Jura novit curia - «суд знає закони», тому має самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію спірних відносин, навіть якщо позивач у ній помилився (ВП ВС у справі № 662/397/15-ц від 08.06.2021).

Фабула судової справи: До суди звернулось декілька фізичних осіб, що постраждали від злочинних дій посадових осіб банку із вимогами про стягнення майнової та моральної шкоди. При цьому, позовні вимоги заявлені до самого Банку.

У зв’язку із тим, що зазначені позовні заяви виникли із одних і тих самих обставин та пред’явлені до одного відповідача, суд об’єднав їх в одне провадження.

Як вбачалось із доводів позивачів, між ними та Банком були укладені договори вкладів, однак працівники банку вчинили розкрадання їх коштів (касир та начальник відділення прийняли від позивачів гроші, але на депозитні рахунки їх не внесли), що підтверджується вироком. З огляду на зазначене, на підставі ст. 22, 1166, 1172, 1192 ЦК України позивачі просили задовольнити вимоги.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог з тих мотивів, що позов про відшкодування шкоди на підставі ст. 1172, 1192 ЦК України, які регулюють деліктні відносини, задоволенню не підлягає, оскільки правовідносини між банком і позивачами є договірними, та роз`яснено позивачам про можливість звернутися до суду з новим позовом з інших підстав.

Справа розглядалась судами неодноразово під час останнього перегляду судом апеляційної інстанції підтримав вищезазначене рішення.

З огляду на непослідовність та суперечливість судової практики у справах із аналогічним предметом та підставами позову, касаційний розгляд здійснювала ВП ВС.

ВП ВС підтвердив, що судами було вірно встановлено, що між сторонами спору існували договірні відносини, а задоволення позовних вимог з підстав статей 1172, 1192 ЦК України за встановлених фактичних обставин справи не відповідатиме вимогам чинного законодавства, оскільки з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода злочином його працівників.

Отже, позивачі мають право вимоги до банку про повернення вкладів за договорами банківського вкладу, нарахованих процентів згідно умовами договорів та застосування наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов`язань за договором.

Однак, ВП ВС не погодилась із висновками судів про необхідність відмови у задоволенні позову з підстав невірного їх обґрунтування правовими нормами.

ВП ВС зазначено, що підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

При цьому, що обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Натомість, відмова в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя.

З огляду на те, що суди не надали належної оцінки заявленим вимогам по суті, ВП ВС вкотре направила справу на новий розгляд.

P.S. від автора: на мою думку, така позиція судів буде призводити до порушення принципу змагальності сторін. Так, від позиції позивача, сформульованої у позовній заяві, цілком залежить стратегія захисту відповідача. Натомість, можливість суду змінювати правове обгрунтування позбавляє відповідача здійснення захисту в повній мірі (чим порушує право на захист).

Хотілось би звернути увагу, що ВП ВС обгрунтовує принцип «суд знає закони» за рахунок власного та широкого тлумачення ст. 213, 264 ЦПК України, однак повністю ігнорує основоположний принцип судочинства - змагальності сторін (ст.12 ЦПК України), який грунтується, в тому числі, на тому, що суд виконує функцію арбітру і не може втручатись та впливати на правову позицію сторін, тим паче формулювати власну поза межами доводів позовної заяви.

Аналізуйте судовий акт: ВС визнав незаконним прийняття доказів в апеляційній інстанції, оскільки такі дії допускаються у «виняткових випадках», якщо учасник доказав неможливості їх подання з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ВС/КГС у справі № 46/603 від 01.07.2021).

Формальний підхід до перевірка доводів засудженого, щодо незаконних методів ведення слідства є незаконним (ВС/ККС у справі №752/6631/18-к від 13.04.2021).

Заява про забезпечення позову може бути розглянута до відкриття провадження у справі. Відступ від попереднього висновку. (ОП ВС/КЦС у справі № 308/8567/20 від 14.06.2021).

ВС відмовив у визнанні та виконанні арбітражного рішення, з тих підстав, що оплата боргу ПАТ «ОПЗ» за придбаний і використаний газ суперечить публічному порядку (ВС/КЦС у справі № 824/241/2018 від 08.06.2021).

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 662/397/15-ц

Провадження № 14-20цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль»,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , яка є правонаступником ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 на рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 травня 2015 року у складі судді Тимченко О. В. та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 23 січня 2018 року у складі колегії суддів Кутурланової О. В., Майданіка В. В., Орловської Н. В.,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_12 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової шкоди таОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_11 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 кожен окремо звернулися до суду з позовами до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен банк Аваль», банк) про відшкодування майнової та моральної шкоди.

У квітні 2015 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 кожен окремо звернулися до суду з позовами до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди.

У травні 2015 року ОСОБА_10 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що кожен з позивачів уклав з ПАТ «Райффайзен банк Аваль» договори вкладу, однак працівники банку ОСОБА_13 та ОСОБА_14 як посадові особи банку вчинили розкрадання їх коштів, що підтверджується вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року, у зв`язку із чим позивачі зазнали майнової та моральної шкоди, яку просили стягнути з банку в судовому порядку на підставі статей 22 1166 1172 1192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

З урахуванням уточнених позовних вимог просили стягнути з банку:

ОСОБА_1 - 65 841 грн майнової шкоди, що становить інфляційні втрати за період із 07 грудня 2006 року по 01 лютого 2015 року від вкладу в розмірі 48 400 грн, повернутого їй на підставі рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 02 жовтня 2014 року у справі № 662/989/13;

ОСОБА_2 - 8 287 грн майнової шкоди, що становить суму вкладу, а також втрати від його знецінення за період з 01 грудня 2005 року по 01 квітня 2015 року та 10 000 грн моральної шкоди;

ОСОБА_3 - 64 885 грн майнової шкоди, що становить суми двох вкладів, а також втрати від їх знецінення за період з березня 2005 року по 01 травня 2015 року та 50 000 грн моральної шкоди;

ОСОБА_4 - 36 440,50 грн майнової шкоди, що становить неповернуту їй суму вкладу в розмірі 1 550 доларів США в гривневому еквіваленті, та 23 000 грн моральної шкоди;

ОСОБА_5 - 4 594 грн майнової шкоди, що становить суму вкладу, а також втрати від його знецінення за період з грудня 2005 року по 01 травня 2015 року;

ОСОБА_6 - 20 499 грн майнової шкоди, що становить суму вкладу, а також втрати від його знецінення за період з грудня 2005 року по 01 травня 2015 року;

ОСОБА_8 - 45 251 грн майнової шкоди, що становить суму вкладів, а також втрати від їх знецінення за період із часу передачі коштів та укладення договору до часу звернення з позовом;

ОСОБА_9 - 58 023 грн майнової шкоди, що становить неповернуту їй суму вкладу 1 500 доларів у гривневому еквіваленті, неповернуту суму вкладу в розмірі 7 800 грн, а також втрати від його знецінення за період з 22 березня 2006 року по 01 травня 2015 року;

ОСОБА_10 - 5 559 грн майнової шкоди, що становить курсову різницю між її вкладом у розмірі 900 доларів США та стягненою на її користь шкодою в розмірі 11 659,69 грн на підставі рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 02 жовтня 2014 року у справі № 662/991/13;

ОСОБА_11 - 15 986,80 грн майнової шкоди, що становить частину вкладу в розмірі 680 доларів США, які їй не були повернуті, та 10 000 грн моральної шкоди;

ОСОБА_12 - 14 560 грн майнової шкоди, що становить суму вкладу, а також втрати від його знецінення за період з 21 березня 2007 року по 01 травня 2015 року.

25 травня 2015 року ухвалою Новотроїцького районного суду Херсонської області цивільні справи за вказаними позовами об`єднані в одне провадження.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

25 травня 2015 року рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов про відшкодування шкоди на підставі статей 1172 1192 ЦК України, які регулюють деліктні відносини, задоволенню не підлягає, оскільки правовідносини між банком і позивачами є договірними, та роз`яснено позивачам про можливість звернутися до суду з новим позовом з інших підстав.

30 березня 2016 року рішенням Апеляційного суду Херсонської області апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ПАТ «Райффайзен банк Аваль» задоволено частково.

Рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 травня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з ПАТ «Райффайзен банк Аваль» на користь: ОСОБА_1 - 113 269,17 грн майнової шкоди, 12 000 грн на відшкодування моральної шкоди; ОСОБА_2 - 14 107,88 грн майнової шкоди, 4 000 грн моральної шкоди; ОСОБА_3 - 69 441,40 грн майнової шкоди, 10 000 грн моральної шкоди; ОСОБА_5 - 4 826,38 грн майнової шкоди, 1 500 грн моральної шкоди; ОСОБА_6 - 21 533,08 грн матеріальної шкоди, 4 000 грн моральної шкоди; ОСОБА_8 - 164 941,92 грн майнової шкоди, 15 000 грн моральної шкоди; ОСОБА_9 - 27 807,78 грн майнової шкоди, 5 000 грн моральної шкоди; ОСОБА_11 - 4 000 грн моральної шкоди; ОСОБА_12 - 15 295,21 грн майнової шкоди, 4 000 грн моральної шкоди.

У задоволенні іншої частини заявлених позовних вимог відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачам не відшкодована майнова шкода, яка складається з внесених грошових коштів за договорами вкладу, оскільки вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року в частині стягнення коштів із засуджених на користь позивачів не виконувався. Разом з тим невиконання вироку не може бути підставою для повторного стягнення відповідних сум з банку. За таких обставин суд апеляційної інстанції задовольнив вимоги в частині стягнення інфляційних втрат за період з моменту передачі коштів до банку до ухвалення рішення апеляційним судом. Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди задоволені судом частково у зв`язку з порушенням працівниками банку права власності позивачів на грошові кошти, що є особливим видом майна, а обов`язок відшкодування моральної шкоди прямо передбачений нормами статті 1172 ЦК України. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначив з урахуванням розміру коштів, яких позбавився кожний позивач, та розміру інфляційних збитків, а також наявності чи відсутності дій банку щодо відшкодування шкоди позивачам. Доводи відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності апеляційний суд відхилив, зазначивши, що позивачі про порушення власних прав дізналися з дати набрання законної сили обвинувальним вироком.

22 березня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу представника ПАТ «Райффайзен банк Аваль» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 30 березня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд, задовольняючи частково позовні вимоги на підставі статті 1172 ЦК України, не врахував того, що з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода зазначеним злочином. При визначенні розміру інфляційних втрат суду необхідно було врахувати, що за наявності у справі судового рішення, яким визначено розмір майнової шкоди та відповідно стягнуто її, такий розмір шкоди згідно із частиною третьою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи і суд не вправі змінювати його, у тому числі шляхом застосування положень статті 625 ЦК України. Оскільки стаття 625 ЦК України передбачає нарахування індексу інфляції на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення вкладу, суду необхідно визначити, коли саме особа звернулась до банку про повернення банківського вкладу та з якого саме моменту підлягає нарахуванню індекс інфляції. Суд апеляційної інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, не врахував уточнених позовних вимог ОСОБА_12 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , зокрема, щодо відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

23 січня 2018 року постановою Апеляційного суду Херсонської області апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ПАТ «Райффайзен банк Аваль» відхилено, рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 травня 2015 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про відшкодування шкоди з урахуванням інфляційних втрат від знецінення грошових коштів, суд першої інстанції правильно встановив, що правовідносини сторін склалися не у зв`язку із заподіянням шкоди, а у зв`язку з наявністю договірних відносин, які виникли за договорами банківського вкладу, що регулюються нормами статті 1058 ЦК України. У разі невиконання умов договору та положень зазначеної статті відповідальність боржника передбачена статтею 625 ЦК України, тоді як позивачі просять задовольнити вимоги з підстав, визначених статтями 1172, 1192 цього Кодексу, які мають іншу правову природу та регулюють відносини, не пов`язані з договірними зобов`язаннями.

Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , яка є правонаступником ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 подали до Верховного Суду касаційні скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанцій і просили їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Касаційні скарги аргументовані тим, що суди ухилилися від встановлення обставин справи та дослідження наявних у справі доказів і обмежилися лише висновком, що між позивачами та банком виникли договірні відносини на підставі статей 1058 1066 ЦК України, тому предметом позову можуть бути лише обставини, пов`язані з невиконанням договірних відносин банком.

Висновок про те, що посилання на статті 22 1166 1172 1192 ЦК України є неналежним і вони не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, не відповідає вимогам закону, оскільки суди мали самостійно визначити, яким законом слід керуватися при вирішенні спору по суті, навіть якщо останні не зазначені в позовній заяві.

Відмова в задоволенні позову лише з підстави неправильного визначення позивачами підстав позову є відмовою в доступі до правосуддя.

Зазначили, що постановою Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 662/928/15 (провадження № 61-1760св18) з подібними правовідносинами було задоволено аналогічний позов вкладника ПАТ «Райффайзен банк Аваль».

Позиція інших учасників справи

У липні 2020 року від АТ «Райффайзен банк Аваль» до Верховного Суду надійшла заява про врахування судових рішень у справах № 662/338/18, 662/2190/18, які набрали законної сили та якими вирішено позовні вимоги ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , що є предметом розгляду в цій справі.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_10 до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» у касаційному порядку не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.

05 вересня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, а 01 червня 2020 року - справу призначено до судового розгляду.

11 червня 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зупинено касаційне провадження в цій справі до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 216/3521/16.

10 лютого 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційне провадження у справі поновлено.

17 лютого 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статей 625 1058-1060 1172 1192 ЦК України за обставин вчинення злочину (кримінального правопорушення) працівником банку та кваліфікації правовідносин, які виникли між вкладником та банком, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Предметом цього спору є, зокрема, стягнення з банку коштів за договорами банківського вкладу (суми вкладу та інфляційних втрат за період з часу передачі коштів до моменту їх повернення), які були привласнені працівниками банку при вчиненні кримінального правопорушення, що підтверджено обвинувальним вироком суду.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди вважали, що правовідносини сторін склалися не у зв`язку із заподіянням шкоди, а виникли з договорів банківського вкладу, що регулюються статтею 1058 ЦК України. У разі невиконання умов договору та положень зазначеної статті відповідальність боржника передбачена статтею 625 ЦК України, тоді як позивачі просять задовольнити вимоги з підстав, визначених статтями 1172, 1192 цього Кодексу, які мають іншу правову природу та регулюють відносини, не пов`язані з договірними зобов`язаннями.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16 суд виходив з того, що правовідносини між сторонами є договірними, незважаючи на те що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року працівника банку визнано винним у вчиненні розкрадання коштів, зокрема, прийнятих ним від позивача, і вважав, що спір щодо невиконання договору підлягає вирішенню із застосуванням положень статей 625 1058-1060 ЦК України.

Однак у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6-1032цс17 Верховний Суд України застосував до подібних правовідносин статті 1166 1172 1192 ЦК України.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала наявними підстави для відступу від висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, зробленого в постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-1032цс17, та вказівки, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки наявність злочину (кримінального правопорушення), вчиненого працівником банку, не впливає на договірні правовідносини, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

Звернула увагу на те, що Верховний Суд у справах з такими ж правовідносинами, у яких працівники ПАТ «Райффайзен банк Аваль» ОСОБА_13 та ОСОБА_14 заволоділи коштами вкладників, у своїх постановах від 08 лютого 2018 року у справі № 662/928/15 (провадження № 61-1760св18), від 16 травня 2018 року у справі № 662/658/15 (провадження № 61-2521св18), від 18 грудня 2018 року у справі № 662/1828/15 (провадження № 61-1629св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 662/542/15 (провадження № 61-27425св18), від 05 лютого 2020 року у справі № 662/1922/15 (провадження № 61-33731св18) зробив висновок, що правовідносини між позивачами - вкладниками, грошима яких заволоділи працівники банку, і банком є деліктними, а тому спірні правовідносини регулюються статтями 1172 1192 ЦК України.

Водночас Верховний Суд у справах з такими ж правовідносинами, за участі працівників ПАТ «Райффайзен банк Аваль» ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які заволоділи коштами вкладників, у своїх постановах від 14 березня 2018 року у справі № 662/642/15 (провадження № 61-7972св18), від 06 червня 2018 року у справі № 662/896/15 (провадження № 61-14805св18), від 12 вересня 2018 року у справі № 662/248/16 (провадження № 61-8996св18), від 19 червня 2019 року у справі № 662/892/15 (провадження № 61-17708св18) зробив висновок, що правовідносини між позивачами - вкладниками, грошима яких заволоділи працівники банку, і банком є договірними, тому спірні правовідносини регулюються статтями 625 1058-1060 ЦК України.

Наведена непослідовна та суперечлива практика, що складалася протягом тривалого часу, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, свідчить про існування виключної правової проблеми, яка підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної судової практики щодо застосування статей 625 1058- 1060 1172 1192 ЦК України при вчиненні злочину, тобто кримінального правопорушення, працівником банку та кваліфікації правовідносин, які виникли між вкладником та банком для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

24 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що кожен з позивачів уклав з ПАТ «Райффайзен банк Аваль» договори вкладу, однак працівники банку ОСОБА_13 та ОСОБА_14 як посадові особи банку вчинили розкрадання їх коштів, що підтверджується вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року, у зв`язку із чим вони зазнали майнової та моральної шкоди, яку просили стягнути з банку в судовому порядку на підставі статей 22 23 1166 1172 1192 ЦК України.

12 березня 2012 року вироком Чаплинського районного суду Херсонської області, з урахуванням змін, внесених ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2014 року, засуджено касира Новотроїцького відділення ПАТ «Райффайзен банк Аваль» ОСОБА_13 та начальника Новотроїцького відділення ПАТ «Райффайзен банк «Аваль» ОСОБА_14 за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 200, частинами першою - третьою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Вироком встановлено, що вказані працівники банку прийняли від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 грошові кошти за договорами банківського вкладу, однак зазначені кошти на депозитні рахунки не внесені, чим потерпілим заподіяно майнової шкоди.

Вирішено питання щодо задоволення позовних вимог потерпілих, які є позивачами в цій цивільній справі, та стягнуто з ОСОБА_14 та ОСОБА_13 солідарно матеріальні збитки на користь ОСОБА_1 - 52 000 грн, ОСОБА_2 - 3 800 грн, ОСОБА_3 - 18 400 грн, ОСОБА_5 - 1 300 грн, ОСОБА_6 - 5800 грн, ОСОБА_9 - 23 910 грн, що еквівалентно 3 000 доларів США, ОСОБА_10 - 3 188 грн, ОСОБА_11 - 3 434 грн, що еквівалентно 680 доларам США, ОСОБА_12 - 4 700 грн.

22 липня 2014 року ухвалою Апеляційного суду Херсонської області, зокрема, виключено з вироку Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року вказівку суду щодо стягнення з ОСОБА_14 та ОСОБА_13 майнової шкоди на користь, зокрема, ОСОБА_1 та ОСОБА_10

22 травня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Херсонської області задоволено частково апеляційні скарги потерпілих, вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року щодо ОСОБА_14 та ОСОБА_13 в частині вирішення цивільних позовів, зокрема, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 скасовано, а справу повернуто на новий розгляд у порядку цивільного судочинства в іншому складі суду.

Тобто вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року в частині вирішення цивільних позовів потерпілих, які є позивачами у цій справі, скасовано.

Суд першої інстанції при розгляді вказаної справи, з яким погодився також апеляційний суд, керувався тим, що правовідносини між банком і позивачами є договірними, тому позов про відшкодування шкоди з посиланням на статті 1172 1192 ЦК України, якими врегульовано деліктні правовідносини, задоволенню не підлягає. Позивачам роз`яснено про можливість звернутися до суду з новим позовом з інших підстав.

Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.

Суди першої та апеляційної інстанції правильно встановили, що між сторонами виникли та існують договірні правовідносини.

Частинами першою, другою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Договір є різновидом правочину.

За змістом статей 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

У частині першій статті 1060 ЦК України зазначено, що договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

У статті 1059 ЦК України врегульовані питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 у справі № 6-352цс16 зроблено правовий висновок про те, що договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з`являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Верховний Суд України вказав, що при розгляді цієї справи суди дійшли помилкового висновку щодо спричинення шкоди діями працівника банку вкладнику, адже з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода вищезазначеним злочином. Вкладник має право вимоги до банку про повернення вкладу за договором банківського вкладу з урахуванням нарахованих процентів згідно умов укладеного договору та застосуванням наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов`язань за договором.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц зроблено висновок про те, що банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій. Недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Відносини між клієнтом та банком з приводу банківського вкладу варто розглядати через призму договірних.

Судами встановлено, що з кожним вкладником касир банку, прийнявши кошти, склала письмовий договір, підписала його сама або її керівник від імені банку і завірила печаткою, та видала особі, що вносила кошти.

Ці обставини визнані засудженими та встановлені у вироку Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року, у якому вказано, що касир Новотроїцького відділення ПАТ «Райффайзен банк Аваль» ОСОБА_13 та начальник Новотроїцького відділення ПАТ «Райффайзен банк Аваль» ОСОБА_14 прийняли від позивачів у цій справі грошові кошти за договорами банківського вкладу, однак на депозитні рахунки їх не внесли.

Згідно з частиною четвертою статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції, вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов`язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Також частиною шостою статті 82 ЦПК України, у редакції, чинній на даний час та на час прийняття постанови судом апеляційної інстанції, передбачалося, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Преюдиціальним фактом, який встановлюється вироком у кримінальній справі, є факт прийняття в касі банку готівки від вкладників та видача їм документів про оформлення договору банківського вкладу і про прийняття коштів.

Таким чином, встановлення судом у вироку цих обставин свідчить про укладення між банком і вкладником договору банківського вкладу, і ці обставини не потребують доказування в цивільній справі. При цьому на встановлення факту укладення договору банківського вкладу не впливає проведення відповідних облікових операцій по рахунках в банку. Визначальним для встановлення факту укладення договору є прийняття від вкладника коштів у касі банку.

Та обставина, що позивачами внесені грошові кошти, свідчить про укладення між ними та банком договорів банківського вкладу. Письмова форма додержана, договори не розірвані в судовому порядку, не визнані недійсними, тому їх чинність презюмується.

У справі «Золотас проти Греції» (Zolotas v. Greece) (№ 2) від 29 січня 2013 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати, і якщо він використовує її на власну користь, банк повинен повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунку нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція) і є одним з основоположних елементів правової держави («Неждет Сахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey), № 13279/05, параграф 56, 20 жовтня 2011 року).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції).

Цей же принцип закріплено у статті 41 Конституції України.

З огляду на те, що позивачі правомірно сподівалися на належне оформлення вказаних договорів вкладу з відповідачем, а обов`язок забезпечення належного виконання працівниками відповідача посадових інструкцій лежить на банківській установі, особи, винні в порушенні правил банківських операцій, у спірних правовідносинах діяли від імені банку та розпоряджалися на власний розсуд коштами вже після передачі їх на депозит, отже, вчиняли протиправні дії стосовно коштів, які перейшли у власність відповідача. Позивачі не можуть бути відповідальними за порушення, вчинені посадовими особами відповідача, оскільки ними виконані умови укладених угод. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про наявність між сторонами договірних правовідносин за договорами банківського вкладу.

Суди правильно вказали, що задоволення позовних вимог з підстав статей 1172 1192 ЦК України за встановлених фактичних обставин справи не відповідатиме вимогам чинного законодавства, оскільки з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода злочином його працівників.

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 308/6023/15-ц (провадження № 61-4447сво18) зроблено висновок про те, що зобов`язання з відшкодування шкоди, як правило, може мати місце лише за відсутності договірних правовідносин. Наявність кримінального правопорушення не впливає на договірні правовідносини, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

Також суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що позивачі мають право вимоги до банку про повернення вкладів за договорами банківського вкладу, нарахованих процентів згідно умовами договорів та застосування наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов`язань за договором.

Такі висновки узгоджуються з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав відступати.

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-1032цс17 вказано, що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року встановлено, що 22 лютого 2007 року працівник ПАТ «Райффайзен банк Аваль» прийняв від позивача грошові кошти для зарахування на його рахунок, про що зробив відмітки в ощадній книжці, але ввірене чуже майно - грошові кошти на рахунок не вніс, підробив ощадну книжку, спричинив позивачу матеріальну шкоду в сумі 20 000 грн. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 22 серпня 2013 року з ПАТ «Райффайзен банк Аваль» на користь позивача стягнуто 20 000 грн на відшкодування майнової шкоди на підставі частини першої статті 1172 ЦК України. Зазначене рішення банк виконав добровільно 13 грудня 2013 року. 23 жовтня 2015 року позивач звернувся з позовом про стягнення майнової шкоди на підставі статті 1192 ЦК України, оскільки реальна вартість втрачених грошових коштів з лютого 2007 року до моменту виконання рішення суду, а саме 13 грудня 2013 року, значно збільшилася. Верховний Суд України, встановивши обставини справи та пославшись на статті 22 1166 1192 ЦК України, вказав, що для правильного вирішення справи суду необхідно було з`ясувати, чи при постановленні рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 22 серпня 2013 року суд стягнув з банку 20 000 грн лише як втрачений позивачем внесок, без урахування інших матеріальних збитків, передбачених статтею 22 ЦК України, чи позивач у своїх вимогах у сумі 20 000 грн визначив розмір шкоди в повному обсязі - як фактичний розмір втраченого внеску, так і розмір понесених ним збитків.

Отже, у справі № 6-1032цс17 з подібними фактичними обставинами справи, Верховний Суд України вважав правильним застосування до спірних правовідносин статей 1166 1172 1192 ЦК України, у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду відступає від цього правового висновку, оскільки спір щодо невиконання договору підлягає вирішенню із застосуванням положень статей 625 1058-1060 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

Разом з тим, зазначивши, що правовідносини між позивачами та відповідачем мають договірний характер, суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позову з тих підстав, що позивачі посилалися на підстави, визначені статтями 1172 1192 ЦК України, які мають іншу правову природу та регулюють відносини, не пов`язані з договірними зобов`язаннями.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та зазначає про таке.

Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті 8 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України і цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті.

Статтею 4 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, було визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частиною першою статті 5 ЦПК України в чинній редакції, яка також була чинною на час прийняття постанови судом апеляційної інстанції, визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У пунктах 3, 5 частини другої статті 119 ЦПК України в редакції на час звернення до суду, визначено, що в позовній заяві позивач викладає зміст позовних вимог та обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Також у частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України в чинній редакції передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Отже, позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У статті 263 ЦПК України в чинній редакції та в редакції, чинній на час ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції, передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Такі ж вимоги щодо законності та обґрунтованості рішення суду були закріплені також у статті 213 ЦПК України в редакції на час ухвалення судового рішення судом першої інстанції.

При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 214 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

Аналогічні положення містить стаття 264 ЦПК України в чинній редакції.

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Проте суди попередніх інстанцій зазначених вимог закону не врахували та дійшли передчасного й формального висновку про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню, на що мали повноваження згідно з вимогами ЦПК України. Суди в достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, по суті спір не вирішили, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції та статей 55 124 Конституції України, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов`язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Посилання позивачів у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню в цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.

Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).

У вказаній справі зміст позовних вимог становлять вимоги позивачів щодо повернення банком суми вкладів, інфляційних втрат та моральної шкоди у зв`язку з порушенням умов договорів банківського вкладу. Правильне встановлення змісту правовідносин між банком і вкладниками як договірних імперативно визначає і способи захисту - примусове виконання в натурі обов`язків щодо повернення вкладів на умовах, визначених договорами (стаття 1060 ЦК України), щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (частина друга статті 625 ЦК України) та відшкодування моральної (немайнової) шкоди (стаття 23 ЦК України).

З матеріалів справи вбачаєтьсянаявність спору між позивачами - вкладниками банку та відповідачем - банком щодо сум банківського вкладу, яким заволоділи працівники банку при перевищенні посадових обов`язків та які не повернуті вкладним. Відповідач заявлені позивачами позовні вимоги не визнає.

Наявність повноти судового захисту залежить від дій саме суду, який відповідно до статті 1 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, та частини першої статті 2 ЦПК України в чинній редакції, що також була чинною на час прийняття постанови судом апеляційної інстанції, має справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

У разі неправильної кваліфікації позивачами змісту правовідносин не можуть наступати негативні для позивача наслідки, навіть за формальних підстав, тому що за змістом статті 13 ЦПК України мають значення вимоги та докази, на яких суд ґрунтує своє рішення. Помилка у визначенні правової природи юридичних фактів, здійсненої позивачами, не має істотного значення. Неправильна юридична інтерпретація фактів не може позбавити сторону в праві на судовий захист права, інакше порушується фундаментальне право особи на справедливий суд.

Суд, який розглядає справу, має право і зобов`язаний самостійно визначити та кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.

Відмовою в задоволенні позову з підстав неналежного правового обґрунтування позивачами підстав позову фактично встановлено обмеження самої можливості розгляду заявленого позивачами позову та не враховано гарантованого національним і міжнародним законодавством права особи на доступ до правосуддя.

У касаційних скаргах заявники наполягали, що суди мали самостійно визначити закон, що регулює спірні правовідносини, і вирішити спір по суті, а відмова в задоволенні позову лише з підстав неправильного визначення позивачами підстав позову свідчить про відмову в доступі до правосуддя, у зв`язку із чим судові рішення просили скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими доводами касаційної скарги.

При розгляді справи істотне значення має та обставина, що відмова в позові з причин неправильного визначення правової підстави за одночасної ідентичності матеріального змісту позовних вимог фактично скеровує позивачів на повторне звернення до суду, повторне проходження судових процедур, у тому числі і сплату судових витрат, повторне доведення фактичних підстав позову тощо, що не відповідатиме принципам розумності та справедливості, а також спотворює завдання цивільного судочинства, зафіксоване у статті 2 ЦПК України.

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (стаття 400 ЦПК України).

З урахуванням того, що особі, яка звернулася до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, має бути гарантований ефективний судовий захист цих прав, проте суди відмовили в задоволенні позову з підстав неналежного правового обґрунтування підстав позову та висновків щодо обґрунтованості/необґрунтованості по суті заявлених позовних вимог (зокрема щодо розмірів вкладів, періоду нарахування та розміру інфляційних втрат, щодо наявності підстав для стягнення моральної шкоди та її розміру) не зробили, оцінку доказам не надали, не вирішили питання про пропуск позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем, тому Велика Палата Верховного Суду вважає наявними підстави для передачі цієї справи в частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової шкоди та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_11 до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення заявлених вимог та ухвалення рішення по суті спору.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Статтею 411 ЦПК України визначено підстави для повного або часткового скасування рішень і передачі справи повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду. Зокрема, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційні скарги задовольнити,рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 травня 2015 року та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 23 січня 2018 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової шкоди та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_11 до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

ОСОБА_4 та ОСОБА_10 не оскаржували в касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а тому в цій частині судові рішення не переглядаються Великою Палатою Верховного Суду.

Відповідно частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи те, що оскаржувані рішення скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 141 400 402 403 409 411 416 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , яка є правонаступником ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 задовольнити частково.

Рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 травня 2015 року та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 23 січня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової шкоди та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_11 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової шкоди та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_11 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди передати на новий розгляд до Новотроїцького районного суду Херсонської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: В. В. Британчук В. С. Князєв

Ю. Л. Власов Г. Р. Крет

І. В. Григор`єва Л. М. Лобойко

М. І. Гриців К. М. Пільков

Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко

В. І. Данішевська Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко

Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач

С. П. Штелик