Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.04.2018 року у справі №460/3572/14ц

Постанова

Іменем України

18 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 460/3572/14-ц

провадження № 61-9844св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

третя особа - Бердихівська сільська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5, на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 11 листопада 2015 року у складі судді Варениці В. С. та ухвалу апеляційного суду Львіської області від 25 січня 2016 року у складі колегії суддів: Гірник Т. А., Левика Я. А., Савуляка Р.

В.,

встановив:

У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просила зобов'язати ОСОБА_4 демонтувати встановлену нею огорожу на вулиці загального користування у селі Молошковичі Яворівського району Львівської області, з перенесенням її до відновлення ширини вулиці до 4,5 м (4 м ширина вулиці та 0,5 м на кювет), не чинити перешкод у користуванні вулицею.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням виконавчого комітету Яворівської районної ради від 07 липня 1977 року № 227 було затверджено рішення загальних зборів колгоспу про надання їй під забудову земельної ділянки площею 0,0925 га у селі Молошковичі Яворівського району Львівської області.

ОСОБА_4 є її сусідкою і в їх спільному користуванні перебуває вулиця для спільного заїзду до їхніх домогосподарств шириною 4 м.

Однак відповідач, не дотримуючись правил добросусідства, самовільно захопила частину вулиці загального користування, приєднавши її до свого домогосподарства, у зв'язку з чим вона позбавлена можливості вільно заїхати на свою територію габаритним транспортним засобом.

Комісією Бердихівської сільської ради ОСОБА_4 було запропоновано усунути перешкоди, відновивши огорожу паркану до попереднього стану (згідно з планом від 1977 року ширина заїзду з кюветом була 7 метрів), проте остання на це не реагує.

Посилаючись на вищенаведені обставини, ОСОБА_3 просила позов задовольнити.

Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 11 листопада 2015 року позов задоволено частково.

Зобов'язано ОСОБА_4 демонтувати незаконно встановлену огорожу (паркан) на вулиці загального користування/заїзді до господарств ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у селі Молошковичі Яворівського району Львівської області з метою відновлення ширини проїзної частини вулиці до 4 м та не чинити ОСОБА_3 перешкод у користуванні цією вулицею.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 самовільно перенесла огорожу, захопивши частину земельної ділянки дороги загального користування, та без згоди сусідів розширила свою земельну ділянку за рахунок вулиці.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову ОСОБА_3 в задоволенні позову.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 269 грн за подання апеляційної скарги.

Апеляційний суд виходив із того, що позивач не довела і не надала доказів порушення відповідачем її прав зміщенням дороги на певній ділянці у сторону її звуження.

У касаційній скарзі, що надійшла у лютому 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, статті 377 ЦК України, статті 8 Конституції України, статті 120 ЗК України, і порушення норм процесуального права просить скасувати оскаржувані рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків при ухваленні рішень.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України справу № 46/3572/14-ц передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, щоОСОБА_4 та ОСОБА_3 проживають у селі Молошковичі Яворівського району Львівськоїобласті та є користувачами земельних ділянок, які межують між собою.

Згідно з планом земельної ділянки ОСОБА_3 користується земельною ділянкою площею 925 кв. м, а ОСОБА_4 - земельною ділянкою площею 668 кв. м.

До домогосподарств сторін наявний спільний заїзд - вулиця загального користування.

Крім того, користувачем земельної ділянки, яка знаходиться з правої сторони заїзду до господарств сторін, була мати ОСОБА_4 - ОСОБА_7, після смерті якої спадщину прийняла ОСОБА_4

Восени 2014 року ОСОБА_4 самовільно перенесла частину огорожі, захопивши частину земельної ділянки, яка використовувалася під спільний заїзд.

Актом від 08 жовтня 2014 року, складеним комісією Бердихівської сільської ради на звернення ОСОБА_3, встановлено, що "вулиця загального користування використовується для вільного проїзду та заїзду ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Вказаний паркан встановлено відповідачем без згоди сусідів. При обстеженні встановлено, що ОСОБА_4 дійсно розширила свою земельну ділянку за рахунок вулиці, де ще на цей час видно сліди демонтажу старого паркану. Комісія пропонує усунути перешкоди, встановити огорожу паркану до попереднього стану, який позначено на схемі червоною лінією. Термін до 10 днів".

Прийняте рішення комісії сільської ради ОСОБА_4 частково виконала та перенесла на попереднє місце частину огорожі. Під час обстеження 22 жовтня 2014 року комісією Бердихівської сільської ради було встановлено, що "ОСОБА_4 повернула 3 м паркану до попереднього стану, решту паркану ОСОБА_4 не згодна відступати".

Крім того, встановлено, що відповідно до проекту забудови земельної ділянки ОСОБА_4 ширина вулиці загального користування (спільного заїзду до господарств ОСОБА_3 та ОСОБА_4) повинна становити 4 м. На даний час ширина зазначеної вулиці в спірній частині становить від 3,32 м до 3,85 м.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона позбавлена можливості вільно заїхати на свою територію транспортним засобом, оскільки частину вулиці загального користування відповідачка самовільно приєднала до свого господарства.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що ОСОБА_4 самовільно встановила на вулиці загального користування дерев'яну огорожу, чим порушила права ОСОБА_3 щодо належного користування землями загального користування (проходу, проїзду тощо), у зв'язку з чим таке право підлягає захисту шляхом зобов'язання ОСОБА_4 демонтувати цю огорожу з метою відновлення ширини проїзної частини вулиці до 4 м.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із недоведеності позивачем порушення її прав зміщенням дороги на певній ділянці у сторону її звуження та відсутності доказів утруднення проходження габаритного транспорту на спірній ділянці.

З висновком апеляційного суду погодитися не можна з таких підстав.

Відповідно до статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно зі статтею 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням.

Згідно з частиною 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Частиною 1 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою цієї статті.

Частиною 1 статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, закріплений принцип змагальності сторін у цивільному судочинстві. Відповідно до частини 3 статті 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог статей 57− ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи.

Так, встановивши на підставі наявних у справі доказів те, що ОСОБА_4 самовільно перенесла огорожу та без згоди сусідів розширила свою земельну ділянку за рахунок вулиці загального користування, суд першої інстанції дійшов висновку порушення права ОСОБА_3 щодо користування спірною земельною ділянкою.

Згідно з частиною 4 статті 10 ЦПК України суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

Відхиляючи докази, надані ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що відповідач не спростувала і не надала доказів на підтвердження своїх заперечень, та не врахував вимоги статті 57, частини 4 статті 60, статті 212 ЦПК України про те, що рішення суду не може ґрунтуватись на припущеннях, а всі докази оцінюються у сукупності і жоден з них не має для суду наперед встановленого значення. При цьому, відхиляючи одні докази і беручи за основу інші, суд має дати оцінку підстав для цього, що апеляційним судом зроблено не було.

Отже, висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_3 не надано доказів, що підтверджують її порушене право щодо зазначеної земельної ділянки, не ґрунтуються на законі та не спростовують висновків суду першої інстанції щодо наявності порушень у частині можливості вільного користування ОСОБА_3 землями загального користування та утрудненням проїзду до її домогосподарства.

Суд першої інстанції, правильно визначившись із характером спірних правовідносин, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), дійшов вірного висновку про знесення паркану на земельній ділянці на вулиці загального користування у селі Молошковичі Яворівського району Львівської області, оскільки позивач не може належним чином користуватися вказаною земельною ділянкою, що порушує її права.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_3 слід задовольнити частково, рішення апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2016 року скасувати, а рішення Яворівського районного суду Львівської області від 11 листопада 2015 року залишити в силі.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2016 року скасувати.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 11 листопада 2015 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. І. Крат