Набуття необґрунтованих активів «за дорученням»: проблема визначення

Коли актив, оформлений на третю особу, можна вважати набутим «за дорученням» суб’єкта декларування? Усталена судова практика відповідає на це питання через сукупність непрямих ознак. Однак чи не підміняє такий підхід зміст закону та обов’язок позивача переконливо довести саме факт доручення?

Опосередковане набуття активів: межі тлумачення

Особливістю інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави є те, що предметом позову можуть бути не лише активи, набуті у власність безпосередньо особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі – суб’єкт декларування), але й активи, набуті такою особою опосередковано.

До набутих опосередковано закон відносить активи: 1) набуті у власність іншою особою за дорученням суб’єкта декларування; 2) щодо яких суб’єкт декларування може прямо чи опосередковано вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (ч. 4 ст. 290 ЦПК).

Упродовж існування цього інституту (з 2019 року) суди (ВАКС, АП ВАКС, КЦС у складі ВС) виробили певні критерії стосовно визначення активів, набутих в опосередкований спосіб, зокрема – за дорученням.

Ці критерії вже «переросли» в усталену практику, ключові позиції якої суди у своїх рішеннях повторюють як мантру, не обтяжуючи себе пошуком нових переконливих правових аргументів.

Водночас попри усталеність такої практики до неї виникає багато питань з точки зору її обґрунтованості та законності.

Усталена судова практика та її значення при вирішенні конкретної справи

Правове значення усталеної судової практики визначене ч. 4 ст. 265 ЦПК, відповідно до якої у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент, зокрема, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Усталена судова практика є сукупним результатом розгляду судами подібних справ, що характеризується однаковим застосуванням одних і тих же правових норм. Ключовим моментом є те, що усталена судова практика має ґрунтуватися на приписах закону, а не бути продуктом його довільного тлумачення та застосування.

За законом сталість судової практики покликаний забезпечувати Верховний Суд. Натомість аналіз судових рішень у справах про визнання необґрунтованими активів свідчить про те, що суди першої та апеляційної інстанції (ВАКС, АП ВАКС) вважають усталеною у таких справах практику, яка ґрунтується переважно на їхньому власному розумінні. Низкою рішень її «засилив» КЦС у складі ВС, сприйнявши загалом позиції, які були сформовані ВАКС.

У цьому зв’язку слід наголосити на двох моментах.

По-перше, у юридичному сенсі потрібно розмежувати практику ВАКС та АП ВАКС і висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

По-друге, важливим для розуміння питання про застосування усталеної судової практики є те, що вона не є нормативно обов’язковою для судів – попри свою сталість вона не перетворюється в норму права. Це випливає із прямого припису закону про те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК).

Суд, який розглядає конкретну справу, може як врахувати, так і не врахувати усталену судову практику у відповідній категорії справ – включно з висновками Верховного Суду.

Право суду на незастосування усталеної практики дає конституційний принцип незалежності судді при здійсненні правосуддя.

Про таку можливість неодноразово у своїх рішеннях наголошувала Велика палата Верховного Суду, яка, до речі, за законом й сама вправі переглянути судове рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі). Процесуальний механізм відступу від висновку Верховного Суду, передбачений ст. 403 ЦПК, реалізується у Верховному Суді.

Наявність у суду права відійти від попередньої практики констатовано у рішеннях ЄСПЛ та висновках міжнародних організацій у сфері судочинства (зокрема, КРЄС). Підставами для відходу від попередньої, навіть усталеної практики називають необґрунтованість, помилковість, неясність, несправедливість попередніх рішень тощо.

Досвід функціонування вітчизняної судової системи (включно з нинішнім періодом) свідчить про те, що суди можуть запроваджувати вочевидь незаконну практику вирішення справ та «успішно» культивувати її упродовж тривалого часу, посилаючись на те, що вона є «усталеною».

Виходить замкнуте коло: суди на власний розсуд формують певну правову позицію, керуються нею при вирішенні певної категорії справ, обґрунтовуючи її правильність (правомірність) тим, що вона є «усталеною судовою практикою».

Усе це зумовлює потребу в уважному та ретельному аналізі усталеної судової практики щодо вирішення справ цієї категорії (зокрема, про визнання необґрунтованими активів, набутих «за дорученням»), оскільки правомірність багатьох сформованих нею позицій викликає обґрунтований сумнів.

Критерії усталеної судової практики щодо визначення набуття активів «за дорученням»

Суди у своїх рішеннях незмінно наголошують на усталеному судовому тлумаченні терміну «за дорученням» (ч. 4 ст. 11216/ed_2026_04_07/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#11216" rel="nofollow">290, п. 2 ч. 8 ст. 11216/ed_2026_04_07/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#11216" rel="nofollow">290 ЦПК ), яке вироблено судовою практикою у цій категорії справ.

Відповідно до такого розуміння словосполучення «за дорученням» у контексті наведених норм: 1) вказує на відносини, відмінні від визначених цивільним законодавством відносин довірителя і повіреного; 2) означає набуття суб`єктом декларування активів через третіх осіб з метою приховання факту набуття цих активів; 3) вчинення дії «за дорученням» у розумінні досліджуваного пункту може бути встановлене із сукупності вторинних ознак, які дозволяють дійти висновку, що третя особа діяла в інтересах суб`єкта декларування, а суб`єкт декларування, в свою чергу, отримує вигоду від набутого активу.

Зазначена відмінність пояснюється самою природою відповідного провадження – держава через заявлений позов стверджує, що суб`єкт декларування в порушення свого обов`язку дотримання прозорості статків набуває активи через третіх осіб.

«Доручення» – це не «доручення»?

Відмінність відносин, що складають зміст доручення, передбаченого ст. 290 ЦПК, від визначених цивільним законодавством відносин довірителя і повіреного (ст. 1000 ЦК) констатується практично у всіх судових рішеннях, у яких йдеться про факт набуття суб’єктом декларування активів за дорученням.

На такій відмінності наголошують судді ВАКС у наукових публікаціях, виступах на конференціях та інших заходах. При цьому підкреслюють, що Цивільний кодекс України та інші закони не встановлюють особливостей використання відповідних інститутів у сенсі цивільної конфіскації, хоча такі особливості однозначно й беззаперечно наявні.

Наявність таких особливостей пояснюється двома моментами: природою цього провадження (як зазначалося, цей аргумент широко використовують суди) та змістом ст. 1003 ЦК, відповідно до якої у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному та які мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Однак таке «усталене» тлумачення термінів «доручення» та «за дорученням», а відтак особливе розуміння змісту набуття активів «за дорученням» видається юридично необґрунтованим.

По-перше, для такого «усталеного» тлумачення не дає правових підстав ЦК, норми якого визначають зміст поняття «доручення» у цивільно-правовому його значенні та містять словосполучення «за дорученням» (статті 173, 207, 888, 1011, 1022, 1093).

Якби законодавець у ст. 290 ЦПК вважав за необхідне застосувати термін «доручення» та словосполучення «за дорученням» в іншому значенні, ніж це передбачено ЦК, то він спеціально оговорив це у главі 12 ЦПК. Як це він зробив стосовно низки термінів («активи», «набуття активів» та інших), поняття яких він визначив у ч. 8 ст. 290 ЦПК «для цілей цієї глави».

Натомість «для цілей глави 12 ЦПК» законодавець не передбачив спеціального визначення терміну «за дорученням», не визначив, що він вкладає у термін «доручення» інший зміст – відмінний від того, який визначено цивільним законом. Отже, у суб’єктів правозастосування (у т. ч. суду) відсутні правові підстави для тлумачення «доручення» в іншому значенні, ніж тому, яке передбачене цивільним законом.

По-друге, юридично неспроможним видається пояснення відмінності вжитого у ст. 290 ЦПК терміну «доручення» від терміну «доручення», зміст якого визначено ст. 1000 ЦК, «природою провадження» у справах про визнання необґрунтованими активів. Оскільки:

– правова природа того чи іншого явища визначається змістом відповідних норм права. Водночас норми права (ЦПК і ЦК) не дозволяють зробити висновок про те, що зміст вжитого у ст. 290 ЦПК терміну «дорученням» є відмінним від змісту такого ж терміну, вжитого у ст. 1000 ЦК;

– правова природа «провадження» (як сукупності процесуальних дій) не може визначати зміст цивільно-правового інституту, яким за своєю суттю є інститут визнання активів необґрунтованими. Те, що його «помістили» у ЦПК, жодною мірою не змінює його цивільно-правої суті і не перетворює в елемент провадження (процедури).

У вказаному контексті взагалі недоречно говорити про «природу провадження» у справах цієї категорії як чинник, що визначає особливість змісту вжитого у ст. 290 ЦПК терміну «доручення». Провадження – це встановлений порядок розгляду справи. А відносини договору доручення складаються між двома особами з приводу вчинення юридичних дій однією з них на користь іншої.

По-третє, зміст цих відносин у порівнювальних нормах (ст. 290 ЦПК та 1000 ЦК) є аналогічним. В обох випадках – це відносини довірителя і повіреного. І за договором доручення (ст. 1000 ЦК), і при набутті необґрунтованих активів (глава 12 ЦПК) повірений вчиняє певні юридичні дії з придбання активів за дорученням довірителя. В обох випадках довіритель доручає повіреному виконати певні дії в своїх інтересах, а повірений виконує його доручення та здійснює такі дії шляхом укладення договорів, підписання та отримання документів, здійснення оплати за придбаний актив, його оформлення/реєстрацію тощо.

Відмінність цих двох випадків полягає не у відмінності змісту відносин між довірителем та повіреним, а в особливостях форми (способу) їх реалізації.

Надання доручення довірителем та його виконання повіреним в рамках передбаченого ст. 1000 ЦК договору доручення завжди здійснюється легально, в установленому законом порядку та з офіційним оформленням таких договірних відносин (укладенням договору доручення, виданням довірителем повіреному довіреності тощо). У даному випадку йдеться про «юридично чисті» з точки зору закону договірні відносини.

Натомість договірні відносини між суб’єктом декларування (довірителем) та особою, яка за його дорученням набуває в його інтересах у свою приватну власність активи (повіреним), як правило, здійснюються нелегально, без дотримання встановленого законом порядку щодо укладення та реалізації договору доручення, без офіційного оформлення таких відносин.

При набутті необґрунтованих активів за дорученням довіритель приховує дане їм доручення, а повірений не декларує, що діє в інтересах довірителя. У цих відносинах немає тієї юридичної чистоти, яка притаманна відносинам у класичному цивільно-правовому договорі доручення.

Тому цілком логічним є використовуваний судами аргумент про те, що «очікувати або вимагати наявності в матеріалах таких проваджень доручень, оформлених відповідно до вимог цивільного законодавства, непотрібно з огляду на те, що цей суб`єкт намагається приховати набуття відповідних активів (через це, також користується «послугами» третіх осіб на їх придбання)».

Але цей аргумент не розкриває змісту передбаченого законом терміну «за дорученням», не свідчить про змістовні особливості (відмінність) доручення у законодавчій конструкції визнання активів необґрунтованими. Він лише вказує на складність доведення набуття активів через третіх осіб, практичну неможливість використання для цього як доказів довіреностей, письмових договорів доручення тощо – через їх фактичну відсутність.

Водночас застосування положень глави 12 ЦПК не виключається і у тому випадку, коли набуття третьою особою активів здійснювалось в інтересах суб’єкта декларування з дотриманням усіх формально-юридичних умов договору доручення, у т. ч. виданням та використанням довіреності на вчинення юридичних дій з набуття активів. Адже за законом підставою для застосування інституту визнання необґрунтованими активів є не форма договірних відносин щодо набуття активів «за дорученням» (на чому робиться акцент у судових рішеннях), а відповідна різниця між вартістю таких і законними доходами суб’єкта декларування.

Це також підтверджується позицією Верховного Суду, відповідно до якої українська модель конфіскації in rem має специфічний (нетиповий) правовий режим, а тому «законодавець не здійснює конструювання правового режиму необґрунтованих активів через використання конструкції недійсності. З урахуванням сутності та призначення конструкції недійсності правочину, очевидно, що вона не розрахована на її використання при визнанні необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, оскільки в цьому разі достатньо спростувати презумпцію правомірності набуття права власності (ч. 2 ст. 328 ЦК)».

По-четверте, юридично неспроможним для аргументації зазначеної відмінності видається твердження про те, що за буквального тлумачення терміну «доручення» у його класичній цивільно-правовій конструкції (ст. 1000 ЦК) «стягнення необґрунтованих активів, документально належних іншим особам, стає неможливим».

Насправді, цілком можливо. Безперечно, за такого підходу процес визнання активів необґрунтованими потребуватиме зміни уже «усталених» підходів та доведення наявності саме факту доручення в сенсі відносин довірителя та повіреного, а не констатацію вчинення суб’єктом декларування будь-яких інших дій, які можна видати за доручення, підмінити ними доручення як таке.

Так, на перших порах це може зменшити кількість випадків визнання судом необґрунтованими активів, набутих «за дорученням». Але хіба це – проблема суду? Хіба завдання суду полягає у забезпеченні максимального стягнення активів як необґрунтованих у дохід держави у будь-який спосіб?

Водночас це гарантовано стимулюватиме позивачів до подання належно обґрунтованих позовів, збору доказів, які не залишатимуть сумнівів щодо того, що набуття необґрунтованих активів відбулося «за дорученням» суб’єкта декларування.

Згода (не)вважається дорученням

Виходячи з власної концепції відмінності передбаченого ст. 290 ЦПК терміну «за дорученням» від визначеного законом цивільно-правового інституту доручення, суди кваліфікують як набуття активів «за дорученням» згоду одного із подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна.

Таким чином, у юридичному сенсі суди ототожнюють ці два поняття – «доручення» та «згоду».

Водночас за законом ці поняття є різними за своїм змістом та значенням.

Доручення є окремим видом договору, зміст, форма, строк, виконання тощо якого регламентуються главою 68 ЦК (цей кодекс також передбачає надання доручення при здійсненні багатьох правочинів чи вчиненні інших цивільно-правових дій).

Поряд з наданням доручення ЦК у багатьох випадках передбачає надання згоди, виокремлюючи надання згоди як при законодавчому регулюванні особистих немайнових та майнових відносин, так і при їхній реалізації. Надання згоди має свій цивільно-правовий предмет (зміст, форму, сферу застосування, правові наслідки тощо), який за ЦК не співпадає з наданням доручення як свого роду делегуванням права на здійснення певних визначених юридичних дій.

У загальному розумінні надання згоди – це погодження на вчинення юридичних дій кимось іншим, а надання доручення – це по суті передача права (уповноваження) однією особою на вчинення певних юридичних дій іншою особою. Доручення – це надання права діяти від імені іншої особи, а згода – це просто дозвіл іншій особі діяти. Загалом згода дається для дотримання формального порядку укладення відповідного правочину.

Словник української мови визначає згоду як позитивну відповідь, дозвіл на що-небуть. У свою чергу доручення (як дія за значенням доручати) тлумачиться як покладення на когось виконання чого-небудь.

Отже, «доручення» і «згода» – це суть різні поняття.

Знову ж таки, якби законодавець у цілях застосування інституту визнання необґрунтованими активів вважав за необхідне у юридичному сенсі ототожнити (прирівняти) такі цивільно-правові поняття як «доручення» та «згода», то він би спеціально зробив у законі відповідне уточнення (як це він зробив у ч. 8 ст. 290 ЦПК стосовно інших понять, спеціально визначивши зміст цих понять «для цілей цієї глави»).

Про те, що «згода» не може визнаватися «дорученням» підтверджується також тими критеріями, за якими усталена судова практика (включно з КЦС у складі ВС) визначає зміст вжитого у ст. 290 ЦПК поняття «за дорученням». Як зазначалося, одним із таких критеріїв є те, що термін «за дорученням» у контексті норм глави 12 ЦПК «означає набуття суб`єктом декларування активів через третіх осіб з метою приховання факту набуття цих активів».

Однак, згода одного із подружжя на купівлю майна, яка зафіксована безпосередньо в договорі купівлі-продажу майна та нотаріально посвідчена, апріорі не може бути спрямована на приховання факту набуття відповідного активу. Водночас прокурори як позивачі та суд використовують такі договори як основний доказ того, що відповідний актив було набуто за дорученням іншого з подружжя (суб’єкта декларування).

Отже, згода одного з подружжя сама по собі не доводить набуття активу за дорученням. Правове значення нотаріальної згоди одного з подружжя слід визначати з урахуванням правового режиму майна за відповідними статтями Сімейного кодексу України, джерела коштів та змісту конкретного правочину. Така згода може підтверджувати погодження правочину або використання спільних коштів, однак сама по собі не наділяє набувача статусом повіреного і не доводить існування доручення на придбання активу. Водночас згода може бути одним із непрямих доказів, якщо разом із нею встановлено фінансування придбання суб’єктом декларування, його участь у переговорах, визначення істотних умов правочину, оформлення документів або подальший фактичний контроль над майном.

«Вторинні ознаки» набуття активів «за дорученням»

Усталена судова практика виходить з того, що вчинення дії «за дорученням» може бути встановлене із сукупності вторинних ознак, які дозволяють дійти висновку, що третя особа діяла в інтересах суб`єкта декларування, а суб`єкт декларування, в свою чергу, отримує вигоду від набутого активу.

Вторинність ознак означає, що вони є другорядними, побічними, не мають самостійного характеру, походять від чогось первинного, є додатком до нього.

За логікою усталеної судової практики «вторинні ознаки» мали б походити від «первинних ознак» набуття активів «за дорученням». Але судова практика навіть не оперує таким терміном, як «первинні ознаки» такої дії.

З висловлених судами позицій вбачається, що «первинними ознаками» набуття активів «за дорученням» мали б вважатися зазначені вище відмінність терміну «доручення» та мета приховання факту набуття активів. Однак, вони явно «не тягнуть» на первинні ознаки такого виду набуття активів, оскільки перша з них (відмінність) у розуміння усталеної судової практики взагалі є вельми сумнівною, а друга (мета приховання набуття активів) сама потребує предметного та переконливого доведення.

Видається, що з використанням у цьому процесі «вторинних ознак» суди допускаються методологічної неточності.

По-перше, «вторинні ознаки» опосередкованого набуття необґрунтованих активів не є окремою процесуальною категорією. По-друге ЦПК не встановлює ієрархії між «первинними» та «вторинними» ознаками таких дій. По-третє, у процесуальному розумінні може йтися про прямі та непрямі докази. По-четверте, непрямі докази (під якими усталена судова практика, вочевидь, розуміє «вторинні ознаки») оцінюються судом за правилами статті 89 ЦПК – з позиції достатності та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності.

До обставин, які непрямо можуть вказувати на опосередковане набуття активів, можуть належати: джерело коштів і фінансова спроможність формального набувача; наявність або відсутність у нього реальної потреби в активі; участь суб’єкта декларування у виборі, оплаті, оформленні, утриманні чи поліпшенні майна; фактичне користування активом або можливість контролювати його використання; довіреність щодо користування чи відчуження активу; подальше одержання майна у власність тощо.

Зроблений на підставі таких обставин (непрямих доказів) висновок про набуття активів «за дорученням» буде обґрунтованим лише тоді, коли суд встановить їх достатність для такого висновку, пояснить їх взаємний зв’язок і мотивовано відхилить істотні альтернативні версії подій, які, зазвичай, висуває та обґрунтовує сторона відповідачів.

При цьому недостатньо дійти висновку про те, «що третя особа діяла в інтересах суб`єкта декларування, а суб`єкт декларування, в свою чергу, отримує вигоду від набутого активу».

Річ у тім, що діяти «в інтересах» суб’єкта декларування не означає діяти «за дорученням» суб’єкта декларування. Це також стосується отримання суб’єктом декларування в подальшому вигоди від набутого іншою особою активу, оскільки факт «отримання вигоди» однозначно не вказує на факт «надання ним доручення». Потрібно довести, що особа при набутті активу діяла не просто «в інтересах декларанта», а була уповноважена ним це зробити, їй було доручено здійснити відповідні юридичні дії щодо набуття такого активу. Так само потрібно довести, що отримання суб’єктом декларування вигоди від набутого іншою особою активу є результатом даного ним доручення щодо набуття цього активу.

Це прямо випливає з вимог закону щодо необхідності достатньої доведеності фактів зв’язку активів з суб’єктом декларування та їх необґрунтованості (ст. 81 ЦПК), а також щодо обґрунтованості рішення суду (ст. 263 ЦПК). В іншому випадку матиме місце припущення, на якому не може ґрунтуватися доказування (ст. 81 ЦПК). Що вбачається у низці справ, у яких має місце змішування дій «в інтересах суб’єкта декларування» із діями «за його дорученням», підміна понять «в інтересах» та «отримання вигоди» поняттям «за дорученням».

Загальні висновки

Вироблене усталеною судовою практикою розуміння набуття необґрунтованих активів за дорученням не ґрунтується на приписах закону.

Воно передбачає спрощено-полегшений підхід до доведення факту набуття активів за дорученням, який по суті не вимагає від позивача переконливого доведення, а від суду – визнання достатньої доведеності факту надання суб’єктом декларування доручення іншій особі, а останньою – виконання того доручення.

Такий підхід суперечить як передбаченій законом конструкції опосередкованого набуття активів за дорученням (ст. 290 ЦПК), так і встановленим законом вимогам щодо доказування у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (ст. 81 ЦПК).

За ст. 81 ЦПК у справах про визнання активів необґрунтованими позивач зобов’язаний навести докази зв’язку активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та його необґрунтованості. Лише після визнання цих доказів достатніми тягар спростування необґрунтованості активу переходить до відповідача. Стаття 89 ЦПК встановлює спеціальний стандарт: суд ухвалює рішення на користь сторони, сукупність доказів якої є більш переконливою порівняно із сукупністю доказів іншої сторони. Водночас стандарт більшої переконливості не дозволяє спочатку припустити існування доручення, а потім вимагати від відповідача довести його відсутність.

Юридично безпідставним є висновок судів про те, що законодавча конструкція набуття необґрунтованих активів за дорученням «вказує на відносини, відмінні від визначених цивільним законодавством відносин довірителя і повіреного».

Насправді в обох випадках ці відносини є аналогічними – за своє суттю вони є відносинами довірителя і повіреного. І це навіть підтверджується тими критеріями «відмінності», якими наразі керується судова практика, обґрунтовуючи протилежне. Адже у цих критеріях йдеться про «набуття суб`єктом декларування активів через третіх осіб» та про те, що «третя особа діє в інтересах суб`єкта декларування». Тобто, по суті змістом конструкції набуття необґрунтованих активів за дорученням визнаються відносини довірителя та повіреного.

Відмінність цих двох випадків полягає не у відмінності змісту відносин між довірителем та повіреним, а в особливостях форми (способу) їх реалізації. Ці особливості судова практика безпідставно перенесла на зміст відносин довірителя та повіреного, фактично нейтралізувавши потребу у встановленні та доведенні набуття необґрунтованих активів за дорученням як таким.

Якщо є бачення, що існуюче законодавче регулювання визнання необґрунтованими активів за дорученням не відповідає його «ідеї та природі провадження», то воно має бути реалізоване шляхом відповідних законодавчих змін: визначення у ч. 8 ст. 290 ЦПК поняття «за дорученням» для цілей цього інституту або заміни терміну «за дорученням» на інший – той, який буде відповідати таким «ідеї та природі провадження».

Суд не може на власний розсуд «додумувати» за законодавця чи компенсувати вади закону, тлумачачи його на власний розсуд та ще й з явно обвинувальним ухилом. Такий підхід суперечить завданням та засадам судочинства.

Видається, що на формування специфічної судової практики з розгляду справ про визнання необґрунтованими активів також накладають свій відбиток два інших фундаментальних чинники.

Перший чинник полягає у фактичному існуванні двох різних видів юридичної відповідальності (кримінальної та цивільно-правової) за однакове за своєю суттю діяння. Безперечно, інститут визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави не є повним аналогом кримінальної відповідальності за незаконне збагачення (ст. 368-5 КК України). Вони відрізняються стандартом доказування, вартісними межами, правовими наслідками. Але суть їх обох полягає у набутті необґрунтованих/незаконних активів.

Другий чинник – інституціональний. Вирішення цивільно-правого спору щодо припинення права власності з підстав визнання необґрунтованими активів віднесено до підсудності ВАКС – спеціалізованого суду, який було створено для розгляду кримінальних справ певної категорії. Відтак, розгляд таких справ за правилами цивільного процесу у першій та апеляційній інстанціях здійснюють судді кримінально-правової спеціалізації. Їм по ходу доводиться перекваліфіковуватися з кримінального процесу на цивільний процес, що також може позначатися на якості судового розгляду цієї категорії справ.

Автор статті: Микола Мельник

доктор юридичних наук, професор, адвокат