Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах:

Стаття 7. Ніякого покарання без закону

1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.

2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Аналізуйте судовий акт: «Рубан проти України»: застосування статті 7 Конвенції (заява № 8927/11, від 12 липня 2016 року)

«Рубан проти України»: призначення судами довічного позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не позбавлення волі строком на п’ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення відповідних злочинів, не є порушенням ст. 7 Конвенції (ст. 7 Конвенції, заява № 8927/11, від 12 липня 2016 року)

Попри те, що питання заміни смертної кари на довічне позбавлення волі чи призначення останнього за діяння, вчинені під час дії першої як різновиду покарання, з урахуванням сплину часу, здається, мало стати неактуальним для сучасної України, кількість наявних нині клопотань від засуджених щодо перегляду призначеного їм покарання у виді довічного позбавлення волі, з огляду на дію закону в часі та призначення їм покарання у виді п’ятнадцяти років позбавлення волі (найсуворішого виду покарання за час дії «мораторію» на смертну кару), свідчить про зворотне.

Фабула справи: заявник (скоїв злочин у 1996 році, а в 2009 році був визнаний винним і засуджений до довічного позбавлення волі) стверджував, що в його випадку суди повинні були застосовувати найбільш сприятливі формулювання відповідних положень Кримінального кодексу, які були встановлені між 29 грудня 1999 року і 29 березня 2000 року, коли смертна кара вже була скасована, а довічне позбавлення волі ще не було введене. Недотримання цього, на його думку, порушило статтю 7 Конвенцій.

ЄСПЛ відзначає, що пункт 1 статті 7 гарантує, що у випадку, коли існує різниця між кримінальним законодавством, діючим на момент вчинення злочину і наступними кримінальними законами (змінами до нього), прийнятими до винесення остаточного рішення, суди мають застосовувати закон, положення якого найбільш сприятливі для обвинуваченого.

Європейський суд, дослідивши національне законодавство та практику, звернувши увагу на конкретний контекст, в якому відмінялася смертна кара в Україні, зазначив, що створення вищезгаданої тримісячної прогалини не було навмисним, і матеріали справи не містять жодних вказівок на будь-які наміри законодавчого органу зокрема і держави в цілому пом’якшити закон до рівня, зазначеного заявником. У зв’язку з цим констатував, що національні суди, засудивши заявника до довічного позбавлення волі, яке було чинним на момент постановлення обвинувального вироку, а не до смертної кари, яка була відповідним покаранням на момент вчинення злочину, застосували більш м’яке покарання. З цього випливає, що не було порушення статті 7 Конвенції.

У цьому аспекті слід нагадати позицію Конституційного Суду України (КСУ), якою оперував Уряд під час розгляду цієї справи Європейським судом. Так, КСУ у своєму Рішенні від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 у справі про заміну смертної кари довічним позбавленням волі зазначив, що «після Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом’якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів», а також те, що «в ч. 4 ст. 5 Кодексу 2001 року йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність». Як наслідок, КСУ у цьому рішенні констатував, що «оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-III, є такими, що пом’якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом. На підставі ч. 1 ст. 58 Конституції України, ч. 2 ст. 6 Кодексу 1960 року, ч. 1 ст. 5 Кодексу 2001 року положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом від 22 лютого 2000 року № 1483-III, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили передбачені Кодексом 1960 року особливо тяжкі злочини до набрання чинності зазначеним законом, у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності Законом від 22 лютого 2000 року № 1483-III не було виконано».