Постанова

Іменем України

28 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 464/800/17

провадження № 61-25682ск18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого: Ступак О. В.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С.,

Усика Г. І.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі - ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Львівської області від 22 березня 2018 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Крайник Н. П., Мельничук О. Я.,

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2017 року ОСОБА_3, звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування.

Вимоги за позовом мотивовані тим, що 14 липня 2016 року рішенням Сихівського районного суду м. Львова стягнуто з ОСОБА_4 на його користь борг в сумі 863780,72 грн, 3% річних від простроченої суми заборгованості в сумі 9514,19 грн та 6890,00 грн судових витрат.

05 вересня 2016 року Сихівським районним судом м. Львова видано виконавчий лист про стягнення заборгованих сум з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3

В ході проведення виконавчих дій встановлено, що боржник ОСОБА_4 згідно договору дарування 1/3 частки квартири від 29 червня 2016 року переоформила свою частку у спільній сумісній власності на свою маму ОСОБА_5

ОСОБА_3 вважає, що зазначений договір дарування є фіктивним, мав іншу ціль ніж передбачено законом, оскільки ОСОБА_4 усвідомлювала та передбачала негативні наслідки для себе у випадку звернення стягнення на цю частину нерухомості для виконання рішення суду про стягнення боргу.

Посилаючись на вищезазначене, позивач просив визнати недійсним договір дарування 1/3 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладеного 29 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посвідчений приватним нотаріусом Савицькою Т. О. за №712 з підстав передбачених статтями 203, 215, 229, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 31 серпня 2017 рокуу складі головуючого судді Бойко О. М. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 був укладений 29 червня 2016 року, а рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 лише 14 липня 2016 року. Сторонам договору (ОСОБА_4 та ОСОБА_5) не було відомо про наявність спору між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 22 березня 2018 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 31 серпня 2017 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 1/3 квартири від 19 червня 2016 року посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Савицькою Т. О. згідно якого ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 1/3 частку квартири АДРЕСА_1.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_4 відчужуючи своїй матері належну їй на праві власності 1/3 частку у квартирі була обізнана про необхідність сплати значної суми боргу ОСОБА_3 та беззаперечно знала про претензії останнього про повернення боргу. Тому, передбачаючи негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та виконання у майбутньому судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали 29 червня 2016 року договір дарування 1/3 частки квартири АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що ні їй ні її дочці не було відомо про судове рішення про стягнення боргу, оскільки на момент укладення договору дарування такого рішення не існувало. Причиною оформлення договору дарування передували неприязні сімейні відносини, які тривали довгий час, після чого вони уклали договір дарування, ОСОБА_4 була знята з реєстрації та виїхала на проживання в інше місце. На даний час місце проживання доньки їй не відоме. За таких обставин не можливо стверджувати те, що їхні дії при укладенні договору дарування були спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

23 травня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Львівської області від 22 березня 2018 року, призначено до судового розгляду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзиву (заперечень) на касаційну скаргу не надходило.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскільки апеляційним судом скасоване рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 суд першої інстанції дійшов висновку про те, що укладаючи спірний договір дарування сторони досягли згоди відносно усіх істотних умов договору, після укладення договору сторонами були виконані його умови, а саме, ОСОБА_4 передала, а ОСОБА_5 прийняла подарунок, після чого відповідачка ОСОБА_4 була знята з реєстрації за даною адресою.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідач ОСОБА_4 укладаючи зі своєю матір'ю договір дарування належної їй на праві власності 1/3 частки квартири АДРЕСА_1, беззаперечно знала про значну суму боргу яку їй необхідно сплатити ОСОБА_3, оскільки на адресу за її місцем проживання та реєстрації неодноразово направлялися претензії ОСОБА_3 про необхідність повернення цих коштів.

Крім того, за місцем проживання та реєстрації відповідачів у травні 2016 року надсилалися копії позовної заяви ОСОБА_3 про стягнення боргу, та судові повістки про розгляд справи.

Отже, з метою уникнення відповідальності за зобов'язанням, передбачаючи негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до неї про стягнення боргу та виконання у майбутньому судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, ОСОБА_4 відчужила своїй матері ОСОБА_5 1/3 частки спірної квартири.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна виходячи з наступного.

Судом установлено, що рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 14 липня 2016 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг в розмірі 863780,72 грн, 3% річних від простроченої суми заборгованості в розмірі 9514,19 грн та судові витрати в розмірі 6890,00 грн; всього - 880184,72 грн (а.с. 3-4).

Рішення набрало законної сили та Сихівським районним судом м. Львова 05 вересня 2016 року видано виконавчий лист № 464/3556/16ц. На підставі вищевказаного виконавчого листа Сихівським відділом державної виконавчої служби відкрито виконавче провадження № 52214067 (а.с. 5).

Із тексту рішення вбачається, що воно ухвалено заочно у відсутності відповідача ОСОБА_4

Згідно відповіді ПАТ «Укрпошта» від 13 липня 2017 року № 05-06-421, вбачається, що всі повідомлення та судові повістки за період розгляду цивільної справи були повернуті у зв'язку із закінченням терміну зберігання (а.с. 118).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Судом першої інстанції установлено, що укладаючи спірний договір дарування сторони досягли згоди відносно усіх істотних умов договору, після укладення договору сторонами були виконані його умови, а саме, ОСОБА_4 передала ОСОБА_5 у дар майно - 1/3 частини квартири АДРЕСА_1, після чого 02 липня 2016 року ОСОБА_4 була знята з реєстраційного обліку за цією адресою (а.с. 17).

Згідно довідки ТОВ Житлового експлуатаційного підприємства «Стимул-Сихів» від 14 вересня 2016 року за вищевказаною адресою проживає одна особа - ОСОБА_5 (а.с. 88).

Тобто сторони договору дарування не проживають однією сім'єю, оскільки після його укладення ОСОБА_4 була знята з реєстрації за вказаної адресою та в ній не проживає, квартира вибула з її володіння, а ОСОБА_5 особисто користується отриманою у дар квартирою.

Суд першої інстанції, дослідивши належним чином докази у справі дійшов правильного висновку про те, що позивачем не доведено, що оспорюваний договір містить ознаки фіктивного правочину, а натомість встановлено, що договір дарування був спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним, воля обох сторін договору відповідала зовнішньому її прояву, тобто, сторони, укладаючи договір знали про наслідки його укладення та бажали настання таких наслідків, а тому відсутні правові підстави для визнання вказаного договору недійсним.

До таких висновків суд першої інстанції дійшов без порушень норм процесуального права.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вдався фактично до переоцінки доказів, дійшовши помилкового висновку про те, що оспорюваний договір дарування не був спрямований на настання реальних правових наслідків, обумовлених спірними правочинами та дії сторін свідчать про фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов в повному обсязі апеляційний суд фактично ухвалив рішення на припущеннях, порушуючи вимоги статті 367 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 141, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Львівської області від 22 березня 2018 року скасувати.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 31 серпня 2017 рокузалишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

Г. І. Усик