Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.12.2024 року у справі №205/6894/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 205/6894/20

провадження № 61-12649св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи:приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Наталія Дем`янівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шатковська Ірина Юріївна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 лютого 2023 року у складі судді Мовчан Д. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 липня 2023 року у складі колегії суддів Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю. у справі за позовом заступника керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Наталія Дем`янівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шатковська Ірина Юріївна, про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року заступник керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Н. Д., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шатковська І. Ю., про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що під час здійснення представницьких повноважень місцева прокуратура встановила факт незаконного вибуття з комунальної власності територіальної громади міста Дніпра квартири АДРЕСА_1 , що створює загрозу порушення матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування. За цим фактом орган досудового розслідування вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019040650002768від 06 листопада 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Під час проведення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні встановлено, що 09 грудня 1993 року на підставі ордера № 284 ОСОБА_1 та її сім`ї у складі трьох осіб надано право на зайняття спірної квартири.

Відповідно до даних приватизаційних справ департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради квартира АДРЕСА_1 не передавалася у приватну власність ОСОБА_1 чи іншим особам, що підтверджується листом Департаменту житлового господарства від 15 листопада 2019 року № 1/12-2873.

Однак 21 липня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шатковська І. Ю. посвідчила договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Згідно з пунктом 1.3 цього договору спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 23 квітня 1997 року та зареєстрованого в Дніпропетровському бюро технічної інвентаризації 23 квітня 1997 року і записаного у реєстрову книгу за № 319-п-20.

Прокурор зосереджував увагу на тому, що Виконавчий комітет Дніпровської міської ради не видавав відповідачу ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на житло, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради станом на 31 грудня 2012 року не проводило реєстрацію права власності та технічну інвентаризацію спірної квартири.

28 грудня 2018 року за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Н. Д. за реєстровим номером 1250, ОСОБА_2 відчужила спірну квартиру на користь ОСОБА_3 , яка насьогодні і є її власником.

Дніпровська міська рада не вжила заходів, спрямованих на повернення до комунальної власності міста нерухомого майна, що вибуло із власності територіальної громади поза її волею на підставі підроблених документів.

Враховуючи викладене, прокурор просив суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 21 липня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради зазначену квартиру.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 20 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що Дніпровська міська рада не вчиняла жодних дій, передбачених чинним законодавством, для відчуження квартири АДРЕСА_1 на корись третіх осіб, а орган приватизації не ухвалював будь-якого рішення щодо приватизації спірної квартири і, відповідно, не видавав відповідачу ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на житло від 23 квітня 1997 року. Отже, позивач має право на витребування вказаного майна, яке вибуло із власності територіальної громади без волі власника та належних на те правових підстав.

Водночас суд зазначив, що ОСОБА_3 , набуваючи 28 грудня 2018 року у володіння спірне житлове приміщення за відплатним правочином, який був посвідчений нотаріально з дотриманням нотаріусом вимог щодо перевірки відсутності обтяжень на таке майно, вочевидь, не могла знати про те, що це майно вибуло з комунальної власності територіальної громади міста Дніпра поза її волею і щодо такого майна існує відповідний спір.

Кримінальне провадження від 06 листопада 2019 року № 12019040650002768 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України, було розпочате вже після набуття ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру, відповідачі не мали статусу підозрюваних чи обвинувачених у кримінальному провадженні і станом на день розгляду справи таке провадження є закритим.

За таких обставин суд вважав, що перекладення на останнього власника спірної квартири, яка жодного порушення не вчинила, наслідків бездіяльності влади та задоволення позову у цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на відповідача ОСОБА_3 , що буде непропорційним втручанням у права такої особи з боку держави.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд взяв до уваги, що спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_3 , а тому втручання у право відповідача порушить справедливий баланс інтересів, а саме можливі позитивні наслідки вилучення у такої особи спірного майна для захисту інтересів територіальної громади не переважають дотримання прав власника ОСОБА_3 , яка законним шляхом за відповідну плату добросовісно набула у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця, і яка внаслідок віндикації може втратити не лише свою власність, а й єдине місце проживання, та буде вимушена самостійно шукати способи компенсації понесених нею у зв`язку із придбанням такого майна витрат.

Отже, витребування у ОСОБА_3 як добросовісного набувача спірної квартири, в якій вона постійно проживає, становитиме непропорційне втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), покладе на неї надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою єдиного житла.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 12 липня 2023 року апеляційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 лютого 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У серпні 2023 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточнень просить скасувати рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 лютого 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 липня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 19 жовтня 2021 року у справі № 372/2612/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15 та у постановах Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 520/7423/16-ц, від 10 лютого 2023 року у справі № 206/1198/19, від 01 березня 2023 року у справі № 303/1280/18, від 08 березня 2023 року у справі № 461/5771/17, від 15 березня 2023 року у справах № 725/1824/20, № 336/665/19 і № 755/172/18-ц, від 29 березня 2023 року у справі № 754/9233/17, від 14 червня 2023 року у справі № 761/17557/15, від 16 серпня 2023 року у справі № 175/5124/19.

Уточнену касаційну скаргу заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури мотивував тим, що ОСОБА_1 не мала правових та фактичних підстав вважати себе титульним володільцем спірного нерухомого майна протягом більше ніж двадцяти років, оскільки не могла не розуміти, що у 1997 році орган місцевого самоврядування їй не видавав свідоцтво про право власності на житло від 23 квітня 1997 року № 6/1096-97.

Отже, вимога про витребування нерухомого майна є ефективним і правомірним способом захисту порушеного права, який повністю забезпечує відновлення порушеного права територіальної громади, у якої майно вибуло із правомірно очікуваного володіння поза її волею, а отже, відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Суди декларативно застосували до спірних правовідносин положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про існування надмірного індивідуального тягаря для відповідача, який, на думку судів, полягає у необхідності вжиття відповідачем ОСОБА_3 передбачених законом заходів для відшкодування їй вартості майна, що витребовується.

Під час вирішення справ подібної категорії необхідно брати до уваги використання підроблених документів про право власності на спірну квартиру, факт реєстрації та перепродажу квартири без відома та волі власника протягом короткого проміжку часу, низьку ціну, яка мала б викликати сумнів у відповідача, який, проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом документів, що підтверджують право власності на квартиру, і, за необхідності, отримавши правову допомогу, мав би зважити на такі обставини під час укладення правочину купівлі-продажу квартири.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Повернення у комунальну власність нерухомого майна, незаконно набутого фізичною особою без відповідного рішення уповноваженого органу, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося у межах чинного цивільного законодавства. Останній набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до первісного незаконного набувача, в якого придбав квартиру, про відшкодування збитків на підставі статті 661 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

ОСОБА_3 , придбаваючи спірне нерухоме майно, мала цікавитись його походженням, і якби вона проявила більшу обачність, то дізналася про те, що ОСОБА_1 , не маючи зареєстрованого права власності, не могла його відчужувати ОСОБА_4 . Крім того, спірна квартира двічі відчужена протягом невеликого проміжку часу за ціною, що не відповідає ринковій ціні на аналогічне нерухоме майно в місті Дніпрі.

Аргументи інших учасників справи

У листопаді 2023 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_5 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 27 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.

27 лютого 2024 року справу № 205/6894/20 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 26 листопада 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Рішенням виконавчого комітету Самарської районної Ради народних депутатів міста Дніпропетровська від 19 лютого 1993 року № 46 «Про надання квартир» затверджено списки, зокрема список № 6 Дніпропетровського автоелектротранспортного заводу про надання однокімнатної квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_1 і членам її сім`ї: ОСОБА_6 - сину, та ОСОБА_7 - дочці, для проживання (том 1, а. с. 202-205).

09 грудня 1993 року на підставі ордера № 284 ОСОБА_1 та її сім`ї у складі трьох осіб надано право на зайняття однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 39,2 кв. м (том 1, а. с. 164).

Житловий будинок АДРЕСА_3 зареєстровано за Дніпропетровською міською радою на підставі рішення виконавчого комітету цієї ради від 27 листопада 1993 року № 1164, про що 07 квітня 1994 року видано реєстраційне посвідчення та зроблений запис в обліковій книзі № 26 за реєстровим № 2362 (том 1, а. с. 38-40).

Станом на 15 червня 2018 року ОСОБА_1 була зареєстрована у спірній квартирі (том 1, а. с. 166)

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 21 липня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шатковською І. Ю. та зареєстрованого в реєстрі за № 1118, ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 20).

У пункті 1.3 указаного договору зазначено, що квартира належить продавцю ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 23 квітня 1997 року Виконавчим комітетом міської Ради народних депутатів міста Дніпропетровська згідно з розпорядженням від 23 квітня 1997 року № 6/1096-97 та зареєстрованого в Дніпропетровському міжміському бюро технічної інвентаризації 23 квітня 1997 року і записаного у реєстрову книгу за № 319-п-20.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Н. Д. та зареєстрованого в реєстрі за № 1250, ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 13).

Матеріали справи містять копію свідоцтва про право власності на житло (квартиру АДРЕСА_1 ), виданого на ім`я ОСОБА_1 . Виконавчим комітетом міської Ради народних депутатів міста Дніпропетровська 23 квітня 1997 року згідно з розпорядженням (наказом) від 23 квітня 1997 року № 6/1096-97, яке записане у реєстрову книгу за № 319п-20 (том 1, а. с. 167).

Суди також з`ясували, що орган приватизації не ухвалював будь-якого рішення щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 та, відповідно, не видавав свідоцтва про право власності на житло від 23 квітня 1997 року, а Дніпровська міська рада не вчиняла жодних дій, передбачених чинним законодавством, для відчуження спірної квартири на корись третіх осіб.

Станом на 31 грудня 2012 року Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради не проводило реєстрацію права власності та технічну інвентаризацію спірної квартири (том 1, а. с. 38, том 2, а. с. 47, 48).

У провадженні СВ Соборного відділу ДВП ГУНП в Дніпропетровській області перебувало кримінальне провадження від 06 листопада 2019 року № 12019040650002768 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України, а саме за фактом того, що невстановлені особи шляхом обману заволоділи вказаною спірною квартирою, яка належала територіальній громаді міста Дніпра (том 1, а. с. 10).

За повідомленням органу досудового розслідування кримінальне провадження від 06 листопада 2019 року № 12019040650002768 закрито, жодній особі не повідомлялося про підозру чи обвинувачення у цьому провадженні.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо порушення права комунальної власності

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Цивільні права / інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права / інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Під час розгляду справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту' порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 у справі № 569/1-7272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та у постановах Верховного Суду від 08 березня 2023 року у справі № 461/5771/17 (провадження № 61-19254св20), від 15 березня 2023 у справах № 725/1824/20 (провадження № 61-15705св21) і № 336/665/19 (провадження № 61-13591св21), на які посилався заявник у касаційній скарзі.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) та від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19), на які також міститься посилання у касаційній скарзі.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).

Згідно зі статтею 143 Конституції України територіальні громади міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

До компетенції рад віднесено питання прийняття рішень щодо розпорядження та правової природи комунального майна (пункт 30 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно зі статтею 172 ЦК України територіальна громада набуває і здійснює цивільні права та обов`язки у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

У частинах першій, п`ятій статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власник приватизованого житла має право розпорядитися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України.

У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Відповідно до частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (частина перша статті 658 ЦК України).

Таким чином, розпоряджатися майном може тільки власник.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначено: «відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, зробила висновок, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективним. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з яким власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.

Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ураховуючи наявні у матеріалах справи докази передання житлового будинку АДРЕСА_3 у власність територіальної громади міста Дніпра, прийняття зазначеного нерухомого майна до комунальної власності територіальної громади ще у 1994 році, з огляду на відсутність належних та допустимих доказів здійснення технічної інвентаризації спірної квартири як окремого об`єкта нерухомого майна, а також державної реєстрації права власності на неї до моменту виникнення спірних правовідносин, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що зазначена квартира вибула з володіння законного власника - територіальної громади міста Дніпра - поза його волею та без належних на те правових підстав.

Щодо підстав для витребування спірного майна у добросовісного набувача

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави в право на мирне володіння майном та у право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення легітимної мети, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар. При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності / недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

На необхідність проведення оцінки наявності або відсутності добросовісності набувача нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів статті 388 ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є обтяжливою для нього. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства під час вчинення правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16, від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16, від 08 березня 2023 року у справі № 204/114/19.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07).

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

У справі, яка переглядається, надаючи оцінку обставинам вибуття спірної квартири з власності територіальної громади та набуття ОСОБА_3 права власності на таке майно в контексті її добросовісності, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_3 придбала квартиру за договором купівлі-продажу, укладеним із ОСОБА_2 , тобто стала вже третім власником спірної квартири після її вибуття з комунальної власності територіальної громади міста Дніпра. При цьому правові підстави набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру (договір купівлі-продажу квартири від 21 липня 2018 року, укладений з ОСОБА_1 ) на момент придбання квартири ОСОБА_3 ніхто не оспорював, у зв`язку з чим остання правомірно очікувала, що ОСОБА_2 мала право розпоряджатися таким майном, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти.

Суди зазначили, що кримінальне провадження від 06 листопада 2019 року № 12019040650002768за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України, було розпочате вже після набуття ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру, відповідачі не мали статусу підозрюваних чи обвинувачених у кримінальному провадженні і станом на день розгляду справи таке провадження є закритим. Отже, ОСОБА_3 , набуваючи 28 грудня 2018 року у володіння спірне житлове приміщення за відплатним правочином, який був посвідчений нотаріально з дотриманням нотаріусом вимог щодо перевірки відсутності обтяжень на таке майно, вочевидь, не могла знати про те, що це майно вибуло з комунальної власності територіальної громади міста Дніпра поза її волею і щодо такого майна існує відповідний спір.

Суди обґрунтовано взяли до уваги те, що спірна квартира є єдиним житлом відповідача, а тому у цьому конкретному випадку втручання у право ОСОБА_3 порушить справедливий баланс інтересів, оскільки можливі позитивні наслідки вилучення квартири для захисту інтересів територіальної громади не переважають дотримання прав власника ОСОБА_3 , яка законним шляхом за плату набула у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця, і яка внаслідок віндикації може втратити не лише свою власність, а й єдине місце проживання, та буде вимушена самостійно шукати способи компенсації понесених нею у зв`язку із придбанням такого майна витрат.

З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що витребування у ОСОБА_3 як добросовісного набувача спірної квартири, в якій вона постійно проживає, становитиме непропорційне втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, покладе на неї надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою єдиного житла.

Із цих підстав доводи касаційної скарги про те, що суди декларативно застосували до спірних правовідносин положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, Верховний Суд відхиляє.

Викладене узгоджується з правовими висновками, зробленими Верховним Судом у постановах від 08 березня 2023 року у справі № 204/114/19 (провадження № 61-7011св22), від 15 березня 2023 року у справі № 521/10957/18 (провадження № 61-16036св21) та від 12 квітня 2023 року у справі № 205/7567/18 (провадження № 61-20892св21).

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи прокурора про те, що відповідач ОСОБА_3 придбала спірну квартиру за заниженою ціною, а тому витребування нерухомого майна не матиме наслідком покладення на неї надмірного тягаря, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права щодо суті спору, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що не належить до повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Крім того, за змістом пунктів 5 і 6 договору купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , продаж спірної квартири вчинено між сторонами за 352 814,00 грн, що згідно зі звітом про оцінку майна, проведену фізичною особою - підприємцем ОСОБА_8 від 18 грудня 2018 року, відповідало ринковій вартості зазначеної квартири (том 1, а. с. 13, 33, 34).

Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з вимогою про відшкодування збитків з підстав, передбачених статтею 661 ЦК України, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на те, що спірна квартира є єдиним житлом відповідача, а тому у цьому конкретному випадку втручання у право ОСОБА_3 порушить справедливий баланс інтересів, оскільки можливі позитивні наслідки вилучення квартири для захисту інтересів територіальної громади не переважають дотримання прав власника ОСОБА_3 , яка законним шляхом за плату набула у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця, і яка внаслідок віндикації може втратити не лише свою власність, а й єдине місце проживання, та буде вимушена самостійно шукати способи компенсації понесених нею у зв`язку із придбанням такого майна витрат (див. постанову Верховного Суду 12 квітня 2023 року у справі № 205/7567/18 (провадження № 61-20892св21)).

У постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц (провадження № 61-35744св18) зазначено, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь Дніпропетровської міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, за таких обставин оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову».

Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20 (провадження № 61-15705св21).

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства під час вчинення правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

У свою чергу, доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 19 жовтня 2021 року у справі № 372/2612/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15 та у постановах Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 520/7423/16-ц, від 10 лютого 2023 року у справі № 206/1198/19, від 01 березня 2023 року у справі № 303/1280/18, від 08 березня 2023 року у справі № 461/5771/17, від 15 березня 2023 року у справах № 725/1824/20, № 336/665/19 і № 755/172/18-ц, від 29 березня 2023 року у справі № 754/9233/17, від 14 червня 2023 року у справі № 761/17557/15, від 16 серпня 2023 року у справі № 175/5124/19, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 лютого 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк В. В. Сердюк