- Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
- У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.
- Передумовою застосування примусового лікування є наявність в особи, яка засуджена до покарання за вчинений злочин, хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
- Підставою застосування примусового лікування, передбаченого ст. 96 КК, є сукупність юридичного і медичного критеріїв:
а) його застосування можливе стосовно осіб, які вчинили злочин. Ступінь тяжкості злочину значення не має;
б) особа, яка вчинила злочин, повинна бути осудною. Щодо особи, що не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявність у неї психічного розладу і яка визнана судом як обмежено осудна, примусове лікування за ст. 96 КК застосовуватися може;
в) примусове лікування визначається судом незалежно (поряд) із призначеним покаранням. Воно не враховується як додаткове покарання, бо не передбачене ст. 52 КК. У разі звільнення особи від покарання на підставі положень розд. XII Загальної частини КК під час ухвалення судом вироку примусове лікування у кримінально-правовому порядку не призначається;
г) засуджена до покарання особа страждає на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (див. п. 24 ППВСУ від 3 червня 2005р.).
Хвороби, що становлять небезпеку для здоров ’я інших осіб, визначаються в різних нормативних актах. Наприклад: «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. (Законодавство України про охорону здоров’я : збірник законів. - К., 2002. - С. 19); закони України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р. (Законодавство України про охорону здоров ’я : збірник законів. - С. 57); «Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення» в редакції від 23 грудня 2010 р. (ОВУ. - 2011. - № 3. - Ст. 167); «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» в редакції від 22 березня 2012 р. (ОВУ. - 2012. - № 30. - Ст. 1094); «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» у редакції від 7 лютого 2002 р. (Законодавство України про охорону здоров ’я : збірник законів. - С. 40); «Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носіїв збудників цих хвороб», затверджений наказом МОЗ України від 19 липня 1995 р. № 133 (Бюл. зак-ва. - 2000. - № 7. - С. 175-178) та ін.
Соціально небезпечними захворюваннями є: туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД тощо, а також карантинні захворювання.
Особливо небезпечні інфекційні хвороби - інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є суспільно небезпечними хворобами.
- Для застосування примусового лікування є висновок судово-медичної експертизи про наявність у суб’єкта злочину такої хвороби, що становить небезпеку для інших осіб, і необхідність його лікування та засудження такої особи до покарання будь-якого виду (п. 24 ППВСУ від 3 червня 2005 р.).
Медичний висновок, як і інші матеріали, має значення одного з доказів провадження, який підлягає перевірці й оцінці суду. Рекомендації, які містяться в медичному висновку про необхідність застосування примусового лікування, для суду необов’язкові. Призначення примусового лікування, передбаченого ст. 96 КК, є правом, а не обов’ язком суду. Свою незгоду з рекомендацією лікарів він повинен мотивувати у вироку.
- За статтею 96 КК не визначається строк примусового лікування, його продовження і припинення.
- Залежно від виду покарання встановлюється примусове лікування.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. Час перебування засудженого в лікувальній установі під час відбування покарання у виді позбавлення волі зараховується у строк позбавлення волі (ст. 540 КПК).
При призначенні інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах (ч. 2 ст. 96 КК).
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Застосування спеціальної конфіскації замість конфіскації, передбаченою санкцією не є підставою для скасування угоди про визнання винуватості (ВС ККС № 686/13550/21 від 25.01.2022 р.)
Проте прокурор вважав, що призначення судом обвинуваченому спеціальної конфіскації на підставі ч. 1 ст. 96-1, ч.1 ст. 96-2 КК та непризначення конфіскації, передбаченої санкцією ч. 2 ст.204КК, є призначенням менш суворого покарання, ніж узгоджене сторонами угоди, що у розумінні вимог п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК є підставою для оскарження такого вироку прокурором. Вважав, що судом першої інстанції неправильно вирішено долю речових доказів. На підставі цього подав апеляційну скаргу, проте у відкритті провадження йому було відмовлено. Прокурор оскаржив ухвалу апеляції до ВС. ВС ККС, не погоджуючись з прокурором зазначив: Кримінальним процесуальним законом визначено суттєві особливості розгляду кримінальних проваджень на підставі угод. Главою 35 «Кримінальне провадження на підставі угод» КПК передбачено умови, за яких може бути укладено угоду про примирення або угоду про визнання винуватості, вимоги до змісту угоди, порядок судового провадження на підставі угоди. Відповідно кримінальним процесуальним законом передбачено також особливості апеляційного оскарження вироку на підставі угоди. Читати повністюМіж обвинуваченим та прокурором була укладена угода про визнання винуватості, якою такого визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст.204 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з конфіскацією на підставі ч. 1 ст. 96-1, ч. 1 ст. 96-2 КК та знищенням залишків незаконно виготовлених алкогольних напоїв та спирту. Вироком міськрайонного суду угоду про визнання винуватості затверджено і визнано обвинуваченого винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 204 Кримінального кодексу України (далі КК), та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з конфіскацією на підставі ч.1 ст. 96-1, ч. 1 ст. 96-2 КК та знищенням залишків незаконно виготовлених алкогольних напоїв та спирту, знарядь виробництва та сировини для їх виготовлення, перелік яких детально відтворено у вироку.