Історія справи

Постанова КЦС ВП від 02.04.2025 року у справі №686/32221/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 686/32221/23

провадження № 61-8488св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, держава російська федерація,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 лютого 2024 року у складі судді Колієва С. А. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2024 року у складі колегії суддів П`єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, держави російська федерація про відшкодування шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та держави російська федерація про відшкодування шкоди.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що у 2014 році російська федерація внаслідок проведення незаконного референдуму та агресивної політики захопила частину території України, в тому числі територію Автономної Республіки Крим, а 24 лютого 2022 року здійснила відкритий напад на Україну. Такі дії російської федерації, окупація частини території України та очевидна бездіяльність держави Україна, яка допустила військовий конфлікт, призвели до порушення його права на мир, безпеку, суверенітет і цілісність території.

Внаслідок незаконної окупації території України втрачено 63 % покладів вугілля, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу та 42 % родовищ металів, які є об`єктами права власності Українського народу. Держава-агресор взяла під контроль родовища корисних копалин вартістю 12,4 трильйона дол. США.

Отже, російська федерація несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території.

Крім того, він щоденно зазнає стресу через постійні повітряні тривоги та необхідність перебувати тривалий час в укритті. Споглядання зруйнованих об`єктів інфраструктури приносить моральний дискомфорт. Також позивач змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя, забезпечення безпеки та захисту порушених прав.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- стягнути з держави російська федерація на його користь 24 583 718,34 грн у рахунок компенсації майнової шкоди, завданої внаслідок експропріації російською федерацією природних ресурсів Українського народу під час незаконної збройної агресії проти України, та 1 259 300,00 грн на відшкодування моральної шкоди, а всього 25 843 018,34 грн;

- стягнути з держави Україна на його користь 1 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його прав на мир та правомірну, добросовісну і кваліфіковану діяльність органів державної влади України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 26 лютого 2024 року позов задовольнив частково.

Стягнув з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією проти України.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження заподіяння безпосередньо позивачу майнової шкоди у розмірі 24 583 718,34 грн внаслідок військової агресії російської федерації та тимчасової окупації суверенної території України, а також завдання ОСОБА_1 моральної шкоди внаслідок незаконних (неправомірних) дій держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, а тому у задоволенні позовних вимог у цій частині належить відмовити.

Водночас у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України ОСОБА_1 зазнав душевних страждань, зокрема переніс стрес і побоювання за свою безпеку, були порушені його нормальні життєві зв`язки, він доклав додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.

Врахувавши характер допущеного державою російська федерація правопорушення, глибину душевних страждань ОСОБА_1 , позбавлення його можливості реалізації своїх прав, а також те, що на території Хмельницької області не велися активні бойові дії, позивач не надав доказів пошкодження його майна внаслідок обстрілів чи залишення ним місця постійного проживання через бойові дії, суд визначив моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 20 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 лютого 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 лютого 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2024 року в частині відмови у задоволенні його позовних вимог і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 04 липня 2018 рокуу справі № 653/1096/16-ц, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, від16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 22 червня 2021 року у справах № 200/606/18 і № 334/3161/17, від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 13 липня 2022 року у справах № 199/8324/19 і № 363/1834/17, від 03 серпня 2022 рокуу справі № 910/9627/20, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18, від 18 січня 2023 рокуу справі № 488/2807/17, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц та у постановах Верховного Суду 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18, від 23 червня 2022 року у справі № 9901/327/22, від 19 жовтня 2022 року у справі № 9901/330/22, від 27 червня 2023 року у справі № 916/2851/17.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що він має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, однак його право не захищено й не відновлено, йому не забезпечено належного відшкодування. Зазначає, що йому було завдано шкоди, оскільки майже двадцять відсотків території держави Україна перебуває під тимчасовою окупацією держави-агресора.

Сам лише факт вчинення збройної агресії проти України є підставою для висновку про заподіяння моральної шкоди. Збройний конфлікт, який триває на території України, завдає шкоди всім громадянам України, незалежно від того, чи перебувають вони на окупованій території, чи в інших регіонах країни.

Суди попередніх інстанцій необґрунтовано зменшили розмір завданої моральної шкоди до 50 000,00 грн, не обґрунтували свій висновок щодо такого зменшення. На думку заявника, зазначена сума відшкодування моральної шкоди не відповідає завданим йому державою-агресором душевним стражданням, пережитому стресу у зв`язку з побоюванням за свою безпеку, порушенням його нормальних життєвих зв`язків та додатковим зусиллям для організації свого життя. Суди не врахували відсутність заперечень зі сторони відповідача щодо розміру відшкодування моральної шкоди.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2024 року Кабінет Міністрів України подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України залишити без змін, посилаючись на те, що саме російська федерація та її уряд зобов`язані нести як кримінальну, так і цивільно-правову відповідальність за злочинні дії, які вони вчиняли та продовжують вчиняти проти народу України, який безумовно зазнає матеріальних та моральних страждань.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 17 червня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

22 липня2024 року справу № 686/32221/23 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 19 березня 2025 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 1-4).

З 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.

Згідно із заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).

Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення так званих «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації.

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України, повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на суверенну територію України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого триває дотепер.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Щодо відшкодування майнової шкоди

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

Згідно зі статтею 1192 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Зобов`язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, на підставі якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі.

Майнова шкода, як свідчить зміст статті 1166 ЦК України, завдається порушенням належних саме особі особистих немайнових прав та/або майнових прав.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, дійшов загалом правильних висновків про недоведеність позовних вимог.

Слід зазначити, що саме на позивача у деліктних правовідносинах покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір.

Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження заподіяння безпосередньо позивачу майнової шкоди внаслідок військової агресії російської федерації та тимчасової окупації суверенної території України.

У статті 13 Конституції України зазначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації».

Відсутність порушеного належного саме позивачу майнового права виключає відшкодування майнової шкоди на його користь.

Подібні правові висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22 (провадження № 61-8556св23), від 28 серпня 2024 року у справі № 686/32571/23 (провадження № 61-8568св24), від 18 грудня 2024 року у справі № 686/29638/23 (провадження № 61-10754св24), від 12 лютого 2025 року у справі № 686/32497/23 (провадження № 61-8489св24).

Отже, оскаржувані судові рішення у частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо відшкодування моральної шкоди

У статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні.

02 березня 2022 року збройну агресію російської федерації проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія російської федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Звернення позивача до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно зі статтею 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Тлумачення змісту статті 23 ЦК України свідчить, що ця норма поширюється на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться у залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).

Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

За своєю суттю зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом).

Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.

Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і під час її визначення враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за недоведеністю, оскільки позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження бездіяльності держави Україна, що призвела до військового конфлікту, та наявності причинного зв`язку між такою бездіяльністю і заподіяною шкодою.

Водночас, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розв`язання і ведення агресивної війни позивач зазнав моральних переживань, душевних страждань, які виразилися у втраті душевного спокою, постійному відчутті невпевненості і незахищеності, побоюванні за безпеку, порушенні нормальних життєвих зв`язків, необхідності докладання додаткових зусиль для організації його життя й безпеки.

Врахувавши встановлені у цій справі обставини, зокрема триваючий характер порушень прав та законних інтересів ОСОБА_1 , характер вимушених змін у його житті, глибину душевних страждань через збройну агресію російської федерації проти України, які вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, а також те, що на території Хмельницької області не велися активні бойові дії, позивач не надав доказів пошкодження його майна внаслідок обстрілів чи залишення ним місця постійного проживання через бойові дії, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що достатньою сатисфакцією для позивача є стягнення з держави-агресора моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн, що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 та визначеним цими судами розміром відшкодування моральної шкоди.

Подібні правові висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі № 686/29638/23 (провадження № 61-10754св24) та від 12 лютого 2025 року у справі № 686/32497/23 (провадження № 61-8489св24).

Аргументи заявника про те, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суди попередніх інстанцій не з`ясували усі доводи щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, не заслуговують на увагу, оскільки суди з`ясували чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування, а саме негативні наслідки, які настали для позивача у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, характер і обсяг страждань, яких він зазнав, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його житті, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на доведення факту заподіяння йому моральної шкоди у більшому розмірі фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, проте касаційний суд не наділений повноваженнями досліджувати докази та надавати їм оцінку. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,від 04 липня 2018 рокуу справі № 653/1096/16-ц, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 рокуу справі № 569/17272/15, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 15 вересня 2020 рокуу справі № 469/1044/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 22 червня 2021 року у справах № 200/606/18 і № 334/3161/17, від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 13 липня 2022 року у справах № 199/8324/19 і № 363/1834/17, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18, від 18 січня 2023 рокуу справі № 488/2807/17, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц та у постановах Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі № 9901/327/22, від 19 жовтня 2022 року у справі № 9901/330/22, 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18, від 27 червня 2023 року у справі № 916/2851/17, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які міститься посилання у касаційній скарзі.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»(«Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 лютого 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький С. О. Карпенко І. В. Литвиненко В. В. Пророк