Постанова

Іменем України

26 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 761/38593/16-ц

провадження № 61-16530св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Кредит Європа Банк»,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лобанова Ольга Геннадіївна

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» на постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого

2018 року у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В.,

Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство «Кредит Європа Банк» (далі - ПАТ «Кредит Європа Банк») звернулось до суду з позовом до

ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лобанова О. Г., про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_5, який є боржником перед позивачем за кредитним договором, припинив виконувати свої зобов'язання за кредитним договором. Рішенням третейського суду було стягнуто заборгованість за кредитним договором, на виконання якого було видано виконавчий лист. На момент укладення кредитного договору банку було відомо про квартиру, яка належить ОСОБА_5 на праві власності, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Пізніше позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклав договір дарування вказаної квартири з сином ОСОБА_6 з метою недопущення звернення стягнення на вказане нерухоме майно в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором, а відтак вказаний договір на думку банку є фіктивним.

ПАТ «Кредит Європа Банк» просило суд визнати недійсним договір дарування квартири від 05 вересня 2014 року, вчинений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений 05 вересня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лобановою О. Г.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07 вересня

2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з недоведеності позовних вимог, вважав встановленим, що сторони договору дотримались принципу свободи договору та волевиявлення учасників правочину, виконали усі умови договору.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Кредит Європа Банк» відхилено.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 вересня

2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ПАТ «Кредит ЄвропаБанк», суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

26 лютого 2018 року ПАТ «Кредит Європа Банк» через засоби поштового зв'язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції у порушення частини першої, третьої, п'ятої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України не дослідив підстав волевиявлення учасників оспорюваного правочину й відсутності умислу сторін правочину.

Спірний правочин укладено між близькими родичами, а саме: сином та батьком. Суд не перевірив, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином, чи направлені дії сторін на фіктивний перехід права власності на нерухоме мано з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

27 вересня 2018 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_9 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ПАТ «Кредит Європа Банк» залишити без задоволення, а постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2018 року залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, а зводиться до незгоди ПАТ «Кредит Європа Банк» з обставинами справи, які встановлені у оскаржуваному рішенні суду.

У травні 2018 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а аргументи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 26 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Кредит Європа Банк», правонаступником якого є ПАТ «Кредит Європа Банк», та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту № 00010-МL-000000001557 за яким він отримав кредит в розмірі 180 000,00 доларів США зі сплатою 14,3 % річних (згідно з додатковою угодою від 16 січня 2009 року була зменшена до 11 % річних) строком користування до 25 червня 2023 року.

У липні 2014 року банк надіслав ОСОБА_5 вимогу про порушення зобов'язань за кредитним договором, яка отримана ним 04 серпня 2014 року.

23 жовтня 2015 року Дніпровський районний суд міста Києва видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» 2 551 961,58 грн заборгованості на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 22 грудня

2014 року, який був пред'явлений до виконання, перебуває на виконанні в Бориспільському міськрайонному ВДВС ГТУЮ у Київській області і виконавче провадження не завершене.

Згідно договору іпотеки від 26 червня 2008 року № 00010-МL-000000001487/і в іпотеку позивачеві була передана належна ОСОБА_5 земельна ділянка, загальною площею 0.3506 кв.м, що знаходиться на території Вишеньківської сільської ради, село Петрівське Бориспільського району Київської області.

На час укладення кредитного договору, станом на 26 червня 2008 року, ОСОБА_5 не належала на праві власності квартира АДРЕСА_1.

Зазначена квартира належала батькам боржника і ОСОБА_5 набув на неї право власності після їх смерті у порядку спадкування за законом лише

20 березня 2012 року.

05 вересня 2014 року між відповідачами, які є між собою батьком та сином, був укладений договір дарування зазначеної квартири, відповідно до умов якого батько подарував своєму синові квартиру АДРЕСА_1.

У цей же день на підставі договору дарування було зареєстровано право власності ОСОБА_6 на цю квартиру.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини першої та другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

19 жовтня 2016 року Верховним Судом України у справі № 6-1873цс16 зроблено правовий висновок, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Апеляційний суд встановив, що на момент укладення кредитного договору ОСОБА_5 не належала на праві власності квартира АДРЕСА_1.

За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що банк при укладенні кредитного договору не міг розраховувати на вказану квартиру для забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором, квартира не була передана в іпотеку. Банк має можливість задовольнити вимоги за кредитним договором за рахунок майна переданого в іпотеку саме за вказаним договором (земельна ділянка).

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до оцінки доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого

2018 року, якою залишено без змін рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 вересня 2017 року, - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2018 року, якою залишено без змін рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 вересня 2017 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В. М.Коротун

М. Є.Червинська