Ухвала

07 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 145/2047/16-ц

провадження № 61-41245св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - селянсько-фермерське господарство "Терра",

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року у складі судді: Ратушняка І. О. та постанову апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року у складі колегії суддів: Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до селянсько-фермерського господарства "Терра" (далі - СФГ "Терра") про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 належить на праві власності дві земельні ділянки на території Рахнополівської сільської ради, право на які він отримав в порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 19 березня 2008 року позивачу видано два державні акти на право власності на ці земельні ділянки площею 5,0764 га і 5,2240 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Маючи намір самостійно обробляти земельні ділянки, він звернувся до керівництва СФГ "Терра" з клопотанням про повернення йому земельних ділянок, однак отримав відмову у зв'язку з тим, що між ним і відповідачем були укладені договори оренди цих земельних ділянок. На його вимогу відповідач надав йому два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, в яких строк оренди зазначено 15 років.

Позивач вказував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення і наміру на їх укладення не мав, підписи в договорах оренди землі і в актах прийому-передачі земельних ділянок є підробленими та вчинені третіми особами. тому просив визнати їх недійсними.

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 5,0764 га, кадастровий номер 0524585300020010084, укладений 30 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та СФГ "Терра" та зареєстрований за реєстраційним № 041006000023 від 09 грудня 2010 року;

визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 5,2240 га, кадастровий номер 0524585300020010083, укладений 30 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та СФГ "Терра" та зареєстрований за реєстраційним № 041006000020 від 09 грудня 2010 року.

стягнути з відповідача судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згідно висновку експертизи ВВ КНДІСЕ №1462/1463/16-21 від 01 червня 2016 підписи у двох примірниках договору оренди земельної ділянки площею 5,2240 га та договору оренди земельної ділянки площею 5,0764 га, укладених між ОСОБА_1 та СФГ "Терра ", в графі "Орендодавець" виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1, а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1. Згідно висновку експертизи ВВ КНДІСЕ №1581/1582/1583/17-21 від 15 травня 2017 у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис в графі "Орендодавець" виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1, а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1. Тому суд вважав, що позивач не підписував договори оренди землі.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції вказав, що СФГ "Терра", починаючи із 2010 року по 2017 рік, належним чином виконує взяті на себе зобов'язання. ОСОБА_3 лише у лютому 2016 року повідомив, що не укладав вищевказаних договорів оренди земельних ділянок з СФГ "Терра", хоча щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ "Терра" орендну плату згідно пункту 9 вказаних договорів оренди від 30 вересня 2009 року та матеріальну допомогу. Суд вважав, що ОСОБА_1 знав про існування оспорюваних договорів оренди земельних ділянок з 2010 року, однак не звертався про визнання їх недійсними та передачі йому земельних ділянок, а навпаки отримував орендну плату за їх використання та матеріальну допомогу. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом своїх прав 12 грудня 2016 року, при цьому не ставив питання про поновлення позовної давності, а відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, тому суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачу було відомо про укладення із СФГ "Терра" договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме із такою метою, він ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих Державних актів, виданих на його ім'я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого не можливо укласти договір оренди і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Протягом всього часу дії договорів оренди, ОСОБА_1 як орендодавець отримував орендну плату, а ставлячи свій підпис у відомостях, не міг не розуміти такої назви відомості як "відомість виплати орендної плати за земельні паї", що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. Апеляційним судом враховано, вік позивача, що він доволі молодий чоловік - ІНФОРМАЦІЯ_1 і у 2009 році мав 46 років, а також пояснення, надані у судовому засіданні представником позивача про те, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив СФГ "Терра", яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати ці земельні ділянки на правах оренди, оскільки за передані у користування земельні ділянки він отримував орендну плату. Тому апеляційний суд вважав, що позивач не надав жодних належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження того, що протягом всього строку дії договорів оренди землі не знав й не міг знати про порушення свого права на земельні ділянки, належні йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на спадкове майно та державних актів на право власності.

Аргументи учасників справи

У липні 2018 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача із спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови, позивачу стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників спірних договорів в 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. Звертає увагу, що позивач отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди

У грудні 2018 року СФГ "Терра" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, оскільки отримуючи орендну плату позивач достовірно знав про істотні умови договору оренди - об'єкт, строк дії, розмір орендної плати, тобто з 2010 року він знав про порушення своїх прав, мирився з ним, отримував матеріальні блага від відповідача.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

У листопаді 2018 року матеріали цивільної справи № 145/2047/16-ц надійшли до Верховного Суду.

20 червня 2019 року матеріали цивільної справи передані судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,0764 га та 5,2240 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Вказані земельні ділянки позивач отримав в порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2, якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

30 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та СФГ "Терра" укладено договори оренди земельної ділянки площею 5,2240 га та 5,0764 га, які зареєстровані у Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи № 041006000020 та № 041006000023 від 09 грудня 2010 року, з терміном дії - 15 років та визначеною орендною платою в розмірі по 1 672,58 грн, яка вноситься орендарем в натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.

Згідно висновку експертизи ВВ КНДІСЕ №1462/1463/16-21від 01 червня 2016 підписи у двох примірниках договору оренди земельної ділянки площею 5,2240 га від 30 вересня 2009 року, та договору оренди земельної ділянки площею 5,0764 га від 30 вересня 2009 року, укладених між ОСОБА_1 та СФГ "Терра ", в графі "Орендодавець" виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1, а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1.

Згідно висновку експертизи ВВ КНДІСЕ №1581/1582/1583/17-21 від 15 травня 2017 у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис в графі "Орендодавець" виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1, а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 в договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю не вирішувалось у зв'язку з тим, що підписи нанесенні електрофотографічнрим способом із застосуванням копіювальної-множинної техніки.

Суди встановили, що СФГ "Терра", починаючи із 2010 року по 2017 рік, належним чином виконує взяті на себе зобов'язання. ОСОБА_3 лише у лютому 2016 року повідомив, що не укладав вищевказаних договорів оренди земельних ділянок з СФГ "Терра ", хоча щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ "Терра" орендну плату згідно пунктів 9 вказаних договорів оренди від 30 вересня 2009 року та матеріальну допомогу. Позивачу було відомо про укладення із СФГ "Терра" договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме із такою метою, він ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім'я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого не можливо укласти договір оренди і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Крім цього протягом всього часу дії договорів оренди, ОСОБА_1 як орендодавець отримував орендну плату, а ставлячи свій підпис у відомостях, не міг не розуміти такої назви відомості як "відомість виплати орендної плати за земельні паї", що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки.

У постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 зробив висновок, що "судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення ОСОБА_1, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини 3 статті 203 та частини 1 статті 215 ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини 1 статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності. Посилання ТОВ "Агрофірма "Вісла" на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України".

Суди при розгляді справи, що переглядається, не застосували висновок, зроблений в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;

по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно частини 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі.

Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.

Тлумачення положень абзацу 1 частини 1 статті 218, частини 1 статті 219, частини 1 статті 220, абзацу 1 частини 1 статті 638 ЦК України свідчить, що коли договір не підписувався фізичною особою, яка вказана в ньому як сторона, він може кваліфікуватися як: (а) нікчемний (якщо такий наслідок недотримання письмової форми встановлений законом); (б) неукладений (у тих випадках, коли недійсність за недотримання форми не встановлено, але відповідний договір повинен вчинятися в письмовій формі).

У ~law17~ № 9 вказано, що "не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено".

Норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто, коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору його не підписувала, то, звісно, відсутнє її волевиявлення на укладення договору і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсним (нікчемний чи оспорюваний).

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 3-502гс15 зроблено висновок, що "визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення, а не за наслідками виконання його сторонами".

Тобто в схожій правовій ситуації Верховний Суд України, застосував доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності.

Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Очевидно, що судова практика у сфері визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, на тій підставі, що він не підписаний наймодавцем (орендодавцем) потребує зміни. Такий висновок зумовлений тим, що в більшості ситуацій наймодавець (орендодавець) отримує плату за користування (орендну плату) земельною ділянкою від наймача (орендаря). І за такої ситуації є очевидним, що конструкція недійсності договору не може бути застосована в тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою. Тобто зобов'язання виконуються обома сторонами. Очевидно, що наймодавець (орендодавець) скористався тим, що з різних причин власноручно не підписав договору оренди земельної ділянки. Звісно, що в такому випадку оспорювання договору оренди земельної ділянки наймодавцем (орендодавцем) суперечить його попередній поведінці (отримання плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним.

Як свідчить аналіз оскаржених судових рішень позивач щороку з 2010 по 2016 отримував орендну плату згідно пункту 9 договорів оренди від 30 вересня 2009 року та матеріальну допомогу. Дану обставину визнав в судовому засіданні його представник ОСОБА_4 Натомість відповідач посилався на те, що позивач ОСОБА_1 у 2009 році мав намір і свою добру волю на укладення договорів оренди землі, надавши необхідні для цього документи, а потім і добросовісно виконував їх умови аж до 2016 року, тобто протягом семи років. Тобто отриманням орендної плати позивач фактично визнав та схвалив наявність договірних правовідносин з відповідачем на умовах оспорюваного договору, будь-яких заперечень з приводу укладення чи виконання умов договору не заявляв.

Тому колегія суддів вважає, що для тих ситуацій коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір його слід кваліфікувати як неукладений, та відмовляти в визнанні недійсним в тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою із посиланням на пункт6 статті 3 ЦК Українита доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), та не засовувати в таких випадках частину 3 статті 203 та частину 1 статті 215 ЦК України. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, але недійсність договору не повинна дестабілізувати цивільний оборот. Оскільки недійсність договору впливає на права та інтереси інших осіб, то при вирішенні спорів про недійсність договорів має враховуватися добросовісність як загальна засада цивільного законодавства та доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що судами різних інстанцій відбулося застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки). Зокрема: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 листопада 2018 року у справі № 911/205/18; рішення господарського суду Львівської області від 05 грудня 2018 року у справі № 914/76/18; постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16-ц (провадження № 61-16460св18); рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2019 року у справі № 188/888/18; постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18); рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 29 травня 2019 року у справі № 420/1833/18; постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року у справі № 362/3810/16-ц (провадження № 61-816св19); рішення господарського суду м. Києва від 05 червня 2019 у справі № 910/8322/18; рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 липня 2019 року у справі № 676/6721/18постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року у справі № 396/1857/16-ц (провадження № 61-22149св18).

Тому колегія суддів вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки)у спорах про недійсність договору, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 260,403,404,підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 145/2047/16-ц за позовом ОСОБА_1 до селянсько-фермерського господарства "Терра" про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук