УХВАЛА

23 вересня 2019 року

м. Київ

cправа № 917/1739/17

Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий (доповідач), Багай Н. О., Берднік І. С., Волковицька Н. О., Дроботова Т. Б., Зуєв В. А., Краснов Є. В., Кушнір І. В., Мачульський Г. М., Пільков К. М., Случ О. В., Суховий В. Г., Чумак Ю. Я.,

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Кременчуцької міської ради Полтавської області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2019

та рішення Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017

у справі № 917/1739/17

за позовом Кременчуцької міської ради Полтавської області

до Фізичної особи-підприємця Трохимчук Марини Сергіївни

про стягнення збитків у сумі 174 014,95 грн.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2017 року Кременчуцька міська рада Полтавської області звернулась до Господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Трохимчук Марини Сергіївни про стягнення 174 014,95 грн. збитків (з посиланням на ст.ст. 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України)), завданих територіальній громаді м. Кременчук внаслідок порушення земельного законодавства.

В якості підстав позову Кременчуцька міська рада Полтавської області посилалась на ті обставини, що у період з 01.09.2010 по 27.09.2016 відповідач використовував земельну ділянку без правовстановлюючих документів, орендну плату за договором не сплачував, хоча земельна ділянка використовувалась для розміщення об'єкта нерухомого майна, що призвело до неотримання доходу від орендної плати за землю, який позивач отримав би у разі оформлення відповідачем згідно з вимогами ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зазначив, що акт по визначенню та відшкодуванню збитків, заподіяних територіальній громаді внаслідок порушення земельного законодавства від 06.04.2017, не є належним та допустимим доказом, оскільки при його затвердженні виконком Кременчуцької міської ради керувався Порядком № 284 (Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам), який не регулює спірні правовідносини. В свою чергу, положення Методики № 963 (Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу) повноважень виконкому міської ради на визначення розміру шкоди, завданої внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, не передбачають. Крім цього, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, в якій він зазначає, що за позовною вимогою на суму 106 685,17 грн. за період з 01.09.2010 до 09.09.2014 сплинула позовна давність.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2019, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що площа земельної ділянки, виходячи з якої нараховувались збитки, становить 1 486 м2. Проте, як вбачається з матеріалів справи, земельну ділянку з кадастровим номером 5310436500:12:002:0127 поділено на чотири земельні ділянки, з яких ділянка площею 1 366 м2 перебуває у власності відповідача. За наведених обставин суд дійшов висновку, що позивачем не доведено розмір заявлених у позові збитків, які нараховані на підставі акта від 06.04.2017.

В свою чергу, апеляційний господарський суд зазначив, що Великою Палатою Верховного Суду остаточно визначено та вказано на те, що у спорах про стягнення орендної плати за користування земельною ділянкою без оформлення договору оренди кошти повинні стягуватись з користувача земельної ділянки на підставі (в порядку) ст. 1212 ЦК України. Проте, звертаючись з вимогами про стягнення збитків Кременчуцька міська рада зазначала, що грошові кошти, вказані у позові, є саме збитками у формі неодержаного доходу, і взагалі не посилалась, при цьому, на норму ст. 1212 ЦК України. Враховуючи, що у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції не розглядав посилання позивача в апеляційній скарзі на положення ст. 1212 ЦК України як на правове обґрунтування позовних вимог, оскільки місцевим господарським судом розглядались вимоги щодо стягнення збитків, а не стягнення коштів у зв'язку з їх збереженням без достатньої правової підстави. При цьому, хоча апеляційна скарга і містить посилання на положення ст. 1212 ЦК України, у її тексті позивач неодноразово вказує, що внаслідок бездіяльності відповідача йому завдано саме збитків. За викладених обставин, враховуючи підстави позову, вказані у позовній заяві, фактичні обставини справи та вищенаведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, і в обґрунтування своїх вимог зазначає, що:

- предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені, без належних на те правових підстав;

- враховуючи те, що відповідач використав своє право та заявив про застосування позовної давності, відповідна заява підлягає частковому задоволенню, а позовні вимоги - підлягають задоволенню за період з 21.10.2014 по 26.09.2017 у розмірі 34 812,30 грн. збитків;

- у разі помилкового застосування позивачем норм, які регулюють спірні правовідносини, суд мав самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію правовідносин, оцінити заявлені підстави позову, тобто обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, та застосувати ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких вони є. Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 06.02.2019 у справі № 922/587/18, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17.

Ухвалою Касаційного господарського суду від 12.06.2019 відкрито провадження за касаційною скаргою Кременчуцької міської ради Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2019 та рішення Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017 у справі № 917/1739/17 та призначено її до розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Касаційного господарського суду від 08.07.2019 справу № 917/1739/17 разом із касаційною скаргою Кременчуцької міської ради Полтавської області передано на розгляд Судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо можливості самостійного застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, викладеного у постановах судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, від 06.02.2019 у справі № 922/587/18, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17.

Ухвалою Касаційного господарського суду від 10.07.2019 Судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) прийнято до розгляду справу № 917/1739/17 разом із касаційною скаргою Кременчуцької міської ради Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від
25.03.2019 та рішення Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017.

В процесі розгляду касаційної скарги Судом також встановлено, що у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 686/18993/17-ц (провадження № 61-48870св18) зроблено висновок про те, що суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Так, у справі № 686/18993/17-ц позовні вимоги Хмельницької міської ради про стягнення збитків обґрунтовані використанням фізичною особою земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

Заочним рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від
30.01.2018 позов Хмельницької міської ради задоволено, стягнуто на користь позивача суму збитків, визначених на підставі положень ЗК України, ст.ст. 22, 1166 ЦК України та Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
19.04.1993 № 284.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 20.11.2018 рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30.01.2018 скасовано, в задоволенні позову відмовлено. За висновком апеляційного суду до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та неотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Оскільки Хмельницька міська рада не визначилася з площею земельної ділянки, яка використовується відповідачем, що унеможливлювало визначення розміру коштів, які слід сплатити останньому, та звернулась до суду з позовом про стягнення збитків, обґрунтованих обставинами використання відповідачем земельної ділянки без правовстановлюючих документів, посилаючись при цьому на приписи ст.ст. 22, 1166 ЦК України, глави 24 ЗК України, апеляційний суд відмовив у задоволенні позову Хмельницької міської ради та зазначив про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок відсутні.

Скасовуючи постанову Хмельницького апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходив зокрема з того, що оскільки правова підстава для набуття (збереження) майна - земельної ділянки у відповідача відсутня, у Хмельницької міської ради правомірно виникло право на стягнення безпідставно отриманих коштів, як суми, яку мав би отримати місцевий бюджет. При цьому суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Таким чином, саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду апеляційний суд зазначених вимог закону не врахував та дійшов передчасного й формального висновку про відмову у задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правову норму, яка підлягає застосуванню.

Як вбачається з викладених обставин справ № 686/18993/17-ц та №917/1739/17, правовідносини у них є подібними.

Крім того, в процесі розгляду касаційної скарги Судом встановлено, що у постановах Верховного Суду України від 09.11.2016 у справі № 922/210/15, від
18.05.2016 у справі № 922/51/15, від 18.05.2016 у справі № 922/228/15, предметом спору у яких було стягнення на підставі ст. 1214 ЦК України коштів, отриманих від використання земельної ділянки без оформлення правовстановлюючих документів на неї, також застосовано подібний підхід та вказано, що суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Проте Суд не погоджується з вказаними висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України щодо можливості самостійного застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

На думку, Суду, із запровадженням з 15.12.2017 нових процесуальних кодексів законодавцем принципово по новому визначено роль суду, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказом та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що суперечитиме одному з основних принципів здійснення судочинства - диспозитивності судового процесу.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність.

Хоча ГПК України і не містить визначення вказаних понять, їх зміст розкривається у відповідних статтях Кодексу через встановлення певних прав та обов'язків, а також меж поведінки учасників справи та суду, який, відповідно до ч. 5 ст. 13 ГПК України, повинен зберігати об'єктивність та неупередженість.

Відповідно до ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених ст. 13 ГПК України.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ч. 1 ст. 14 ГПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ч. 1 ст. 14 ГПК України випадках.

В свою чергу, п. 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України покладає саме на позивача обов'язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову.

Пункт 5 ч. 2 ст. 165 ГПК України передбачає, що у відзиві відповідач викладає заперечення щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову.

Таким чином, обґрунтування позову певними правовими нормами, як і посилання на фактичні обставини справи та визначення предмету спору, процесуальним законом покладено саме на позивача, у зв'язку з чим у відповідача у справі виникають певні правомірні очікування оскільки реалізація його прав на захист проти позову перебуває у прямому причинно-наслідковому зв'язку з правовими підставами, викладеними саме позивачем, а не тими, що можуть бути додатково самостійно визначені судом.

Суд звертає увагу на те, що законодавець, визначивши Україну правовою державою у ст. 1 Основного Закону, першим принципом права у тексті Конституції передбачив саме його та закріпив, що: "в Україні визнається і діє принцип верховенства права".

Витлумачивши останній як "панування права в суспільстві", Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо".

Разом з тим, одним з головних елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності, якому у правовій державі повинні відповідати норми її законів через їх якість та однозначність трактування, для того щоб особа, яка має намір захистити свої права та інтереси, не повинна була шукати відповідь на своє питання з-поміж великої кількості законодавчих актів, а знайшовши таку - не повинна була сумніватися у її правильності та відповідності нормам головного внутрішньодержавного джерела права.

В свою чергу, судова гілка влади повинна забезпечити сталість судової практики з застосування відповідних правових норм.

Сам принцип правової визначеності, який означає не тільки якість та чіткість закону і сталість судової практики, також гарантує учасниками справи можливість прогнозувати дії суду, виходячи з закріплених у ГПК України положень, оцінюючи правильність обраного способу захисту позивачем, відповідність обраних норм права, якими позов обґрунтовується, предмету та підставам позову, і, відповідно, забезпечує можливість обирати відповідачу певну тактику та стратегію захисту від заявлених позовних вимог.

Крім цього, відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття "спосіб захисту права та/або інтересу" не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу.

Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.

Тобто, саме на позивача покладено обов'язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

Тобто, на думку Суду, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - "суд знає закон", при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі).

З огляду на викладене, Суд погоджується з правовою позицією, викладеною Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 03.06.2019 у справі № 712/3273/18. Так, залишаючи без змін оскаржувану постанову апеляційного господарського суду, касаційний суд зазначив, що встановивши відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власнику земельної ділянки та обрання позивачем неправильного способу захисту порушеного права (у вигляді відшкодування збитків, а не стягнення коштів у зв'язку з їх збереженням без достатньої правової підстави), апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у позові.

Частиною 3 ст. 302 ГПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Також, відповідно до п. 7 ч. 1 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Оскільки Суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо можливості самостійного застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (у тому випадку, якщо це призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту), що викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 686/18993/17-ц (провадження № 61-48870св18), а також подібних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 09.11.2016 у справі № 922/210/15, від 18.05.2016 у справі № 922/51/15 та від 18.05.2016 у справі № 922/228/15, справа № 917/1739/17 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Разом з тим, Суд враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від
25.06.2019 у справі № 924/1473/15 зроблено висновок, відповідно до якого господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Однак, по-перше, правовідносини у справі № 924/1473/15 та у справі № 917/1739/17 не є подібними, оскільки мають різний предмет і підстави позову, суб'єктний склад сторін.

При цьому, у справі № 924/1473/15 прокурором було змінено предмет позову, на що налогошувалось у касаційній скарзі, у якій її заявник зазначав, що суд першої інстанції задовольнив клопотання про зміну предмета позову в порушення вимог ст. 46 ГПК України, попри те, що фактично позивач змінив не лише предмет позову, але і його підстави, що за своєю суттю є новим позовом. Тобто у цій справі мала місце зміна предмета позову за заявою прокурора, і саме в цьому контексті Велика Палата Верховного Суду зробила висновок: "Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини."

По-друге, не заперечуючи в цілому можливості самостійного застосування судом норм права, на які не здійснено посилань у позовній заяві, Суд вважає, що таке застосування норм права буде правомірним у тому випадку, коли воно не призводить до зміни предмета позову та/або обраного способу захисту позивачем поза реалізацією ним відповідних процесуальних прав.

Проте у справі, що розглядається, позивач як у позовній заяві, так і у апеляційній скарзі обгрунтовував свої вимоги тим, що бездіяльністю відповідача йому завдано саме збитків.

Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду також вважає, що наявність протилежних висновків (щодо можливості самостійного застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини), викладених, зокрема, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03.06.2019 у справі № 712/3273/18 та від 03.04.2019 у справі № 686/18993/17-ц, викликає необхідність формування єдиної правозастосовної практики, що підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду.

Враховуючи викладене та керуючись ст. 234, ч. 3 ст. 302, ст. 303, п. 7 ч. 1 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України, Суд, -

УХВАЛИВ:

Справу № 917/1739/17 разом із касаційною скаргою Кременчуцької міської ради Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від
25.03.2019 та рішення Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Багай Н. О.

Берднік І. С.

Волковицька Н. О.

Дроботова Т. Б.

Зуєв В. А.

Краснов Є. В.

Кушнір І. В. Мачульський Г. М.

Пільков К. М.

Случ О. В.

Суховий В. Г.

Чумак Ю. Я.