Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Стаття 11. Свобода зібрань та об'єднання

1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ": 

Аналізуйте судовий акт: «Карпюк та інші проти України»: право обирати власного захисника не є абсолютним. Уникнення перерв або перенесення судових засідань відповідає інтересам правосуддя, що виправдовує призначення безоплатного захисника всупереч бажанню обвинуваченого

«Карпюк та інші проти України»: право обирати власного захисника не є абсолютним. Уникнення перерв або перенесення судових засідань відповідає інтересам правосуддя, що виправдовує призначення безоплатного захисника всупереч бажанню обвинуваченого (ст. 6 Конвенції, заяви № 30582_04 і № 32152_04, від 6 січня 2016 року).

Також ЄСПЛ у цьому рішенні висловив позицію та визнав порушення п. 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що заявників було позбавлено права на допит свідків обвинувачення у кримінальній справі щодо них, та ст. 11 Конвенції, оскільки національний суд призначив заявникам — учасникам громадської акції «Україна проти Кучми» – покарання, що не було пропорційним цілі, яка переслідувалася (забезпечення публічного порядку).

Фабула справи: Перший заявник стверджував, що після неявки обраного ним захисника М. до суду впродовж «певного проміжку часу» у зв’язку зі святковими днями 3 та 4 вересня 2002 року суд першої інстанції призначав йому безоплатного захисника. Після цього було призначено декількох безоплатних захисників, кожен із яких працював у двотижневі зміни, що, за словами заявника, перешкоджало безоплатним захисникам ефективно готувати його захист, оскільки у них було мало часу на ознайомлення з матеріалами справи.

У свою чергу ЄСПЛ нагадує, що, незважаючи на важливість довірчих стосунків між адвокатом і його клієнтом, право обирати власного захисника не може вважатися абсолютним. Надання правової допомоги неминуче стає об’єктом певних обмежень за умов, коли вона є безоплатною, а також коли саме суди визначають, чи вимагають інтереси правосудця призначення обвинуваченому захисника. При призначенні захисника національні суди, безсумнівно, повинні враховувати побажання підсудного. Проте вони можуть не взяти до уваги ці побажання, якщо існують відповідні і достатні підстави вважати, що цього вимагають інтереси правосуддя.

Суд постановив, що уникнення перерв або перенесення засідань відповідає інтересам правосуддя, що сповна виправдовує призначення захисника всупереч бажанню обвинуваченого. Відповідно порушення п. 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у зв’язку з призначенням заявникові безоплатного захисника не було.

Другий заявник скаржився, що показання, дані потерпілим та декількома свідками під час досудового слідства, було оголошено під час судового засідання та що він не мав можливості допитати їх або вимагати, щоб їх допитали. Третій заявник навів ті ж доводи стосовно оголошення свідчення потерпілого та восьми (8) свідків.

ЄСПЛ нагадує, що у пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції втілено принцип, відповідно до якого до засудження обвинуваченого усі докази проти нього зазвичай повинні подаватись у його присутності під час відкритого судового засідання з метою забезпечення змагальності процесу. Винятки щодо цього принципу можливі, але вони не повинні порушувати прав на захист, які, як правило, вимагають надання обвинуваченому належної та відповідної можливості поставити під сумнів показання свідка обвинувачення та допитати його, як під час надання свідчень, так і на більш пізній стадії провадження.

Існують дві вимоги, які випливають із наведених вище загальних гарантій. По-перше, для неявки свідка має бути поважна причина. По-друге, у випадку, якщо обвинувальний вирок виключно або вирішальною мірою ґрунтується на показаннях особи, яку обвинувачений (підсудний) не мав можливості допитати особисто чи домогтися її допиту під час розслідування справи або судового розгляду, права сторони захисту можуть бути обмеженими настільки, що це суперечитиме гарантіям, передбаченим ст. 6 Конвенції.

При цьому вимога щодо існування поважної причини для оголошення показань свідка за його відсутності, як зауважує ЄСПЛ, є найпершим питанням, яке повинно бути вирішене перед розглядом питання про те, чи був такий доказ єдиним або вирішальним. Навіть коли показання відсутнього свідка не були єдиним чи вирішальним доказом, Суд все одно встановлював порушення п. 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції, коли для неявки свідка не було наведено поважної причини. Це пов’язано з тим, що, як правило, свідки повинні надавати свідчення під час судового розгляду та для забезпечення їхньої явки мають бути докладено усіх розумних зусиль. Таким чином, коли свідки не з’являються до суду для надання показань, виникає обов’язок щодо з’ясування обґрунтованості такої неявки.

Аналізуючи матеріали справи Європейський суд звертає увагу на те, що, обґрунтовуючи своє рішення про долучення їх свідчень як доказів, суд першої інстанції зазначив, що у свідків були «поважні причини» для неявки до суду. Апеляційний суд і Верховний Суд України не зазначили жодних причин, які суд першої інстанції вважав «поважними».

На підставі наведеного, з огляду на неконкретизовані «поважні причини» свідків для неявки до суду, ЄСПЛ дійшов висновку, що не було наведено жодної причини — тим паче вагомої — для позбавлення другого, третього та четвертого заявників права допитати свідків, чиї свідчення були використані для їх засудження, відповідно констатовано порушення п. 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції.

Також заявники скаржились, що їх затримання і засудження порушили їх права за статтями 10 і 11 Конвенції, оскільки їх переслідували за участь у русі «Україна без Кучми» та висловлення критичних міркувань щодо Президента Леоніда Кучми. Вони стверджували, що дії міліції 9 березня 2001 року мали на меті спровокувати протестувальників з метою їх подальшого переслідування, а отже придушення протестного руху. Таким чином, їхні затримання і засудження становили політичне переслідування.

ЄСПЛ, перевіряючи, чи було втручання у права заявників за ст. 11 Конвенції, нагадує, що термін «обмеження» у п. 2 ст. 11 Конвенції слід тлумачити як такий, що включає заходи, вжиті перед громадським зібранням або під час нього, такі як: заборона заходу, блокування підходів до місця проведення заходу, розгін зібрання або арешт його учасників, а також каральні заходи, вжиті після проведення мітингу. З огляду на наведене та наявні матеріали Європейський суд дійшов висновку, що затримання та засудження заявників можуть небезпідставно вважатися випадком «втручання» в їхнє право на свободу мирних зібрань.

Перевіряючи, чи було втручання виправданим, ЄСПЛ зауважує, що втручання у право на свободу мирних зібрань порушуватиме ст. 11 Конвенції, якщо не буде доведено, що воно «встановлене законом», переслідує одну або більше легітимних цілей за п. 2 цієї статті та є «необхідним у демократичному суспільстві».

Так, установивши, що таке втручання «встановлене законом» — передбачене ст. 71 КК України, має «легітимну мету» — підтримання громадської безпеки, ЄСПЛ, з огляду на недиференційований характер призначених заявникам покарань, їх загальну суворість, розглядаючи їх з точки зору пропорційності, дійшов висновку, що хоча санкція за дії заявників щодо організації масових безпорядків та підбурювання до насильства під час подій 9 березня 2001 року могла бути зумовлена вимогами громадської безпеки, тривалі строки позбавлення волі, призначені заявникам як покарання, не були пропорційні легітимній меті, яка переслідувалась. Тобто зазначене втручання не було необхідним у демократичному суспільстві, а отже було порушення ст. 11 Конвенції стосовно перших трьох заявників.

Аналізуйте судовий акт: «Чумак проти України»: Під час заборони мирного зібрання має бути дотримано «справедливого балансу» між конкуруючими інтересами (ст. 11 та ст. 13 Конвенції, заява № 44529/09, від 06.03.2018 р.)

Заявник від імені молодіжної громадської організації «Чумацький Шлях», зареєстрованої у місті Вінниці, повідомив компетентні органи про проведення пікету у зв`язку із «нездоровим соціальним та економічним станом справ у регіоні».

Під час пікету, який відбувався у сквері навпроти адміністративного приміщення, виконавчий орган міської ради ініціював звернення до суду щодо заборони пікету з мотивів протизаконності розміщення «малих архітектурних форм», порушення громадського спокою та публічного порядку, ускладнення трафіку та ін.

Уже після початку пікету районний суд, розглянувши позов міської ради, дійшов висновку про невідповідну поведінку учасників пікету та заборонив пікет в порядку статті 182 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд відзначив, що пікет перешкоджає користувачам дороги, і з огляду на невизначені кількісний склад учасників пікету та його тривалість, породжує можливість повторного порушення публічного порядку. Також суд заборонив даній громадській організації та іншим особам організовувати і проводити мирні зібрання на вулицях і скверах м. Вінниці у майбутньому. Пікет було розігнано представниками поліції в порядку негайного виконання судового рішення.Заявник звернувся до суду апеляційної інстанції із скаргою на рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції встановив, що розміщення наметів порушує норми чинного законодавства. Із зазначених мотивів Заявнику було відмовлено в задоволенні апеляційної скарги. Водночас, суд наголосив, що заборонити мирні зібрання неможливо з огляду на положення Конституції України; проте, з огляду на те, що Конституцією «пікетування» адміністративних будівель не закріплено як одна з форм мирних зібрань, поняття «мирні зібрання» у резолютивній частині рішення суду першої інстанції слід замінити на «пікети». Суд касаційної інстанції відхилив подану Заявником скаргу.

ЄСПЛ наголосив, що право на свободу зібрань є засадничим правом у демократичному суспільстві і, як і право на вираження поглядів, є одним фундаментів такого суспільства. Це право охоплює як приватні зібрання, так і зібрання у публічних місцях, може виявлялися як у статично, так і у формі процесії; дане право може здійснюватися індивідуальними учасниками або особами, що організовують збори

ЄСПЛ підкреслив, що закон має бути достатньо чітким, щоб дати людям адекватне розуміння обставин, за умови настання яких державні органи мають право втручатися у права, гарантовані Конвенцією.

Проаналізувавши матеріали справи та застосовні норми національного законодавства, ЄСПЛ висловив сумнів, що з огляду на формулювання статті 182 Кодексу адміністративного судочинства України про заборону майбутніх зібрань, Заявник міг передбачити заборону зібрання, що вже триває, відповідно до вказаної норми. Водночас, ЄСПЛ наголосив, що хоча формулювання вказаної статті не було спеціально розроблено для вирішення питання щодо розпуску зібрань, що вже почалися, накладення обмеження на зібрання, чиї учасники порушують матеріальне право, не є цілком непередбачуваним. У зв`язку із цим особливого значення набуває інструментарій, яким забезпечена судова влада, для вирішення питань, пов`язаних із втручанням у основні права, відповідно до принципів верховенства права навіть за відсутності законодавства, що конкретно регулює певну ситуацію.

ЄСПЛ вказав, що твердження щодо неналежної поведінки пікетувальників не були належним чином перевірені національними судами. Зокрема, суди не доклали жодних зусиль, спрямованих на перевірку таких обставин, наприклад, опитуючи свідків чи використовуючи інші процесуальні заходи. Також апеляційний суд, постановивши замінити словосполучення «мирні зібрання» на слово «пікет» у резолютивній частині рішення суду першої інстанції, не пояснив значення даного терміну та його співвідношення з терміном «мирне зібрання». Оскільки встановити значення терміну «пікет» на підставі національного законодавства та наданих сторонами матеріалів не видавалося можливим, ЄСПЛ дійшов висновку що фактичний обсяг заборони проведення «пікетів» у майбутньому може бути відкритим для різних тлумачень і не має необхідної точності для визначення Заявником своєї поведінки у майбутньому.

ЄСПЛ відзначив, що національні суди не обґрунтували, в чому саме виявлялося «порушення публічного порядку» та інші порушення з боку пікетувальників; не оцінили їхню кількість, або розмір заблокованої території. З огляду на вказане, ЄСПЛ зробив висновок про невідповідність здійсненого у права Заявника втручання жодній «нагальній соціальній потребі».

ЄСПЛ, врахувавши мету пікету, суттєвий характер обмежень, застосованих до його учасників, дійшов висновку, що здійснене втручання не відповідало нагальній суспільній потребі, не забезпечило «справедливий баланс» між конкуруючими інтересами – таким чином, було порушено статтю 11 Конвенції.

0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
Популярні події
ЕСПЧ
Назва події
Завантаження основного зображення
Вибрати зображення
Текст опис події:
0