Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Стаття 9. Свобода думки, совісті і релігії

1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ": 

Аналізуйте судовий акт: Справа "Мігоряну та Релігійна громада Свідків Єгови міста Ізмаїл проти України": Позитивне зобов’язання за ст. 9 Конвенції полягає у забезпеченні взаємної терпимості між супротивними релігійними групами (заява №36046/15, від 12.11.2020 р.)

У квітні 2012 р. декілька осіб на чолі зі священником місцевої Православної церкви, увійшли до місця проведення Свідками Єгови богослужіння та зірвали його. Того ж дня перший заявник звернувся до міліції із заявою про інцидент. У подальшому міліція неодноразово виносила постанови про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку із відсутністю у діях осіб складу злочину, у зв’язку з не встановленням винних осіб, або у зв’язку із відсутністю складу злочину хуліганства. Проте, усі ці постанови скасовувалися прокуратурою з різних підстав. ЄСПЛ, розглянувши матеріали справи, передусім зауважив що напад не був настільки серйозним, щоб застосовувати статтю 3 Конвенції. При цьому, Суд визнав прийнятними скарги заявників з приводу того, що органи державної влади ефективно не відреагували на зрив зібрання громади-заявниці, та визнав порушення статті 9 Конвенції, зокрема, з огляду на те, що держава-відповідач не дотрималася свого позитивного зобов’язання забезпечити взаємну терпимість між супротивними релігійними групами.

Факти справи: У квітні 2012 р. община організувала обряд під назвою «Спомин Господньої вечері». Згідно з твердженнями заявників через певний час після початку служби до місця проведення богослужіння прибуло декілька десятків осіб на чолі зі священником місцевої Православної церкви, увійшли до місця проведення богослужіння та зірвали його. Того ж дня перший заявник звернувся до міліції із заявою про інцидент. Працівники міліції вирішили не порушувати кримінальну справу у зв’язку з відсутністю в діях Православного священика складу злочину, однак була винесена постанова, в якій йому було пред’явлене обвинувачення у вчиненні дрібного хуліганства. У травні 2012 р. прокуратура скасувала постанову про відмову у порушенні кримінальної справи як передчасну та дала вказівку міліції провести подальше розслідування. В подальшому, міліція неодноразово виносила постанови про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку із відсутністю у діях осіб складу злочину, передбаченого статтею 180 КК України, у зв’язку з не встановленням винних осіб, або у зв’язку із відсутністю складу злочину хуліганства. Всі ці постанови були скасовані прокуратурою.

Суть справи:

Відсутність порушення статей 3 та 14 Конвенції

Стосовно громади-заявниці Суд зазначив, що вона, як юридична особа, не може вважатися потерпілою від порушення статті 3 Конвенції. Отже, ця частина заяви була визнана несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3
статті 35 Конвенції та була відхилена.

Стосовно скарги першого заявника, Суд зауважив, що заподіяний йому один удар, не призвів до жодного тілесного ушкодження і не був нанесений представником держави. Стосовно твердження заявника, що дискримінаційне підґрунтя нападу принизила його і, таким чином, завдала йому сильних страждань, Суд зазначив, що напад не був настільки серйозним, щоб викликати такі страхи, страждання чи відчуття неповноцінності, які зробили б необхідним застосування статті 3 Конвенції. Отже, лише факту, що внаслідок дій нападників було зірвано проведення релігійного заходу, недостатньо для застосування статті 3 Конвенції. Відтак, скарга першого заявника за статтею 3 Конвенції була також визнана несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae та була відхилена.

Враховуючи, що стаття 14 не може існувати незалежно від основних положень Конвенції, з цього випливало, що скарга заявника за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, аналогічно є несумісною з положеннями Конвенції за вказаним критерієм.

Порушення статті 9 Конвенції

Заявники скаржились за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що органи державної влади ефективно не відреагували на зрив зібрання громади-заявниці.

Суд наголосив на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора сповідування різних релігій, вірувань та переконань, і зазначив, що ця роль сприяє підтриманню громадського порядку, релігійної гармонії та толерантності в демократичному суспільстві. Цей обов’язок вимагає від держави забезпечувати взаємну терпимість між супротивними групами. Відповідальність покладається на державу у тих випадках, коли релігійні переконання є супротивними настільки, що це заважає тим, хто сповідує такі переконання, реалізовувати свою свободу дотримуватися або їх виражати. Суд розглядає такі питання з точки зору позитивного зобов’язання органів державної влади гарантувати права, передбачені статтею 9 Конвенції.

Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначив, що органи державної влади не проявили повну бездіяльність: Православний священник був обвинувачений у вчиненні дрібного хуліганства у зв’язку з інцидентом. З огляду на відносно обмежену серйозність порушення, якого зазнала громада-заявниця, вжиті заходи у вигляді провадження про адміністративне правопорушення могли бути достатніми. Однак національні органи влади мали належним чином пояснити причини для будь-яких ухвалених рішень, та продемонстрували послідовність у вжитих заходах. Проте, цього не зробили.

Суд окремо зауважив, що раніше він вже критикував органи влади України за кваліфікацію насильства, яке відбувається в контексті міжетнічної напруженості, як «хуліганства». Кваліфікація кримінального правопорушення як «хуліганства» робить другорядним ключовий аспект міжконфесійної ворожнечі, який став підґрунтям для інциденту. Крім того, незважаючи на велику кількість доказів про протилежне, аж до винесення остаточної постанови про закриття провадження інцидент продовжував розслідуватися як такий, в якому брали участь «невстановлені особи». У жодній з цих постанов не було наведене належне обґрунтування.

Цих міркувань було достатньо для висновку Суду, що органи влади держави-відповідача не дотрималися свого позитивного зобов’язання забезпечити взаємну терпимість між супротивними релігійними групами. Отже, у даній справі було порушено статтю 9 Конвенції.

За цих підстав, Суд постановив сплатити кожному заявнику по 2 250, в якості відшкодування моральної шкоди.

0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
ЕСПЧ
Назва події
Завантаження основного зображення
Вибрати зображення
Текст опис події:
0