Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.08.2021 року у справі №683/1894/19

Ухвала

Іменем України

29 липня 2021 року

м. Київ

справа № 683/1894/19

провадження № 61-11962ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 13 квітня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності в порядку спадкування,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суд з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності в порядку спадкування.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його матір ОСОБА_3, яка на день смерті проживала за адресою: АДРЕСА_1. Після її смерті відкрилася спадщина, у склад якої увійшла 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. Він має право на спадщину після смерті ОСОБА_3, так як є її сином, проте нотаріусом йому відмовлено у прийнятті документів для оформлення спадщини у зв'язку з пропуском строку для прийняття спадщини. Він постійно проживав із матір'ю ОСОБА_3 та батьком ОСОБА_4 у вказаній квартирі, а у 2007 році він зареєстрував своє місце проживання у будинку за адресою: с. Громівка Старокостянтинівського району Хмельницької області, який використовувався як дачний будинок, в якому він з батьками проживали у літній період. Із 2011 року ОСОБА_3 важко хворіла, не могла рухатися, не могла самостійно себе обійти, тому він з того часу і до її смерті постійно проживав з нею в квартирі, так як вона потребувала сторонньої допомоги, а батько в силу похилого віку та стану здоров'я не міг забезпечити таку допомогу. Після смерті ОСОБА_3 він не звертався у нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини, оскільки вважав, що прийняв її, так як проживав спільно із ОСОБА_3 на день її смерті. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його батько - ОСОБА_4, а він прийняв спадщину у встановленому законом порядку, оскільки подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини. У червні 2019 року він звернувся до нотаріуса щодо оформлення спадщини після смерті батьків, та йому стало відомо, що при житті батько склав заповіт на ім'я ОСОБА_2. Крім того з повідомлення нотаріуса йому стало відомо, що після смерті ОСОБА_3 заведена спадкова справа, де його батько ОСОБА_4 оформив спадщину після смерті ОСОБА_3.

Із урахуванням наведених обставин, позивач просив встановити факт його постійного проживання із ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на час відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане Старокостянтинівською державною нотаріальною конторою ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1; визнати за ним право власності у порядку спадкування після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 13 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 22 червня 2021 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1

14 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 13 квітня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 червня 2021 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

До касаційної скарги ОСОБА_1 додано заяву про звільнення від сплати судового збору, у якому посилаючись на важкий майновий стан, заявник просить звільнити його від сплати судового збору. Зокрема, заявник зазначає, що він не отримує пенсію та не може працювати за станом здоров'я.

Вирішуючи питання про звільнення ОСОБА_1 від сплати судового збору, Верховний Суд виходить із того, що у своїй практиці Європейський суд зазначав, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою.

Згідно з частинами 1 та 3 статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. З підстав, зазначених у частині першій цієї статті, суд у порядку, передбаченому законом, може зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати.

Ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі", сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету, суд дійшов висновку, що наявні підстави для звільнення ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги.

З огляду на викладене, заява ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги підлягає задоволенню.

Перевіривши доводи касаційної скарги, оскаржувані судові рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень чи їх невідповідності висновкам, викладених у постановах Верховного Суду, щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі.

Такого висновку Верховний Суд дійшов з огляду на таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3, що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого 14 липня 1970 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 09 червня 2015 року серії НОМЕР_1.

ОСОБА_3 зареєстрована та проживала на момент своєї смерті у квартирі АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою відділу з питань реєстрації місця проживання виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області від 13 грудня 2018 року. На день її смерті за вказаною адресою був зареєстрований її чоловік - ОСОБА_4.

У день смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на майно, а саме на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, належну спадкодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 02 вересня 1997 року.

Спадщину на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 прийняв її чоловік ОСОБА_4. Спадщина прийнята шляхом подачі заяви 15 січня 2016 року до нотаріальної контори про прийняття спадщини, при цьому у заяві зазначено, що інші спадкоємці до майна померлої ОСОБА_3 відсутні. Наведене підтверджується матеріалами спадкової справи від 15 січня 2016 року № 19/2016, заведеної Старокостянтинівською державною нотаріальною конторою до майна ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 10 грудня 2018 року серії НОМЕР_2.

Щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 спадкова справа відкрита за заявою ОСОБА_2 від 30 січня 2019 року, як спадкоємця за заповітом, складеним на її ім'я спадкодавцем ОСОБА_4.

ОСОБА_4 зареєстрований та проживав на момент своєї смерті у квартирі АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою відділу з питань реєстрації місця проживання виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області від 30 січня 2019 року. На день його смерті за вказаною адресою зареєстрований лише сам спадкодавець - ОСОБА_4

08 травня 2019 року ОСОБА_1 подано заяву до приватного нотаріуса Старокостянтинівського райнотокругу Хмельницької області Лавути Ю. А. про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4.

Листом від 21 червня 2019 року приватний нотаріус Старокостянтинівського районного округу Хмельницької області Лавута Ю. А. роз'яснив, що задовольнити заяву ОСОБА_1 про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 неможливо, оскільки померлим складено заповіт на все майно не на ім'я ОСОБА_1.

Тобто, ОСОБА_1 претендує на 1/4 частини спірної квартири, яка ввійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_3.

ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у с. Громівка Старокостянтинівського району Хмельницької області, що підтверджується актом обстеження житлово-побутових умов проживання ОСОБА_1 від 05 липня 2019 року, складеного комісією Огіївської сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина 1 та 2 статті 1220 ЦК України).

За змістом частини 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого частини 3 статті 1268 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Частинами 1 та 2 статті 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина 1 статті 1270 ЦК України).

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини 3 статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.

Для того, щоб спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, самого факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини недостатньо.

Необхідно, щоб таке проживання було постійним.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи.

Відповідно до пункту 3.22 пункту 3 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, у разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем.

Згідно із статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтями 12, 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у цій справі, повно та всебічно дослідили обставини справи, перевірили їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, правильно встановили спірні правовідносини сторін і норми права, які підлягають застосуванню до них, та дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки він не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту постійного проживання зі своєю матір'ю ОСОБА_3 на час її смерті.

Відповідно, відсутні підстави вважати, що позивач є таким, що прийняв спадщину після смерті матері - ОСОБА_3.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Близькі за змістом висновки сформовано Верховним Судом у постановах від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19.

Посилання заявника у касаційній скарзі на висновки, зроблені Верховним Судом від 10 січня 2019 року у справі №484/747/17, є необґрунтованими.

Так, у вказаній постанові зазначено, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною 3 статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.

Отже, висновок у справі, наведеній у касаційній скарзі як приклад неоднакового застосування норми права, зводиться до того, що факт постійного проживання особи із спадкодавцем на час відкриття спадщини повинен підтверджуватися належними і допустимими доказами. При цьому, відсутність реєстрації місця проживання особи за місцем проживання спадкодавця не є абсолютним підтвердженням того, що особа не проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Водночас, у цій справі позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт його постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Верховний Суд зазначає, що встановлення факту проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини здійснюється у кожному випадку окремо на підставі наданих стороною доказів із урахуванням конкретних обставин справи.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеній у постанові, що зазначена заявником у касаційній скарзі.

Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження у судах із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Оскільки правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою та про відмову у відкритті касаційного провадження.

Керуючись частиною 4 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору задовольнити.

Звільнити ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на оскаржувані судові рішення.

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 13 квітня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності в порядку спадкування відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик