Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2025 року

м. Київ

Справа № 522/16854/23

Провадження № 61-6608св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пуйди Євгена Юрійовича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року в складі судді Назарової М. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року в складі колегії суддів Назарової М. В., Коновалової В. А., Кострицького В. В.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні часткою квартири шляхом вселення та виселення, відшкодування майнової шкоди та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що їй на праві власності належить 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Право власності на іншу 1/2 частини вказаної квартири не зареєстровано за будь-якою особою, а попередній власник - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Указує, що вона намагалася потрапити до квартири, проте з`ясувалося, що в ній проживає невідома особа.

Після звернення до органів поліції встановлено, що в квартирі проживає ОСОБА_1 , яка не зареєстрована за цією адресою і проживає в ній без законних на те підстав, чим порушує право власності позивачки.

Крім того, за період проживання в квартирі відповідачки виникла заборгованість за комунальними платежами в розмірі 4 642,21 грн.

Просила усунути перешкоди в користуванні належною їй 1/2 частиною квартири АДРЕСА_1 шляхом вселення позивачки та виселення ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення, стягнути з ОСОБА_1 майнову шкоду в розмірі 4 642,21 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

22 серпня 2024 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси позов ОСОБА_2 задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

22 квітня 2025 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року в оскаржуваній частині щодо усунення перешкод у користуванні часткою квартири шляхом виселення залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідачка не є власником квартири АДРЕСА_1 , не є членом сім`ї позивачки, проживає в квартирі без законних на те підстав, добровільно виселитися не бажає. Крім того, відповідачка має у власності житло в м. Києві. Тому вимога позивачки про виселення відповідачки без надання іншого житлового приміщення відповідно до статті 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) є обґрунтованою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22 травня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пуйда Є. Ю. через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року, в якій просить їх скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц, про те, що згідно з висновками про принципи застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладеними в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання в право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності в контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, зокрема й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності в контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Заявник зазначив, що суди в справі не встановлювали факт самоправного зайняття ОСОБА_1 житлового приміщення. Їй надано дозвіл на проживання в квартирі співвласницею ОСОБА_4 .

ОСОБА_1 жодним чином не перешкоджає ОСОБА_2 розпоряджатися своєю 1/2 часткою квартири, істотної шкоди майну позивачки ОСОБА_1 не завдає, прибирає та слідкує за квартирою, сплачує комунальні платежі.

Належна відповідачці квартира в м. Києві знаходиться у Солом`янському районі м. Києва та останнім часом підпадає під масовані ракетні обстріли, а в квартирі подруги вона почувається безпечніше.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представник позивачки зазначила, що відповідачка проживає в квартирі безпідставно, оскільки під час розгляду справи судом не надала належних доказів, на підтвердження її права проживання в квартирі. Відповідачка порушує право власності ОСОБА_2 , перешкоджаючи їй в доступі до належного майна.

У відповіді на відзив та поясненнях відповідачка та її представник зазначили, що ОСОБА_1 має намір викупити 1/2 частину квартири, що належить ОСОБА_4 , грошові кошти в розмірі 15 000,00 доларів за яку відповідачка 01 червня 2025 року передала ОСОБА_4 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 належало право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності 7-5887 від 04 квітня 1995 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради (а. с. 11).

16 березня 2001 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Четвертої Одеської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі № 2-277, яким все своє майно заповів на користь ОСОБА_2 .

02 липня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали шлюб, зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 691, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, про що 11 жовтня 2015 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Одеського міського управління юстиції зроблено відповідний актовий запис № 10460 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 (а. с. 15).

У 2020 році ОСОБА_4 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Перша Одеська державна нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції в Одеській області, про визнання спільною сумісною власністю нерухомого майна та визнання заповіту недійсним, та зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Перша Одеська нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції в Одеській області, про визнання права власності в порядку спадкування (справа № 522/21127/19).

13 грудня 2022 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 задоволено та визнано, крім іншого, право власності ОСОБА_2 на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (а. с. 53-64).

У рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2022 року встановлено, що 17 травня 2016 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори Шатілова О. В. відмовила у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, яке складається з: квартири АДРЕСА_1 громадянці рф ОСОБА_4 .

Водночас суд встановив, що на день смерті ОСОБА_3 його дружині ОСОБА_4 було 68 років та вона була пенсіонеркою, а тому має право на обов`язкову частку в спадщині. За таких обставин ОСОБА_4 має успадкувати після смерті ОСОБА_3 незалежно від наявності заповіту: 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 (а. с. 59, 60).

Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № К1-153572-ф/л, виданої Департаментом надання адміністративних послуг від 08 серпня 2023 року, у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані особи відсутні (а. с. 16).

ОСОБА_1 із 21 вересня 2022 року проживає в квартирі АДРЕСА_2 на підставі усної домовленості із ОСОБА_4 , яка наразі проживає у рф.

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав № 344023279 від 24 серпня 2023 року ОСОБА_2 є власницею 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 33,2 кв. м на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2022 року в справі № 522/21127/19. Державну реєстрацію права власності здійснено 24 липня 2023 року (а. с. 10).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав № 344023279 від 26 вересня 2024 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на 1/2 частини житлової квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер 2-688, виданого 15 липня 2024 року Приморською Державною нотаріальною конторою в місті Одесі (а. с. 137).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17, від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19та ін.).

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої та другої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною першою, частиною другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За змістом частини першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до положень статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно з частиною першою та частиною другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України).

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів; (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле (див. постанову Верховного Суду від 16 липня 2025 року в справі № 398/4452/22).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК України.

Відповідно до вимог цієї норми якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов`язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

За частиною третьою статті 12, частиною першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з вимогами частин другої, третьої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Засада змагальності сторін у судовому процесі є однією з ключових принципів правосуддя. Вона передбачає, що судовий процес є своєрідним полем змагання між сторонами - позивачем і відповідачем у цивільних справах. Головною метою цього принципу є забезпечення справедливості та об`єктивності судового процесу. Змагальність сторін у судовому процесі дозволяє кожній стороні активно захищати свої права та інтереси. Сторони мають можливість представляти свідчення, докази та аргументи на підтримку своєї позиції перед судом. Суд, зі своєї сторони, має завдання ретельно розглянути всі аргументи та докази від обох сторін та прийняти об`єктивне рішення на підставі закону (постанова Верховного Суду 07 серпня 2024 року в справі № 725/5693/21, від 21 червня 2024 року в справі № 134/743/22 ).

Із матеріалів справи вбачається, що співвласниками квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_4 по 1/2 частині кожна.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 зазначила, що у вказаній квартирі безпідставно проживає стороння особа - ОСОБА_1 , яка самовільно вселилася в квартиру, чим позбавляє позивачку можливості вільного доступу до спірної квартири.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Задовольняючи позов у частині виселення ОСОБА_1 із усієї квартири без надання іншого житлового приміщення, суди послалися лише на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження законних підстав для проживання відповідачки в квартирі.

Водночас суди не врахували, що співвласником квартири АДРЕСА_1 разом із позивачкою є ОСОБА_4 , яка 15 липня 2024 року оформила право власності на 1/2 частину квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину (а. с. 137) та як співвласниця в порушення вимог ЦПК України до участі в справі залучена не була.

Посилання позивачки на те, що відповідачка не надала належних доказів на підтвердження її права проживання в квартирі, зокрема на те, що відсутня її реєстрація за спірною адресою, саме собою не є підставою для виселення, оскільки стаття 29 ЦК України не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації; право на вибір місця проживання закріплене у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом; місцем постійного проживання є місце, де фізична особа постійно проживає; тимчасовим місцем проживання є місце тимчасового перебування фізичної особи (у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії); за статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їхнього обмеження; зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи (див. постанову Верховного Суду від 26 липня 2023 року в справі № 641/3893/20).

Частиною третьою статті 116 ЖК України визначено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Тобто такими, що самоправно зайняли житлове приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав.

Водночас у справі, що переглядається, ОСОБА_1 вселилася на підставі згоди співвласниці 1/2 частини спірної квартири відповідно до частини першої статті 383 ЦК україни, що суди попередніх інстанцій не врахували.

Не містять матеріали справи і належних й допустимих доказів відповідно до вимог 77 78 ЦПК України на підтвердження того, що відповідачка чинить позивачці перешкоди в користуванні її часткою квартири (не впускає до квартири, змінила замки та ін.).

У матеріалах справи наявна лише довідка відділення поліції № 1 Одеського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Одеській області від 02 серпня 2023 року про те, що під час перевірки фактів, викладених у зверненні ОСОБА_2 , повідомлено, що в квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_1 проживає на підставі усного договору із власницею ОСОБА_4 , яка знаходиться за межами України. Щодо спірних питань рекомендовано звертатися до виконавчої служби для вирішення питань по суті та упереджень порушень діючого законодавства України (а. с. 17).

Отже, із матеріалів справи вбачається, що фактично між співвласницями квартири існує спір щодо порядку користування квартирою, що не може бути підставою для виселення відповідно до вимог статті 116 ЖК України. Крім того, одну із співвласниць, яка відповідно до положень статті 383 ЦК України надала свою частину житла в користування відповідачки, залучено до участі в справі не було.

Верховний Суд звертає увагу, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року в справі № 552/6381/17-ц, від 13 березня 2019 року в справі № 757/39920/15-ц та від 27 березня 2019 року в справі № 520/17304/15-ц).

У силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок порушення норм цивільного процесуального права, не повного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що суди передчасно виселили відповідачку із житлового приміщення, тому ухвалені судами попередніх інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Суду належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пуйди Євгена Юрійовича задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська