Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 201/9983/16

провадження № 61-17219св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В. О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Римська Анастасія Вікторівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2018 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області (далі - приватний нотаріус ДМНО Дніпропетровської області) Римська А. В., в якому з урахуванням уточнень позовної заяви просив:

1) встановити факт проживання сторін як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу в періодз січня 2006 року по 12 червня 2010 року;

2) визнати нерухоме майно, що складається з: квартири АДРЕСА_1 , земельної ділянки та житлового будинку АДРЕСА_2 , гаражу № АДРЕСА_3, автомобіля марки «Форд-Куга», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2012 року випуску, автомобіля марки «Опель-Комбо», державний номерний знак НОМЕР_2 , 2004 року випуску, об`єктами спільної сумісної власності;

3) визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 24 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Дніпропетровської області Римською А. В., внесений в реєстр за номером № 2016, та застосувати наслідки недійсності правочину;

4) розподілити спільне сумісне майно подружжя та визнати право власності за ОСОБА_1 :

- Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 ,

- Ѕ частину земельної ділянки № АДРЕСА_2 та Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_2 » АДРЕСА_2 ;

- Ѕ частину гаражу № АДРЕСА_3,

- Ѕ частину автомобіля марки «Форд-Куга», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2012 року випуску;

- Ѕ частину автомобіля марки «Опель-Комбо», державний номерний знак НОМЕР_2 , 2004 року випуску;

- стягнути з ОСОБА_2 на його користь Ѕ частину вартості автомобіля марки «Форд-Куга», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2012 року випуску, від загальної вартості автомобіля, яка існуватиме на час постановлення рішення.

Позов мотивований тим, що він з початку 2005 року став проживати з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу за адресою її реєстрації. Разом з ОСОБА_2 вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет.

У період з січня 2006 року по червень 2010 року ними за спільні кошти було придбано майно, а саме: 10 квітня 2006 року квартиру АДРЕСА_1 ; в січні 2006 року - земельну ділянку та житловий будинок АДРЕСА_2 , який за спільні кошти добудовано; 22 квітня 2010 року - гараж № АДРЕСА_3.

Вказує, що зазначене майно придбане ними під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, є спільним сумісним майном і підлягає поділу.Факт сумісного проживання в цей період підтверджується платіжними документами, фотографіями, показами свідків.

12 червня 2010 року між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб, який розірвано ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За час шлюбу ними придбано два автомобіля: 21 лютого 2013 року «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , 2012 року випуску, та 16 жовтня 2013 року «Опель-Комбо», номерний знак НОМЕР_2 , 2004 року випуску. Зазначені автомобілі є спільною власністю подружжя та підлягають поділу.

Крім того, йому стало відомо, що без його згоди автомобіль «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , 2012 року випуску, який був оформлений на його ім`я, 22 січня 2015 року відчужений за договором купівлі-продажу на користь ОСОБА_4 , тому просить стягнути з ОСОБА_2 Ѕ частину вартості цього автомобіля.

Вказує, що за усною домовленістю з ОСОБА_2 вирішили розділи спільне майно в добровільному порядку. На виконання цієї домовленості ним на підставі договору дарування від 24 грудня 2014 року передано ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Вважає, що вказаний договір укладений під впливом обману, оскільки ОСОБА_2 не дотрималась цієї усної домовленості та не передала йому земельну ділянку та житловий будинок АДРЕСА_2 .

Враховуючи викладене, просив задовольнити позов.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що ОСОБА_1 не доведений факт спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 у період з січня 2006 року по 12 червня 2010 року та факт придбання в цей період за спільні кошти спірного нерухомого майна. ОСОБА_1 не спростовано презумпцію правомірності договору дарування спірної квартири та не доведено, що такий договір укладений ним під впливом обману. Після укладання шлюбу, окрім газифікації будинку № АДРЕСА_2, інших ремонтних робіт подружжям не проводилось. Автомобіль «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , відчужений позивачем під час шлюбу; автомобіль «Опель-Комбо», номерний знак НОМЕР_2 , придбаний ОСОБА_2 за власні кошти та є її особистою власністю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом прийняті лише показання свідків ОСОБА_2 та не враховані показання його свідків, які вказали на сумісне їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та сумісне придбання спірного майна. 03 липня 2017 року ОСОБА_3 оформила право власності на земельну ділянку АДРЕСА_2 та 04 липня 2017 року оформила право власності на житловий будинок, який розміщений на цій ділянці, не у спосіб, передбачений законом. У період шлюбу здійснено значне поліпшення цього житлового будинку. Зазначає, що квартира АДРЕСА_1 придбана за кредитні кошти, які він сам повернув банку. ОСОБА_2 , виступаючи його поручителем перед банком, своїми діями підтвердила факт спільного проживання з ним як чоловіка та жінки однією сім`єю. Також факт проживання однією сім`єю підтверджується укладанням упродовж короткого терміну (22 березня 2006 року та 10 квітня 2006 року) договорів кредиту на купівлю окремих квартир ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , придбанням ними 10 березня 2009 року двох земельних ділянок в с. Радянське Полтавської області. Вказує, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 укладений ним під впливом обману. Автомобіль «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , відчужений ОСОБА_2 без його згоди. Автомобіль «Опель-Комбо», номерний знак НОМЕР_2 , є спільною сумісною власністю.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів

У лютому 2020 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив ОСОБА_2 , у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Посилається на те, що судами належним чином надана оцінка показанням свідків. Зазначає, що факт спільного відпочинку не підтверджує факт сумісного проживання однією сім`єю. Факт купівлі нею земельної ділянки та житлового будинку АДРЕСА_2 » підтверджується розпискою попереднього власника від 26 травня 2005 року. Доводи касаційної скарги про те, що під час їхнього шлюбу вказаний житловий будинок збільшився нічим не підтверджені.

Вказує, що ОСОБА_1 придбана квартири АДРЕСА_1 за кредитні кошти, які вона допомогла повернути банку, і які ОСОБА_1 їй не повернув. ОСОБА_1 подарував їй зазначену квартиру, яка фактично придбана за її кошти. Автомобіль «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , відчужений під час шлюбу саме ОСОБА_1 , оскільки за ним було зареєстровано право власності; довіреності на відчуження цього автомобіля він не підписував. Автомобіль «Опель-Комбо», номерний знак НОМЕР_2 , придбаний за її власні кошти.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2019 року відкрито провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У жовтні 2019 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 12 червня 2010 року по 04 серпня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі.

До реєстрації шлюбу ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали окремо, а після укладання шлюбу почали проживати однією сім`єю в будинку АДРЕСА_2 .

Житловий будинок АДРЕСА_2 » придбаний ОСОБА_2 26 травня 2005 року.

Право користування земельною ділянкою АДРЕСА_2 », набуте ОСОБА_2 26 травня 2005 року шляхом вступу у члени садового товариства.

За час спільного роживання сторін ремонтні роботи у будинку, окрім його газифікації, не проводились.

З 19 травня 2012 року членом садового товариства «Зоря»на підставі заяви

ОСОБА_2 стала ОСОБА_3

Наказом Головного Управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області № 4-3387-15-17-СГ від 02 червня 2017 року «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» спірна земельна ділянка надана у власність ОСОБА_3

04 липня 2017 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_2 .

10 квітня 2006 року ОСОБА_1 за рахунок кредитних коштів придбав квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 виступила поручителем за кредитним договором.

24 грудня 2014 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування передав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

22 квітня 2010 року між ОСОБА_1 , як представником ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 придбала гараж № АДРЕСА_3 . З цього договору вбачається, що ОСОБА_2 на час його укладення не перебувала в шлюбі.

16 жовтня 2013 року ОСОБА_2 придбала автомобіль «Опель-Комбо», номерний знак НОМЕР_2 , 2004 року випуску.

21 лютого 2013 року ОСОБА_1 придбав автомобіль «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , 2012 року випуску.

22 січня 2015 року автомобіль «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , перереєстрований на ОСОБА_4 .

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права і обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5-рп/99 встановлено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Згідно з частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Аналіз наведеної норми свідчить про те, що для визнання майна спільною власністю на підставі статті 74 СК України, потрібно підтвердити факт проживання осіб однією сім`єю без шлюбу в той період, коли було придбане спірне майно. Для цього важливе підтвердження фактів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат, а також придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Відповідно до положень статей 77, 78, 81 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не доведений факт його проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з січня 2006 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Доводи касаційної скарги про те, що факт проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з січня 2006 року по 12 червня 2010 року підтверджується показаннями свідків, оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Надані фотографії спільного відпочинку, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного в позові періоду, усталені відносини, які притаманні подружжю.

Посилання ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_2 виступала поручителем за укладеним ним кредитним договором; упродовж короткого проміжку часу (22 березня 2006 року та 10 квітня 2006 року) укладені кредитні договори на придбання окремих квартир ним та ОСОБА_2 , кожним з них придбана земельна ділянка в одному територіальному місці також не доводять факт ведення сторонами спільного господарства, наявність спільного бюджету і витрат та придбання майна в інтересах сім`ї, оскільки із пояснень сторін та показань свідків вбачається, що вони мали дружні стосунки, спілкувалися, разом працювали.

За таких обставин колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що лише показаннями свідків за відсутності інших доказів не може бути встановлений факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрацією шлюбу. Жодних інших належних письмових доказів, які б підтверджували доводи ОСОБА_1 щодо існування між ним та ОСОБА_2 відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та побуту, придбання спірного житлового будинку за їх спільні сумісні кошти або спільною працею в матеріалах справи відсутні.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньої нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної власності подружжя. Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання майна конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна, як об`єкта, його якісних характеристик.

Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (справа № 6-1447цс17).

Таким чином, при вирішенні спору в частині визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя, що належало одному з подружжя в порядку статті 57 СК України, житловий будинок не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом.

Верховний Суд погоджується із висновком суду першої та апеляційної інстанції стосовно того, що ОСОБА_1 не надано доказів істотного поліпшення (збільшення) спірного будинку за рахунок спільних коштів, а факт газифікації будинку не є підставою для задоволення позовних вимог щодо визнання права власності на Ѕ частку будинку.

Вирішуючи цей спір, суди попередніх інстанцій, правильно застосували наведені вище норми матеріального права, надали належну оцінку правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, відповідно до яких ОСОБА_1 зобов`язаний довести обставини, на які посилався на підтвердження позову.

Суди дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність факту спільного проживання однією сім`єю сторін без реєстрації шлюбу та набуття сторонами у спірний період у власність квартири АДРЕСА_1 , гаражу № АДРЕСА_3, земельної ділянки та житлового будинку АДРЕСА_2 » внаслідок спільної праці або за спільні кошти, та з цих підстав правильно відмовили в цій частині позовних вимог.

Доводи ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 набула право власності на спірну земельну ділянку та житловий будинок АДРЕСА_2 у невстановлений законом спосіб, не спростовують вказаних висновків судів.

З приводу позовних вимог про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , який укладений 24 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , і застосування наслідків його недійсності, слід зазначити наступне.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Отже, для визнання недійсним правочину ключовим є встановлення обставин недодержання вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Відповідно до положень статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно положень частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомоїречі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Аналогічні висновки міститься у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 2-259/07 (провадження № 61-1712св18).

ОСОБА_1 , укладаючи 24 грудня 2014 року договір дарування квартири на користь ОСОБА_2 , правильно розумів природу правочину та усвідомлював права та обов`язки його, як дарувальника, оскільки під час укладення договору він діяв свідомо і жодних доказів того, що він не усвідомлював, який саме договір укладає, його юридичні наслідки, і що він не бажав укладення саме цього договору, суду не надано.

З огляду на вказане суди дійшли до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до вимог статті 230 ЦК України.

Також, суд першої інстанції, встановивши, що придбаний ОСОБА_1 автомобіль «Форд-Куга», номерний знак НОМЕР_1 , 2012 року випуску, відчужений на користь ОСОБА_4 під час шлюбу, прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_2 Ѕ частки його вартості, оскільки не доведено, що саме нею відчужений даний автомобіль.

Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.

За змістом пункту 3 частини першої статті 57 СК України майно, набуте дружиною, чоловіком, за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто є особистою приватною власністю.

У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що автомобіль «Опель-Комбо», державний номерний знак НОМЕР_2 , 2004 року випуску, придбаний за особисті кошти ОСОБА_2 , дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині, оскільки вказаний автомобіль є її особистою приватною власністю.

Підсумовуючи вищенаведене Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. О. Кузнєцов