер телефону, зазначений в позові також не належить позивачу, а належить ОСОБА_5 , що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 02 квітня 2023 року. Отже, у справі № 753/14634/22 та справі № 753/15052/22 порушені вимоги встановлені статтею 175 ЦПК України щодо оформлення позовної заяви, оскільки в них зазначені не місця реєстрації (місця проживання) і не телефони позивачів, а місце реєстрації і номер телефону громадянина ОСОБА_5 , який за довіреністю підписав вищевказані договори позики від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_7 і був уповноважений на підписання цих договорів позик від імені позикодавців за довіреністю, проте на уповноважений на стягнення заборгованості за ними. Окрім цього, представник позивача кореспонденцію отримує, що надходить на ім`я вказаних позивачів. Якщо після відкриття провадження у справі буде з`ясовано, що провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк, суд повинен постановити ухвалу про залишення позову без розгляду, на підставі пункту 8 частини першої статті 257 ЦПК України, однак суд першої інстанції не надав строк на усунення недоліків і продовжив розгляд справи по суті;

описова частина постанови суду апеляційної інстанції не містить короткого змісту всіх вимог апеляційної скарги представника скаржника, а мотивувальна частина постанови не містить мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі - зокрема постанова суду апеляційної інстанції взагалі не містить і жодної згадки на заявлене в апеляційній скарзі питання порушення вимог щодо оформлення позовної заяви, оскільки ця вимога не розглядалася судом апеляційної інстанції;

суд апеляційної інстанції не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 206/1293/19, відповідно до якого у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 18 198 грн. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_2

03 листопада 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року клопотання ОСОБА_2 , яке підписано представником ОСОБА_3 , про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року, додаткового рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року вказано, що:

наведені у касаційній скарзі ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 листопада 2022 року у справі № 301/2052/18; від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц; від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17; від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц; від 10 листопада 2021 року у справі № 757/38773/17; від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц; від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц; від 02 березня 2021 року у справі № 922/2319/20; від 16 лютого 2021 року у справі № 913/502/19; від 13 серпня 2020 року у справі № 916/1168/17; від 16 березня 2021 року у справі № 905/1232/19; від 21 липня 2022 року у справі № 922/3308/20; від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц; від 09 серпня 2023 року у справі № 932/4154/22; від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18; від 13 березня 2019 року у справі № 199/6713/14-ц; від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17; від 13 листопада 2019 року у справі № 171/1584/18; від 19 серпня 2020 року у справі № 2-13112/10; від 10 липня 2019 року у справі № 648/2988/16; від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18; від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц; від 26 вересня 2018 року у справі № 346/2946/16-ц, та постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13; від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14; від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу;

наведені у касаційній скарзі ОСОБА_2 на додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16; від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18; від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21; від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17; від 05 червня 2018 року у справі № 904/8308/17; від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19; від 10 листопада 2021 року у справі № 757/38773/17; від 29 серпня 2018 року у справі № 910/23428/17; від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16; від 21 липня 2021 року у справі № 139/409/19; від 03 березня 2019 року у справі № 922/1163/18; від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19; від 26 вересня 2018 року у справі № 148/312/16-ц; від 28 січня 2019 року у справі № 619/1146/17; від 02 грудня 2020 року у справі № 202/2600/15-ц; від 17 грудня 2020 року у справі № 758/12381/18-ц; від 14 січня 2021 року у справі № 521/3011/18; від 09 липня 2019 року у справі № 922/592/17; від 21 січня 2020 року у справі № 922/3422/18; від 21 грудня 2020 року у справі № 922/1001/20; від 21 листопада 2018 року у справі № 820/4347/17; від 18 березня 2020 року у справі № 280/5628/18; від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц; від 26 вересня 2018 року у справі № 346/2946/16-ц; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 24 листопада 2021 року між ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1 714 075 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США доларів, за курсом продажу доларів США в ПриватБанк на день укладення цього договору. Передачу вказаних грошових кошті було здійснено до підписання цього договору.

Позичальник своїм підписом під цим договором підтвердив факт отримання від позикодавця грошових коштів в сумі - 1 714 075 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США, за курсом продажу доларів США в ПриватБанк на день укладення цього договору.

У договорі позики від 24 листопада 2021 року сторони обумовили:

зазначену суму грошей позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві в строк до 24 травня 2022 року включно. Сторони домовилися про те, що будь-які зміни до договору позики, в тому числі і стосовно строку дії цього договору, вносяться за згодою сторін шляхом підписання договору про внесення змін та доповнень, які підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. Сторони встановлюють безпроцентний характер цього договору (пункт 2);

повернення позики здійснюватиметься в місті Києві готівкою у гривнях (пункт 3);

про сплату чергових платежів позикодавець на вимогу позичальника видає розписку в одержанні грошей (пункт 4);

у разі порушення позичальником умов та строків повернення коштів згідно з графіком повернення, визначеним у пункті 3 цього договору, позикодавець вправі вимагати повернення позичальником коштів достроково в повному обсязі (пункт 7);

якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця суму боргу у доларах, пеню в розмірі 5 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, включаючи день оплати (пункт 9);

у відповідності до статті 1050 ЦК України в разі прострочення повернення чергової частини позики, зазначеної в пункті 3 цього договору, позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася (пункт 9.1.);

виконання позичальником зобов`язання за цим договором (повернення коштів вказаних в пункті 1 цього договору) буде забезпечуватися іпотекою, а саме: позичальником буде передано позикодавцю в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 (пункт 10);

представник позикодавця свідчить, що цей договір укладається за згодою дружини позикодавця ОСОБА_8 , справжність підпису на заяві якої, засвідчено ОСОБА_9 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 06 липня 2020 року, за реєстровим № 4095, про що доведено до відома позичальника (пункт 13).

За погодженням між сторонами повернення позики здійснюватиметься частинами, у такі строки та розмірах: до 24 грудня 2021 року еквівалент 1 375 доларів США; до 24 січня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 лютого 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 березня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 квітня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 травня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США (пункт 3).

Позиція Верховного Суду

Щодо оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України).

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії».

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що «залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046 1047 ЦК України й виходив із того, що: з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов`язався повернути їх до 05 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 "бере" у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. доларів; договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною - ОСОБА_2 - і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов`язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти. Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики. Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. доларів і зобов`язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо. Позичальник свої зобов`язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який: не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику; не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня 2018 року в справі № 924/1096/17 вказано, що «договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення. Суди попередніх інстанцій, встановивши, що сторонами справи не було доведено факту передання позикодавцем (відповідачем) грошових коштів позичальнику (позивачу), дійшли висновку, що наявні договори між позивачем та відповідачем в якості договорів позики є неукладеними».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що: «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) зазначено: «судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000,00 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання зазначеного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та про те, що немає претензій до покупців щодо оплати з боку продавців. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом. Щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою».

Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша, друга статті 533 ЦК України).

Традиційним в доктрині приватного права та судовій практиці є розмежування валюти боргу та валюти платежу як елементів грошового зобов`язання. Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов`язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові знаки, які є засобом погашення грошового зобов`язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц (провадження № 61-30272св18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша стаття 81 ЦК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що 24 листопада 2021 року між ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1 714 075 грн, що є еквівалентом суми 63 250 доларів США доларів, за курсом продажу доларів США в ПриватБанк на день укладення цього договору. Передачу вказаних грошових коштів було здійснено до підписання цього договору;

у пункті 3 договору позики сторони домовились, що повернення позики здійснюватиметься в місті Києві готівкою у гривнях. За погодженням між сторонами повернення позики здійснюватиметься частинами у такі строки та розмірах: до 24 грудня 2021 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 січня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 лютого 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 березня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 квітня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США; до 24 травня 2022 року - еквівалент 1 375 доларів США;

встановивши, що одержаних в позику коштів відповідач не повернув, суди зробили обґрунтований висновок про стягнення тіла позики з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції зробив необґрунтований висновок про стягнення коштів в гривні за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на день ухвалення рішення суду.

Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання. В ній, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов`язаний або вправі його допустити (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі № 753/4339/17 (провадження № 61-40324св18)).

Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 69 506,25 доларів США з яких: 63 250,00 доларів США заборгованість та 6 256,25 доларів США пеня, в еквіваленті у гривнях за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на дату платежу (т. 1, а.с. 3). Суд першої інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 63 250 доларів США. Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог основного позову про стягнення боргу за договором позики та судових витрат змінив, стягнувши з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 2 394 012,50 грн, що є еквівалентом 63 250 доларів США за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на день ухвалення рішення суду.

Оскільки позивач просив стягнути суму позики в еквіваленті у гривнях за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на дату платежу, апеляційний суд обґрунтовано стягнув суму боргу за договором позики у розмірі 2 394 012,50 грн, що є еквівалентом 63 250 доларів США за курсом продажу доларів США в АТ КБ «ПриватБанк» на день ухвалення рішення суду, бо на день платежу, як просив позивач, суд гривневий еквівалент позики в іноземній валюті не стягує.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції після об`єднання первісного та зустрічного позовів не повернувся до стадії підготовчого провадження, оскільки ОСОБА_2 у касаційній скарзі не зазначає, які докази він не зміг надати та які клопотання не зміг заявити.

Необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості на користь громадянина рф буде мати наслідком відчуження майна на його користь, що порушує мораторій, встановлений постановою КМ України від 03 березня 2022 року № 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації».

У пункті 10-2 Розділу XIII Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що до набрання чинності законом щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов`язаних з державою-агресором, зупиняється вчинення виконавчих дій, забороняється заміна стягувачів у виконавчих провадженнях, стягувачами за якими є Російська Федерація або такі особи: громадяни Російської Федерації; юридичні особи, створені та зареєстровані відповідно до законодавства Російської Федерації; юридичні особи, створені та зареєстровані відповідно до законодавства, відмінного від законодавства України, серед кінцевих бенефіціарних власників, членів або учасників (акціонерів) яких є Російська Федерація, громадянин Російської Федерації або юридична особа, створена та зареєстрована відповідно до законодавства Російської Федерації. Зазначене обмеження не застосовується до громадян Російської Федерації, які проживають на території України на законних підставах, та юридичних осіб, створених та зареєстрованих відповідно до закону України, кінцевим бенефіціарним власником, членом або учасником (акціонером) яких є виключно громадяни Російської Федерації, які проживають на території України на законних підставах, або виключно громадяни України та громадяни Російської Федерації, які проживають на території України на законних підставах.

Під публічним порядком слід розуміти правопорядок держави, визначені принципи і засади, які становлять основу існуючого у ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості й основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо). Публічний порядок будь-якої держави включає фундаментальні принципи і засади правосуддя, моралі, які держава має намір захистити навіть тоді, коли це не має прямого стосунку до самої держави; правила, які забезпечують фундаментальні політичні, соціальні та економічні інтереси держави; обов`язок держави з дотримання своїх зобов`язань перед іншими державами та міжнародними організаціями (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року в справі № 761/39565/17 (провадження № 61-5333св19)).

Касаційний суд вже вказував, що при тлумаченні пункту 10-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» слід враховувати мету, у зв`язку з якою Закон України «Про виконавче провадження» доповнено цим пунктом (Закон № 2129-IX від 15 березня 2022 року). Такою метою є забезпечення захисту національних інтересів у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації та забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина в умовах воєнного стану, що потребує врегулювання деяких питань примусового виконання рішень, зокрема, щодо зупинення вчинення виконавчих дій, стягувачами за якими є Російська Федерація або особи, пов`язані з державою-агресором (див. пояснювальну записку до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/1245274). В абзаці 2 пункту 10-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» визначене коло суб`єктів, до яких передбачені в його абзаці 1 обмеження не застосовуються. До таких суб`єктів віднесені і юридичні особи, створені та зареєстровані відповідно до закону України, кінцевим бенефіціарним власником, членом або учасником (акціонером) яких є виключно громадяни Російської Федерації, які проживають на території України на законних підставах, або виключно громадяни України та громадяни Російської Федерації, які проживають на території України на законних підставах. Тому заборона заміни стягувачів поширюються саме на пов`язаних з державою-агресором осіб, у тому числі юридичних осіб, створених та зареєстрованих відповідно до закону України, серед кінцевих бенефіціарних власників, членів або учасників (акціонерів) яких є громадяни Російської Федерації, які не проживають на території України на законних підставах (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 743/1596/15-ц (провадження № 61-7035св23)).

По суті, законодавець передбачив певні особливості, пов`язані із примусовим виконанням рішень, якщо стягувачами у виконавчому провадженні є особи, пов`язані з державою-агресором, з метою акумулювання майна для майбутнього звернення стягнення. Тобто, законодавець не передбачив такої підстави для відмови в позові як пов`язаність особи з державою-агресором.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем було надано докази на підтвердження того, що позивач має право перебувати на території України на законних підставах, а саме на підставі посвідки на проживання.

Встановивши, що ОСОБА_2 не довів наявності підстав для недійсності договору позики, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні зустрічного позову.

Щодо оскарження додаткового рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу (частина перша статті 270 ЦПК України).

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п`ята статті 137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:

«40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

42. Зі змісту статей 10 11 12 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.

46. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19 вказано, що:

«у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України). У розумінні положень частини п`ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Судами також не враховано, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України (на підставі якої прийнято рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу) суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, але виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі обґрунтування нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Суд враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. При цьому, судами не враховано, що для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат».

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

З урахуванням частково задоволення позову, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про зменшення витрат на правничу допомогу 20 000 грн до 18 198 грн.

Касаційний суд відхиляє доводи відповідача про те, що позивач не надав акт виконаних робіт.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) зазначено: «подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару). Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним. Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права».

Судами встановлено, що 24 вересня 2022 року між адвокатом Гайдаш О. В. та ОСОБА_1 підписано додаткову угоду до договору про надання правової допомоги від 19 вересня 2022 року, відповідно до якої сторони погодили, що згідно з пунктом 4.3. договору про надання правової допомоги від 19.09.2022 року послуги адвоката в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 24.11.2021 року у суді першої інстанції оплачуються згідно з цією додатковою угодою. Замовник сплачує гонорар адвокату за супроводження справи у суді, що полягає у написанні позову та процесуальних документів, здійсненні розрахунків, представництві інтересів замовника у суді, у розмірі 20 000,00 грн (пункт 2).

Помилкова вказівка апеляційного суду на те, що «позивачем доведено розмір витрат, які були понесені позивачем у розмірі 14 000,00 грн», не вплинуло на правильність висновків суду, оскільки апеляційним судом на підставі додаткової угоди від 24 вересня 2022 року до договору про надання правової допомоги від 19 вересня 2022 року, укладеної між адвокатом Гайдаш О. В. та ОСОБА_1, встановлено, що замовник сплачує гонорар адвокату за супроводження справи у суді, що полягає у написанні позову та процесуальних документів, здійсненні розрахунків, представництві інтересів замовника у суді, у розмірі 20 000 грн (пункт 2).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржених частинах ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційні скарги належить залишити без задоволення;

рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в оскарженій частині залишити без змін;

додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року у незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , які підписані представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в оскарженій частині залишити без змін.

Додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук