ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/9351/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючий - Стратієнко Л. В.,

судді: Кібенко О. Р., Кондратова І. Д.,

за участю секретаря судового засідання - Юдицького К. О.,

за участю представників:

позивача - Черкашіної Ю. Ю.,Бойка О. О.,

відповідачів - 1- Гудової О. В.,

- 2- не з'явився,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

щодо предмета спору на стороні позивача - не з'явилися,

на стороні відповідача - 1- Гудової О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

на постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Пономаренко Є. Ю., судді - Дідиченко М. А., Руденко М. А.)

від 22.02.2021,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фенс Технолоджи"

до 1) Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Край-2",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - 1 - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

про визнання недійсними договорів, визнання іпотеки припиненою

ВСТАНОВИВ:

у червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Харківський міський молочний завод № 1" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про визнання недійсними договору № 81 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання від
27.04.2020, укладеного між відповідачами, в частині відступлення Публічним акціонерним товариством "Український професійний банк" Товариству з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" прав вимоги за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 (зі змінами та доповненнями); договору № 81/1 купівлі-продажу майнових прав за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання від 27.04.2020, укладеного між відповідачами, в частині передачі ПАТ "Український професійний банк" у власність (відступлення) ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" майнових прав за іпотечним договором від 28.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрованим в реєстрі за № 6080.

Також просило визнати припиненою іпотеку нерухомого майна ТОВ "Харківський міський молочний завод № 1" (після зміни найменування - ТОВ "Фенс Технолоджи") згідно з іпотечним договором від 28.10.2013.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладені між відповідачами договори № 81, № 81/1 в частині відступлення та передачі ПАТ "Український професійний банк" у власність ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" права вимоги та майнових прав за кредитним та іпотечним договорами суперечать ст.ст. 512, 514, 658 ЦК України, що є підставою для визнання їх недійсними згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України. Вважає, що вказані договори також порушують охоронювані законом права та інтереси ТОВ "Харківський міський молочний завод № 1", оскільки, за ними ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" отримало право вимагати повторної сплати на свою користь вже сплаченого кредиту за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 та має намір звернути стягнення на нерухоме майно позивача за іпотечним договором в рахунок стягнення вже погашеного кредиту. На думку позивача, з огляду на те, що зобов'язання ТОВ "Край-2" за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 припинились 27.05.2015 внаслідок їх виконання, здійсненого належним чином, то іпотека нерухомого майна позивача за іпотечним договором від
28.10.2013 є також припиненою згідно з ч. 5 ст. 3, абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" (що було зареєстровано у встановленому законодавством порядку 28.05.2015). Вважає, що дії відповідачів свідчать про невизнання іпотеки припиненою (зокрема, ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" має намір незаконно заволодіти нерухомим майном позивача, здійснити неправомірне його відчуження), а тому позивач з метою захисту свого права власності на нерухоме майно звернувся і з позовною заявою про визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором. Крім того, зазначив, що в правочинах з погашення заборгованості ТОВ "Край-2" за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011, договором про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, довідці ПАТ "Український професійний банк" № 11/5-02/491 від 28.05.2015 відсутні ознаки нікчемності, передбачені п.п. 5, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на що помилково посилався відповідач у повідомленні № 01-10/4927 від 22.09.2015.

Зокрема, вважає, що в результаті здійснення вказаних вище правочинів ПАТ "Український професійний банк" не прийняло на себе жодних зобов'язань, натомість, отримало грошові кошти від виконання ТОВ "Край-2" договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011; вони не передбачають та не надають жодних переваг (пільг), встановлених законодавством чи внутрішніми документами банку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, врахувавши, що договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445, передача права вимоги за яким оскаржується, не встановлено заборони заміни кредитора, а також, взявши до уваги результати перевірки ПАТ "Український професійний банк", здійсненої відповідно до вимоги ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (щодо укладення банком правочинів про сплату кредиту за договором № 445 від 19.05.2011 та щодо договору про розірвання кредитного договору № 445), відсутність судового рішення про визнання договору про розірвання кредитного договору дійсним та/або рішення про визнання договору № 445 від 19.05.2011 припиненим, дійшов висновку про відсутність обставин, передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України, для визнання оскаржуваних договорів недійсними. Також суд першої інстанції, встановивши невиконання ТОВ "Край-2" кредитних зобов'язань належним чином, дійшов висновку, що договір № 445 від 19.05.2011 не є припиненим внаслідок його виконання і відмовив і в позові про визнання іпотеки припиненою.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2021 рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсним договір № 81 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання від 27.04.2020, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 618, в частині відступлення ПАТ "Український професійний банк" ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" прав вимоги за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 зі змінами та доповненнями.

Визнано недійсним договір № 81/1 купівлі-продажу майнових прав за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання від 27.04.2020, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 619, в частині передачі ПАТ "Український професійний банк" у власність (відступлення) ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" майнових прав за іпотечним договором від 28.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрованим в реєстрі за № 6080.

Визнано припиненою іпотеку нерухомого майна ТОВ "Харківський міський молочний завод № 1" (після зміни найменування - ТОВ "Фенс Технолоджи") згідно з іпотечним договором від 28.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрованим в реєстрі за № 6080: нежитлових будівель за адресою: м. Харків, вул. Мала Гончарівська, будинок 17 (сімнадцять), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 194577963101, у такому складі: нежитлова будівля (літера П-1), загальною площею 15,7 кв. м; нежитлова будівля (літера И-1), загальною площею 534,9 кв. м; нежитлова будівля (літера Р-2), загальною площею 420,2 кв. м; нежитлова будівля (літера М-1), загальною площею 6,8 кв. м; нежитлова будівля (літера Л-1), загальною площею 240,6 кв. м; нежитлова будівля (літера С-1), загальною площею 149,3 кв. м; нежитлова будівля (літера О-1), загальною площею 523,0 кв. м; нежитлова будівля (літера Ж-1), загальною площею 228,4 кв. м; нежитлова будівля (літера К-1), загальною площею 180,5 кв. м; нежитлова будівля (літера Н-1), загальною площею 140,3 кв. м; нежитлових будівель за адресою: м. Харків, вул. Мала Гончарівська (колишня Гончарівська), будинок 17 (сімнадцять), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 194661163101, у такому складі: нежитлова будівля (літера A-3), загальною площею 11263,1 кв. м; нежитлова будівля (літера Б-1), загальною площею 132,3 кв. м; нежитлова будівля (літера В-2), загальною площею 256,9 кв. м; нежитлова будівля (літера Г-1), загальною площею 146,1 кв. м; нежитлова будівля (літера Д-1), загальною площею 95,6 кв. м; нежитлова будівля (літера Е-1), загальною площею 225,5 кв. м; нежитлова будівля (літера З-1), загальною площею 187,7 кв. м.

Стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача 6 306,00 грн судового збору за розгляд позовної заяви, 9 459,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги, а також 32 712,50 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на момент укладення спірних договорів № 81, № 81/1 зобов'язання за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, іпотечним договором від 28.10.2013, були припинені шляхом їх повного виконання, про що свідчать укладений між банком та позичальником договір про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, довідка № 11/5-02/491 від 28.05.2015 про відсутність заборгованості, на підставі чого було внесено записи про державну реєстрацію припинення іпотеки нерухомого майна позивача. Встановивши, що ПАТ "Український професійний банк", як первісний кредитор, за оспорюваними договорами відступило (продало) на користь ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" неіснуючі право вимоги та майнові права (договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 і іпотечний договір були припиненими), визнав недійсними договори № 81, № 81/1 в частині відступлення та передачі банком ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" прав вимоги та майнових прав за кредитним і іпотечним договором. Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що, оскільки основне зобов'язання ТОВ "Край-2" перед банком за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 припинилося шляхом його виконання, то похідне зобов'язання позивача перед відповідачем -1 у вигляді іпотеки за іпотечним договором від 28.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрованим в реєстрі за № 6080, також є припиненим відповідно до ст. 17 Закону України "Про іпотеку".

12.03.2021 ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", а 21.03.2021 - ПАТ "Український професійний банк" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернулися з касаційними скаргами на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2021, в яких просять постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 залишити без змін.

Підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" зазначає, що судом апеляційної інстанції не вра-ховано висновків Верховного Суду щодо застосування ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16, ст.ст. 203, 215, 216, 599 ЦК України, ст. 17 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від
27.11.2018 у справі № 905/2260/17, у постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 15.05.2020 у справі № 904/3938/18, у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 908/2638/17, від 10.09.2020 у справі № 908/1611/19, від 02.09.2020 у справі № 922/1614/19, від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18, від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19, від 04.06.2020 у справі № 916/1411/19, від 19.02.2020 у справі № 916/1408/19, від 09.04.2019 у справі № 908/1194/18, від 03.09.2019 у справі № 910/14255/18, від 25.11.2020 у справі № 922/2144/16, від 19.02.2020 у справі № 639/4836/17, від 15.03.2018 у справі № 910/28435/15, від 10.10.2019 у справі № 918/376/17, від 16.10.2018 у справі № 914/2567/17, від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18, від 28.01.2020 у справі № 924/1208/18, у постановах Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12, від 29.06.2016 у справі № 6-370цс16. Також скаржник вважає, що судом застосовано ст.ст. 73, 74, 86, 236 ГПК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05.06.2020 у справі № 920/528/19, від 06.11.2018 у справі № 913/446/17, від
26.07.2018 у справі № 911/3325/17, від 12.06.2018 у справі № 924/153/17 та ст. 124 ГПК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 903/664/19, від 22.12.2018 у справі № 826/856/18 (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України). Скаржник посилається і на п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України та обґрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 9901/14/20, від 15.04.2020 у справі № 9901/580/19, від 11.03.2020 у справі № 9901/590/19, у постановах Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 820/3018/17, від 13.05.2020 у справі № 826/12446/18 та щодо застосування ст.ст. 36, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у подібних правовідносинах, викладеного у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 05.06.2020 у справі № 920/653/18, постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 910/13850/18, що були застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях.

Також, посилається на п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та обґрунтовує у касаційній скарзі те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання відповідача -2 про долучення до матеріалів справи звіту аудиторської фірми у вигляді ТОВ "Інтер-аудит" про фактичні результати аудиторської перевірки окремих операцій ПАТ "Український професійний банк"; висновку експертів, за результатами проведення комісійної судово-економічної експертизи № 13950/16-45/21074-21082/17-45 від 31.10.2017, які не були подані до суду першої інстанції з причин неможливості їх отримання відповідачем -2 (п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України).

ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" у касаційній скарзі вказує про незазначення судом апеляційної інстанцій норм права, яким не відповідають спірні правочини, укладені за результатами проведення електронних торгів. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що цими договорами не було порушено прав позивача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про визнання їх недійсним. Вважає, що належним способом захисту в цьому випадку міг бути позов про стягнення грошових коштів за вказаними договорами або ж визнання недійсним правочину з огляду на недотримання при їх укладенні правил проведення торгів. Вважає, що судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки обставинам нікчемності договору про розірвання кредитного договору з підстав, зазначених в протоколі засідання комісії з перевірки договорів (інших правочинів) № 28 від 21.08.2015. Стверджує, що ТОВ "Край-2" не виконало належним чином зобов'язання перед ПАТ "Український професійний банк" за кредитним договором, враховуючи нікчемність договору від 27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, а тому і іпотечний договір, укладений 28.10.2013 між ПАТ "Український професійний банк" і ТОВ "Харківський міський молочний завод № 1" (після зміни найменування ТОВ "Фенс Технолоджи"), є дійсним і неприпиненим.

Також зазначає про неправильний розподіл витрат на професійну правничу допомогу.

Стверджує, що розрахунок суми судових витрат, понесених позивачем, поданий до суду лише 26.08.2020, тобто майже за два місяці від подання позовної заяви, що не відповідає ч. 1 ст. 124 ГПК України. Також посилається на те, що частина послуг, вказаних в деталізації до акту приймання -передання наданих послуг від
22.07.2020, не є послугами з надання правничої допомоги в розумінні ст.ст. 1, 19 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

Вважає, що постанова суду апеляційної інстанції суперечить ст.ст. 86, 210, 236, 237 ГПК України.

ПАТ "Український професійний банк" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у касаційній скарзі зазначає, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків щодо застосування ст.ст. 3, 15, 16, 203, 215, 216, 599 ЦК України, ст. 17 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 388/180/17, від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, у постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, у постановах Верховного Суду від
25.08.2020 у справі № 405/986/18, від 19.02.2020 у справі № 639/4836/17, від
16.10.2018 у справі № 914/2567/17, від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18, від
28.01.2020 у справі № 924/1208/18, від 27.01.2021 у справі № 554/9710/17, від
22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18, у постанові Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 3-1125гс16 (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України). Посилається на те, що штучні транзакції з погашення кредитної заборгованості за договором № 445 від 19.05.2011 є нікчемними відповідно до п.п. 1, 2, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а тому зобов'язання за кредитним договором № 445 від
19.05.2011 позичальника перед банком не виконані і відсутні підстави для припинення іпотеки. Також зазначає про неправильний розподіл витрат на професійну правничу допомогу.

У відзиві на касаційні скарги ТОВ "Фенс Технолоджи" просить їх залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін з наведених у відзиві підстав. Зокрема, вважає, що касаційні скарги не містять обґрунтування в чому полягає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. З неведених у відзиві мотивів зазначає, що постанови Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України, на які посилаються скаржники в касаційних скаргах, не є релевантними до спірних правовідносин. Стверджує, що доводам касаційних скарг вже надавалась оцінка, яка була викладена у постановах Верховного Суду (зокрема, у справі № 920/653/18), і яка була врахована судом апеляційної інстанції при розгляді цієї справи. Зазначає, що наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями підтверджується повернення ТОВ "Край-2" кредитів на відповідні позичкові рахунки банку, це погашення було здійснено 27.05.2015, тобто до початку введення тимчасової адміністрації у ПАТ "Український професійний банк".

Також зазначає про правомірність висновку суду про те, що іпотека була припинена на підставі ч. 5 ст. 3, абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", що було зареєстровано у встановленому законом порядку 28.05.2015. Стверджує про нормативне обґрунтування постанови в частині визнання спірних правочинів недійсними. Зазначає, що з огляду на ч. 8 ст. 80, п. 5 ч. 1 ст. 267, ч. 3 ст. 269 ГПК України, апеляційний суд правильно визнав причини неподання відповідачем доказів у суд першої інстанції неповажними. При цьому, вказав, що звіт аудиторської фірми у вигляді ТОВ "Інтер-аудит" та висновок експертів за результатами проведення комісійної судово-економічної експертизи № 13950/16-45/21074-21082/17-45 від 31.10.2017 не є належними доказами у справі.

Зазначає про надання суду належних та допустимих доказів фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу. Вважає, що ці витрати є співмірними зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання послуг і значенням справи для сторін. Посилається на постанову Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 щодо правомірності визначення витрат на професійну правничу допомогу.

19.04.2021 ТОВ "Фенс Технолоджи" звернулось до суду касаційної інстанції із заявою, в якій просить врахувати викладені в ній пояснення та висновки Верховного Суду.

27.04.2021 від ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" до Верховного Суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке обгрунтоване тим, що представниця скаржника ОСОБА_1 не може з'явитись у судове засідання 28.04.2021, адже перебуває на самоізоляції через виявлення у неї інфекції, спричиненої коронавірусом COVID-2019.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 14.04.2021 розгляд справи, в тому числі, за клопотанням ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" з цієї ж підстави вже відкладався і останнє мало можливість забезпечити участь в цьому судовому засіданні іншого свого представника відповідно до вимог ст. 56 ГПК України, крім того, явка представників учасників справи не визнавалась обов'язковою, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста".

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, перевіривши наявність зазначених у касаційних скаргах підстав касаційного оскарження судового рішення (п.п. 1, 2, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій,
19.05.2011 між ПАТ "Український професійний банк" (банк) та ТОВ "Край-2" (позичальник) було укладено договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 445, за умовами якого банк зобов'язувався відкрити позичальнику траншеву відкличну кредитну лінію в межах суми 50 000 000,00 грн терміном до 19.05.2016 на поповнення обігових коштів (а. с. 214-218, т. 1).

28.10.2013 між ПАТ "Український професійний банк" (іпотекодержатель) та ТОВ "Харківський міський молочний завод №1" (іпотекодавець) було укладено іпотечний договір, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку майна, зазначеного в п. 6 цього договору, в забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед іпотекодержателем, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем зобов'язань, забезпечених іпотекою одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

Згідно з п. 6 іпотечного договору іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно: нежитлові будівлі за адресою: м. Харків, вул. Мала Гончарівська, буд. 17 (сімнадцять), у такому складі: нежитлова будівля (літ. П-1), загальною площею 15,7 кв. м; нежитлова будівля (літ. И-1), загальною площею 534,9 кв. м; нежитлова будівля (літ. Р-2), загальною площею 420,2 кв. м; нежитлова будівля (літ. М-1), загальною площею 6,8 кв. м; нежитлова будівля (літ. Л-1), загальною площею 240,6 кв. м; нежитлова будівля (літера С-1), загальною площею 149,3 кв. м; нежитлова будівля (літ. О-1), загальною площею 523,0 кв. м; нежитлова будівля (літ. Ж-1), загальною площею 228,4 кв. м; нежитлова будівля (літ. К-1), загальною площею 180,5 кв. м; нежитлова будівля (літ. Н-1), загальною площею 140,3 кв. м; нежитлові будівлі за адресою: м. Харків, вул. Мала Гончарівська (колишня Гончарівська), будинок 17 (сімнадцять), у такому складі: нежитлова будівля (літ. A-3), загальною площею 11263,1 кв. м; нежитлова будівля (літ. Б-1), загальною площею 132,3 кв. м; нежитлова будівля (літ. В-2), загальною площею 256,9 кв. м; нежитлова будівля (літера Г-1), загальною площею 146,1 кв. м; нежитлова будівля (літ. Д-1), загальною площею 95,6 кв. м; нежитлова будівля (літера Е-1), загальною площею 225,5 кв. м; нежитлова будівля (літ. З-1), загальною площею 187,7 кв. м.

У п. 29 іпотечного договору сторони досягли згоди щодо терміну його дії - до
19.05.2016 або до повного та належного виконання зобов'язань за кредитним договором та всіма додатковими договорами до нього.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на виконання своїх зобов'язань за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, ТОВ "Край-2", з власного поточного рахунку, відкритого у ПАТ "Український професійний банк", перерахував на відповідні рахунки ПАТ "Український професійний банк" 35 726 030,13 грн, про що свідчать наявні в матеріалах справи платіжні доручення № 3610, № 3613, № 3615, № 3617, № 3619, № 3621, № 3623, № 3625, № 3627, № 3629, № 3632, № 3634, № 3636, № 3638, № 3640 від 27.05.2015 (а. с. 66-80, т. 1). При цьому, суд зазначив, що на вказаних платіжних дорученнях містяться відмітки банку про проведення платежів 27.05.2015.

Враховуючи виконання позичальником своїх кредитних зобов'язань за договором № 445 від 19.05.2011,27.05.2015 між ПАТ "Український професійний банк" та ТОВ "Край-2" було укладено договір про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, згідно з п. 1 якого сторони досягли згоди
27.05.2015 розірвати договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011.

ПАТ "Український професійний банк" видав позичальнику довідку № 11/5-02/491 від
28.05.2015 про те, що кредитна заборгованість останнього перед ПАТ "Український професійний банк" за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011 (за основним боргом та процентами) повністю погашена 27.05.2015, у зв'язку з чим дія кредитного договору припинена.

28.05.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я., на підставі листа ПАТ "Український професійний банк" № 01-10/1506 від 27.05.2015, внесено у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію припинення іпотеки нерухомого майна позивача, яке було предметом іпотеки, та видано відповідні витяги (а. с. 83-92, т. 1).

Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Український професійний банк" Пантіна Л. О. листом № 01-10/4927 від 22.09.2015 повідомила позивача про нікчемність правочинів з погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011; договору від 27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії та довідки № 11/5-02/491 від 28.05.2015 з огляду на ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

27.04.2020 між ПАТ "Український професійний банк" (банк) та ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" (новий кредитор) було укладено договір № 81 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 618, за яким, зокрема, банк відступив ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" права вимоги за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 зі змінами та доповненнями.

Також 27.04.2020 між ПАТ "Український професійний банк" (продавець) та ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" (покупець) було укладено договір № 81/1 купівлі-продажу майнових прав за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 619, за яким, зокрема, банк передав у власність ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" майнові права за іпотечним договором від 28.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрованим в реєстрі за № 6080.

Позивач отримав від ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" повідомлення - вимогу № 19/5-2012 від 19.05.2020, в якій новий кредитор вимагав виконання зобов'язань за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011 та повідомляв про те, що у разі непогашення кредитної заборгованості ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" буде змушене скористатися своїм правом іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач, посилаючись на передання банком ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" прав вимоги та майнових прав за припиненими договором № 445 від
19.05.2011 та іпотечним договором, просить суд визнати недійсними спірні договори № 81, № 81/1 у відповідній частині та визнати припиненою іпотеку.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом як порушеного права, так і охоронюваного законом інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наявність інтересу означає, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ст. 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Отже, відповідно до ст.ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від
19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься в п. 53 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, в постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16).

Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у ст.ст. 3, 627 ЦК України, ст.ст. 6, 43 ГК України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації (такий висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).

Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (аналогічний висновок викладений у п. 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18). Разом з тим, право на судовий захист, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України, вимагає, щоб порушення, про яке стверджує особа, було реальним, обґрунтованим і стосувалось індивідуально виражених прав або інтересів такої особи.

Висновок щодо характеру порушення прав і інтересів, за захистом якого звертається особа, містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від
29.04.2020 у справі № 9901/14/20, від 15.04.2020 у справі № 9901/580/19, від
11.03.2020 у справі № 9901/590/19 та у постановах Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 820/3018/17, від 13.05.2020 у справі № 826/12446/18, від якого Верховний Суд не вбачає підстав для відступу.

В касаційній скарзі ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" посилається на п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України та обґрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування ч. 1 ст. 15 ЦК України "право на захист цивільних прав та інтересів", ч. 1 ст. 16 ЦК України "захист цивільних прав та інтересів" у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 9901/14/20, від 15.04.2020 у справі № 9901/580/19, від 11.03.2020 у справі № 9901/590/19, у постановах Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 820/3018/17, від 13.05.2020 у справі № 826/12446/18, але, оскільки у цих постановах Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд не викладали висновку щодо застосування ст.ст. 15, 16 ЦК України, суд касаційної інстанції не відступає від висновку, який судами не викладався щодо застосування вказаних скаржником норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, правомірно встановив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання спірних договорів у відповідній частині недійсними з огляду на те, що вони порушують його права, як іпотекодавця (за наявності доказів виконання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, забезпеченого іпотекою, при чинності спірних договорів, за рахунок майна позивача, переданого в іпотеку, відповідач - 2, як новий кредитор, може і бажає задовольнити свої вимоги, про що свідчить і повідомлення - вимога № 19/5-2012 від 19.05.2020).

Щодо нікчемності транзакції з погашення кредитної заборгованості за договором № 445 від 19.05.2011, договору про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, як підстави з якої оспорювані правочини не можуть бути визнанні недійсними у відповідній частині, то необхідно зазначити таке.

Постановою Правління Національного банку України № 348 від 28.05.2015 ПАТ "Український професійний банк" було віднесено до категорії неплатоспроможних.

На підставі постанови правління Національного банку України № 348 від 28.05.2015 "Про віднесення ПАТ "Український професійний банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 107 від 28.05.2015 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Український професійний банк", згідно з яким з 29.05.2015 у банку було запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Український професійний банк".

Тимчасову адміністрацію в ПАТ "Український професійний банк" запроваджено строком на 3 місяці з 29.05.2015 до 28.08.2015.

Постановою правління Національного банку України № 562 від 28.08.2015 відкликано банківську ліцензію ПАТ "Український професійний банк" та прийнято рішення про ліквідацію банку.

Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняте рішенням № 158 від 28.08.2015 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Український професійний банк" та делегування повноважень ліквідатора банку".

Наказом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Пантіної Л. О. "Про перевірку договорів в ПАТ "Український професійний банк" № 26/ТА від 29.05.2015 було створено комісію з перевірки договорів (інших правочинів), укладених ПАТ "Український професійний банк" протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації в банку, на предмет виявлення правочинів (в тому числі договорів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають критеріям, встановленим ч. 2 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

За результатами роботи комісії складено протокол № 28 від 21.08.2015, в якому зазначено: здійснивши правочин з ТОВ "Край-2" щодо погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, банк порушив вимоги постанови Національного банку України № 293/БТ від 30.04.2015, відповідно до якої під час здійснення особливого режиму контролю всі розрахунки в національній валюті повинні проводитись через кореспондентський рахунок банку, відкритий у Національному банку України, та яка забороняє банку передавати в забезпечення третім особам майно та активи; договір про розірвання кредитного договору укладено з порушенням умов договору застави; банк, здійснивши правочин з погашення заборгованості ТОВ "Край-2" за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, прийнявши дострокове повне погашення заборгованості позичальником, прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність", що зазначено у п. 5 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" як ознака нікчемності правочину; в результаті здійснення правочину з погашення заборгованості за кредитним договором надаються переваги кредитору банку - ТОВ "Розвиток - 2012", а також переваги юридичним особам та фізичним особам, що перераховували кошти останньому, перед іншими кредиторами, не встановлені для них законодавством чи внутрішніми документами банку, що визначено у п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" як ознака нікчемності правочину.

Отже, 21.08.2015 комісією було прийнято рішення про виявлення нікчемних правочинів (договорів), зокрема, з проведення банком платіжних доручень № 3610, № 3613, № 3615, № 3617, № 3619, № 3621, № 3623, № 3625, № 3627, № 3629, № 3632, № 3634, № 3636, № 3638, № 3640, наданих ТОВ "Край-2" для погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011; про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 від 27.05.2015. Також, на думку комісії, довідка № 11/5-02/491 від 28.05.2015 містить ознаки нікчемності.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідачі вказують, що 27.05.2015 банком було здійснено штучну транзакцію на позичкові рахунки, в результаті чого було штучно погашено заборгованість позичальника за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011; платежі проходили не через кореспондентський рахунок банку, відкритий у Національному банку України, що суперечить вимогам постанови Національного банку України № 293/БТ від
30.04.2015; станом на 27.05.2015 залишок коштів на кореспондентському рахунку ПАТ "Український професійний банк" складав 43 805,61 грн, а, отже, останній не мав можливості виконати платіжні доручення з перерахування коштів; штучні транзакції не призвели до отримання банком реальних коштів, а тому правочин має безоплатний характер; вказана обставина жодним чином не покращила ліквідність ПАТ "Український професійний банк" та призвела до неплатоспроможності і неможливості виконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами. Також відповідачі зазначають, що оформлення штучної транзакції з погашення заборгованості позичальника було здійснено внаслідок отримання останнім коштів з відкритого у банку рахунку ТОВ "Розвиток-2012".

Отже, на думку відповідачів, з якою погодився і суд першої інстанції, правочин з проведення банком платіжних доручень для погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, договір про розірвання кредитного договору є нікчемними на підставі п.п. 1, 2, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", з огляду на що спірні договори не підлягають визнанню недійсними.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про безпідставність віднесення транзакцій з погашення кредитної заборгованості, договору про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 до нікчемних правочинів з підстав, передбачених п.п. 1, 2, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", виходячи з такого.

Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Частиною 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

Встановлений у ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" перелік підстав нікчемності правочинів є вичерпним.

У ст. 1072 ЦК України визначено, що банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.

Аналогічне положення закріплено і у п. 22.9 ст. 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", за яким банки виконують розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку коштів на рахунках платників, крім випадків надання платнику обслуговуючим його банком кредиту. Порядок визначення залишку коштів встановлюється Національним банком України. У разі недостатності на рахунку платника коштів для виконання у повному обсязі розрахункового документа стягувача на момент його надходження до банку платника цей банк здійснює часткове виконання цього розрахункового документа шляхом переказу суми коштів, що знаходиться на рахунку платника, на рахунок отримувача.

Такі ж вимоги закону встановлені в п. п. 2.22,2.25,3.6 Інструкції, затвердженій постановою НБУ "Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті" № 22 від 21.01.2004 (Інструкція № 22).

За ст. 7 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банки мають право відкривати своїм клієнтам: 1) вкладні (депозитні), 2) поточні та 3) кореспондентські рахунки. При цьому поточний рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів, відповідно до умов договору та вимог законодавства України; кореспондентським рахунком є рахунок, що відкривається одним банком іншому банку для здійснення міжбанківських переказів. Відкриття кореспондентських рахунків здійснюється шляхом встановлення між банками кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

Пунктом 16.1 ст. 16 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" встановлено, що до документів на переказ відносяться: 1) розрахункові документи, 2) документи на переказ готівки, 3) міжбанківські розрахункові документи, 4) клірингові вимоги та 5) інші документи, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу. При цьому розрахунковим документом є документ на переказ коштів, що використовується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отримувача (Пунктом 16.1 ст. 16 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні").

За п. 27.1 ст. 27 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" міжбанківський переказ здійснюється шляхом: проведення суми переказу через кореспондентські рахунки, що відкриваються банками в національному банку України; проведення суми переказу через кореспондентські рахунки, що відкриваються банками в інших банках або в розрахунковому банку.

Внутрішньобанківський переказ здійснюється банком у порядку, визначеному п. 27.1 ст. 27 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Згідно з п. 27.1 ст. 27 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Здійснивши аналіз ст.ст. 7, 16, 22, 27, 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", п. п. 2.22,2.25,3.6 Інструкції № 22, врахувавши висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 03.10.2019 у справі № 910/13850/18, від якого відсутні підстави для відступу у суду касаційної інстанції при розгляді цієї справи, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку, що, оскільки платежі в погашення кредиту за договором № 445 від 19.05.2011 відбувались всередині ПАТ "Український професійний банк" за допомогою відповідного розрахункового документа - платіжного доручення (не міжбанківського (внутрішньобанківський переказ), то їх проведення не могло відображатись на кореспондентському рахунку банку, відкритому в іншому банку (НБУ), який призначений для проведення міжбанківських розрахунків, на що помилково посилаються відповідачі. Так само і не міг залишок коштів на кореспондентському рахунку ПАТ "Український професійний банк" в НБУ (призначеному для міжбанківських розрахунків) впливати на можливість проведення клієнтом операції з перерахування коштів з одного рахунку, відкритого в банку, на інший рахунок, також відкритий в цьому банку.

Також необхідно зазначити, що проведення банком платіжної операції із перерахування коштів із поточного рахунку ТОВ "Розвиток-2012" в ПАТ "Український професійний банк" не є правочином у розумінні положень ст.ст. 202, 626 ЦК України та Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а є його виконанням, оскільки, здійснюючи операції із перерахування коштів, банк не вчиняє окремих правочинів, а виконує свої зобов'язання з обслуговування клієнтів банку, передбачені ЦК України, Законом України "Про банки і банківську діяльність", Інструкцією про порядок відкриття та закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банку - резидентів і нерезидентів, затвердженою постановою Правління НБУ від 12.11.2003 № 492, зареєстрованою у Міністерстві юстиції України 17.12.2003 за № 1172/8493.

До діяльності банку, який визнано проблемним, не застосовуються норми, які регулюють діяльність банку, до якого введено тимчасову адміністрацію. Правове регулювання та обсяг повноважень банку, який визнано проблемним, та банку, до якого введено тимчасову адміністрацію, є різними. При цьому ні Законом України "Про банки і банківську діяльність", ні Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління НБУ від 17.08.2012 № 346, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17.09.2012 за № 1590/21902, не встановлено заборони банку після визнання його проблемним укладати договори, відкривати поточні рахунки та зараховувати на рахунок кошти.

Крім того, у постанові НБУ № 293/БТ не передбачено заборони на перерахування (списання) грошових коштів із поточних рахунків юридичних осіб, відкритих у такому банку.

Такий висновок викладений в постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 05.06.2020 у справі № 920/653/18.

Оскільки цей висновок є чітким, зрозумілим й сприяє однозначному застосуванню вказаних норм права щодо банку, який визнано проблемним, щодо природи здійснення банком перерахування коштів із поточного рахунку, то суд касаційної інстанції не вбачає підстав для відступу від цього висновку, викладеного об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від
05.06.2020 у справі № 920/653/18.

Отже, встановивши, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується погашення позичальником банку кредиту за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 та, що в транзакціях з погашення позичальником кредиту за договором № 445 від 19.05.2011 відсутня така ознака, як безоплатна відмова банку від своїх вимог, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстави для визнання нікчемними транзакцій з погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, а також договору від 27.05.2017 про розірвання договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011 на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Щодо посилань відповідачів на наявність в операціях з проведення банком платіжних доручень для погашення заборгованості за договором № 445 від
19.05.2011 та в договорі від 27.05.2017 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 ознак нікчемності, встановлених в п. 2 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", то апеляційний суд також дійшов обґрунтованого висновку про їх відсутність, з огляду на таке.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим.

Встановивши, що ПАТ "Український професійний банк" було віднесено до категорії проблемних 30.04.2015, тобто майже за місяць до здійснення операцій з погашення заборгованості та укладення договору від 27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, та 28.05.2015 - до категорії неплатоспроможних за постановою правління НБУ, тобто на наступний день після здійснення операцій з погашення заборгованості та укладення договору від
27.05.2015, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку, що здійснення операцій з погашення заборгованості та укладення договору від
27.05.2015 не могло вплинути на визнання банку неплатоспроможним або спричинити неможливість виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами.

Суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між здійсненням операцій з погашення заборгованості, укладенням договору від 27.05.2015 та визнанням ПАТ "Український професійний банк" неплатоспроможним.

Щодо посилань відповідачів на те, що ТОВ "Розвиток - 2012", який є кредитором банку, отримав переваги перед іншими кредиторами банку, оскільки набув можливість позачергово задовольнити свої вимоги (п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"), то суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що ТОВ "Розвиток - 2012" отримало право вимоги саме до ТОВ "Край-2" і у зв'язку з виконанням договору фінансової допомоги (перерахувало позичальнику кошти, направлені на погашення заборгованості за кредитним договором), а не до банку через здійснення операцій з погашення заборгованості та укладення договору від 27.05.2015. Отже, ТОВ "Розвиток - 2012", відповідно, має право на отримання в майбутньому задоволення своїх вимог не від банку, а від ТОВ "Край-2". Вказаним підтверджується безпідставність посилань відповідачів на п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", як на підставу нікчемності операцій з погашення заборгованості та договору від 27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011.

Також необхідно зазначити, що за ч. 2 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті.

За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. У разі виявлення таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.

Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі ч. 2 ст. 215 ЦК України, ч. 3 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, яка здійснює повноваження органу управління банку (такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від
16.05.2018 у справі № 910/24198/16, від 04.07.2018 у справі № 819/353/16, від
05.12.2018 у справі № 826/23064/15, від 27.02.2019 у справі № 826/8273/16, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 05.06.2020 у справі № 920/653/18 та у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 910/13850/18).

Отже, висновок комісії за результатами перевірки 21.08.2015 про виявлення правочинів, які є нікчемними в силу, зокрема, п. 5 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (проведення ПАТ "Український професійний банк" платіжних доручень № 3610, № 3613, № 3615, № 3617, № 3619, № 3621, № 3623, № 3625, № 3627, № 3629, № 3632, № 3634, № 3636, № 3638, № 3640 від
27.05.2015 для погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, договору від 27.05.2015 про розірвання договору № 445 від 19.05.2011) є внутрішнім документом банку і не є беззаперечним доказом нікчемності здійснених операцій з погашення позичальником кредиту за договором № 445 від 19.05.2011, договору від 27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011, на що помилково посилаються скаржники в касаційній скарзі.

Нікчемними правочини є саме в силу закону, а не висновку відповідної комісії банку, яка лише наділяється правом перевірки правочинів укладених банком протягом одного року до дня запровадження в ньому тимчасової адміністрації і складення за її результатом висновку.

Суд апеляційної інстанції, оцінивши всі зібрані у справі докази у сукупності згідно з ст. 86 ГПК України, дійшов правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання нікчемними операцій з погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011, оформлених відповідними платіжними дорученнями, та договору від
27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011.

Щодо посилання відповідача - 2 в касаційній скарзі на надання суду апеляційної інстанцій доказів, яким підтверджується нікчемність операцій з погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011 та договору від 27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 згідно з п. 5 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", то необхідно зазначити, що ці докази не були прийняті апеляційним судом з огляду неподання їх в суд першої інстанції. А висновок комісії за результатами перевірки 21.08.2015 про виявлення правочинів, які є нікчемними в силу, зокрема п. 5 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не свідчить про їх нікчемність, адже, така комісія не наділена повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними, які такими можуть бути лише в силу закону.

Доводи касаційних скарг про нікчемність операцій з погашення заборгованості за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 та договору від 27.05.2015 про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 зводяться до неправильного тлумачення скаржниками ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" і не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про відсутність в останніх ознак, встановлених п.п. 1, 2, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", необхідних для їх нікчемності.

Згідно з ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав (ч. 2 ст. 656 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 вказаної статті предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

З наведених норм вбачається, що права вимоги (майнові права) можуть бути відступлені (продані) лише за існуючим зобов'язанням; первісний кредитор може відступити (продати) тільки ті права вимоги (майнові права), які дійсно існують та йому належать; відступлення (продаж) прав вимоги (майнових прав) здійснюється виключно в межах того обсягу прав, який має в такому зобов'язанні кредитор.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судом апеляційної інстанції, за договором № 81 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання від
27.04.2020, ПАТ "Український професійний банк" відступив ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", зокрема, права вимоги за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 зі змінами та доповненнями (а. с. 110-113, т. 1).

За договором № 81/1 купівлі-продажу майнових прав за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб'єктів господарювання від 27.04.2020, банк передав у власність ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", зокрема, майнові права за іпотечним договором від
28.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрованим в реєстрі за № 6080 (а. с. 114-117, т. 1).

Оскільки на момент укладення вказаних договорів № 81, № 81/1 зобов'язання за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 та іпотечним договором від 28.10.2013 були припинені шляхом їх повного виконання, про що свідчать наявні в матеріалах справи платіжні доручення № 3610, № 3613, № 3615, № 3617, № 3619, № 3621, № 3623, № 3625, № 3627, № 3629, № 3632, № 3634, № 3636, № 3638, № 3640, договір про розірвання договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011, довідка від 28.05.2015 № 11/5-02/491 про відсутність заборгованості, то банк, як первісний кредитор, відступив (продав) права вимоги (майнові права), які йому станом на дату укладення оскаржуваних договорів не належали.

Оскільки банком було здійснено відступлення (продаж) неіснуючих прав вимоги та майнових прав на користь ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" за припиненими договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011 і іпотечним договором, що суперечить ст. 514 ЦК України, то апеляційний господарський суд правильно визнав оспорювані договори № 81, № 81/1 недійсними в частині відступлення та передачі банком ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" прав вимоги та майнових прав за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 і іпотечним договором.

"Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них.

Необхідно зазначити, що банк, відступаючи право вимоги та майнові права на користь ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" за припиненими договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від 19.05.2011 і іпотечним договором, діяв також всупереч своїй попередній поведінці, що є недопустимим при здійсненні господарської діяльності.

Щодо вимоги про визнання іпотеки припиненою, то необхідно зазначити таке.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Статтею 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (ч. 1 ст. 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 ЦК України).

Поняття іпотеки деталізує абз. 3 ст. 1 Закону України "Про іпотеку", який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому п.п. 1, 2, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч. 5 ст. 3, абз. 2,7 ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", п. 1 ч. 1 і речення 2 цієї частини статті 593 ЦК України).

Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (ст. 599 ЦК України).

За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов'язання за кредитним договором припиняється як це зобов'язання, так і зобов'язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов'язання (аналогічний висновок сформулювала Велика Палата Верховного Суду у п. 43 постанови від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц).

З огляду на те, що основне зобов'язання ТОВ "Край-2" перед ПАТ "Український професійний банк" за договором про відкриття траншевої кредитної лінії № 445 від
19.05.2011 припинилося шляхом його виконання, то похідні зобов'язання позивача перед відповідачем-1 за іпотечним договором від 28.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрованим в реєстрі за № 6080, також припинились відповідно до ст. 17 Закону України "Про іпотеку".

Щодо посилань ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" на те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновків щодо застосування ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16, ст.ст. 203, 215, 216, 599 ЦК України, ст. 17 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, у постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 15.05.2020 у справі № 904/3938/18, у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 908/2638/17, від 10.09.2020 у справі № 908/1611/19, від 02.09.2020 у справі № 922/1614/19, від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18, від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19, від 04.06.2020 у справі № 916/1411/19, від 19.02.2020 у справі № 916/1408/19, від 09.04.2019 у справі № 908/1194/18, від 03.09.2019 у справі № 910/14255/18, від 25.11.2020 у справі № 922/2144/16, від 19.02.2020 у справі № 639/4836/17, від 15.03.2018 у справі № 910/28435/15, від 10.10.2019 у справі № 918/376/17, від 16.10.2018 у справі № 914/2567/17, від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18, від 28.01.2020 у справі № 924/1208/18, у постановах Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12, від 29.06.2016 у справі № 6-370цс16 та щодо посилань ПАТ "Український професійний банк" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в касаційній скарзі на неврахування судом висновків щодо застосування ст.ст. 3, 15, 16, 203, 215, 216, 599 ЦК України, ст. 17 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 388/180/17, від
05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16, від
19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, у постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, у постановах Верховного Суду від
25.08.2020 у справі № 405/986/18, від 19.02.2020 у справі № 639/4836/17, від
16.10.2018 у справі № 914/2567/17, від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18, від
28.01.2020 у справі № 924/1208/18, від 27.01.2021 у справі № 554/9710/17, від
22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18, у постанові Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 3-1125гс16, то необхідно зазначити, що аналіз висновків, зроблених у постанові апеляційного господарського суду, що оскаржується, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у вказаних вище постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами за інших встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що зумовило прийняття відповідних рішень.

Щодо посилань відповідача -2 в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції застосовано ст.ст. 73, 74, 86, 236 ГПК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05.06.2020 у справі № 920/528/19, від 06.11.2018 у справі № 913/446/17, від 26.07.2018 у справі № 911/3325/17, від 12.06.2018 у справі № 924/153/17, то необхідно зазначити таке.

У справі 920/528/19, за позовом Комунального підприємства "Міськводоканал" Сумської міської ради до Акціонерного товариства "Сумський завод насосного та енергетичного машинобудування "Насосенергомаш" про стягнення 218 730,64 грн заборгованості, судом касаційної інстанції не викладався висновок щодо застосування ст.ст. 73, 74 ГПК України, а, серед іншого, надавалась оцінка можливості застосування до спірних правовідносин ч. 4 ст. 75 ГПК України. Крім того, Верховним Судом було скасовано рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2019, а справу №920/528/19 передано на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі (висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 922/3693/18).

У постанові від 06.11.2018 у справі 913/446/17 судом касаційної інстанції надавалась оцінка не договорам відступлення права вимоги і підставам припинення договору іпотеки, а саме додатковим угодам до договору фінансового лізингу. При цьому, справа була також направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У справі № 924/153/17 за позовом Управління Пенсійного фонду України в м.

Хмельницькому до Стріховецької сільської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2, про стягнення 33 292,22 грн, Верховний Суд, передаючи справу на новий апеляційний розгляд, зазначив, що апеляційний суд, дійшовши висновку, що Стріховецька сільська рада Ярмолинецького району Хмельницької області не є правонаступником колгоспу "Перше травня", не зазначив жодного доказу у підтвердження такого висновку, що свідчить про те, що даний висновок суду ґрунтується на припущеннях.

Отже, фактичні обставини у справі, яка переглядається, і справах № 920/528/19, № 913/446/17, № 924/153/17, на які посилається скаржник, не є подібними.

У справі № 911/3325/17, на яку також відповідач-2 посилається в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що матеріали справи свідчать про те, що суд першої інстанції та апеляційний господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали правильну юридичну оцінку обставинам справи та з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права вирішили спір у справі.

Судом апеляційної інстанції постанова була прийнята з дотриманням вимог ст. 236 ГПК України і її не було прийнято всупереч вказаній постанові Верховного Суду.

З огляду на вище вказане, відсутні підстави для скасування постанови Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2021 з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Також ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" в касаційній скарзі посилається на п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання про долучення до матеріалів справи звіту аудиторської фірми у вигляді ТОВ "Інтер-аудит" про фактичні результати аудиторської перевірки окремих операцій ПАТ "Український професійний банк", висновок експертів за результатами проведення комісійної судово-економічної експертизи № 13950/16-45/21074-21082/17-45 від 31.10.2017, які не були подані ним до суду першої інстанції з причин неможливості їх отримання (п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України).

Однак, підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції відсутні, з огляду на таке.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судом апеляційної інстанції, ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" 14.01.2021,04.02.2021 звернулося до суду апеляційної інстанції з клопотанням про долучення до матеріалів справи засвідченої копії звіту аудиторської фірми у вигляді ТОВ "Інтер-аудит" про фактичні результати аудиторської перевірки окремих операцій ПАТ "Український професійний банк", висновку експертів за результатами проведення комісійної судово-економічної експертизи № 13950/16-45/21074-21082/17-45 від 31.10.2017.

Окрім цього, відповідачем було заявлено клопотання про поновлення строку на їх подання.

В обґрунтування вказаних клопотань, заявник посилається на те, що про існування вказаних вище доказів йому стало відомо під час ознайомлення з матеріалами справи № 911/2799/20.

У ч. 1 ст. 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Тягар доказування (onus probandi) лежить на сторонах.

Згідно із ч. 3 ст. 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Частиною 1 ст. 119 ГПК України встановлено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли Частиною 1 ст. 119 ГПК України встановлено неможливість такого поновлення.

ГПК України не пов'язує право суду поновити пропущений строк з певним колом обставин, що спричинили його пропуск. Тому у кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його поновлення та робить мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Для вирішення господарським судом питання про поновлення процесуального строку самого лише клопотання недостатньо, наявність поважної причини пропуску строку має бути доведена заявником.

Право на справедливий суд встановлено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, відповідно до пункту 1 цієї статті кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Зміст права на справедливий розгляд справи висвітлюється в практиці Європейського суду з прав людини.

Так, у рішенні у справі "Руіз-Матеос проти Іспанії" (Ruiz-Mateos v. Spain, заява № 12952/87, від 23 червня 1993 року, п. 63) ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін (рівних процесуальних можливостей) є одним з проявів справедливого розгляду, який включає фундаментальне право на змагальність розгляду. Зокрема, кожна сторона вправі знати про доводи та докази, представлені іншою стороною, та мати дієву можливість коментувати їх.

У рішенні у справі "Вержбицький проти Польщі" (Wierzbicki v. Poland, заява № 24541/94, від 18 червня 2002, п. 39) ЄСПЛ, посилаючись на рішення у справі "Домбо Бехер проти Нідерландів" (Dombo Веhееr В.V. v. The Netherlands, заява № 14448/88, п. 33), наголосив, що стосовно судового процесу, який стосується протилежних приватних інтересів, принцип рівності сторін передбачає, що кожній стороні забезпечується достатня можливість представити свою позицію, включаючи докази, з дотриманням вимог, які не ставлять сторону в невигідне становище по відношенню до опонента.

Судом апеляційної інстанції при дослідженні обставин поважності пропуску відповідачем строку на подання вказаних доказів до суду першої інстанції, було встановлено, що у судовому засіданні 24.11.2020 при розгляді справи № 911/2799/20, в якому був присутній представник ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", судом першої інстанції було задоволено клопотання ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" від 20.11.2020 про витребування у ПАТ "Український професійний банк ", ТОВ "Інтер Аудит Кроу" звіту аудиторської фірми у вигляді ТОВ "Інтер Аудит" про фактичні результати аудиторської перевірки окремих операцій ПАТ "Український професійний банк", а у Київського науково-дослідного інституту судових експертиз - висновку експертів за результатами проведення комісійної судово-економічної експертизи № 13950/16-45/21074-21082/17-45 від 31.10.2017 з додатками.

Отже, апеляційним господарським судом було встановлено, що станом на 20.11.2020 ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" вже було обізнане з існуванням вказаних доказів, а тому до 25.11.2020 (винесення рішення у справ) могло звернутись до суду першої інстанції з відповідним клопотання та повідомити суд про причини неподання таких доказів у встановлений законом строк згідно з ч. 4 ст. 80 ГПК України. Однак ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" вимог ч. 4 ст. 80 ГПК України не дотрималося.

Також, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач -2, вказуючи на те, що про факт здійснення перевірки та складання відповідного звіту йому стало відомо з ухвал Шевченківського районного суду міста Києва від 21.11.2016, від
11.12.2017, від 31.08.2018, не зазначив дату з якої він безпосередньо дізнався про наявність цих ухвал та наведеної в них інформації щодо здійснення аудиторської перевірки окремих операцій ПАТ "Український професійний банк".

Також судом встановлено, що заявником не доведено відповідно до вимог ст. 74 ГПК України що ним вживалися всіх необхідні заходи для отримання таких доказів самостійно, з метою їх подання до місцевого господарського суду.

Дійшовши висновку про недоведеність ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" неможливості його вчасного подання вказаних доказів до суду першої інстанції, апеляційний суд правомірно не поновив строк відповідачу -2 на подання доказів на підставі ст. 119 ГПК України.

Необхідно зазначити, що доводи касаційної скарги в цій частині фактично зводяться до надання іншої оцінки Верховним Судом причинам неподання відповідачем -2 цих доказів у суд першої інстанції у встановлений строк і причинам його поновлення, що відповідно до ст. 300 ГПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Отже, і інша зазначена відповідачем - 2 підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, також не знайшла свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови саме з цієї підстави.

Решта доводів касаційної скарги щодо суті спору зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що відповідно до ст. 300 ГПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Щодо доводів скаржників про наявність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу, то необхідно зазначити таке.

За змістом ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст. 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст. 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст. 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (ст. 129 ГПК України).

Згідно зі ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 ГПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).

Водночас за змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).

Отже, у розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України.

Разом із тим, у ч. 4 ст. 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Відповідно до ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 ГПК України, визначені також положеннями ч. 4 ст. 129 ГПК України.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч.ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України).

Аналогічний висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (такий висновок міститься в п. 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та в п. 5.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").

Судом встановлено, що позивачем докази понесення витрат на професійну правничу допомогу були подані до суду першої інстанції у строки, встановлені ч. 8 ст. 129 ГПК України.

При цьому, надавши оцінку договору № 7 про надання правової допомоги від
17.06.2020, додатковій угоді № 1 від 17.06.2020 до договору № 7 про надання правової допомоги від 17.06.2020, акту приймання - передачі наданих послуг від
22.07.2020, деталізації до вказаного акту від 22.07.2020, виписці по рахунку позивача про сплату 63 350,00 грн (а. с. 82-97, т. 3), суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт, є завищеними (зокрема, позивач не обґрунтував необхідність затрати 9,17 год для підготовки та подання позову до суду), витрати в сумі 63 350,00 грн є неспівмірним з обсягом і складністю наданих послуг та, врахувавши клопотання ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, дійшов правильного висновку зменшення цих витрат до 32 712,50 грн.

Визначення судом апеляційної інстанції витрат на професійну правничу допомогу у такій сумі здійснено з дотриманням ст.ст. 123, 126 ГПК України, висновку, викладеного у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від
12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, такий розмір відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, на що вказав і Європейський суд з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії".

При цьому, необхідно зазначити про недоречність посилання відповідача-2 на неврахування судом апеляційної інстанції при здійсненні розподілу витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування ст. 124 ГПК України у подібних правовідносинах, викладених у справах № 903/664/19, № 826/856/18 з огляду на таке.

У справі № 903/664/19 Верховний Суд дійшов висновку, що, оскільки справу № 903/664/19 по суті спору передано на новий розгляд до суду першої інстанції, то питання розподілу судових витрат, пов'язаних з її розглядом, у тому числі заяви ТОВ "Центроспав-Україна" про стягнення витрат на правничу допомогу, також необхідно передати на вирішення суду першої інстанції за наслідками нового розгляду справи.

У справі № 826/856/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, направляючи частково справу на новий розгляд, виходив з того, що Основним Законом не допускається звуження змісту та обсягу права кожного на отримання правової допомоги, а вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати, підстави обмежувати сторону на відшкодування витрат, понесених на отримання правової допомоги, що була отримана від інших суб'єктів, фахівців у галузі права, ніж адвокат, відсутні. Суд зазначив, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Рибченко Н. М. на момент надання правової допомоги у суді першої інстанції була зареєстрована фізичною - особою підприємцем з основним видом діяльності "діяльність у сфері права" (код КВЕД 69.10). На думку суду касаційної інстанції, відмовляючи у вимогах позивача щодо стягнення судових витрат, понесених позивачем в частині надання правової допомоги у суді першої інстанції особою, яка не є адвокатом, не звернув увагу на такий зміст правового регулювання, встановлений Основним Законом.

На відміну від вказаних скаржником справ, у справі, яка переглядається, апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, здійснив розподіл витрат на професійну правничу допомогу з дотриманням норм процесуального законодавства, а саме ст. 126 ГПК України.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу жодним чином не суперечать висновкам викладеним у вказаних скаржником справах № 903/664/19, № 826/856/18, в яких питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу вирішувалось за встановлених судами обставин у цих справах, на підставі наданих сторонам доказів. При цьому, за встановлених судом касаційної інстанції обставин, заяви про розподіл витрат на професійну правничу допомогу були передані на новий розгляд до судів попередніх інстанцій.

Водночас, Верховний Суд не погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про солідарне стягнення з відповідачів витрат на професійну правничу допомогу та судового збору з огляду на таке.

Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у п. 49 постанови від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

Статтею 123 ГПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (ст. 126 ГПК України).

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат, в тому числі витрат на професійну правничу допомогу, регламентується виключно Законом, а саме - ГПК України (щодо судового збору - Законом України "Про судовий збір").

Розподіл витрат на професійну правничу допомогу у господарській справі здійснює суд, який ухвалював судове рішення у справі, відповідно до вимог 129,126 ГПК України. Також суд розподіляє судовий збір відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" і ст. 129 ГПК України.

З аналізу вказаних норм ГПК України вбачається, що солідарне стягнення витрат на професійну правничу допомогу, судового збору чинним ГПК України не передбачено.

Солідарне зобов'язання є інститутом цивільного права і на нього поширюється дія норм ЦК України, який визначає це поняття через "солідарну вимогу" та "солідарний обов'язок" (ст.ст. 541, 542, 543, 544 ЦК України).

Солідарне зобов'язання є різновидом цивільно-правових зобов'язань із множинністю осіб, які характеризуються тим, що у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний з них має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі, а в разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників, так і від будь-кого з них окремо.

Солідарна відповідальність у зобов'язальному праві це - відповідальність кількох боржників перед кредитором, при якій кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов'язання у повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного з них окремо.

При цьому, як солідарне зобов'язання, так і солідарна відповідальність виникають лише у випадках, встановлених договором або законом.

Судове рішення не може бути підставою виникнення солідарності, оскільки, судовим рішенням підтверджуються права осіб, а не створюються заново. Судове рішення не може створювати й солідарну відповідальність там, де вона не випливає з самого правовідношення, яке зумовило виникнення спору.

Отже судом апеляційної інстанції у цій справі було помилково ототожнено інститут розподілу судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу, судового збору), закріплений в ГПК України, з солідарним обов'язком та відповідальністю, які є інститутами цивільного права і виникають лише у випадку передбаченому законом або договором (ст. 541 ЦК України).

Отже, якщо позов задоволено, то судові витрати, за наявності у справі двох і більше відповідачів, розподіляються між відповідачами у визначених частках.

Солідарне стягнення суми судових витрат, до яких належать витрати на професійну правничу допомогу, судового збору, законом не передбачено.

У суду відсутні правові підстави для розподілу витрат на професійну правничу допомогу шляхом їх солідарного стягнення з відповідачів у випадку задоволення позову. Такий розподіл здійснюється відповідно до вимог Закону, зокрема ст.ст. 129, 126 ГПК України, Закону України "Про судовий збір".

З огляду на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про солідарне стягнення з відповідачів витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції і судового збору за подання позовної заяви і апеляційної скарги, то постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким необхідно стягнути з кожного з відповідачів по 16 356,25 грн витрат на професійну правничу допомогу, по 3 153,00 грн - судового збору за подання позовної заяви та по 4 729,50 грн - судового збору за подання апеляційної скарги на користь позивача.

В решті постанову суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням вимог ст. 236 ГПК України, а тому підстав для її скасування немає.

У зв'язку із тим, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню в частині розподілу судових витрат, а судові витрати на судові витрати не нараховуються, то відповідно до вимог ст. 129 ГПК України витрати за подання касаційної скарги ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" покладаються на ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", а витрати за подання касаційної скарги ПАТ "Український професійний банк" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - на останнього.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 лютого 2021 року у справі за № 910/9351/20 в частині розподілу судових витрат скасувати та прийняти в цій частині нове рішення.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" (04080, м. Київ, вул. Олексія Терьохіна, буд. 8А, оф. 111, код ЄДРПОУ 41264766), публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" (02660, м. Київ, вул. Марини Раскової, 15, код ЄДРПОУ 19019775) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Фенс Технолоджи" (61052, м. Харків, вул. Мала Гончарівська, б.17, код ЄДРПОУ 32174206) по 3
153,00 грн судового збору за розгляд позовної заяви, по 4 729,50 грн - судового збору за подання апеляційної скарги та по 16 356,25 грн - витрат на професійну правничу допомогу (з кожного з відповідачів).

В решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 лютого 2021 року у справі за № 910/9351/20 залишити без змін.

Поновити виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 22 лютого 2021 року у справі за № 910/9351/20.

Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Л. Стратієнко

Судді О. Кібенко

І. Кондратова