Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 31.03.2020 року у справі №524/2814/19

Ухвала

30 березня 2020 року

місто Київ

справа № 524/2814/19

провадження № 61-4398ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м.

Кременчука від 04 жовтня 2019 року у складі судді Андрієць Д. Д. та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів:

Карпушина Г. Л., Одринської Т. В., Пікуля В. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договір іпотеки від 01 серпня 2007 року № PLRHGA00000737.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 04 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 30 січня 2020 року, позов залишено без задоволення.

Суд першої інстанції встановив, що 01 серпня 2008 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4, яка діяла за згодою матері, та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК") укладено договір іпотеки № PLRHGA00000737.

Відповідно до зазначеного договору ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 передали в іпотеку банку належну їм квартиру АДРЕСА_1.

Факт проживання позивача у спірній квартирі на момент укладення договору іпотеки не підтверджено, він не був співвласником зазначеного житлового приміщення, проте набув право користування квартирою як член сім'ї співвласників відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", таке право ним не втрачено і після укладення оспорюваного договору іпотеки.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що укладення спірного договору іпотеки не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження права на той час малолітнього ОСОБА_1 щодо користування квартирою

АДРЕСА_1. ВИМОГИ та АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

04 березня 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема щодо того, що на момент укладення іпотечного договору позивач мав статус інваліда дитинства, акт, який підтверджує, що позивач на момент укладення спірного договору проживав в іпотечній квартирі та не змінював місця проживання. Суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Судові рішення ухвалено із порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Порушення судом першої інстанції норм процесуального права полягає у тому, що розгляд справи відбувся без належного повідомлення учасників справи.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд, дослідивши подану касаційну скаргу та додані до неї документи, зробив висновок, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.

Пунктом 3 частини 1 статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилом частини 4 статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень Верховний Суд встановив, що касаційна скарга є очевидно необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо їх незаконності та неправильності.

Такий висновок суд зробив з огляду на таке.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 13 травня 1996 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Кременчуцької міської Ради народних депутатів, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є співвласниками квартири АДРЕСА_1.

13 червня 2007 року виконавчим комітетом Автозаводської районної ради м.

Кременчука Полтавської області прийнято рішення № 284 за заявою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про надання дозволу на укладення договору іпотеки квартири АДРЕСА_1, враховуючи, що 1/3 частина цієї квартири належить неповнолітній дочці, ОСОБА_4

01 серпня 2007 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4, яка діяла за згодою матері, та ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" укладено договір іпотеки № PLRHGA00000737.

Відповідно до умов зазначеного договору на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.

Згідно із довідки виписки із домової книги про склад сім'ї та реєстрацію від 19 липня 2007 року, у квартирі АДРЕСА_1, проживає та зареєстрована одна особа - ОСОБА_2.

З 06 липня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані у будинку АДРЕСА_2, який на праві власності належить ОСОБА_3.

Зазначені обставини судами встановлено на підставі паспортів громадянин України на ім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_4, договору купівлі-продажу зазначеного житлового будинку від 11 травня 2005 року.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини 6 статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Так, відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оскаржуваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оскаржуваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, під час вирішення позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" (або Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з'ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання;

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло - предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України

"Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частин 4 та 5 статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантовано збереження права дитини на житло.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому статей 17, 18 Закону України

"Про охорону дитинства".

Згідно зі статей 17, 18 Закону України

"Про охорону дитинства", не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що оскільки позивач на момент укладення іпотечного договору не був співвласником квартири АДРЕСА_1, не був зареєстрованим та не проживав у зазначеному житловому приміщенні, такий договір не призвів до звуження обсягу, зменшення чи обмеження права малолітнього, на той час ОСОБА_1 на право користування квартирою.

Також судами зроблено висновок, що позивачем не надано докази проживання в іпотечній квартирі на момент укладення оспорюваного договору, оскільки на момент укладення такого договору у квартирі АДРЕСА_1, був зареєстрований лише ОСОБА_2

ОСОБА_3, мати позивача з 06 липня 2007 року, тобто на момент укладення зазначеного іпотечного договору зареєстрована у будинку АДРЕСА_2.

Зазначене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 667/9875/15-ц (провадження № 61-33624св18), відповідно до яких особа зберігає право користування житловим приміщенням протягом часу перебування житла в іпотеці.

Отже, встановлені судами першої та апеляційної інстанції фактичні обставини справи свідчать про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки безперечно встановлено, що права заявника на момент укладення іпотечного договору не порушено.

Доводи касаційної скарги, що судом першої інстанції не належно повідомлено учасників справи про її розгляд спростовується змістом рішення суду першої інстанції, відповідно до якого у судовому засіданні надали свої пояснення представник позивача та представник Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК". ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилися, які повідомлені належним чином про розгляд справи.

Разом з цим Верховний Суд враховано, що така підстава касаційного оскарження має правове значення для відкриття касаційного провадження виключно у разі оскарження особою, за відсутність якої ухвалено таке рішення.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Оцінюючи підставність доводів поданої касаційної скарги, Верховним Судом додатково враховано, що її обґрунтовано аргументами необхідності переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції та за межі його процесуальних повноважень.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд визнає підставним висновок, що правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованою.

Згідно з частиною 4 статті 394 ЦПК України, у разі якщо суд дійде висновку, що подана касаційна скарга є необґрунтованою, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження.

Керуючись пунктом 3 частини 1 , частиною 2 статті 389, частиною 4 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 04 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 січня 2020 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним іпотечного договору, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття судом та оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко