Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.10.2025 року у справі №759/10375/19
Постанова КЦС ВП від 15.03.2023 року у справі №759/10375/19
Постанова КЦС ВП від 15.03.2023 року у справі №759/10375/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 759/10375/19

провадження № 61-13168св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Колекторська компанія «Гарант», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаринцева Євгенія Анатоліївна, приватний нотаріус Коптєлова Оксана Ростиславівна, ОСОБА_5 , Національний банк України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року у складі судді Бабич Н. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Колекторська компанія «Гарант» (далі - ТОВ «КК «Гарант»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Татаринцева Є. А., приватний нотаріус Коптєлова О. Р., ОСОБА_5 , Національний банк України, про визнання правочину недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення права, шляхом витребування майна.

Позовну заяву обґрунтувала тим, що їй на праві власності належала однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яка була предметом іпотеки на забезпечення виконання позичальником ОСОБА_5 умов кредитного договору від 04 липня 2005 року № 27/10-399І. 24 листопада 2015 року на підставі вимог статті 38 Закону України «Про іпотеку» ТОВ «КК «Гарант», як новий кредитор, здійснило продаж квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , яка за договором від 24 березня 2017 року № 0398 продала її ОСОБА_4 , а та, в свою чергу, за договором від 04 серпня 2017 року № 1010 відчужила квартиру ОСОБА_2 .

Звертала увагу на такі обставини:

- рішенням Господарського суду м. Києва від 22 травня 2019 року у справі № 910/13326/18 визнано недійсним договір від 02 вересня 2015 року № 002 про відступлення права вимоги (цесії), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту «Дельта М» (далі - ТОВ «Агенція комплексного захисту «Дельта М») та ТОВ «КК «Гарант», за кредитним договором від 04 липня 2055 року № 27/10-399І;

- до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення статті 38 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору від 27 липня 2055 року № 027/ДЗ4531, а не на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 24 листопада 2015 року № 0555;

- відповідач ТОВ «КК «Гарант» не виконало обов`язку в частині належного письмового повідомлення іпотекодавця шляхом особистого вручення їй вимоги про усунення порушень;

- на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 24 листопада 2015 року № 0555 діяв Закон України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»;

- відсутні докази наявності у позичальника кредитної заборгованості, що унеможливлює застосування положень Закону України «Про іпотеку» для примусового позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки;

- відсутні виконавчі написи нотаріуса щодо стягнення грошових сум та витребування іпотечного майна перед посвідченням оспорюваного договору купівлі-продажу від 24 листопада 2015 року № 0555;

- спливла позовна давність.

З огляду на вищевикладене та з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір від 24 листопада 2015 року № 0555 купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ТОВ «КК «Гарант» та ОСОБА_3 ; відновити становище, яке існувало до порушення її права на приватну власність житлової нерухомості шляхом віндикації нерухомості за положеннями статей 387 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) із поверненням у користування однокімнатної квартири; відновити її право власності на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі реєстраційного посвідчення Київського міського Бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) від 29 березня 1999 року № 136/2554 шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей щодо її права власності та скасування записів у Державному реєстрі про право власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з їх недоведеності на необґрунтованості.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.

Також апеляційний суд виходив із того, що вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» розповсюджуються на примусову реалізацію майна, у той час як у спірних правовідносинах звернення стягнення на предмет іпотеки було здійснено в позасудовому порядку відповідно до умов іпотечного договору. Крім того, суд першої інстанції встановив, що відчужена ТОВ «КК «Гарант» квартира АДРЕСА_1 не використовується позивачкою як місце постійного проживання.

Крім того, апеляційний суд виходив із того, що укладений між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «КК «Гарант» договір від 02 вересня 2015 року № 002 про відступлення права вимоги (цесії) не є предметом спору у справі, яка переглядається, у зв`язку з чим факт визнання його недійсним не може бути підставою для задоволення позову. Матеріали справи не містять належних доказів, які б підтверджували відсутність у позичальника ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором. Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_5 визнав, що заборгованість за кредитним договором у повному обсязі ним не погашена.

Ще дослідивши надані приватним нотаріусом Татаринцевою Є. А. документи, на підставі яких був укладений оспорюваний договір, апеляційний суд дійшов висновку про дотримання ТОВ «КК «Гарант» вимог законодавства щодо звернення стягнення на іпотечне майно в позасудовому порядку. Неповідомлення позичальника та майнового поручителя про продаж предмета іпотеки не є безумовною підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 24 листопада 2015 року.

Постановою Верховного Суду від 15 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (касаційне провадження № 61-8762св22).

Скасовуючи рішення судів першої і апеляційної інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що у розглядуваній справі, з огляду на предмет, підстави позову та доводи позивачки щодо визнання рішенням Господарського суду м. Києва від 22 травня 2019 року у справі № 910/13326/18 недійсним укладеного між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «КК «Гарант» договору від 02 вересня 2015 року про відступлення права вимоги за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І, а також положень статей 236 388 ЦК України, суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі мали надати відповіді на ключові питання, зокрема: чи виникли у ТОВ «КК «Гарант» у передбаченому законом порядку права іпотекодержателя за договором іпотеки від 27 липня 2005 року; чи мало право ТОВ «КК «Гарант» звертати стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27 липня 2005 року; чи вибуло спірне майно із володіння позивачки з її волі, зокрема, чи охоплювало волевиявлення ОСОБА_1 при укладенні договору іпотеки можливість звернення стягнення на майно за встановлених у розглядуваній справі обставин; чи наявні підстави для втручання у мирне володіння майном особи ( ОСОБА_2 ), що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном та оцінкою тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням, однак відповідей на вказані питання судами попередніх інстанцій не надали.

Також суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про відсутність у ТОВ «КК «Гарант» права на відчуження іпотечного майна. При цьому апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції взяв до уваги наявність рішення Господарського суду м. Києва від 22 травня 2019 року. Однак у рішенні Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2021 року наявна лише вказівка на існування рішення Господарського суду м. Києва від 22 травня 2019 року, без надання будь-якої правової оцінки його наслідкам та значенню для розглядуваної справи.

Крім того, суд касаційної інстанції наголосив, що при новому розгляді справи, районному суду відповідно до положень пункту 3 частини п`ятої статті 12 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), необхідно під час роз`яснення позивачці ОСОБА_1 її процесуальних прав та обов`язків, звернути увагу на наслідки вчинення або невчинення нею процесуальних дій, зокрема наслідки незалучення до участі у справі всіх належних відповідачів за вимогами про визнання недійсним правочину - договору від 24 листопада 2015 року купівлі-продажу спірної квартири між ТОВ «КК «Гарант» та ОСОБА_3 .

Останнім рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладений 24 листопада 2015 року між ТОВ «КК «Гарант» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаринцевою Є. В. в реєстрі за № 555. Витребувано у набувача ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , яка набула право власності на вказане нерухоме майно поза волею власника майна, та визнано за позивачкою ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 . Стягнуто з відповідачів ТОВ «КК «Гарант», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі по 14 756,00 грн з кожного. В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив зі того, що оскільки вчинені на підставі недійсного договору дії ТОВ «КК «Гарант», у тому числі звернення стягнення у позасудовому порядку на предмет іпотеки, який визнано недійсним за рішенням Господарського суду м. Києва від 22 травня 2019 року спірного майна за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І, не створює юридичних наслідків, то наявні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 24 листопада 2015 року між ТОВ «КК «Гарант» та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаринцевою Є. В. в реєстрі за № 555.

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірне майно вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею, то в силу вимог статті 388 ЦК України таке майно підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння останнього його набувача - відповідачкиОСОБА_2 .

Також суд першої інстанції встановив, що у процесі відчуження спірного майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 і між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було вчинено дії щодо заниження його реальної вартості майже в 10 разів порівняно із його вартістю на час вибуття з власності ОСОБА_1 , що містить ознаки відсутності волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна, а також свідчить про недобросовісність набувачів цього майна, які мали б передбачати наслідки заниження його вартості, що є додатковою підставою для задоволення позову про витребування цього майна на користь первинного власника майна - ОСОБА_1 .

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачка звернулась до суду з вказаним позовом в межах позовної давності, а тому заяви відповідачів про застосування позовної давності у цій справі задоволенню не підлягають.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо відновлення права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі реєстраційного посвідчення Київського міського БТІ від 29 березня 1999 року № 136/2554 шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей щодо права власності ОСОБА_1 та скасування записів у Державному реєстрі про право власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із їх безпідставності та дійшов висновку про те, що задоволення позову про витребування майна є самостійною підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Постановою Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діяв представник ОСОБА_6 , залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що вказане рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У вересні 2024 року ОСОБА_8 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , із застосуванням засобів поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 06 липня 2022 року № 914/2618/16, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, та у постановах Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 758/9989/16-ц, від 10 квітня 2023 року у справі № 278/3717/21, від 12 жовтня 2023 року у справі № 320/15179/21, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 203/4193/19, від 22 вересня 2019 року у справі № 913/610/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права в частині стягнення судового збору (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що залучаючи заявницю співвідповідачем у справі, позивачка пред`явила до неї матеріально-правову вимогу як до нового відповідача, а отже, змінила предмет позову;

- безпідставно виходили із того, що відчуження спірного майна за заниженою вартістю є критерієм для визначення добросовісності набувачів цього майна;

- не звернули увагу на те, що ОСОБА_2 є добросовісним власником спірного майна, оскільки не могла володіти інформацією про права позивачки на нього;

- витребуючи у ОСОБА_2 спірне майно, не врахували, що покладають на нею надмірний тягар подальшої самостійної компенсації коштів за майно, яким вона довгий час володіла;

- проігнорували, що позивачка просила відновити становище, яке існувало до порушення її прав (негаторний позов), шляхом віндикації, тобто заявила два взаємовиключні способи захисту;

- не врахували, що позивачка не довела суду, що була позбавлена можливості дізнатися про укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 24 листопада 2015 року раніше, а тому помилково вважали, що позивачкою не пропущено позовну давність;

- прийняли до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 в редакції від 06 листопада 2019 року, якою змінено підстави позову, без ухвалення жодного процесуального рішення;

- помилково стягнули із заявника разом з іншими відповідачами судові витрати позивача зі сплати судового збору за весь час розгляду справи та не врахували період, коли заявниця не мала статусу відповідача;

- задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1 частково, але судовий збір стягнули із відповідачів у повному обсязі, а не пропорційно до задоволених позовних вимог;

- не надали належної оцінки всім доводам та аргументам заявниці тощо.

Разом із касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , подала до Верховного Суду клопотання про зупинення дії рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року, а також клопотання про відстрочку сплати судового збору.

У січні 2025 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку та Національний банк України через підсистему «Електронний суд» подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_9 , в яких зазначили про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Межі касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_9 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , не містить доводів щодо оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відновлення права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 на підставі реєстраційного посвідчення Київського міського БТІ від 29 березня 1999 року № 136/2554 шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей щодо права власності ОСОБА_1 та скасування записів у Державному реєстрі про право власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , тому оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині Верховним Судом не переглядаються.

Отже, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року переглядається Верховним Судом лише в частині розгляду позовних вимог про визнання правочину недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення права, шляхом витребування майна.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 30 вересня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , про відстрочення сплати судового збору відмовлено; касаційну скаргу залишено без руху, для надання доказів сплати судового збору.

У листопаді 2024 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , подала до Верховного Суду заяву про усунення недоліків, у якій повторно просила відстрочити їй сплату судового збору за подання касаційної скарги до винесення постанови Верховним Судом.

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2024 року клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , про відстрочення сплати судового збору за подання касаційної скарги задоволено частково; зменшено розмір судового збору, що підлягає сплаті за подання касаційної скарги на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року, до 8 957,61 грн. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху для надання доказів сплати судового збору у зменшеному розмірі.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2024 року № 1452/0/226-24 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 759/10375/19 між суддями у зв`язку перебуванням у відпустці судді Луспеника Д. Д.

Відповідно до протоколів повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2024 року справу № 759/10375/19 за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року, передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Лідовець Р. А.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2024 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Святошинського районного суду міста Києва матеріали справи № 759/10375/19; відмовлено у задоволенні клопотання заявниці про зупинення дії рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2024 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2025 року матеріали справи № 759/10375/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 жовтня 2025 року справу № 759/10375/19 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 1999 року ОСОБА_1 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Право власності на вказано квартиру згідно реєстраційного посвідчення Київського міського бюро технічної інвентаризації зареєстровано за позивачкою 29 березня 1999 року.

04 липня 2005 року між Акціонерним банком «Банк регіонального розвитку» (далі - АБ «Банк регіонального розвитку») та ОСОБА_5 укладений кредитний договір № 27/10-399І, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 68 389,00 дол. США, а позичальник зобов`язався сплачувати за користування кредитом проценти із розрахунку 13% річних, комісійну винагороду та повернути кредит в терміни і на умовах, встановлених вказаним договором. Цільове призначення кредитних коштів - інвестування у житлове будівництво згідно інвестиційного контракту та придбання квартири.

Надалі укладено ряд додаткових угод до вказаного кредитного договору.

Додатковою угодою № 7 до вказаного кредитного договору збільшено кредитну лінію до 110 000,00 дол. США; кінцевий термін повернення кредиту погоджений сторонами у додатковій угоді від 15 листопада 2012 року № 8 та визначений -03 липня 2015 року.

04 липня 2005 року між АБ «Банк регіонального розвитку», ОСОБА_5 та ТОВ «ТПК «Ексклюзів ГМБХ» укладено договір поруки № 027/ДП4381, згідно з яким порукою забезпечується виконання позичальником зобов`язань в сумі 68 389,00 дол. США.

Надалі укладено додаткові угоди до вказаного договору поруки.

Згідно з додатковою угодою № 2 до договору поруки № 027/ДП4381, порукую забезпечується виконання позичальником зобов`язань в сумі 110 000,00 дол. США.

27 липня 2005 року між АБ «Банк регіонального розвитку» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 027/ДЗ4531, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю. П., зареєстрований в реєстрі за № 5715, згідно з яким іпотекодавець зобов`язалася відповідати за виконання ОСОБА_5 зобов`язань за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І.

Відповідно до пункту 1.2 вказаного іпотечного договору в іпотеку передається квартира АДРЕСА_1 .

Пунктом 4.4 та підпунктом 4.4.2. іпотечного договору передбачено, що за рішенням іпотекодержателя звернення стягнення на предмет іпотеки може відбуватися шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору та статей 36-38 Закону України «Про іпотеку». Позасудове врегулювання може відбуватися зокрема шляхом використання іпотекодержателем права наданого цим пунктом договору від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», продаж відбувається за ціною, що дорівнює або перевищує 3/4 вартості предмета іпотеки, що зазначена в цьому договорі, але не більше розміру заборгованості боржника та/або іпотекодавця, яка підлягає задоволенню за рахунок предмета іпотеки станом на дату продажу. Договір купівлі-продажу, укладений відповідно до умов цього пункту договору, є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

15 листопада 2007 року внесено зміни та доповнення № 1 до іпотечного договору № 027/ДЗ4531.

02 грудня 2009 року постановою правління Національного банку України № 713 «Про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» прийнято рішення з 07 грудня 2009 року відкликати банківську ліцензію у АБ «Банк регіонального розвитку» та ініційовано процедуру ліквідації банку.

20 листопада 2013 року між АБ «Банк регіонального розвитку», ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та Національним банком України укладено договір про передавання в управління непроданих активів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. та зареєстрований за № 3960.

02 вересня 2015 року між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «КК «Гарант» укладено договір № 002 про відступлення права вимоги (цесії) за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І, за умовами якого управитель ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» відповідно до вимог статті 512 ЦК України передає права кредитора шляхом відступлення права вимоги, а новий кредитор ТОВ «КК «Гарант» приймає всі права вимоги і стає новим кредитором за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І.

Відповідно до пункту 1.1.1 вказаного договору від 02 вересня 2015 року одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором управитель відступає, а новий кредитор набуває усі права сторони договору та стає кредиторам (заставодержателяем, іпотекодержателем) за всіма договорами, що забезпечують виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором, в тому числі, але не виключно іпотечним договором № 027/ДЗ4531, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю. П., зареєстрованим у реєстрі за № 5715.

02 вересня 2015 року між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «КК «Гарант» укладено Акт приймання-передачі до договору № 002 про відступлення права вимоги (цесії) за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І.

24 листопада 2015 року між ТОВ «КК «Гарант» та ОСОБА_3 , укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаринцевою Є. А. в реєстрі за № 555, вартість продажу 540 000,00 грн, зазначену суму покупець зобов`язаний сплатити впродовж шести місяців, одним платежем або декількома траншами.

Відповідач ОСОБА_3 не надала суду доказів сплати вартості за вказаним договором.

24 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, вартість продажу - 49 000,00 грн.

04 серпня 2017 року ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу відчужила спірну квартиру ОСОБА_2 , вартість продажу - 47 500,00 грн.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21 березня 2016 року у справі № 759/5965/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 липня 2016 року, стягнуто з ОСОБА_5 на користь ТОВ «КК «Гарант» заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 190 461,66 грн, заборгованість за простроченими відсотками у розмірі 122 286,32 грн, заборгованість за відсотками у розмірі 74 127,36 грн, судові витрати 3 654,00 грн, а всього -1 390 529, 34 грн.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 липня 2016 року у справі № 759/5965/15-ц скасовано, справу направлено на новий розгляд.

За результатами нового розгляду справи, рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року у справі № 759/5965/15-ц у задоволенні позову ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 22 травня 2019 року у справі № 910/13326/18 задоволено позовні вимоги Національного банку України до ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу Дельта М», ТОВ «КК «Гарант» про визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності. Визнано недійсним договір від 02 вересня 2015 року № 002 про відступлення права вимоги (цесії), укладений між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу Дельта М» та ТОВ «КК «Гарант», за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І. Зобов`язано ТОВ «КК «Гарант» повернути ТОВ «Агенція комплексного захисту «Дельта М» документи, отримані згідно з договором від 02 вересня 2015 року № 002 про відступлення права вимоги (цесії), укладеним між ТОВ «Агенція комплексного захисту «Дельта М» та ТОВ «КК «Гарант» за кредитним договором від 04 липня 2005 року № 27/10-399І. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 вересня 2019 року рішення Господарського суду м. Києва від 22 травня 2019 року у справі № 910/13326/18 залишено без змін.

Вказаними судовим рішеннями встановлено, що 02 грудня 2009 року постановою Правління Національного банку України № 713 «Про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації АБ «Банк регіонального розвитку» прийнято рішення з 07 грудня 2009 року відкликати банківську ліцензію у АБ «Банк регіонального розвитку» та ініційовано процедуру ліквідації банку. 20 листопада 2013 року між АБ «Банк регіонального розвитку», ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та Національним банком України укладено договір про передавання в управління непроданих активів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. та зареєстрований за № 3960. Також встановлено, що з укладенням договору 02 вересня 2015 року управління ТОВ «Дельта М» не було набуло безумовних прав власності щодо спірних активів АБ «Банк регіонального розвитку» і з метою досягнення цілей укладення такого правочину - задоволення вимог кредиторів за рахунок таких активів, відповідні права були обтяжені необхідністю погодження Національним банком України дій управителя щодо відчуження (в зокрема шляхом відступлення прав вимоги) відповідних активів. Отже, відчуження таких прав могло бути здійснено виключно на умовах, погоджених Національним банком України.

Також суди встановили, що згідно з висновком ідентифікатора за базою Фонду державного майна України № 1721926_23032017_6009-03-17, суб`єкт оціночної діяльності - Товариство з обмеженою відповідальністю «Чіріков Консалтінн», ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 23 березня 2017 року складає 49 000,00 грн (експерт Малиновський В. М.).

Відповідно до висновку ідентифікатора за базою Фонду державного майна України № 1994549_07072017_7193-07-17, суб`єкт оціночної діяльності - Товариство з обмеженою відповідальністю «Чіріков Консалтінн», ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 07 липня 2017 року складає 47 500,00 грн (експерт Малиновський В. М.).

Водночас, ОСОБА_10 у своїй заяві стверджував, що жодного відношення до вказаної оцінки він немає, ніколи не працював в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Чіріков Консалтінг», ні як оцінювач, ні в будь-якій іншій якості. В 2015 році він передав своє кваліфікаційне свідоцтво оцінювача ОСОБА_11 виключно для реєстрації СОД. Із 2012 року він не займається оціночною діяльністю. ОСОБА_12 є відомим в оціночних колах шахраєм, він в незаконний спосіб підписував свої звіти його прізвищем.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Щодо позовних вимог про витребування спірної квартири

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, який визнаний надалі недійсним, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17, провадження № 12-104гс19).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, врахувавши вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 15 березня 2023 року у цій справі, дійшов правильного висновку про те, що спірне майно - квартира АДРЕСА_1 , вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею, тому в силу вимог статті 388 ЦК України таке майно підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння останнього його набувача - відповідачки ОСОБА_2 .

Аргументи касаційної скарги про те, що витребуючи у ОСОБА_2 спірне майно, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що покладають на нею надмірний тягар подальшої самостійної компенсації коштів за майно, яким вона довгий час володіла, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Так, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, провадження № 14-235цс18), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Верховний Суд уважає, що у цьому конкретному випадку за обставин справи, яка переглядається касаційним судом, витребування судами у ОСОБА_2 спірного майна, яке незаконно вибуло з власності позивачки ОСОБА_1 поза її волею, є законним, пропорційним та виправданим заходом, який переслідує легітимну мету та необхідний у демократичному суспільстві, а тому не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідачка ОСОБА_2 не позбавлена можливості на захист її прав відповідно до статей 22 390 661 ЦК України.

Вказане відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, провадження № 14-235цс18 та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, провадження № 14-376цс18.

Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що у цій цивільній справі ОСОБА_2 не заявляла самостійних вимог про стягнення компенсації за шкоду внаслідок витребування спірного майна, таке питання судами попередніх інстанцій не вирішувалось.

Доводи касаційної скарги про те, що залучаючи заявницю співвідповідачем у справі, позивачка пред`явила до неї матеріально-правову вимогу як до нового відповідача, а, відповідно, змінила предмет позову, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Згідно з частиною третьою статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

Водночас відповідно до частини першої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Аналіз матеріалів справи, яка переглядається, свідчить про те, що направляючи цю справу на новий розгляд до суду першої інстанції постановою від 15 березня 2023 року, Верховний Суд зазначив, що «..при новому розгляді справи, районному суду відповідно до положень пункту 3 частини п`ятої статті 12 ЦПК України, необхідно під час роз`яснення ОСОБА_1 її процесуальних прав та обов`язків, звернути увагу на наслідки вчинення або невчинення нею процесуальних дій, зокрема наслідки незалучення до участі у справі всіх належних відповідачів за вимогами про визнання недійсним правочину - договору від 24 листопада 2015 року купівлі-продажу спірної квартири між ТОВ «КК «Гарант» та ОСОБА_3 ».

27 квітня 2023 року позивачка, скориставшись вказівкою Верховного Суду, викладеною у постанові від 15 березня 2023 року та правом визначеним частиною першою статті 51 ЦПК України, виправила недолік своєї позовної заяви та подала до суду першої інстанції клопотання про залучення до участі у справі як співвідповідача заявниці ОСОБА_3 , яка була третьою особою (т. 9 а. с. 202).

Водночас про зміну позовних вимог (предмета позову) ОСОБА_1 не просила.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 24 травня 2023 року клопотання позивачки ОСОБА_1 задоволено. Залучено як співвідповідача у справі ОСОБА_3 . Виключено ОСОБА_3 зі складу третіх осіб. Відповідачці встановлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву з моменту отримання нею копії цієї ухвали (т. 9 а. с. 225). Вимоги позовної заяви не змінились.

02 серпня 2023 року відповідачка ОСОБА_3 скористалась своїм правом та направила до суду першої інстанції відзив на позов, у якому заперечувала проти вимог позивачки ОСОБА_1 (т. 10 а. с. 8-15).

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керуючись положеннями ЦПК України та вказівками Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 березня 2023 року, лише залучив до участі у справі заявницю ОСОБА_3 як нову співвідповідачку, натомість змін позовних вимог позивачкою здійснено не було.

Посилання у касаційній скарзі на те, що не ОСОБА_2 є добросовісним власником спірного майна, є безпідставними, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі правильно встановлено, що у процесі відчуження спірного майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , і між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було вчинено дії щодо заниження його реальної вартості майже в 10 разів порівняно із його вартістю на час вибуття з власності ОСОБА_1 , що містить ознаки відсутності волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна, а також свідчить про недобросовісність набувачів цього майна, які мали б передбачати наслідки заниження його вартості.

Натомість Верховний Суд в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 06 липня 2022 року № 914/2618/16, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, та у постановах Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 758/9989/16-ц, від 10 квітня 2023 року у справі № 278/3717/21, від 12 жовтня 2023 року у справі № 320/15179/21, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 203/4193/19, від 22 вересня 2019 року у справі № 913/610/18, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині висновків про витребування майна таким висновкам не суперечать і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди попередніх інстанцій виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що позивачка не довела суду, що була позбавлена можливості дізнатися про укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 24 листопада 2015 року раніше, а тому суди помилково вважали, що позивачкою не пропущено позовну давність, були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема, відхиляючи такі доводи заявника як необґрунтовані, апеляційний суд правильно виходив із наступного.

За змістом статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

За змістом статті 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

При цьому відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог у випадку пропуску строку на звернення до суду, в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Стаття 257 ЦК України визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України.

Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов`язаннями з визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

У цій справі позивачка посилалася на 07 червня 2016 року як дату, з якої їй стало відомо про порушення її прав і яка зазначена в Інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна наданої на підставі заяви про надання інформації № 14165405, виданій приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Будзинською М. С. щодо спірного майна, (т. 10 а.с. 192-193).

До суду із цим позовом позивачка звернулась 06 червня 2019 року (т. 1 а.с. 1).

Відповідачі, зокрема і заявник, у ході розгляду справи судами попередніх інстанцій вказаних обставин не спростували, належними і допустимими доказами не довели, що позивачка дізналася або могла дізнатися про порушення її прав раніше.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд правильно погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивачка звернулась до суду з вказаним позовом в межах позовної давності, визначеної статтею 257 ЦПК України, і заяви відповідачів про застосування позовної давності у цій справі задоволенню не підлягають.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково стягнули із заявника разом з іншими відповідачами судові витрати позивачки зі сплати судового збору за весь час розгляду справи та не врахували період, коли заявниця не мала статусу відповідача, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною п`ятою статті 265 ЦПК України у резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема про розподіл судових витрат.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що за наслідком розгляду справи суд покладає судові витрати на осіб, які на момент ухвалення судового рішення були сторонами справи, пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Таким чином, оскільки на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції заявниця була співвідповідачкою у справі, то у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог відповідно до статті 141 ЦПК України на неї судом було покладено обов`язок сплатити частину судових витрат позивачки у вигляді судового збору пропорційно задоволеним позовним вимогам за весь час розгляду справи.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам та аргументам заявниці є безпідставними, оскільки, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування спірного нерухомого майна та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та щодо визнання судом права власності позивачки на спірне майно

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересу визначено у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. пункти 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18)).

Крім того, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

У цій справі суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вказаних висновків Верховного Суду не врахував, не надав належної правової оцінки спірним правовідносинам та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для одночасного з вимогою про витребування у набувача ОСОБА_2 спірної квартири у порядку, визначеному статтею 388 ЦК України, задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору від 24 листопада 2015 року купівлі-продажу цієї квартири, укладеного між ТОВ «КК «Гарант» і ОСОБА_3 , яка є неналежним способом захисту.

Також суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, оскільки таких позовних вимог вона у цій справі не заявляла і такі вимоги є неналежним способом захисту за обставин цієї справи.

Апеляційний суд, в силу повноважень, вказаних помилок суду першої інстанції не усунув, не перевірив правильність застосування судом норм матеріального права, не дослідив наявні у справі докази, а залишив таке судове рішення без змін.

Таким чином, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції не можна визнати цілком законними та обґрунтованими. Відповідні доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження.

Отже, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 24 листопада 2015 року та визнання за позивачкою права власності на спірну квартиру підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 24 листопада 2015 року № 0555 та в частині визнання за позивачкою права власності на спірну квартиру підлягають скасуванню із ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , а в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування спірної квартири - залишенню без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень в цій частині не впливають. Такі висновки узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду, яка є сталою та сформованою.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з частиною десятою статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Оскільки у цій справі Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_3 ; скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та в частині визнання за позивачкою права власності на спірну квартиру із ухваленням в цій частині нового рішення про відмову; залишення без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення судами позовної вимоги про витребування спірного майна, розподіл судових витрат у цій справі, здійснений судами попередніх інстанцій, відповідно до статті 141 ЦПК Українипідлягає зміні наступним чином:

- з ТОВ «КК «Гарант», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору за розгляд позовної вимоги щодо витребування спірного майна з чужого незаконного володіння в судах першої, апеляційної та касаційної інстанціях та пов`язаних із ними витрат (перше коло розгляду) у загальному розмірі 41 964,20 грн (9 240,00 + 384,20 + 13 860,00 + 18 480,00), тобто по 13 988,07 грн з кожного;

- з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню частково судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної і касаційної скарг на судові рішення в частині розгляду позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири у загальному розмірі 3 532,87 грн ((14 407,00-13 860,00)) + (8 957,61 грн/3)).

Водночас з урахуванням положень частини десятої статті 141 ЦПК України та оскільки на заявницюОСОБА_3 покладено у цій справі більшу частину судових витрат ніж на позивачку ОСОБА_1 , Верховний Суд зобов`язує ОСОБА_3 сплатити ОСОБА_1 різницю у розмірі судових витрат, а саме 10 455,20 грн (13 988,07-3 532,87).

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 24 листопада 2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Колекторська компанія «Гарант» та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаринцевою Євгенією Анатоліївною в реєстрі за № 555, та в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Колекторська компанія «Гарант», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 , приватний нотаріус Татаринцева Євгенія Анатоліївна, приватний нотаріус Коптєлова Оксана Ростиславівна, ОСОБА_5 , Національний банк України, про визнання недійсним договору купівлі-продажувідмовити.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін.

Змінити розподіл судових витрат у справі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Колекторська компанія «Гарант», ОСОБА_2 на корить ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за розгляд вимоги щодо витребування спірного майна в судах першої, апеляційної та касаційної інстанціях та пов`язаних із ними витрат у розмірі по 13 988 (тринадцять тисяч дев`ятсот вісімдесят вісім) гривень 7 копійок з кожного.

Стягнути з ОСОБА_3 на корить ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за розгляд вимоги щодо витребування спірного майна в судах першої, апеляційної та касаційної інстанціях та пов`язаних із ними витрат у розмірі 10 455,20 (десять тисяч чотириста п`ятдесят п`ять) гривень 20 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець