Історія справи

Постанова КГС ВП від 23.11.2023 року у справі №922/3314/21
Постанова КГС ВП від 23.11.2023 року у справі №922/3314/21
Постанова ВСУ від 14.01.2025 року у справі №922/3314/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 922/3314/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Фізичної особи-підприємця Василевського Віктора Яковича та Акціонерного товариства «Українська залізниця»

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 у справі

за позовом Фізичної особи-підприємця Василевського Віктора Яковича

до Акціонерного товариства «Українська залізниця»

про стягнення 47 112 392,00 грн.

У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Яценко А. О., відповідача - Прядка В. О. та Пономаренко М. А.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. Фізична особа-підприємець Василевський Віктор Якович (далі - позивач та/або ФОП Василевський В. Я.) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - відповідач та/або АТ «Українська залізниця») про (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 03.02.2023 та заяви про додаткове збільшення розміру позовних вимог від 28.02.2023) стягнення з відповідача в особі Регіональної філії «Південна залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» 47 112 392,00 грн, з яких: 42 777 834,00 грн безпідставно збережених грошових коштів, у тому числі 17 834 663,00 грн інфляційних нарахувань та 4 334 558,00 грн 3 % річних.

1.2. Позов мотивований тим, що відповідач без достатньої правової підстави набув та тривалий час утримував належне позивачу майно, тому відповідно до вимог статей 1212 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) повинен відшкодувати суму грошових коштів, збережених ним у зв`язку з несплатою позивачеві за використання цього майна за період з 08.08.2012 до 15.12.2020, тобто суму витрат які відповідач мав би понести у разі користування спірним майном на законних підставах. При цьому, розрахунок плати за користування здійснено позивачем на підставі свого рішення як власника майна та нараховано відповідачу плату за користування майном виходячи із розрахунку 50 % від вартості майна за рік його використання.

Разом з цим позивач зазначав про поважність причин пропуску ним позовної давності, оскільки він дізнався про факт використання спірного майна відповідачем лише 21.09.2018 після ознайомлення з матеріалами кримінального провадження № 42017221090000119.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, ФОП Василевському В. Я. на праві власності належала рельсошпальна решітка РШР 50 на залізобетонній шпалі перебрана зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна, всього 1625 пог. м. (далі - РШР). Зазначена рельсошпальна решітка була придбана позивачем за місцем її знаходження: Харківська область, Харківський р-н, станція Артемівка, база ПМС-131 на підставі договору купівлі-продажу від 20.09.2011 № 20/09, укладеного між ФОП Василевським В. Я. та ПВКП «Політехком».

23.09.2011 між позивачем та Відокремленим підрозділом «Харків-сортувальна колійна машинна станція № 131» (зберігач) було укладено договір відповідального зберігання № 0096ХР (далі - договір), відповідно до умов якого позивач передав, а зберігач прийняв на відповідальне зберігання товар, що належить поклажодавцеві, а саме - рельсошпальну решітку РШР 50 на залізобетонній шпалі перебрану зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна, на загальну суму 1 000 000,00 грн (товар).

Строк дії договору визначений сторонами до 31.12.2011.

23.07.2012 позивач звернувся до зберігача з листом-претензією від 20.07.2012 про повернення зі зберігання товару, переданого за договором відповідального зберігання від 23.09.2011 № 0096ХР.

Оскільки зберігачем у порушення умов договору не було повернуто переданий на зберігання товар, а саме: рельсошпальну решітку РШР 50 на залізобетонній шпалі перебрану зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна, позивач 30.08.2012 звернувся до суду з позовом про зобов`язання ДП «Південна залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Харків-сортувальна колійна машинна станція № 131» повернути в натурі ФОП Василевському В. Я. товар, що передавався на зберігання за договором відповідального зберігання від 23.09.2011 № 0096ХР, а саме: рельсошпальну решітку РШР 50 на залізобетонній шпалі перебрану зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна на загальну суму 1 000 000,00 грн.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12.03.2018, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 5023/3905/12 позовні вимоги задоволено та зобов`язано ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» ПАТ «Українська залізниця» повернути в натурі ФОП Василевському В. Я. товар, що передавався на зберігання за договором відповідального зберігання від 23.09.2011 № 0096ХР, а саме: рельсошпальну решітку РШР 50 на залізобетонній шпалі перебрану зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна на загальну суму 1 000 000,00 грн. (ціна придбання відповідного майна позивачем за договором).

На виконання вказаної постанови Харківського апеляційного господарського суду видано відповідний судовий наказ.

Разом з цим, під час здійснення виконавчого провадження органом державної виконавчої служби вжито заходів щодо виявлення майна, яке підлягало передачі позивачу, та встановлена його відсутність.

Дана обставина стала підставою для звернення позивача до суду з заявою про зміну порядку та способу виконання судового рішення у справі № 5023/3905/12.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 16.12.2020 у справі № 5023/3905/12 заяву ФОП Василевського В. Я. про зміну порядку та способу виконання судового рішення із встановленням ефективного способу виконання задоволено. Змінено спосіб виконання постанови Харківського апеляційного господарського суду від 12.03.2018 у справі № 5023/3905/12 із зобов`язання ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» ПАТ «Українська залізниця» повернути в натурі позивачу товар, що передавався на зберігання за договором відповідального зберігання від 23.09.2011 № 0096ХР, а саме: рельсошпальну решітку РШР 50 на залізобетонній шпалі перебрану зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна на загальну суму 1 000 000,00 грн на стягнення з ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» ПАТ «Українська залізниця» на користь позивача грошових коштів в сумі 7 9625 00,00 грн, що є ринковою вартістю рельсошпальної решітки РШР-50 на залізобетонній шпалі перебраної зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна.

Ринкова вартість рельсошпальної решітки РШР-50 на залізобетонній шпалі перебраної зі зносом не більше 2 мм у кількості 65 секцій по 25 погонних метрів кожна в сумі 7 962 500,00 грн визначена станом на 21.04.2020 на підставі висновку експерта Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 07.05.2020 № 6/1013СЕ-20.

На виконання постанови Харківського апеляційного господарського суду від 16.12.2020 видано відповідний судовий наказ.

25.03.2021 грошові кошти в розмірі ринкової вартості спірного майна в сумі 7 962 500,00 грн сплачено відповідачем позивачу в повному обсязі.

Звертаючись з позовом у цій справі, позивач просив суд стягнути з відповідача суму витрат які відповідач мав би понести у разі користування спірним майном на законних підставах, тобто плату за користування безпідставно набутим майном за період з 08.08.2012 (дата спливу строку повернення майна після пред`явлення позивачем вимоги за договором зберігання) по 15.12.2020. Позивач вказував, що фактично відповідне майно використовувалося відповідачем у його господарській діяльності, а саме як залізничні шляхи.

В основу розрахунку розміру безпідставно збережених відповідачем за період з 08.08.2012 по 15.12.2020, що є одночасно розрахунком (справедливою вартістю) недоотриманого позивачем доходу від можливої здачі в оренду спірного майна покладено рішення власника (позивача) від 20.05.2020 про платність користування рейко-шпальною решіткою на умовах оренди у розмірі 50 % від вартості майна за рік його користування.

На підтвердження розміру заявленої до стягнення суми за визначений позивачем період, останнім надано висновок експерта Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса» від 06.05.2021 № 10623 та звіт про незалежну оцінку від 16.02.2023 № 4/3, виконаний Оціночно-експертним агентством.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Справа розглядалася судами неодноразово.

3.2. Рішенням Господарського суду Харківської області від 01.04.2024 у справі № 922/3314/21 (суддя Буракова А. М.) позов задоволено повністю; стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ФОП Василевського В. Я. безпідставно збережені грошові кошти в розмірі 47 112 392,00 грн, у тому числі 42 777 834,00 грн сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції (з яких інфляційні нарахування складають 17 834 663,00 гр.) та 4 334 558,00 грн - 3 % річних.

3.2. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із відсутності деліктних зобов`язань у спірних правовідносинах, що виключає можливість захисту прав позивача як постраждалої сторони шляхом стягнення збитків у тому числі упущеної вигоди (частини другої статті 22 ЦК України).

Суд наголосив, що спірні правовідносини, які виникли між сторонам повинні кваліфікуватися як бездоговірні, а тому повинні регулюватися нормами статті 1212 ЦК України, зі змісту яких вбачається, що вони підлягають застосуванню, у тому числі, у відносинах, які не містять ознак делікту.

Разом з цим, місцевий господарський суд зауважив, що строк на звернення до суду з позовними вимогами в частині нарахованих грошових зобов`язань за період з 08.08.2012 по 12.03.2017 пропущений з поважних причин. Так, відсутність будь-якого остаточного рішення у судових спорах сторін станом на 12.03.2017, наявність тривалих судових спорів та кримінального провадження, в межах якого лише 25.06.2019 було спростовано факт підробки договору відповідального зберігання заступником директора ПВКП «Політехком» Гунбіним Є. М., об`єктивно створювали для позивача ускладнення щодо подання позову до суду з вимогами про стягнення безпідставно збережених грошових коштів.

3.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 (Хачатрян В. С. - головуючий, судді: Росслолов В. В., Склярук О. І.) рішення Господарського суду Харківської області від 01.04.2024 у справі № 922/3314/21 скасоване; прийнято нове судове рішення, яким позов задоволено частково; стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь позивача безпідставно збережені кошти в розмірі 9 422 478,40 грн (з яких 4 988 634,20 грн плата за користування, 866 911,60 грн 3 % річних, 3 566 932,60 грн інфляційних втрат).

3.4. Постанова суд апеляційної інстанції також аргументована тим, що у даному випадку неможливо застосувати норми законодавства, що регулюють відшкодування збитків саме у вигляді упущеної вигоди.

Власник майна, відповідно до загальновідомих нормативних актів, в тому числі статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статей 319 1212- 1214 ЦК України, інших нормативних актів, має право на стягнення з відповідача грошових коштів, які останній зберіг через позадоговірне (недоговірне) використання майна позивача за весь період такого позадоговірного користування.

Колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що відповідач у період з 08.08.2012 по 15.12.2020 не сплачував плату за користування РШР, внаслідок чого зберіг за рахунок позивача, як власника цієї РШР, майно - грошові кошти у розмірі орендної плати.

Проте за висновками суду апеляційної інстанції, ставка у розмірі 50 % від повної вартості такого майна за рік його користування, застосована позивачем та у подальшому місцевим господарським судом для обрахунку сум заявлених до стягнення у цій справі суперечить приписам пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України (принципи розумності, справедливості і добросовісності), які є базовими вимогами, які застосовуються при вирішення кожного приватного спору.

Тому, оцінюючи заявлену позивачем ставку в розмірі 50 % від вартості майна на рік, суд апеляційної інстанції відзначив, що вона є нерозумною і має занадто високий розмір. Звісно, неможна виключати такого розміру ставки для оренди ексклюзивного або швидкозношуваного майна, але майно у даному спорі носить розповсюджений характер і ніяка з обставин спору не свідчить про те, що на вільному ринку на нього могла б бути встановлена ставка оренди в розмірі 50 % вартості на рік. Крім того, позивач окрім власного рішення, не аргументує, що ставка у розмірі 50 % є звичайною (ринковою) ціною оренди подібного майна у відповідному регіоні у спірний період.

Опираючись на викладене, апеляційний господарський суд самостійно визначив розмір кондикційного зобов`язання з огляду на завищений характер вимог позивача і бездіяльність відповідача в частині надання альтернативного розрахунку та ухвалюючи оскаржувану постанову про часточкове задоволення позовних вимог, виходив зі ставки 10 % від вартості майна.

Крім цього, апеляційний господарський суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позовної давності за період з 08.08.2012 по 12.03.2017.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

4.1. Не погоджуючись з постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 у справі № 922/3314/21, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати частково постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.06.2024, а саме у частині відмови у стягненні на користь позивача 37 689 913,60 грн, повністю задовольнити позовну заяву ФОП Василевського В. Я. та стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в сумі 47 112 392 грн.

4.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4.3. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 911/11121/19, відповідно до якої за несвоєчасне повернення майна з майнового найму застосовним є нарахування неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення. За таких підстав, за твердженням позивача, суд апеляційної інстанції мав би застосувати річну ставку плати за користування в розмірі 20 % (2х10 %) від вартості майна.

4.4. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:

- щодо положень пункту 6 частини першої статті 3, статті 1212 ЦК України у поєднанні з положеннями Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (далі - Методика № 786) у розрізі підстави для зменшення суми нарахувань плати за бездоговірне використання чужого майна та безпідставне збереження грошових коштів;

- щодо застосування у взаємозв`язку положень пункту 6 частини першої статті 3, статті 1212 ЦК України і застосування за аналогією частини другої статті 785 ЦК України саме для даного випадку правовідносин, відповідно до якого в разі безпідставного збереження грошових коштів через їх несплату у зв`язку з бездоговірним користуванням майном - належним є застосування розрахунку за подвійною ставкою плати за користування майном;

- з питань застосування положень пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України у взаємозв`язку із статтею 1212 ЦК України в розрізі обрання з чотирьох запропонованих позивачем варіантів розрахунку найбільш справедливого і добросовісного розрахунку суми безпідставно збережених коштів.

У тексті касаційної скарги позивач наголошує, що відповідач зобов`язаний сплатити (повернути) грошові кошти позивачу, які зберіг у себе без достатніх правових підстав на підставі положень частини першої статті 1212 ЦК України. При цьому позивач акцентує увагу на тому, що позивач обрав спосіб захисту саме як стягнення безпідставно збережених грошових коштів у виді несплаченої плати за користування (орендної плати). За вказаних обставин, інші нарахування не відповідали би способу захисту, який обрав позивач.

Водночас відповідно до положень частини першої статті 1214 ЦК України стягуються кошти, які відповідач міг отримати в разі укладення договорів із сторонніми особами щодо використання майна позивача (зокрема, орендна плата, доходи від перевезення, тощо). Тобто стягуються кошти у вигляді доходів (результатів господарської діяльності) відповідача від використання майна позивача. Однак стягнення доходів (результатів господарської діяльності) суперечить стягненню грошових коштів, які безпідставно збережені через їх несплату за фактичне користування майном позивача.

Позивач акцентує увагу на тому, що він не заявляв позовні вимоги щодо стягнення з відповідача отриманих ним доходів (результатів господарської діяльності) від майна позивача, а також не робив будь-яких розрахунків доходів відповідача від використання майна позивача (РШР), тобто це не є предметом позову у даній справі.

Оскільки відповідач саме у власній господарській діяльності використовував РШР, позивач зауважує, що ним не заявлялася до стягнення і не розраховувалася сума коштів, які відповідач міг отримати від майна позивача.

4.5. Не погоджуючись з постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 у справі № 922/3314/21, відповідач також звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову в частині часткового задоволення позову щодо стягнення безпідставно збережених коштів в розмірі 9 422 478,40 грн (з яких 4 988 634,20 грн плата за користування, 866 911,60 грн 3 % річних, 3 566 932,60 грн) та щодо стягнення з АТ «Українська залізниця» на користь державного бюджету України 141 337,17 грн витрат по сплаті судового збору за подання позову, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю; компенсувати АТ «Українська залізниця» судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 282 674,35 грн.

4.6. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.

4.7. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо статей 1212 1214 ЦК України в сфері орендних правовідносин іншого, крім нерухомого, окремого індивідуально визначеного майна.

Відповідач зауважує, що специфіку справи, яка переглядається, становить особливість застосування до спірних правовідносин положень (в сфері оренди іншого, крім нерухомого, окремого індивідуального визначеного майна) статей 1212 1214 ЦК України, як підстави для визначення розміру суми, що підлягає стягненню.

Судові спори, ініційовані ФОП Василевським В. Я. про повернення РШР та в подальшому зміну способу виконання рішення суду у вигляді стягнення вартості спірного майна в розмірі 7 962 500,00 грн (справа № 5023/3905/12), про стягнення інфляційних втрат в розмірі 305 400,00 грн та 66 754,11 грн 3% річних за несвоєчасне виконання рішення суду про стягнення грошових коштів у справі № 5023/3905/12 (справа № 922/5034/21) та стягнення безпідставно збережених коштів в розмірі 4 7112 392,00 грн (справа № 922/3314/21) в цілому вже призвели до стягнення з AT «Укрзалізниця», що є підприємством критичної інфраструктури, суми 8 334 654,11 грн, та можуть призвести до додаткового стягнення з підприємства державного сектору економіки коштів в розмірі 9 422 478,40 грн (і це без врахування фінансового навантаження на залізницю у виді сплати судових витрат).

Станом на теперішній час сума стягнень за відповідними рішеннями судів перевищує більше ніж у 17 разів ціну, яку позивач фактично сплатив за придбання спірної РШР (1 000 000,00 грн), що призводить не тільки до значних фінансових втрат підприємства державного сектору економіки, але й до репутаційних ризиків для AT «Укрзалізниця» як підприємства критичної інфраструктури, а тому справа, що наразі розглядається, має виняткове значення для учасника справи - AT «Укрзалізниця».

У тексті касаційної скарги скаржник звертає увагу на те, що звертаючись з позовом у цій справі про стягнення коштів з відповідача, як на підставу своїх вимог позивач посилається на положення статей 1212 1214 ЦК України, при цьому замість доказів щодо фактичного отримання відповідачем доходів від такого майна або ж можливості їх отримання внаслідок використання, передачі в оренду, тощо, позивач фактично надає недостатні та неналежні докази щодо розміру упущеної вигоди, що підпадає під регулювання статті 22 ЦК України та статей 224 та 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України). При цьому позиція суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин положень статей 625 1212 ЦК України без застосування статті 1214 цього Кодексу є неспроможною з огляду на зміст позовних вимог позивача, а саме стягнення не чітко визначеної реальної вартості майна, а стягнення можливого неотриманого доходу (саме тому на необхідності комплексного застосування статей 1212 1214 ЦК України наполягав Верховний Суд у постанові від 23.11.2023 у цій справі). Проте, ані судом першої інстанції, ані під час перегляду рішення суду за апеляційною скаргою відповідача судом апеляційної інстанції обставини щодо фактичного отримання набувачем доходів від такого майна, починаючи з вказаного моменту, або ж можливості їх отримання внаслідок використання, передачі в оренду тощо, не встановлювались. При цьому, якщо судом першої інстанції без належного обґрунтування хоча б зроблені хибні висновки про відсутність правових підстав для встановлення таких обставин, то судом апеляційної інстанції відповідні вимоги Верховного Суду взагалі проігноровані.

4.8. АТ «Українська залізниця» у відзиві на касаційну скаргу, подану позивачем просить залишити її без задоволення, наголошуючи на тому, що така скарга є безпідставною.

4.9. Представник позивача у письмових доводах та міркуваннях, поданих на підставі положень пункту 3 частини першої статті 42 ГПК України просить повністю задовольнити касаційну скаргу позивача та відхилити касаційну скаргу відповідача.

4.10. АТ «Українська залізниця» у письмових поясненнях на вказані міркування наголошує зокрема на тому, що суди попередніх інстанцій спільно проігнорували той факт, що позивач не надав до матеріалів справи жодного доказу, що він міг і повинен був отримати визначені доходи у сумі заявленій до стягнення, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Зазначений факт, на думку відповідача, ставить під сумнів доведеність позовних вимог, а відтак і правомірність прийнятих рішень.

5. Розгляд касаційних скарг і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах та запереченнях на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Порядок звернення до господарського суду, а також здійснення судового провадження у господарській справі регламентовано відповідними нормами процесуального права - ГПК України.

Відповідно до частини першої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

При цьому відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, з наведеного слідує, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом, до підсудності якого вона віднесена. Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя .

Згідно з положеннями статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Визначення відповідача/відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 2 ГПК України одним із принципів господарського судочинства є диспозитивність, суть якого визначена у статті 14 цього Кодексу та полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За змістом частини третьої статті 46 ГПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Слід зауважити, що правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Як убачається з матеріалів справи, позивач звертаючись із позовом у цій справі у якості предмета позову визначив стягнення з відповідача 47 112 392,00 грн, з яких: 42 777 834,00 грн безпідставно збережених грошових коштів, у тому числі 17 834 663,00 грн інфляційних нарахувань та 4 334 558,00 грн 3 % річних

При цьому правовою підставою позову визначено положення статей 1212 1214 ЦК України, а на обґрунтування вимог зазначено про те, що відповідач без достатньої правової підстави набув та тривалий час утримував належне позивачу майно (РШР), тому відповідно до вимог статей 1212 1214 ЦК України повинен відшкодувати суму грошових коштів, збережених ним у зв`язку з несплатою позивачеві за використання цього майна за період з 08.08.2012 до 15.12.2020, тобто суму витрат які відповідач мав би понести у разі користування спірним майном на законних підставах (плата за користування).

Відтак варто звернути увагу на те, що за змістом частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов`язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов`язаний повернути предмет власного збагачення.

Традиційно в доктрині цивільного права зобов`язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. «condictio sine causa» - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).

Кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Приписи глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).

Виходячи зі змісту цих норм можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.

Кондикційні зобов`язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача та сприяло його безпідставному збагаченню.

Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб`єктивне право на предмет збагачення.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (див. постанову Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15).

Конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Сутність зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (див. постанову Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 910/1531/18).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (див. постанови Верховного Суду від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19).

Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21 зазначила, що, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов`язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.

У пункті 146 вказаної постанови від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що кондикційний позов може поширюватися на речі, визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками.

Водночас якщо безпідставним було саме набуття (збереження) відповідного майна, безпідставним є також отримання доходів і плодів від нього (див. пункт 58 постанови Верховного Суду від 29.06.2023 у справі № 910/4239/22).

Отже, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна (див. постанову Верховного Суду України від 25.10.2017 у справі № 3-905гс17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17 та постанови Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 924/173/19, від 29.05.2019 у справі № 757/42443/15-ц).

Господарськими судами встановлено, що наявними у справі доказами підтверджено повернення відповідачем майна (РШР) позивачеві шляхом відшкодування його вартості, яка визначена судовим рішенням у справі № 5023/3905/12, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини першої статті 1212 ЦК України та відповідно спростовує доводи позивача в цій частині.

Разом з цим, Верховний Суд звертає увагу на те, що вимога про повернення потерпілому майна, набутого безпідставно згідно зі статями 1212 1213 ЦК України є основною в кондиційному зобов`язанні, але не вичерпує його змісту, адже поряд з нею існує право потерпілого на відшкодування доходів, отриманих іншою особою від такого майна.

Як убачається зі змісту позовної заяви та судових рішень ухвалених у цій справі, у тому числі суду касаційної інстанції, правовою підставою позову позивачем визначено, зокрема, положення частини першої статті 1214 ЦК України.

Так, у постанові від 23.11.2023, якою справу № 922/3314/21 направлено на новий розгляд Верховний Суд також вказав, що спірні правовідносини врегульовано положеннями, зокрема, статті 1214 ЦК України (пункт 63).

Відповідно до частини першої статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Натомість особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов`язана повернути доходи.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.08.2019 у справі № 182/5130/16-ц зазначено, що за змістом цієї норми поверненню підлягають доходи, що отримані саме особою, яка володіє майном безпідставно.

У пунктах 56- 57 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.01.2024 у справі № 910/3943/21(910/9185/19) (предмет позову - відшкодування доходів, одержаних відповідачем від безпідставного користування майном, належним позивачу як власнику), викладено такі висновки щодо права потерпілої особи на відшкодування зобов`язаною особою всіх доходів, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави на підставі положень статті 1214 ЦК України:

"56. За змістом абзацу першого частини першої 1214 ЦК України таке право може бути реалізоване за сукупності таких складових:

1) доходи повертаються саме особою, яка володіє або володіла, майном безпідставно;

2) повертаються доходи, які ця особа одержала або могла одержати від такого майна;

3) повертаються доходи отримані з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.

Розмір доходів, які підлягають стягненню вираховується виходячи з доведеності розміру звичайних доходів, які особа здобула за весь час володіння.

Слід також враховувати, що конструкція абзацу 1 частини першої статті 1214 ЦК України передбачає встановлення часу (строку) неправомірного використання майна, адже встановлює правило, що повертаються доходи отримані з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.

Отже, за загальним правилом умовою виникнення додаткового кондиційного обов`язку з повернення доходів від безпідставно набутого майна є лише недобросовісна поведінка набувача, адже за період, коли останній був упевнений у підставності свого збагачення і не повинен був знати про протилежне, відшкодування кондикційних доходів цією нормою не передбачається.

57. Отримання або можливість отримання набувачем відомостей про неправомірність володіння чужим майном є моментом, з якого на зазначену особу покладаються додаткові обов`язки, зокрема, виникає обов`язок повернути фактично отримані від спірного майна доходи, або доходи, які могли бути отримані за нормальних умов".

Аналогічні за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23.11.2023, якою справу № 922/3314/21 направлено на новий розгляд.

Натомість всупереч вимогам частини першої статті 316 ГПК України, згідно з якою вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи, суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи не в повній мірі виконав вказівки суду касаційної інстанції та допустив порушення принципу повноти оцінки доказів та їх відображення у судовому рішенні. Суд апеляційної інстанції не врахував наведених вище висновків суду касаційної інстанції, а також не взяв до уваги вимоги, передбачені статтями 74 86 236 269 ГПК України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, із належним дослідженням зібраних у справі доказів, а також щодо обґрунтованості судового рішення.

Так, для правильного вирішення спору у цій справі апеляційному господарському суду в межах наданих йому повноважень процесуальним законом належало дослідити обставини, якими опосередковувалися спірні правовідносини, зміст доказів наданих сторонами на підтвердження своїх аргументів, зокрема щодо визначення розміру зобов`язання, передбаченого статтею 1214 ЦК України.

У свою чергу варто звернути увагу на те, що доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. При цьому, отримання прибутку і збереження власних коштів за своєю правовою природою є різними поняттями.

Тобто, у статті 1214 ЦК України йдеться про доходи, які безпідставний набувач реально одержав (отримав прибуток з речі), розрахунок яких підтверджується відповідними доказами про їх одержання, а також про доходи які безпідставний набувач міг одержати за звичайних обставин. При розрахунку таких доходів слід виходити із звичайних цін та/або розміру плати, що склалася на ринку аналогічних (максимально подібних) речей у відповідному регіоні.

Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення, оскільки у виді доходів від безпідставно набутого майна відшкодовуються тільки розмір доходів, які були реально отримані та/або могли бути отримані саме особою, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави за звичайних обставин (мають реальний, передбачуваний та очікуваний характер).

Отже, вимоги про відшкодування доходів від безпідставно набутого майна мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені підрахунками і доказами реальної можливості отримання саме відповідачем відповідних доходів, а не базуватися на гіпотетичній можливості отримання позивачем доходів за користування його майном.

Визначаючи розмір доходів від безпідставно набутого майна, необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони та визначає своїм завданням відшкодування позивачу дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану позивача за рахунок безпідставного набувача має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та доходів, які безпідставний набувач реально одержав та/або міг одержати.

Отже, у спірних правовідносинах позивач має прямий обов`язок довести: факт зберігання відповідачем майна без достатньої правової підстави у відповідний період; реальну можливість отримання відповідачем відповідних доходів від безпідставно набутого майна; розмір доходу який підлягає відшкодуванню на його користь.

Водночас обов`язком суду є з`ясування фактичних обставин справи, які входять до кола доказування та має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності заздалегідь встановленої сили доказів та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому, ураховуючи взаємозв`язок і вірогідність.

Верховний Суд також зазначає, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі, поряд з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом статті 86 ГПК України.

На цьому ж - забезпеченні повноти судового розгляду - наголошував Верховний Суд у постанові від 23.11.2023 направляючи справу № 922/3314/21 на новий розгляд.

Так, посилаючись на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23.11.2023 у справі № 922/3314/21, апеляційний господарський суд обґрунтовано зазначив, що у разі встановлення наявності кондикційного зобов`язання, суд не може ухилитись від визначення його розміру, оскільки такий підхід суперечить як вимогам статті 13 Конвенції і є ухиленням від надання ефективного захисту, так і правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 13.07.2023 у справі № 752/9300/15-ц, відповідно до якої у випадку існування спору про правильність обрахунку грошових вимог позивача суд має самостійно зробити розрахунок, а не одразу повністю відмовляти у позові.

Водночас, здійснивши розрахунок плати за користування РШР, виходячи зі ставки 10 % від вартості майна, що визначена у звіті № 4/3 та складає 4 988 634,20 грн, апеляційний господарський суд залишив поза увагою відповідні вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 23.11.2023 у справі № 922/3314/21 щодо надання належної оцінки всім доказам, наданим сторонами у справі для визначення розміру зобов`язання, передбаченого статтею 1214 ЦК України. Так спростувавши інші докази обрахування розміру зобов`язання, надані позивачем, суд мав навести достатні правові підстави та доводи для здійснення обрахунку виходячи саме зі ставки 10 %, чого апеляційним господарським судом здійснено не було.

До того ж, суд апеляційної інстанції обмежившись посиланнями на зміст звіту № 4/3, залишив поза увагою доводи відповідача щодо фізичного зношення майна, а також щодо відсутності доказів збільшення вартості майна, придбаного позивачем та переданого на зберігання у 2011 році.

Крім того, у цій справі варто звернути увагу на те, що добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість (такий висновок сформульовано в пункті 10.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (такий висновок викладено в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20).

Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань.

На переконання колегії суддів, положення статті 1214 ЦК України дозволяє ставити потерпілого та особу, яка безпідставно набула або зберегла майно, в рівноцінні умови, оскільки потерпіла особа має право на відновлення своєї майнової сфери. При цьому зобов`язання із безпідставного збагачення є загальною підставою для відновлення майнового стану осіб (відновлення справедливості) в разі відсутності інших підстав для цього, якщо захист прав особи не може бути здійснений на підставі договору, делікту, закону тощо. Однак не може становити непомірний тягар для відповідача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для потерпілого.

Отже для розгляду цієї конкретної справи, серед іншого, має бути досліджено питання дотримання як відповідачем, так і позивачем принципу добросовісності поведінки під час застосування до спірних правовідносин приписів статті 1214 ЦК України.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. За змістом частин першої, другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

6.2. З огляду на викладене та зважаючи на наведені положення законодавства, колегія суддів вважає, що ухвалену у справі постанову суду апеляційної інстанції необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а касаційні скарги - задовольнити частково.

Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже, і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення заявленого позову.

7. Розподіл судових витрат

7.1. У зв`язку з тим, що судом касаційної інстанції не змінюється рішення та не ухвалюється нове, відповідно до статті 129 ГПК України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 300 301 308 310 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Фізичної особи-підприємця Василевського Віктора Яковича та Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 у справі № 922/3314/21 скасувати.

Справу № 922/3314/21 передати на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ