Ухвала

13 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 216/3521/16-ц

провадження № 61-28299св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України",

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду м.

Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року у складі судді:

Бутенко М. В., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильська А. П., Зубакова В. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - АТ "ЕксімБанк", банк) про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу.

Позовна заява обґрунтована тим, що між позивачем та АТ "Укрексімбанк" 03 лютого 2015 року укладено договір строкового банківського вкладу в банківських металах зі сплатою процентів після закінчення строку вкладу № 46993-3685 (далі - Договір). На депозитний рахунок банку позивач вніс золото у зливках номіналом 100 грамів - 2 шт., 5 грам - 2 шт., 2,5 грама - 1 шт., 1 грам - 3 шт. (усього - 215,5 грам) строком на 365 календарних днів під 0,75 процентів річних. Строк одержання вкладу 03 лютого 2016 року.

За період з 03 лютого 2016 року по 05 грудня 2016 року враховуючи вимоги Національного банку України (далі - НБУ) позивачу, окрім процентів повернуто 195,5 грам золота. На цей час, він не отримав залишок вкладу - 20 грам золота.

Вважав, що відповідач приховував від нього, як вкладника банку, дії обмежувальних постанов НБУ на час укладення договору, що перешкоджали поверненню вкладу під час закінчення дії договору. Банк своїми неправомірними діями завдав позивачу моральної шкоди, яку на підставі статті 23 ЦК України та статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слід стягнути, з урахуванням принципів розумності та справедливості, в розмірі 10 000 грн.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:

зобов'язати відповідача повернути йому залишки банківського вкладу у банківських металах номіналом 20 грамів, у кількості 1 шт. ;

визнати недійсними дії відповідача, а саме пункти 7.2,7.3,7.4 Договору, які вчинені на вкрай невигідних умовах;

стягнути з відповідача на користь позивача грошову суму у розмірі 182 847 грн, як міру відповідальності за порушення законодавства;

стягнути з відповідача на користь позивача суму боргу за прострочення строків виконання зобов'язань у розмірі 192 200 грн;

стягнути з відповідача на користь позивача 3 % пені за кожен день прострочення у розмірі 200 000 грн;

стягнути з відповідача на користь позивача 3% річних з простроченої суми у розмірі 2 661 грн;

стягнути моральну шкоду у розмірі 10 000 грн;

стягнути 1 789 грн - суму безпідставно стягнутих відповідачем з позивача суму комісійної винагороди;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов'язано АТ "ЕксімБанк" повернути ОСОБА_1 залишки банківського вкладу у банківських металах номіналом 20 грамів у кількості 1 шт. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що доведено не отримання позивачем у повному обсязі з поточного рахунку банку розміру вкладу 20 грам цінних металів. Відмовляючи в задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 суд вважав, що оскільки умовами договору вже встановлена відповідальність за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. І при наявності вини та встановлення фактів порушення сторона мала би сплатити пеню за умовами договору.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені, то правильність розрахунку пені судом не перевіряється. Позивач не навів доказів отримання збитків, не отриманий вклад у банківських металах він зарахував до збитків. Позивач не врахував той факт, що вклад повернутий йому майже стовідсотково. Вина відповідача у своєчасному неповерненні позивачу депозитного вкладу відсутня. Тобто, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у зв'язку з встановленням НБУ обмеження щодо видачі банками коштів. Відповідач фактично виконував вимогу НБУ, яка є обов'язковою до виконання, оскільки саме НБУ є державним регулятором банків. Стосовно вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди суд вказав, що стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлює, що при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак, у спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди у тих випадках, якщо шкода завдана майну споживача або завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Договір строкового банківського вкладу зі сплатою процентів щомісячно також не містить таких наслідків.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 16 лютого 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що між сторонами виник спір з приводу належного виконання укладеного договору банківського вкладу. На час розгляду справи вкладник не отримав залишок вкладу - 20 грам золота з поточного рахунку Апеляційний суд виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Однак, повертаючи частинами грошові кошти за договором банківського вкладу банк посилався на постанови Правління НБУ від 01 грудня 2014 року № 758 та від 03 березня 2015 року № 160 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України", у яких передбачено, що уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Посилаючись на правову позицію Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, апеляційний суд вважав висновок суду першої інстанції в частині відмови позивачу ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання є правильним, ураховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов'язань.

Тобто, на час дії постанови Правління НБУ не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у зв'язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Щодо висновків суду першої інстанції щодо виконання АТ "ЕксімБанк" умов укладеного між сторонами договору банківського вкладу в частині своєчасного повернення грошових коштів, суд апеляційної інстанції вважав його обґрунтованим, оскільки на виконання положення п. 3.12.

Укладеного між сторонами договору строкового банківського вкладу, вклад ОСОБА_1 по закінченню строку дії був перерахований банком з вкладного на поточний рахунок, кошти з якого видаються на вимогу вкладника із урахуванням обмежень, встановлених Постановами НБУ. Про утримання комісії у розмірі 1 789 грн, суд зробив висновок, що банк правомірно діяв згідно пункту 5.2.7 укладеного договору, яким передбачено ставки комісійної винагороди за послуги банку, зокрема видачі позивачу частками вклад у злитках по 20 грам замість злитків по 100 грам.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 в задоволенні позовної вимоги про стягнення компенсації моральної шкоди, оскільки відповідно до положень статей 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови з задоволенні позовних вимог щодо: визнання недійсними пунктів 7.2,7.3,7.4 договору № 46993-3685 від 03 лютого 2015 року; стягнення суму боргу за прострочення строків виконання зобов'язань у розмірі 192 200,00 грн; стягнення 3 % пені у розмірі 200 000,00
грн; стягнення 3% річних у порядку у розмірі 2 661,00 грн; стягнення компенсації моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн; стягнення 1 789,00 грн комісійної винагороди, а також ухвалу суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому посилається на порушення судами норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що в день отримання вкладу, банком видано лише 10 грамів золота з можливих 15 грамів, мотивуючи відсутністю у касі банку будь-яких номіналів злитків, у зв'язку з чим банком порушено зобов'язання відповідно до укладеного договору. Усупереч умов договору, вклад видавався кредитору частинами на протязі року. Саме банк у квітні 2016 року визначив умови видачі вкладу з вкладного рахунку частинами, подрібнивши 100-грамовий злиток саме по 20 грам, посилаючись на відсутність злитків будь-яких інших номіналів, з якими позивач змушений був погодитися, побоюючись отримати вклад у ще пізніші терміни. Злиток в 1 грам повернуто позивачу 26 серпня 2016 року, тобто більш ніж через 6 місяців після закінчення строку дії Договору. На підставі статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. банк завдав позивачу збитки через те, що після закінчення строку Договору продовжував використовувати на власну користь неповернуті активи кредитора. У касаційні скарзі ОСОБА_1 посилається на правові позиції Верховного Суду України у справах № 6-37цс16, №6-2558цс15, №6-2128цс16, №6-544цс16, №6-1881цс16.

Акцентує увагу на тому, що частина 2 статті 23 ЦК України надає широке тлумачення поняття моральної шкоди. На наш погляд, фізичні страждання самі по собі не є моральною шкодою, але є підставою виникнення моральної шкоди у особи.

Під моральною шкодою Пленум Верховного Суду України розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань". В апеляційній скарзі (стор. 12) та в письмовому поясненні від 26 травня 2017 року (стор. 8-9) позивач докладно навів аргументи, щодо законності вимог відшкодування моральної шкоди, а отже безпідставності їх відмови суддями перших двох судових інстанцій.

У січні 2018 року відповідач АТ "ЕксімБанк" подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що видача вкладу позивачу відбувалася з урахуванням постанов Правління НБУ №140 від 03 березня 2016 року, №342 від 07 червня 2016 року, № 386 від 14 вересня 2016 року. Вимоги позивача щодо стягнення коштів на підставі пункту 11 частини 1 статті 23 Закону України "Про захист прав споживачів" є незаконними. Пунктами 7.2,7.4 Договору передбачено пеню за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань, тому пеня передбачена статтею 10 Закону України "Про захист прав споживачів" стягненню не підлягає. Окрім цього, відповідно до постанови № 6-37цс16 від 11 травня 2016 року на час дії постанови Правління НБУ не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3% вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена статтею 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у зв'язку із встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Також порушення умов договору, коли його об'єктом є інші речі, не може бути підставою для застосування відповідальності, передбаченої частиною 2 статті 625 ЦК України. У спорах про захист прав споживачів чинне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди у тих випадках, якщо шкода завдана майну споживача або завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я. Укладеним з позивачем договором банківського вкладу не передбачено відшкодування моральної шкоди. Окрім цього, позивачем не доведено заподіяння йому збитків неповерненням вкладу, який майже стовідсотково йому повернуто. Щодо повернення комісійної винагороди, відповідач зазначає, що позивач не став очікувати на закінчення дії постанови НБУ щодо обмеження видачі коштів, що дозволило б йому отримати злиток вагою у 100 грам безоплатно. Позивач сам ініціював послугу розмін злитка на менші злитки, за що згідно умов договору сплатив банку комісійну винагороду. Другий злиток вагою у 100 грам позивач отримав безкоштовно у зв'язку із дією постанови НБУ № 386 у якій гранична сума дозволяла повернути позивачу 100 грам на умовах договору безоплатно. Таким чином, рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені із урахуванням вимог чинного законодавства.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2018 року уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 від 01 листопада 2018 року залишено без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та банком 03 лютого 2015 року укладено договір строкового банківського вкладу в банківських металах зі сплатою процентів після закінчення строку вкладу № 46993-3685. На депозитний рахунок до банку позивач вніс золото у зливках номіналом 100 грамів - 2 шт., 5 грам - 2 шт., 2,5 грама - 1 шт., 1 грам - 3 шт. (усього - 215,5 грам) строком на 365 календарних днів під 0,75 процентів річних. Строк одержання вкладу 03 лютого 2016 року. У зв'язку із закінченням строку вкладу, вклад був перерахований банком на поточний рахунок на підставі пунктів 2.3., 3.12. договору.

За період з 03 лютого 2016 року по 05 грудня 2016 року, враховуючи вимоги НБУ, ОСОБА_1, окрім процентів, повернуто 195,5 грам золота. На час розгляду справи вкладник не отримав залишок вкладу - 20 грам золота з поточного рахунку. Дані фактичні обставини визнані сторонами та не оспорюються.

Видача вкладу позивачу з поточного рахунку відбувалась з урахуванням правил, встановлених постановами Правління НБУ: від 03 березня 2016 року № 140 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України", що діяла з 05 березня 2016 року по 08 червня 2016 року включно; від 07 червня 2016 року № 342 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України", що діяла з 09 червня 2016 року по 14 вересня 2016 року включно; від 14 вересня 2016 року № 386 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України", постанова діє з 15 вересня 2016 року по 15 грудня 2016 року включно.

У договорі строкового банківського вкладу в банківських металах зі сплатою процентів після закінчення строку вкладу № 46993-3685 від 03 лютого 2015 року сторони передбачили, що:

за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність шляхом сплати пені у розмірі 0,02 процентів річних від суми невиконаних зобов'язань (пункт 7.2);

у всіх випадках збитки та майнова шкода, завдані будь-якою із сторін іншій стороні невиконанням або несвоєчасним виконанням зобов'язань за цим договором, не відшкодовуються (пункт 7.3);

сторона, яка прострочить виконання грошового зобов'язання за цим договором, зобов'язана сплатити іншій стороні 0,0001 процентів річних від суми простроченого зобов'язання (пункт 7.4).

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: відшкодування збитків та моральної шкоди.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

По-перше, слід мати на увазі, що структурно норми цивільного законодавства щодо відшкодування збитків і майнової шкоди, з однієї сторони, та компенсації моральної (немайнової) шкоди, з іншої сторони, інтегровані у ЦК України абсолютно ідентичним способом:

(а) книга перша ЦК України містить положення про відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (стаття 22) нарівні з нормами про компенсацію моральної шкоди (стаття 23). Так само відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди й відшкодування моральної шкоди визначені як однорівневі способи захисту суб'єктивних цивільних прав і законних інтересів особи (частина 2 статті 16 ЦК України).

(б) розділ 1 "Загальні положення про зобов'язання" Книги п'ятої "Зобов'язальне право" ЦК України у п. 4 частини 1 статті 611 ЦК також визначає відшкодування збитків та моральної шкоди як однопорядкові наслідки порушення зобов'язання, не визначаючи різних та особливих умов для застосування таких заходів несправного боржника як збитки та відшкодування моральної шкоди. Адже формулювання абз. 1 частини 1 статті 611 ЦК України "встановлені договором або законом" рівною мірою стосується відшкодування як збитків, так і моральної шкоди;

(в) визначені ЦК України загальні умови відшкодування майнової (стаття 1166) та моральної (стаття 1167) шкоди в недоговірних зобов'язаннях також не містять особливих умов допустимості відшкодування останньої порівняно із першою.

Вказане зумовлює висновок, що визнання можливості відшкодування збитків та майнової шкоди безпосередньо на підставі статей 22, 611, 1167 ЦК України, чому практика правозастосування дає численні приклади, не можна залишатися послідовним й забезпечувати єдність підходів до тлумачення норм чинного законодавства, відмовляючи у відшкодуванні моральної шкоди безпосередньо на підставі приписів статей 23, 611, 1167 ЦК України.

По-друге, тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка повинна поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це зокрема підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання "особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав". Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено тією чи іншою нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи.

Європейський суд з прав людини вказує, що: "22. Рішенням від 06 січня 1999 року Мелітопольський міський суд частково задовольнив вимоги заявника. Ухвалою від 16 лютого 1999 року Запорізький обласний суд підтримав рішення від 06 січня 1999 року. Суд констатував, зокрема, що переїзд заявника до м. Володимира мав тимчасовий характер і місцем його постійного проживання залишився Мелітополь.

Таким чином, суд визнав право заявника на вільне користування спірною квартирою у м. Мелітополі. Проте суд відхилив позов заявника щодо відшкодування завданої моральної і матеріальної шкоди, зазначивши, що у порушенні кримінальної справи щодо зникнення речей заявника було відмовлено 15 лютого 1996 року (див. параграф 36 нижче). З цього приводу суд зауважив, що ні сума вимоги, ні факт матеріальної шкоди, нібито спричиненої інститутом заявнику, не були підкріплені доказами.

Крім того, суд відмітив, що "відшкодування моральної шкоди у житлово-правових спорах законом не передбачено". 76. У цьому контексті Суд особливо здивований тим, що в своєму рішенні від 06 січня 1999 року Мелітопольський міський суд відхилив позов про відшкодування шкоди, завданої заявнику, посилаючись на те, що "відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає, так як воно не передбачено національним законодавством" (див. п. 22 вище). Суд нагадує, що заявник звертався з заявою до суду про відшкодування шкоди, яка була спричинена йому внаслідок проникнення в його квартиру та неможливістю користуватись нею".

У судовій практиці Верховного Суду України та Великої палати Верховного Суду сформовано підхід, про те, що моральна шкода за порушення договору не може бути компенсована, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором.

Зокрема:

(1) у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12 зроблено висновок, що "разом з тим суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову в частині моральної шкоди, оскільки ні договором страхування, ні законом таке відшкодування не передбачено. Зазначений висновок ґрунтується на вимогах статті 611 ЦК України, відповідно до якої відшкодування моральної шкоди в разі невиконання зобов'язання допускається, якщо такі наслідки передбачені законом або договором".

(2) у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-1790цс15 зроблено висновок, що "поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов'язань у випадках, передбачених договором або законом. Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених ЦК та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 4 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. Отже, виходячи з аналізу зазначених правових норм слід дійти висновку про те, що ні чинним законодавством ні договором, укладеним ОСОБА_1 та ПАТ "Укргазбанк" не передбачено право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з неповерненням банком грошових коштів переданих на депозит, а відтак висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з цих підстав є правильними";

(3) у постанові Великої Палати Верховного Суду 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) вказано, що "Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов'язання (стаття 611 ЦК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом".

Очевидно, що різний підхід до стягнення збитків та компенсації моральної шкоди і відповідно різні умови для застосування статей ЦК України (зокрема, 22 і 23), не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Колегія суддів вважає, що компенсація моральної шкоди за порушення цивільно-правового договору може бути стягнута на підставі статті 23 ЦК України навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено та не містять таких вказівок норми ЦК України чи іншого закону, що регулюють відповідний вид договору. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, постанова Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-1790цс15) та Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Тому колегія суддів вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення компенсації моральної шкоди за порушення договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 260,403,404, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 216/3521/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук