Верховний Суд про визнання недійсними правочинів і ненаситні чудовиська

З боку кредиторів завжди мали місце спроби визнати недійсними правочини по відчуженню майна їх боржниками, що особливо стосується дарування цінного майна близьким родичам боржників. І якщо раніше судова практика була однозначною: за відсутності арештів, обтяжень чи заборон відчуження, накладених, наприклад, ухвалою суду про забезпечення позову, постановою виконавця про арешт майна боржника тощо, боржники мали можливість вільно розпоряджатись своїм необтяженим майном, то проведений нами аналіз більше 70 постанов новоствореного Верховного Суду України за 2018-2021 роки викликав глибоке занепокоєння виявленою прямо суперечливою новою практикою непоодинокого визнання недійсними договорів дарування боржниками не обтяженого нічим майна як «фраудаторних правочинів», які порушують «загальний принцип добросовісності, передбачений цивільним законодавством», що фактично можна назвати нормотворчістю з боку Верховного Суду, тому що такі правочини в більшості випадків не підпадають під конструкцію фіктивності, і немає жодної конкретної порушеної норми закону при їх укладанні, яка не була б оціночною категорією.

Більшість позовів у таких справах заявляють фінансові установи, у тому числі правонаступники ліквідованих банків за кредитами в іноземній валюті, вимоги за якими на даний час настільки зросли, що надані раніше забезпечення не покривають нарахованої кредиторами суми заборгованості.

Наприклад, у нашій справі фінансова компанія придбала право вимоги за кредитним договором, що було окремо оцінено у 81 244 грн., і продано АТ «Надра Банк» з аукціону у лоті з 215 кредитних портфелів забезпечених іпотеками в середньому за 59 635 грн. кожний, всі разом за 12 821 660 грн. Натомість лише до «нашого» боржника було пред’явлено вимогу про сплату суми заборгованості 175 443,22 дол. США, еквівалент приблизно 4 736 961 грн., за наявності забезпечення виконання його зобов’язань іпотекою двокімнатної квартири у м. Києві та поруками 2 осіб. Тобто, фінансова компанія пред’явила позичальнику вимогу сплати суми, яка більш ніж у 80 разів перевищує суму, яку сплатив за право вимоги сам новий кредитор, придбавши право вимоги за 1,25% суми боргу (59 635 : (175 443,22 * 27) = 0,0125).

При таких сумах заборгованості кожного боржника продаж Фондом гарантування вкладів 215 забезпечених кредитів за таку сміховинну суму більше схожий на схему надзбагачення власників та інвесторів групки фінансових компаній за рахунок нівелювання інтересів вкладників банку та держави, яка протягом багатьох років не вжила жодних заходів для самостійного стягнення такого боргу хоча б за рахунок забезпечення, як і самих боржників, з яких ніхто б не відмовився викупити право вимоги по своєму кредиту за 1,25%. Подібні дисконти при заміні кредиторів між фінансовими компаніями, а насамперед – при продажі кредитних портфелів ліквідовуваних банків, - є звичайною практикою, що, на нашу думку, має бути предметом перевірки антикорупційними та правоохоронними органами.

Вбачаючи, що вартості іпотечної квартири та фінансових можливостей боржника і 2 поручителів може бути недостатньо для погашення нарахованих 175 443 доларів «віртуальної» заборгованості, фінансова компанія звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування нашим клієнтом належного йому на праві власності житлового будинку (дачі, придбаної не за кредитні кошти) його доньці, посилаючись на те, що такий договір є «фраудаторним правочином», «фіктивним правочином», та висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

За фактичними обставинами справи № 369/11268/16-ц боржник, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь банку суму боргу, на момент дарування було відкрито виконавче провадження, тому боржник міг передбачити негативні наслідки для себе.

Надаючи аналіз застосуванню норм права Велика Палата у справі № 369/11268/16-ц зазначила наступне:

«Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

(…) Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених упостановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

На час звернення з позовом частиною другою статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

(…) Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Такий висновок можна вважати новаторським, оскільки він перекреслює раніше усталену практику визнання недійсними як фіктивних тільки тих правочинів, які фактично не були виконані; не враховує жодним чином можливої відсутності злого умислу у набувача такого майна та його потенційної добросовісності; ставить під сумнів саму можливість визнання недійсним тільки правочину, який порушує конкретно визначену норму акту цивільного законодавства (ч. 1 ст. 203 ЦК України – тобто, правочином має бути порушена прямо визначена законом правова підстава, а не загальні засади цивільного законодавства, зокрема таке оціночне поняття як «добросовісність»).

І безсумнівно, вказуючи, що «не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)» Верховний Суд відкриває широку площину для можливості оскарження договорів по відчуженню боржниками свого не обтяженого майна для всіх видів кредиторів, деякі з яких виглядають як ненаситні чудовиська.

Десятки рішень Верховного Суду, прийняті після його заснування, не вносять ясності, а навпаки, містять численні суперечності одне з одним.

ПОЗИТИВНА ДЛЯ БОРЖНИКІВ СУДОВА ПРАКТИКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Перш за все слід нагадати, що відповідно до пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК ( 435-15 ) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо).

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

«Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність у всіх учасників правочину наміру створити юридичні наслідки», вказує правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, підтримана у Постанові КЦС ВС від 30 вересня 2019 року у справі № 210/5155/15-ц, провадження № 61-29952св18; у Постанові КЦС ВС від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, провадження № 61-1300св18, у Постанові ВС від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), у Постанові КЦС ВС від 28 серпня 2020 року у справі № 190/914/17-ц, провадження № 61-1024св19, у Постанові КЦС ВС від 21 травня 2020 року у справі № 468/1736/17-ц, провадження № 61-47845св18, у Постанові КЦС ВС від 28 листопада 2018 року у справі № 464/800/17, провадження № 61-25682ск18, Постанові КЦС ВС від 25 листопада 2020 року у справі №760/21747/19, провадження №61-10768св20 – у кожній з яких у визнанні недійсними (фіктивними) правочинів з мотиву, що вони «вчинені з метою уникнути сплати боргу», зокрема за відсутності судових рішень про стягнення боргу, обтяжень майна, відсутності відкритих виконавчих проваджень на момент укладення особами правочинів – відмовлено.

Цей висновок підтримано і у Постанові КЦС ВС від 26 грудня 2018 року у справі № 761/38593/16-ц, провадження № 61-16530св18, у якій додатково зазначено:

«Апеляційний суд встановив, що на момент укладення кредитного договору ОСОБА_5 не належала на праві власності квартира АДРЕСА_1. За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що банк при укладенні кредитного договору не міг розраховувати на вказану квартиру для забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором, квартира не була передана в іпотеку. Банк має можливість задовольнити вимоги за кредитним договором за рахунок майна переданого в іпотеку саме за вказаним договором (земельна ділянка)».

Сам факт того, що договір було укладено безоплатно, не є підставою вважати його фіктивним: «Договори дарування належать до безоплатних правочинів та за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов`язань матеріального характеру. Договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь яку дію майнового чи немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди» - вказано в аналогічній справі у Постанові КЦС ВС від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17, провадження № 61-3849св19.

«При цьому, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, обізнаність або необізнаність відповідача-1 про наміри позивача звернутись з позовом до суду про стягнення боргу за відсутності встановлених Законом, судом або договором обмежень відчуження майна, тобто відсутності між сторонами відносин майнової поруки стосовно відчуженого майна, не є правовою підставою для визнання оспореного правочину недійсним» - вказав Касаційний господарський суд Верховного Суду у своїй Постанові від 31 липня 2019 року у подібній справі № 910/13042/18.

НЕГАТИВНА ДЛЯ БОРЖНИКІВ СУДОВА ПРАКТИКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17-ц зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Ця правова позиція передбачає правовідносини боржника, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора і будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину – вказують постанови Верховного Суду у справі від 24 липня 2019 року № 405/1820/17 та від 28 листопада 2019 року № 910/8357/18 з посиланням на Велику Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 у справі № 369/11268/16-ц.

У справі № 405/1820/17 Верховний Суд, визнаючи недійсним договір дарування нерухомого майна фінансовим поручителем, укладеного через місяць після відкриття провадження у справі про стягнення з нього кредитної заборгованості (до винесення рішення), зазначено також те, що «Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. (…)

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)(…)

Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. (…)

Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами».

«Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може». Аналогічні за змістом висновки стосовно фраудаторних правочинів висловлено Верховним Судом у постановах: від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16.

ВИСНОВКИ:

При подібних фактичних обставинах у даній категорії справ має місце вельми суперечлива практика касаційної інстанції, що в принципі не є винятком (інший приклад вже розглядався у нашій статті по податковим спорам з ПДФО та ВЗ зі списаних кредитів). І Велика Палата Верховного Суду, на жаль, тільки додала «туману» у цій площині. Постають резонні питання:

1. Чи є сенс дотримуватись правових висновків касаційної інстанції нижчестоящим судам, якщо сам ВС постійно собі суперечить?
2. Де межа «недобросовісності» боржника і правомірного бажання людини зберегти хоч якісь засоби для існування членів своєї родини, очікуючи реалізації вже заставленого/ арештованого майна?
3. Можливість визнання «недобросовісних» правочинів недійсними стосується тільки боргів за договорами позики (у тому числі кредитними), чи будь-яких вже виниклих, або потенційних боргів (наприклад, борги за комунальні послуги, як у справі № 592/6522/16-ц, де у позові ПАТ «Сумигаз» про визнання договору дарування нерухомого майна фіктивним було відмовлено; чи навіть по про заподіяння шкоди внаслідок ДТП, як у справі № 712/13738/17, у якій договір дарування ½ квартири особою своїй матері укладений одразу після ДТП ще до стягнення збитків тим не менш був визнаний недійсним; а також і відповідальності фінансових поручителів, як у справах № 910/13042/18, № 405/1820/17 та № 760/21747/19, які на думку кредиторів також не мають прав відчужувати своє майно у разі виникнення боргу у позичальника)?
4. Можливість визнання «недобросовісних» правочинів недійсними стосується тільки безвідплатних договорів, чи будь-яких інших також (наприклад, у ситуації, якщо боржник продав майно і кошти «прогуляв», саме з метою уникнути звернення стягнення на нього, зловживаючи своїм правом, це – нормально? Чи тільки на збережене у родині боржника майно може претендувати кредитор)?
5. Якщо борг вже наявний, на якій стадії його стягнення боржник втрачає право розпоряджатись своїм не заставленим, не арештованим, не обтяженим майном на праві власності? Чи ще на етапі взяття позики (кредитів, мфо, у момент ДТП, несплати комуналки…) одразу треба готуватися «продавати собаку»? Де грань цієї можливої «недобросовісності»?
6. Хіба всі види позикодавців не вправі на етапі оформлення угоди вимагати забезпечення виконання зобов’язань з позики іпотекою, заставою, порукою тощо, і вчиняють такі правочини без забезпечення на власний ризик?
7. Чи не порушує презумпцію добросовісності бажання позикодавця (або особи, яка купила право вимоги за 1-5% суми боргу) звернути стягнення на майно, яке не має до забезпечення виконання зобов’язань ніякого відношення і не було обтяженим на момент відчуження у минулому, до того як кредитор отримав примусове стягнення боргу?

Запроваджуючи сумнівну практику, більше схожу на нормотворчість, в порушення права власності, у тому числі правомочності розпоряджатись своїм майном за винятком обмежень, прямо встановлених законом, гарантованого ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 46 Конституції України, ст.ст. 317, 319, 321 ЦК України судді Верховного Суду стають схожими на інвесторів фінансових компаній, чиї інтереси вони захищають. Застосовуючи загальні принципи законодавства, слід пам’ятати і про прямо гарантовані законом права власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд, в тому числі на вчинення правочинів із ним. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Знаючи про таку відсутність гарантій права власності у даній категорії спорів та багатьох інших, володіти чим-небудь цінним в Україні може тільки людина недальновидна.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).

Автор статті: Адвокати Бердан Ігор Юрійович та Москаленко Анастасія Володимирівна, Юридична фірма "Москаленко і Партнери".