Історія справи

Ухвала КГС ВП від 02.08.2020 року у справі №917/734/19

УХВАЛА

04 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 917/734/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г. М. - головуючого, Пількова К. М., Краснова Є. В.

секретар судового засідання Лихошерст І. Ю.

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 (колегія суддів у складі: головуючий Слободін М. М., Сіверін В. І., Дучал Н. В. ) та на рішення Господарського суду Полтавської області від 31.10.2019 (суддя Іванко Л. А.)

за позовом заступника керівника Кременчуцької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до 1. Приватного Полтавського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Полтаватурист"

2. Комунального підприємства "Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації Кременчуцької міської ради Полтавської області"

3. Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору:

Управління державної реєстрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради

про визнання недійсними рішення та свідоцтва про право власності, визнання права власності держави на нерухоме майно

за участю:

позивача: Федорчук О. В. (самопредставництво)

відповідача-1: Марискіна О. О. (адвокат)

прокурора: Збарих С. М. (посвідчення),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Заступник керівника Кременчуцької місцевої прокуратури (далі-прокурор) звернувся у суд з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі-позивач) до Приватного Полтавського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Полтаватурист" (далі-відповідач-1), Комунального підприємства "Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації Кременчуцької міської ради Полтавської області" (далі-відповідач-2), виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області (далі-відповідач-3), згідно якого, уточнивши позовні вимоги, просив:

- визнати недійсним рішення відповідача-3 від 01.11.2002 № 1122 "Про оформлення права власності на будівлю туристичного готелю "Кремінь" по вул. Жовтневій (Ігоря Сердюка), 1 в м. Кременчуці" (далі-Рішення);

- визнати недійсним свідоцтво про право власності від 14.11.2002 № 149, яке видане відповідачу-1 на будівлю туристичного готелю "Кремінь", загальною площею 9545,8 кв. м, за адресою: м. Кременчук, вул. Жовтнева (Ігоря Сердюка),1 (далі-Свідоцтво);

- визнати за державою в особі позивача право власності на нерухоме майно - будівлю туристичного готелю "Кремінь", загальною площею 9545,8 кв. м, за адресою: м. Кременчук, вул. Жовтнева (Ігоря Сердюка),1;

- визнати таким, що пропущений з поважних причин строк звернення до суду та поновити його.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення та Свідоцтво порушують право власності держави на спірне майно, що є підставою для визнання їх недійсними і визнаня за державою в особі позивача право власності на нерухоме майно

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 31.10.2019, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020, в позові відмовлено.

2.2. Свої висновки суди мотивували тим, що Рішення та Свідоцтво порушують право власності держави на спірне майно, оскільки позивач не приймав рішень щодо його відчуження, але у позові слід відмовити з підстав пропуску строку позовної давності на застосуванні якого наполягав відповідач-1, оскільки позивачу було відомо про фактичного суб'єкта користування спірним майном та позивач не навів жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску строку позовної давності.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та позиція інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі заявник просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити.

3.2. В обґрунтування касаційної скарги заступник прокурора Харківської області посилався на те, що оскаржувані судові рішення прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Заявник касаційної скарги вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 916/1689/17, від 29.04.2020 у справі № 911/3749/17, а також постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 22.04.2015 у справі № 6-48цс15.

4. Мотивувальна частина

4.1. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі- ГПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відтак згідно частина

4.1. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень є виключно неврахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

При цьому під висновком щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, слід розуміти такий, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

4.2. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.3. У даній справі, судові рішення, які переглядаються у касаційному порядку, судами попередніх інстанцій розглянуто спір про визнання недійсними Рішення та Свідоцтва, а також визнання за державою в особі позивача право власності на спірне нерухоме майно, а позов обґрунтовано тим, що внаслідок прийняття Рішення та оформлення Свідоцтва з державної власності вибуло нерухоме майно без згоди позивача.

Суди обох інстанцій виходили із того, що позивачу, на якого покладено обов'язок з управління державним майном, вже на час видачі Свідоцтва 14.11.2002 було відомо про фактичного суб'єкта користування спірним майном, яке позивач і прокурор вважають державним.

При цьому апеляційний суд послався на те, що у письмових поясненнях позивача (т.1, а. с. 154-160), він зазначив, що на виконання пункту 1 Постанови Верховної Ради України "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України від 01.11.1996 № 461/96-ВР "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" Фонд склав перелік організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 перебували у віданні загальносоюзних профспілкових організацій (об'єднань) на території України. До переліку організацій, установ і підприємств, які станом на
24.08.1991 перебували у віданні Української Республіканської Ради Всесоюзного добровільного фізкультурно-спортивного товариства профспілок Загальної конфедерації профспілок СРСР (колишнього ВЦРПС), увійшов також спірний об'єкт - туристичний готель "Кремінь" (м. Кременчук, вул. Жовтнева,1).

Таким чином, належно виконуючи обов'язки органу, уповноваженого від імені держави та в її інтересах здійснювати право власності на таке майно, позивач об'єктивно мав можливість своєчасно звернутися до суду з відповідним позовом.

Клопотання позивача про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності та його поновлення суд визнав безпідставним, оскільки позивач не навів жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску позовної давності та не надав відповідних доказів.

Зважаючи на викладене, суди дійшли висновків про наявність правових підстав для відмови в позові з підстав пропуску строку позовної давності на застосуванні якого наполягав відповідач-1.

4.4. У касаційній скарзі скаржник як підставу для касаційного оскарження зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України.

4.5. Посилання скаржника як на підставу для такого оскарження на постанови Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 916/1689/17, від 29.04.2020 у справі № 911/3749/17, не може бути виключною правовою підставою касаційного оскарження судового рішення, оскільки у цих справах Верховним Судом переглянуті судові рішення зі спору, зокрема, про витребування майна з чужого незаконного володіння, однак наведені обставини зі справи № 917/734/19, що переглядається у касаційному порядку, як вбачається із вище викладеного, на які скаржник посилається як на підставу для скасування судового рішення, відсутні, відмінним є і предмету спору.

Так, Верховний Суд у постанові від 17.06.2020 у справі № 916/1689/17, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд, вказав на те, що судами під час розгляду справи №522/11951/15-ц встановлено, що прокурор в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Підприємства Федерації професійних спілок України "Проектно-вишукувальний інститут "Укркурортпроект" та ОСОБА_1 з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння звернувся в межах строку позовної давності. Тому судам попередніх інстанцій, виходячи з фактичних обставин справи, слід надати оцінку всім зібраним у справі доказам, в тому числі, судовим рішенням у справі №522/11951/15-ц з урахуванням вимог чинного законодавства та усталеної судової практики, з точки зору наявності або відсутності підстав, пов'язаних з поважністю причин для поновлення строку позовної давності для звернення до суду Прокурора за захистом порушеного права Позивача.

У справі № 911/3749/17 Верховний Суд у постанові від 29.04.2020, скасовуючи постанову апеляційного суду та передаючи на новий розгляд до цього ж суду, зазначив про те, що апеляційний суд не встановив початку перебігу позовної давності для позивачів, а також того, що позивачам було чи могло бути відомо про порушення їх права, як і про особу, яка його порушила, до моменту звернення прокурора з цим позовом до суду.

Натомість у справі, що переглядається, суди, як вбачається із вище викладеного, виходили із інших фактичних обставин справи.

Таким чином, правовідносини у даних справах не є подібними.

4.6. Посилання скаржника на постанови Верховного Суду України зі справ №3-23гс14 від 27.05.2014, № 6-48цс15 від 22.04.2015 не може бути виключною правовою підставою касаційного оскарження судових рішень, посилаючись на вказані постанови Верховного Суду України прокурор у касаційній скарзі зазначав, що Верховного Суду України у них вказував на те, що визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від цього залежить правильність обчислення позовної давності, захист порушеного права, тобто можливість реалізувати в примусовому порядку своє право через суд.

Отже правовідносини у даних справах не є подібними.

4.7. У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v.

United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

4.8. У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

4.9. Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

4.10. За вказаних обставин оскільки законодавцем обмежено доступ до касаційного суду щодо касаційного оскарження, а відповідно і на касаційний перегляд судових рішень, що є передбачуваними для учасників судового процесу виходячи із наведених вище конкретних норм ГПК України, суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав виходячи із доводів скаржника, викладених у касаційній скарзі, для перегляду у касаційному порядку судових рішень, тому суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020.

4.11. Сплачена заявником касаційної скарги сума судового збору за подання касаційної скарги в силу положень пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" поверненню не підлягає, оскільки Верховним Судом закривається касаційне провадження, а не провадження у справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України,

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 у справі Господарського суду Полтавської області № 917/734/19, закрити.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді К. М. Пільков

Є. В. Краснов